Розділи

загрузка...
6.4. Інфраструктура фінансового ринку; Фінанси (теоретичні основи) - Грідчіна М.В.

6.4. Інфраструктура фінансового ринку

Як свідчить світовий досвід, створення інфраструктури фінансового ринку передує його розвитку*.

Основними елементами ринкової інфраструктури є інституційний, інформаційний, законодавчий та соціальний.

Просування товарно-грошових потоків забезпечують відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. Зміст ринкової інфраструктури не зводиться до сукупності лише інституційних елементів. У сучасній ринковій інфраструктурі виокремлюють інформаційний елемент. Це інформаційні мережі й потоки, асоціації чи добровільні об'єднання, що обстоюють інтереси інших інститутів "знизу" (наприклад, Асоціація українських банків), а також інститути, що забезпечують зворотний зв'язок між суб'єктами ринкових відносин (наприpклад, засоби масової інформації)

Інфраструктура — це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв'язків об'єктів і суб'єктів певної відносно самостійної автономної системи і оптимізують їх взаємодію.

Суб'єктивним є законодавчий елемент, під яким розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і поведінку суб'єктів ринкових відносин. По суті, він задає "правила гри" у ринковій економіці. Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його готовність дотримуватися правил та закономірностей функціонування ринку, рівень підготовки кадрів, наукове обслуговування; професійну етику й мову. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури загалом, так і окремих її елементів.

В Україні найменш розвиненими кількісно і якісно, відповідно до вимог ринкової економіки є компоненти інфраструктури фінансового ринку. Вітчизняна інфраструктура є перехідною, незрілою, несформова-ною, причому це стосується кожного елемента, який формує її зміст.

Розглянемо особливості інфраструктурного забезпечення окремих сегментів фінансового ринку України.

Інфраструктура ринку цінних паперів. Цей ринок потребує складної інфраструктури, оскільки на ньому стикаються інтереси багатьох учасників, кожний з яких має свою інфраструктуру, функціональну особливість, властивості та мету діяльності. Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб'єктами ринку цінних паперів (як, наприклад, емітенти, інвестори та фінансові посередники), проте належать до його інфраструктури, особливо загострилася в Україні у зв'язку з розвитком масової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів. Крім активних учасників фондового ринку існують і пасивні. Це юридичні особи, які безпосередньо не здійснюють емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але виконують розрахунки і реєструють рух цінних паперів.

Нині інституційну базу інфраструктури ринку цінних паперів крім банків утворюють Українська фондова біржа (УФБ), що має філії в усіх обласних центрах; перша фондова торговельна система (ПФТС); Східно-Український фондовий центр (Харків); Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ); Донецька фондова біржа; фондова секція Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ); Український і регіональні центри сертифікатних аукціонів; Київська універсальна біржа (КУБ), що проводить торги з окремих видів цінних паперів; позабіржові торговельно-інформаційні системи (ТІС); реєстратори та зберігачі цінних паперів; депозитарії; депозитарно-клірингові компанії; Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв (ПАРД); Асоціація торговців цінними паперами та Українська асоціація інвестиційного бізнесу. Для забезпечення функціонування єдиної системи депозитарного обліку в Україні створено Національний депозитарій у формі відкритого акціонерного товариства. Національна депозитарна система складається з двох рівнів:

• нижнього — зберігачів, які здійснюють розрахунки власників цінних паперів, і реєстраторів власників іменних цінних паперів;

• верхнього — Національного депозитарію України* і депозитаріїв, що здійснюють розрахунки для зберігачів, а також кліринг** і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

До учасників Національної депозитарної системи належать:

• прямі — депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;

• опосередковані — організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.

Депозитарій цінних паперів — це юридична особа, яка здійснює виключно депозитарну діяльність, може також здійснювати кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а також інші депозитарії.

Зберігачі цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними паперами за наявності відповідного дозволу мають право бути зберіга-чами, здійснювати за дорученням власника операції з депонованими цінними паперами та іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обігом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

Реєстратор — це юридична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Законодавство про Національну депозитарну систему охоплює Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та інші законодавчі акти України. Перелік цінних паперів, що обслуговуються Національною депозитарною системою, встановлює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, що є також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію.

Кліринг — отримання, звірка та поточні оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

На реєстраторському сегменті фондового ринку постає проблема так званих кишенькових реєстраторів, заснованих емітентами у зв'язку з намаганням зменшити свої витрати (оскільки реєстратори є "своїми" структурами) на потреби менеджменту акціонерних товариств.

