Розділи

загрузка...
3.7. ЧИННИКИ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА ЗРОСТАННЯ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.7. ЧИННИКИ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА ЗРОСТАННЯ

В. К. Євдокименко,

Ю. М. Лопатинський

Як розвинені ринкові системи, так і перехідні до ринку економіки постійно доводять свою нестійкість і мінливість. Причому не обов’язково за класичною схемою, а, як у прикладі з Україною, — за спадом і застоєм настає криза і, як наслідок, знову можна очікувати на спад (рецесію). Звичайно, нас у першу чергу цікавить саме стан національної економіки, однак він значною мірою визначається і глобальними світовими тенденціями. Розгляду тенденцій глобалізації, стану та розвитку економіки України, пошуку можливих шляхів виходу з кризи присвячене дане дослідження.

Інтеграційні процеси в умовах глобалізації

Найважливіші контури того, в якому світовому середовищі функціонуватимуть національні економіки окремих країн у майбутньому і що визначати за мету при формуванні стратегії їх розвитку в умовах глобалізації, обговорюється досить активно як на міжнародному рівні, так і в Україні. Зроблені помітні успіхи в дослідженні даної проблеми, опубліковані фундаментальні роботи. Та все ж залишається об’єктивна необхідність розробки тактики дій для конкретних країн. Щоб обґрунтувати відповідні пропозиції, потрібно провадити подальші дослідження щодо згаданого питання.

В історичному контексті, з відходом від феодальної системи, розвитком мореплавства та завершенням промислової революції почав формуватись глобальний геоекономічний простір, який з часом охопив світове господарство і функціонує як мегаекономіка. І хоча своєрідним поштовхом до цього стала доволі банальна, з позиції сьогодення, ідея перевезення товарів на військових кораблях, корені інтернаціоналізації виробництва значно глибші, що на рівні країн привело, врешті-решт, до конкурентної боротьби, яка функціонує за відомим принципом порівняльних переваг.

Переможцями є високорозвинені країни, які вступили до принципово нового етапу свого розвитку. Хоча структурно світовий ринок складається з ринку товарів, праці, капіталу та досягнень науково-технічного прогресу, останні дві складові переважають як за абсолютними значеннями, так і за їх впливом на світовий розвиток.

Не втрачають гостроти і торговельні негаразди: періодично спалахують автомобільні, комп’ютерні, м’ясні, молочні, діоксинові, бананові «війни» та конфлікти. Однак вчені єдині в тому, що для глобальної економіки XXI століття буде характерним принципово новий — постіндустріальний — тип економічного розвитку, для якого типовими і визначальними будуть дематеріалізація виробництва, його інтелектуалізація, інформатизація, електронізація, застосування генної інженерії та біотехнологій, використання нетрадиційних видів енергії та енергозберігаючих технологій.

Глобальна постіндустріальна, а в перспективі глобальна ноосферна економіка базуватиметься як на накопичених інтелектуальних та інформаційних ресурсах усього людства, так, переважно, і на інтелектуальному потенціалі, який ще має бути реалізований. Технологічне використання інтелектуального потенціалу спонукатиме до пошуку якісно нових напрямків організації економічних процесів, нових способів організації праці та виробництва, побудованих на основі нових форм поділу праці на різних рівнях. Постіндустріальна, технотронно-інформаційна економічна система функціонуватиме і розвиватиметься у революційно новій економічній територіально-інституційній структурі суспільного виробництва. При цьому саме поняття «виробництво» трансформується від уявлення про нього як про суто матеріальне виробництво, до ототожнення з виробництвом усіх видів суспільно корисної економічної діяльності. Так, у школі здійснюється «виробництво» знань, у лікарні — «виробництво» здоров’я. Але вже сьогодні будь-яке «виробництво» набуває інтернаціональних рис, наприклад, має місце як навчання, так і лікування за кордоном.

