Розділи

загрузка...
3.7. ЧИННИКИ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА ЗРОСТАННЯ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.7. ЧИННИКИ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА ЗРОСТАННЯ

В. К. Євдокименко,

Ю. М. Лопатинський

Як розвинені ринкові системи, так і перехідні до ринку економіки постійно доводять свою нестійкість і мінливість. Причому не обов’язково за класичною схемою, а, як у прикладі з Україною, — за спадом і застоєм настає криза і, як наслідок, знову можна очікувати на спад (рецесію). Звичайно, нас у першу чергу цікавить саме стан національної економіки, однак він значною мірою визначається і глобальними світовими тенденціями. Розгляду тенденцій глобалізації, стану та розвитку економіки України, пошуку можливих шляхів виходу з кризи присвячене дане дослідження.

Інтеграційні процеси в умовах глобалізації

Найважливіші контури того, в якому світовому середовищі функціонуватимуть національні економіки окремих країн у майбутньому і що визначати за мету при формуванні стратегії їх розвитку в умовах глобалізації, обговорюється досить активно як на міжнародному рівні, так і в Україні. Зроблені помітні успіхи в дослідженні даної проблеми, опубліковані фундаментальні роботи. Та все ж залишається об’єктивна необхідність розробки тактики дій для конкретних країн. Щоб обґрунтувати відповідні пропозиції, потрібно провадити подальші дослідження щодо згаданого питання.

В історичному контексті, з відходом від феодальної системи, розвитком мореплавства та завершенням промислової революції почав формуватись глобальний геоекономічний простір, який з часом охопив світове господарство і функціонує як мегаекономіка. І хоча своєрідним поштовхом до цього стала доволі банальна, з позиції сьогодення, ідея перевезення товарів на військових кораблях, корені інтернаціоналізації виробництва значно глибші, що на рівні країн привело, врешті-решт, до конкурентної боротьби, яка функціонує за відомим принципом порівняльних переваг.

Переможцями є високорозвинені країни, які вступили до принципово нового етапу свого розвитку. Хоча структурно світовий ринок складається з ринку товарів, праці, капіталу та досягнень науково-технічного прогресу, останні дві складові переважають як за абсолютними значеннями, так і за їх впливом на світовий розвиток.

Не втрачають гостроти і торговельні негаразди: періодично спалахують автомобільні, комп’ютерні, м’ясні, молочні, діоксинові, бананові «війни» та конфлікти. Однак вчені єдині в тому, що для глобальної економіки XXI століття буде характерним принципово новий — постіндустріальний — тип економічного розвитку, для якого типовими і визначальними будуть дематеріалізація виробництва, його інтелектуалізація, інформатизація, електронізація, застосування генної інженерії та біотехнологій, використання нетрадиційних видів енергії та енергозберігаючих технологій.

Глобальна постіндустріальна, а в перспективі глобальна ноосферна економіка базуватиметься як на накопичених інтелектуальних та інформаційних ресурсах усього людства, так, переважно, і на інтелектуальному потенціалі, який ще має бути реалізований. Технологічне використання інтелектуального потенціалу спонукатиме до пошуку якісно нових напрямків організації економічних процесів, нових способів організації праці та виробництва, побудованих на основі нових форм поділу праці на різних рівнях. Постіндустріальна, технотронно-інформаційна економічна система функціонуватиме і розвиватиметься у революційно новій економічній територіально-інституційній структурі суспільного виробництва. При цьому саме поняття «виробництво» трансформується від уявлення про нього як про суто матеріальне виробництво, до ототожнення з виробництвом усіх видів суспільно корисної економічної діяльності. Так, у школі здійснюється «виробництво» знань, у лікарні — «виробництво» здоров’я. Але вже сьогодні будь-яке «виробництво» набуває інтернаціональних рис, наприклад, має місце як навчання, так і лікування за кордоном.

У перспективі детерміновано виникає глибока глобальна інтеграція національних господарств у системі єдиного світового поділу праці, у цілісному світовому господарстві. «Залишаючись національними за формою і територіально, нові ноосферні продуктивні сили по суті матимуть характер світових продуктивних сил. Процеси економічного розвитку набудуть глобального характеру і повністю підлягатимуть загальнопланетарним, загальноцивілізаційним закономірностям. Вплив глобальних економічних закономірностей зумовить все зростаючу взаємодію, взаємопроникнення національних і міжнародних економічних відносин і структур, формування якісно нової глобальної структури економіки. Вплив зовнішніх глобальних факторів на розвиток національної економіки стане сильнішим від впливу внутрішніх національних факторів розвитку. Це приведе до «відкриття» національних економік. Сутність відкритих національних економік формуватиме взаємодіючу систему регіональної і глобальної економіки» [1, с. 177].

Існуюча індустріальна цивілізація, забезпечивши динамічний розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, викликавши до життя і закріпивши інститути товарного виробництва, ринку, грошей, плюралізму власності, економічної демократії, породила, окрім названих елементів, одне об’єктивне гальмо свого розвитку — соціальну обмеженість, що зумовлює пошук нових напрямків розвитку.