В Україні відсутній інститут трансферт-агентів як осіб, уповноважених реєстратором приймати документи для перереєстрації та видавати документи про її здійснення. Це призводить до необхідності інвесторам безпосередньо спілкуватися з реєстратором, що істотно збільшує їхні витрати.

На сучасному етапі в Україні переважає первинний ринок цінних паперів. Вторинний ринок цінних паперів ще недостатньо розвинений. За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий та по-забіржовий. Біржовий ринок включає угоди, що укладаються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватися через фондову біржу. Останніми роками значна частина операцій з цінними паперами, які здійснювалися раніше на біржі, відбувається безпосередньо між банками, між банками і корпораціями, на позабіржовому ринку. Позабіржовий ринок відображає угоди, які укладаються і здійснюються поза біржею. Він стосується насамперед первинного ринку, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку.

Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, центром торгівлі ними. При цьому саме оформлення і передавання цінних паперів відбуваються за її межами.

Класична біржа (у тому числі фондова) — це аукціон, де торгівля відбувається в операційному залі "з голосу", тобто через усні інструкції. Прикладом є Нью-Йоркська фондова біржа. Завдяки розвитку обчислювальної техніки на деяких біржах операції в операційному залі замінили електронні системи купівлі-продажу цінних паперів з використанням терміналів, встановлених у фірмах — членах біржі й пов'язаних з центральною комп'ютерною системою біржі (наприклад, система CATS на Торонтській фондовій біржі, CAC на біржах Франції). Проте і на автоматизованих біржах частина операцій, як і раніше, здійснюється в операційному залі "з голосу". Так, на Паризькій біржі торгівля облігаціями і опціонами відбувається "з голосу".

Фондова біржа виконує чотири основні функції:

• посередницьку;

• індикативну;

• регулятивну;

• контрольну.

Суть посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торгові угоди на біржі укладають брокери, діючи від імені своїх клієнтів-інвесто-рів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи та продаючи цінні папери. При цьому права власності на придбані цінні папери чи отримані від реалізації гроші належать клієнтам. Дохід брокера формується за рахунок комісійних від укладених угод. Крім того, у торгівлі на біржі беруть участь дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх подальшого перепродажу. їх дохід формується за рахунок різниці в цінах купівлі й продажу цінних паперів.

Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінюванні вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі здійснюється котирування цінних паперів, завдяки якому інвестори отримують інформацію про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча не виключає можливостей цілеспрямованих махінацій з метою спекуляцій цінними паперами і водночас є важливим чинником стимулювання ефективної діяльності емітентів. Будь-які помилки одразу призводять до зниження вартості емітованих ними цінних паперів, а отже, і попиту на них, що викликає зменшення припливу фінансових ресурсів. Тому для емітента дуже важливо забезпечувати стабільний фінансовий стан і високі фінансові результати.

Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб'єктів біржової торгівлі. Біржі контролюють фінансовий стан емітентів, мають право отримувати і перевіряти інформацію про діяльність емітентів. Відповідно біржі можуть знімати з котирування окремих емітентів, які або не виконують вимог біржової торгівлі, або мають незадовільні фінансові показники.

Контрольна функція біржі полягає у забезпеченні достовірності котирування цінних паперів і надійності біржової торгівлі.

Завдяки біржі інвестори мають можливість відносно легко перетворювати цінні папери на гроші, оскільки цінні папери, що обертаються на біржі, можна у будь-який час продати або віддати в банк як заставу для одержання позики. Це дає змогу вкладати в цінні папери не тільки довгострокові заощадження, а й тимчасово вільні кошти.

Ліквідність цінних паперів, які обертаються на біржі, створює умови для їх широкого використання з метою забезпечення банківських позик, дає можливість інвесторам купувати цінні папери нових випусків, продавши наявні папери на біржі.

Отже, біржа сприяє прискоренню централізації капіталу і розширенню меж використання тимчасово вільних коштів для фінансування господарства. Також біржа підвищує мобільність акціонерного капіталу, створює умови для прискорення його кругообігу. У результаті постійного обігу капіталів і змін інвесторів біржа забезпечує перерозподіл капіталу між галузями і сферами економіки.

За правовим статусом розрізняють біржі, організовані як акціонерні товариства, і біржі, засновані державою як публічно-правові інститути. У сучасних умовах діяльність бірж незалежно від правового статусу спрямовується і контролюється державою відповідно до прийнятих законів. У США, де біржі є акціонерними товариствами, створено орган державного нагляду за біржами у вигляді Комісії з цінних паперів і бірж. Аналогічна державна установа функціонує у Франції — Комісія з біржових операцій, де біржа є публічно-правовим інститутом.