У перспективі детерміновано виникає глибока глобальна інтеграція національних господарств у системі єдиного світового поділу праці, у цілісному світовому господарстві. «Залишаючись національними за формою і територіально, нові ноосферні продуктивні сили по суті матимуть характер світових продуктивних сил. Процеси економічного розвитку набудуть глобального характеру і повністю підлягатимуть загальнопланетарним, загальноцивілізаційним закономірностям. Вплив глобальних економічних закономірностей зумовить все зростаючу взаємодію, взаємопроникнення національних і міжнародних економічних відносин і структур, формування якісно нової глобальної структури економіки. Вплив зовнішніх глобальних факторів на розвиток національної економіки стане сильнішим від впливу внутрішніх національних факторів розвитку. Це приведе до «відкриття» національних економік. Сутність відкритих національних економік формуватиме взаємодіючу систему регіональної і глобальної економіки» [1, с. 177].

Існуюча індустріальна цивілізація, забезпечивши динамічний розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, викликавши до життя і закріпивши інститути товарного виробництва, ринку, грошей, плюралізму власності, економічної демократії, породила, окрім названих елементів, одне об’єктивне гальмо свого розвитку — соціальну обмеженість, що зумовлює пошук нових напрямків розвитку.

Надмірне інвестування в основний капітал і перенакопичення засобів виробництва, примат уречевленої праці над живою перешкоджають соціалізації виробництва, обмежують прямі і непрямі соціальні інвестиції. З’являється необхідність подолати соціальну обмеженість індустріальної системи. Ця необхідність посилюється також і через те, що постіндустріальна, інформаційна економіка вимагає переважно інтенсивного типу відтворення. Але інтенсифікація йде не на матеріально-фізичному, а на інтелектуальному, інформаційному, системно-організаційному рівні. Зрозуміло, при цьому досягається значне підвищення ефективності виробництва, його результативності.

У цих умовах змінюється роль фактора виробництва «праця», «робоча сила». Працівник перетворюється на найбільш активну соціальну силу, локомотив соціального, технічного і економічного прогресу. Змінюється і кінцева мета економічної діяльності. Відбувається це у напрямку трансформації структури власності («народний капіталізм»), структури управління власністю (акціонерні товариства, корпорації), розподілу результатів виробництва (системи «участі у прибутках»), територіальної та відтворювальної структур видів економічної діяльності.

Разом із тим не треба прикрашати форми і наслідки процесу глобалізації економіки. Було б помилкою залишати поза увагою те, що процес формування світогосподарських зв’язків може йти в неочікуваному напрямі іноді всупереч загальноприйнятим детермінантам. Як зазначає Л. Тупчієнко, «процес накопичення різних взаємозв’язків існує з середини XIX ст., а взаємозалежність світу в цілому так і не склалася. До того ж з’явилися нові виклики (загроза демографічного вибуху, сепаратизм, масові хвороби, тероризм, релігійний фундаменталізм, масові міграції), більшість з яких роз’єднує народи, держави, але може в чомусь колись і об’єднати». Автор зауважує, що для запобігання однобічності та прямолінійності при науковому аналізі, прогнозуванні й передбаченні слід розширювати дослідницьке поле, обов’язково враховуючи поряд з економічними історичні, цивілізаційні, геополітичні детермінанти явищ, процесів і тенденцій [2, с. 25—28].

Тим не менше постіндустріальний розвиток світової економіки, який характеризується переважно зростаючою економічною єдністю світу з пріоритетом загальноцивілізаційних інтересів і цінностей, відкриває нові можливості для соціально-економічного прогресу всього людства. Головне, зуміти цими можливостями скористатись.

Поряд із тим, в сучасних глобальних процесах не слід відкидати ймовірність розвитку двох взаємопов’язаних і одночасно суперечливих тенденцій: підпорядкування світової економіки інтересам міжнародної фінансової олігархії та конкуренції національних економічних систем.