Доступ до операцій з цінними паперами на фондовій біржі мають тільки її члени (біржові фірми). Біржа висуває жорсткі вимоги до бажаючих торгувати на ній. Складна процедура прийняття у члени біржі має на меті визначити професійну, фінансову і моральну придатність претендента до біржової роботи за дорученням клієнтів і самостійно. Кількість членів біржі обмежена і може змінюватися за рішенням біржового комітету (на акціонерних біржах) або урядового органу, якщо біржа є публічно-правовою.

Фондові біржі відіграють надзвичайно важливу роль як в економічній та фінансовій системі окремих країн, так і в міжнародній економіці та міжнародних фінансах. Через них проходять величезні фінансові ресурси, доступ до яких складний. їх можуть отримати тільки найбільш потужні, надійні й стабільні емітенти, які мають високі фінансові результати. Стабільність у світі багато в чому залежить від урівноваженості попиту і пропозиції на фондових біржах, що є основою регулювання біржової діяльності. На відміну від банків, які самостійно визначають напрямки вкладення своїх ресурсів, фондова біржа не може адміністративними методами регулювати грошові потоки. Однак хоча інвестори самостійно визначають, куди вкладати гроші, вони при цьому керуються насамперед біржовим котируванням цінних паперів.

При продажу і купівлі акцій на фондових біржах основними показниками, що визначають активність фондового ринку, є біржові індекси (табл. 6.1)*.

Таблиця 6.1

Порівняльний опис українських фондових індексів

Інформацію про індекси можна знайти в тижневику "Бизнес", "Українській інвестиційній газеті", інформаційних випусках "Фондовий ринок та інвестиції" (Інтерфакс-Україна).

Індекс

Компанія, що розраховує індекси

Галузь, що включається до розрахунку індексу

Кількість емітентів цінних паперів

Методика розрахунку

Котирування

Розрахунок індексу

Періодичність

Початок

Business Partners

Business Partners

Загальний (охоплює різні галузі)

4-8

Зважене

ПФТС

Щотижня

01.08

INDEX-SGU

Societe

Generale

Ukraine

Те саме

Близько 15

Зважене середнє

ПФТС

і власні угоди

Те саме

01.08

ProU-50

Prospect Investments

 

50

Те саме

ПФТС,

телефонний ринок

До серпня щотижня, потім щоденно

01.01

Wood-15 Company

Wood & Co

« «

15

 

ПФТС

Те саме

13.06

KAC-

галузеві індекси

Альфа-Капітал

Металургійна, хімічна, енергетична, нафтогазова, машинобудівна

3-10

 

Те саме

« «

29.08

KAC-

20(s)

Te- caмe

Загальний

20

Середнє арифметичне

« «

« «

01.01

KAC-20(w)

 

Те саме

20

Те саме

« «

« «

09.06

ПФТС-

індекс

ПФТС

 

Близько 20

« «

« «

« «

01.10

Однією з функцій біржі є реєстрація курсів цінних паперів і публікація їх у курсовому бюлетені. Публічність курсів полегшує емітентам цінних паперів з'ясовувати умови і доцільність нових випусків, дає можливість власникам паперів швидше орієнтуватися у кон'юнктурі фондового ринку. Крім публікації середніх курсів кожного виду цінних паперів, які перебувають в обігу на біржі, розраховуються і публікуються середні курси акцій певних груп компаній, а також усіх компаній, зареєстрованих на біржі. Серед цих показників найвідомі-ші такі: на біржі в Нью-Йорку — індекс Доу-Джонса, у Токіо — індекс Ніккей, у Франкфурті-на-Майні — індекс ФАЦ, у Лондоні — "Файненшнл Таймс" і "Рейтер"*.

Сприяючи раціональному руху, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів між окремими емітентами різних галузей, регіонів та країн, фондові біржі, як і комерційні банки, стимулюють економічний розвиток країни. Вони дають змогу вчасно відслідковувати процеси, які характеризують стан економіки та фінансової системи і приймати відповідні рішення. Тому провідні фондові біржі (Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж, Франкфурт, Копенгаген) стали світовими фінансовими центрами, від ситуації на яких значною мірою залежить фінансова політика всіх країн світу.

Фондові біржі існують у багатьох країнах світу. Найбільшими з них за розмірами обігу цінних паперів і кількістю членів є Нью-Йоркська і Токійська. Найстаріша фондова біржа, що функціонує в Амстердамі, була заснована в 1608 р. У Росії торгівля цінними паперами здійснювалась на товарних біржах, і тільки на найстарішій (1703 р.) Петербурзькій біржі в 1900 р. було створено спеціальний фондовий відділ для торгівлі цінними паперами, відокремлений юридично від товарної торгівлі. Історично російська фондова торгівля була пов'язана передусім з державними цінними паперами. На Петербурзькій біржі торгівля ними розпочалася після випуску перших внутрішніх державних позик 1809 і 1811 р., а торгівля акціями та облігаціями акціонерних товариств — у 30-х роках XIX ст.

Індекси Доу-Джонса — це середні показники за цінами акцій найбільших компаній, зареєстрованих на Нью-Йоркській фондовій біржі (30 промислових компаній, 20 транспортних фірм, 15 фірм паливно-енергетичної і комунальної інфраструктури), і агрегатний показник усіх 65 компаній. Найважливіший з них — індекс акцій промислових компаній, який надзвичайно популярний серед вкладників і використовується біржами інших країн.

Особливо швидко біржовий фондовий обіг почав збільшуватись у другій половині XIX ст. у зв'язку із значним поширенням державного кредиту і розвитком акціонерного підприємництва. У 1913 р. державні цінні папери разом з акціями російських залізниць* становили 4/5 загального обсягу цінних паперів фондового відділу Петербурзької біржі.

Під час Першої світової війни біржі у країні були закриті. Після Лютневої революції 1917 р. Московську біржу було відкрито, але вона працювала лише кілька місяців. У Радянській республіці біржа відкрилась у 1921 р. А через два роки при Московській товарній біржі було організовано перший в республіці фондовий відділ.

У наступні роки право на заснування фондових відділів було надано ще дев'яти найбільшим товарним біржам. У 1926 р. загальний обіг фондових відділів при товарних біржах за операціями з цінними паперами досяг 200 млн крб. Проіснували радянські біржі недовго. На початку 30-х років XX ст. в умовах переходу до командно-адміністративної економіки та з ліквідацією фінансового ринку у країні біржову діяльність було припинено.

Вивчення й аналіз світового досвіду функціонування механізмів і складових фондового ринку відіграють важливу роль у становленні та розвитку українського фондового ринку і мають сприяти його перетворенню на джерело фінансування вітчизняної економіки й засіб відображення економічної та політичної ситуації у країні.

У кожній країні існує національна, історично сформована система бірж, проте вони мають і спільні ознаки. Так, для всіх країн притаманні:

• єдина структура інституційних учасників ринку цінних паперів — комерційні банки, страхові та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства тощо, але з певними відмінностями. Так, в Японії всі банки працюють на ринку цінних паперів і вони є головними інвесторами промисловості, тоді як у США на фондовому ринку працюють тільки інвестиційні банки, а комерційним банкам заборонено виконувати операції з цінними паперами;

Залізничні компанії як формально приватні акціонерні компанії перебували під повним контролем уряду, який, зокрема, гарантував виплату мінімального дивіденду за їх цінними паперами.

• значний розвиток фондових бірж і жорсткі правила лістингу при допуску акцій компаній до котирування на біржовому ринку;

• широке використання похідних цінних паперів — ф'ючерсів, опціо-нів тощо. Панівною формою торгівлі стають ф'ючерсні біржі.

У світі дедалі поширюється комп'ютеризація біржової та поза-біржової діяльності. Відбувається інтеграція фондових ринків у єдиний електронно-комп'ютерний ринок.

Торгівля цінними паперами в Україні, як і в інших країнах світу, здійснюється на біржовому фондовому ринку (Донецька фондова біржа, КМФБ, УМВБ, Кримська фондова біржа, УФБ) і позабіржо-вому (ПФТС, "телефонний ринок", міжбанківські операції з цінними паперами), де відповідно до чинного законодавства обертаються пайові, боргові та похідні цінні папери.

Перша фондова торговельна система працює через електронну торговельно-інформаційну мережу. Наявність торговельної позабір-жової системи актуальна для ринку цінних паперів України. По-перше, нині вона є альтернативою біржам, що не працюють, концентрує попит-пропозицію на цінні папери, яким мають змогу користуватися торговці з 16 міст України. По-друге, асоціація має кодекси (арбітражний, дисциплінарний, етичний), дотримання яких є гарантіями (звичайно, умовними) при здійсненні операцій у межах системи. По-третє, асоціація має статус саморегулівної організації, що дає змогу виходити на державні регулюючі органи з ініціативами взаємодії з багатьох питань ринку цінних паперів і захищати права своїх членів.