Не виключено, що модель економічного розвитку кожної країни може формуватися як результат дії сукупності векторів, як компроміс у складній боротьбі за контроль над владними та виробничими структурами між представниками транснаціонального й національного капіталу, світового олігархіату та національної еліти. Як відомо, не завжди перемагає сильніший, крім того, наперед важко передбачити, чия перемога була б краще для даного суспільства (у прогресивному розумінні цього слова).

Країни розвиненого ринкового господарства, які домінують у світовій торгівлі та міжнародних фінансах, акумулюють транснаціональний капітал. Це, зрозуміло, зумовлює достатньо високу узгодженість інтересів їхньої національної еліти і світової олігархії, специфічний зв’язок між ними, навіть якщо це відбувається на вербальному чи віртуальному рівні.

Транснаціональні сили зацікавлені в сплавленні країн у єдиний глобальний економічний простір, їх «цементуванні» для вільного руху транснаціонального капіталу шляхом глобалізації фінансових ринків.

Головне питання, яке стоїть перед менш розвиненими країнами (та основний інструментарій, який може бути використаний при прийнятті рішення про входження у процес глобалізації), — це відкриття своїх національних ринків.

Однак повної відкритості економіки практично не існує. Незалежні країни повинні вирішувати комплекс питань:

Потрібно враховувати при цьому, що участь у глобальних процесах бере конкретна країна, і така участь має ґрунтуватись на національних, історичних традиціях, навичках народу, його культурі, побуті, органічно вписуватись у модернізаційні процеси, підвищуючи їхню атрактивність і внутрішній потенціал. Спроби модернізації національної економіки шляхом ринкових реформ без адекватних перетворень у політичній, інституціональній, культурологічній сферах, у суспільній свідомості призводять до необхідності запізнілої синхронізації цих процесів у просторі й часі. А наздоганяти, як відомо, завжди важче.

Слаборозвинені країни, маючи вкрай обмежені внутрішні джерела інвестицій, не можуть обійтися без транснаціонального капіталу. Національна еліта даних країн за цих умов часто набуває компрадорського характеру. Розв’язання суперечностей між інтересами транснаціонального і національного капіталу відбувається у вигляді механізмів залучення останнього до виконання другорядних, обслуговуючих функцій, а національної еліти — до маргінальних прошарків світової олігархії. Принаймні концептуально.

Звичайно, є країни, які прагнуть відстоювати свої національні інтереси в глобальній міжнародній конкуренції, використовуючи вітчизняні конкурентні переваги для зміцнення власних позицій у світовій економічній системі. Однак ця боротьба доволі складна. Фінансова олігархія світу може домагатися тотального контролю над світовим ринком і кожною країною зокрема, руйнуючи для цього економічні, політичні і культурні кордони, формуючи свою інформаційну, правову і силову інфраструктури. Тобто нехтуючи національними інтересами конкретної країни.

Головний метод політичного тиску транснаціонального капіталу — встановлення контролю над інститутами державної влади різних країн, їх демонтаж або заміна міжнародним правом і міжнародними інститутами. А ключовим важелем, інструментом для цього є втягування цих країн у боргову залежність, підкуп і деморалізація їхніх національних еліт, дезінформація громадської думки. Як ідеологічне підґрунтя, забезпечення і прикриття цих процесів використовуються теорії формальної демократії та радикального лібералізму з можливими варіаціями на цю тему.

Глобалізація світової економіки характеризується не тільки суперечностями та негараздами, а й інтеграційними процесами. Проявляються вони, зокрема, у вигляді створення міжнародних організацій та об’єднань: торговельних (Світова організація торгівлі, Генеральна угода з тарифів і торгівлі), фінансових (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк), військових (НАТО), валютних союзів (європейського, азійського, арабського), спільних ринків товарів, фінансів і послуг (європейського — ЄС, північноамериканського — НАФТА, південноамериканського — МЕРКОСУР, південносхідноазійського — АСЕАН, карибського — КАРИКОМ, Арабського спільного ринку), товарних асоціацій (ОПЕК, Альянс виробників какао-бобів, Союз країн