Інфраструктура валютного ринку. В інфраструктуру сучасного валютного ринку входять валютні біржі, брокерські фірми, дилерські контори, що поєднують посередницькі послуги з консультаційними, продажем інформації тощо. Система торгівлі валютою наблизилась до вимог світового ринку, де багато операцій здійснюються на міжбанківському ринку. Центральним валютним ринком вважається Українська міжбанківська валютна біржа та її філії у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі та Львові. Поряд з УМВБ працює також Кримська міжбанківська валютна біржа. Система цифрового зв'язку, що об'єднує всі філії біржі, дає змогу в реальному часі здійснювати швидкісний обмін інформацією під час торгів.

Валютний ринок України на всіх своїх сегментах (біржовому, позабіржовому та готівковому) має розвивати інфраструктуру шляхом "диверсифікованого" проникнення в усі регіони країни і створення регіональних валютних ринків, що функціонують.

Ринок дорогоцінних металів, коштовного каміння та інших об'єктів реального інвестування. З пошуком оптимальної інституціональної структури ринку банківських металів пов'язана необхідність створення в Україні ринку дорогоцінних металів*. Наявність і кількість природних запасів дорогоцінних металів не є обов'язковою передумовою розвитку ринку золота. Ні Великобританія, ні Швейцарія, де розміщені центральні ринки світу, не належать до золотодобувних країн. Передумови успішного розвитку в Україні торгівлі дорогоцінними металами існують. Виявлено і класифіковано 236 родовищ золота. Серед них найперспективніші Мужиївське (Закарпаття), Травневе (Одещина), Нікопольське родовища. Кількість потенційних учасників ринку золота в Україні зменшилась, оскільки промислові підприємства зменшили обсяги випуску продукції, яка містить дорогоцінні метали. 95 % промислового споживання золота припадає на ювелірну промисловість (8-9 великих підприємств, решта — дрібні майстерні та фізичні особи, які мають дозвіл Міністерства фінансів України на роботу з дорогоцінними металами і використовують здебільшого срібло). Запаси, які вдалося створити в Україні за рахунок переробки вторинної сировини, можуть цілком задовольнити потреби виробників.

В Україні створені сприятливі умови для ввезення дорогоцінних металів, а географічне розміщення Києва сприяє його становленню як регіонального центру торгівлі золотом. На думку спеціалістів, на першому етапі слід зосередитися на торгівлі дорогоцінними (банківськими) металами тільки на Українській міжбанківській валютній біржі.

Інфраструктура ринку нерухомості. У своєму розвитку український ринок нерухомості пройшов певні етапи. Серед них основними є формування первинного та вторинного ринку житла, ринку комерційної нерухомості, формування ринку землі, що був започаткований Указом Президента України "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення".

Крім продавців і покупців інфраструктуру ринку житла утворюють агентства нерухомості (ріелтерські фірми); оцінники житла: банки, що кредитують та фінансують житлове будівництво, креди-

Банківські метали — це дорогоцінні метали (золото, срібло, платина, метали платинової групи) у зливках і порошках, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів і атестовані сертифікатом якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

тують купівлю житла і здійснюють іпотечні операції; юристи, які спеціалізуються на операціях з нерухомістю; страхові компанії; інформаційні (у тому числі рекламні) структури. Нині єдиним джерелом інформації про ринкові ціни житла є масові дані про пропозицію житла для продажу. Саме ними користуються державні структури, що діють на ринку житла; будівельні підприємства, які працюють на первинному ринку житла; ріелтори. Ріелтерські структури або біржі систематизують інформацію і створюють електронні банки даних про первинний і вторинний ринки житла. Найбільшим банком даних пропозиції житла для продажу в Україні є банк Комп'ютерної мережі нерухомості Києва, що була створена агентством нерухомого майна "Янус" у 1996 р. Зведена інформація про ситуацію у сфері житла забезпечує прозорість ринку житла, що сприяє його становленню і функціонуванню.

Український ринок нерухомості не має таких обсягів і не розвинений такою мірою, як, наприклад, ринок нерухомості США. Крім того, відсутність офіційних достовірних даних про обсяг здійснених на ринку операцій з нерухомістю суб'єктами цього ринку не дає змоги оцінити реальний оборот за операціями з нерухомим майном і відповідно ринкову вартість комерційної нерухомості.

Податок на нерухомість у вигляді податку з володіння нерухомим майном був одним з найстаріших відомих фінансовій науці видів податків. Насамперед це пояснюється тим, що володіння нерухомістю здавна вважалось ознакою багатства, яке належало певним особам, і відповідно ставало об'єктом уваги фіскальних органів держави. Крім того, справляння такого податку було простим. Завжди можна було чітко визначити об'єкт оподаткування, оскільки він існував у фізичній формі, мав певні розміри, фізичні характеристики. Легко було встановити й платника податку, яким міг бути як власник нерухомості, так і орендар. До того ж приховати його від оподаткування було неможливо.

Перспективи розвитку оподаткування нерухомого майна в Україні безпосередньо пов'язані з розвитком системи місцевих податків і зборів. Економічні реформи в Україні, розвиток інститутів самоврядування, розширення їх функцій та обов'язків призвели до необхідності визначення реальних джерел доходів місцевих бюджетів. Існуюча практика використання в міжбюджетних відносинах регульованих та закріплених доходів не дає змоги створити реальну фінансову базу для органів місцевого самоврядування і відповідно наповнити реальним змістом задекларовану самостійність місцевих органів влади та управління.

Місцеві органи влади мають реальні важелі впливу на платників податку завдяки тому, що до доходів від нерухомості застосовується юрисдикція регіону, на території якого вона розміщена і яку неможливо застосувати до інших видів доходів фізичних і юридичних осіб. Розмір податку на нерухоме майно і порядок його стягнення суттєво впливають на цінову політику суб'єктів ринку нерухомості через збільшення витрат власників чи орендарів на утримання нерухомості. Крім того, ураховуючи, що останнім часом ціни на нерухомість, особливо на земельні ділянки, постійно підвищуються (через природне обмеження земельних ресурсів), вкладення вільних фінансових ресурсів у нерухомість мають на меті отримання суто спекулятивних доходів, що, у свою чергу, не дає змоги ефективно використовувати наявні земельні ділянки. Встановлюючи відповідні ставки оподаткування, органи влади впливають на інші сфери діяльності, пов'язані з використанням та будівництвом нерухомості, стимулюючи розвиток того чи іншого сектора ринку нерухомості.

У податковій системі України податку на землю вже належить певне місце, що забезпечує надійні надходження до державного бюджету. Тому подальший розвиток податкових відносин має відбуватися шляхом введення спеціального податку на інші частини нерухомості (те, що називається капітальним поліпшенням на землі). У цьому зв'язку необхідно з'ясувати, що має бути джерелом сплати податку з цих видів нерухомості. Законодавчо не вирішено, що випливає з розуміння нерухомості як єдності землі й усього, що на ній розміщено, — це визначення земельної ділянки фінансовим активом і відображення її у балансі суб'єктів підприємницької діяльності. Податок на нерухомість як капітальне благо має кореспондуватися з податком на прибуток.

Підприємство зобов'язане сплачувати більший податок.

Щодо фізичних осіб Кабінет Міністрів і Податкова адміністрація України не розробили ще скоригованих методик розрахунку вартості квартир, будівель тощо. Нерухомість, що використовується як споживче благо, стає, з одного боку, результатом нагромадженого доходу (що оподатковується на етапі його формування), а з іншого — це багатство, яке відтворюється і забезпечує певний рівень споживання.

Застосування таких фінансових інструментів, як закладні, іпотечні сертифікати і облігації, сприятиме розвитку фінансового ринку України загалом, а також його складової — ринку нерухомості. Законодавча невизначеність інституту приватної власності на землю обмежує її включення до обігу на фінансовому ринку України, що стримує його розвиток. Подальший розвиток ринку нерухомості в Україні потребує законодавчого закріплення приватної власності на землю, здійснення ліберальної податкової політики при будівництві об'єктів нерухомості та їх реалізації на вторинному ринку, створення нових фінансових інструментів, які б дали змогу використати особливості нерухомості як фінансового активу.

До основних чинників, що впливають на формування інфраструктури фінансового ринку, належать загальноекономічна ситуація у країні та за її межами; рівень життя та заощаджень населення; кон'юнктура фінансового ринку; демографічна ситуація тощо. Дія цих чинників визначає поведінку фінансових інститутів у ринковому середовищі, формує їх стратегію і тактику, окреслює можливості просування на ринку фінансових послуг у межах певної території. Розвиток інфраструктури фінансового ринку України має відбуватися за міжнародними стандартами, але з урахуванням специфіки нашої країни.