Надмірне інвестування в основний капітал і перенакопичення засобів виробництва, примат уречевленої праці над живою перешкоджають соціалізації виробництва, обмежують прямі і непрямі соціальні інвестиції. З’являється необхідність подолати соціальну обмеженість індустріальної системи. Ця необхідність посилюється також і через те, що постіндустріальна, інформаційна економіка вимагає переважно інтенсивного типу відтворення. Але інтенсифікація йде не на матеріально-фізичному, а на інтелектуальному, інформаційному, системно-організаційному рівні. Зрозуміло, при цьому досягається значне підвищення ефективності виробництва, його результативності.

У цих умовах змінюється роль фактора виробництва «праця», «робоча сила». Працівник перетворюється на найбільш активну соціальну силу, локомотив соціального, технічного і економічного прогресу. Змінюється і кінцева мета економічної діяльності. Відбувається це у напрямку трансформації структури власності («народний капіталізм»), структури управління власністю (акціонерні товариства, корпорації), розподілу результатів виробництва (системи «участі у прибутках»), територіальної та відтворювальної структур видів економічної діяльності.

Разом із тим не треба прикрашати форми і наслідки процесу глобалізації економіки. Було б помилкою залишати поза увагою те, що процес формування світогосподарських зв’язків може йти в неочікуваному напрямі іноді всупереч загальноприйнятим детермінантам. Як зазначає Л. Тупчієнко, «процес накопичення різних взаємозв’язків існує з середини XIX ст., а взаємозалежність світу в цілому так і не склалася. До того ж з’явилися нові виклики (загроза демографічного вибуху, сепаратизм, масові хвороби, тероризм, релігійний фундаменталізм, масові міграції), більшість з яких роз’єднує народи, держави, але може в чомусь колись і об’єднати». Автор зауважує, що для запобігання однобічності та прямолінійності при науковому аналізі, прогнозуванні й передбаченні слід розширювати дослідницьке поле, обов’язково враховуючи поряд з економічними історичні, цивілізаційні, геополітичні детермінанти явищ, процесів і тенденцій [2, с. 25—28].

Тим не менше постіндустріальний розвиток світової економіки, який характеризується переважно зростаючою економічною єдністю світу з пріоритетом загальноцивілізаційних інтересів і цінностей, відкриває нові можливості для соціально-економічного прогресу всього людства. Головне, зуміти цими можливостями скористатись.

Поряд із тим, в сучасних глобальних процесах не слід відкидати ймовірність розвитку двох взаємопов’язаних і одночасно суперечливих тенденцій: підпорядкування світової економіки інтересам міжнародної фінансової олігархії та конкуренції національних економічних систем.

Не виключено, що модель економічного розвитку кожної країни може формуватися як результат дії сукупності векторів, як компроміс у складній боротьбі за контроль над владними та виробничими структурами між представниками транснаціонального й національного капіталу, світового олігархіату та національної еліти. Як відомо, не завжди перемагає сильніший, крім того, наперед важко передбачити, чия перемога була б краще для даного суспільства (у прогресивному розумінні цього слова).

Країни розвиненого ринкового господарства, які домінують у світовій торгівлі та міжнародних фінансах, акумулюють транснаціональний капітал. Це, зрозуміло, зумовлює достатньо високу узгодженість інтересів їхньої національної еліти і світової олігархії, специфічний зв’язок між ними, навіть якщо це відбувається на вербальному чи віртуальному рівні.

Транснаціональні сили зацікавлені в сплавленні країн у єдиний глобальний економічний простір, їх «цементуванні» для вільного руху транснаціонального капіталу шляхом глобалізації фінансових ринків.

Головне питання, яке стоїть перед менш розвиненими країнами (та основний інструментарій, який може бути використаний при прийнятті рішення про входження у процес глобалізації), — це відкриття своїх національних ринків.

Однак повної відкритості економіки практично не існує. Незалежні країни повинні вирішувати комплекс питань:

Потрібно враховувати при цьому, що участь у глобальних процесах бере конкретна країна, і така участь має ґрунтуватись на національних, історичних традиціях, навичках народу, його культурі, побуті, органічно вписуватись у модернізаційні процеси, підвищуючи їхню атрактивність і внутрішній потенціал. Спроби модернізації національної економіки шляхом ринкових реформ без адекватних перетворень у політичній, інституціональній, культурологічній сферах, у суспільній свідомості призводять до необхідності запізнілої синхронізації цих процесів у просторі й часі. А наздоганяти, як відомо, завжди важче.

Слаборозвинені країни, маючи вкрай обмежені внутрішні джерела інвестицій, не можуть обійтися без транснаціонального капіталу. Національна еліта даних країн за цих умов часто набуває компрадорського характеру. Розв’язання суперечностей між інтересами транснаціонального і національного капіталу відбувається у вигляді механізмів залучення останнього до виконання другорядних, обслуговуючих функцій, а національної еліти — до маргінальних прошарків світової олігархії. Принаймні концептуально.

Звичайно, є країни, які прагнуть відстоювати свої національні інтереси в глобальній міжнародній конкуренції, використовуючи вітчизняні конкурентні переваги для зміцнення власних позицій у світовій економічній системі. Однак ця боротьба доволі складна. Фінансова олігархія світу може домагатися тотального контролю над світовим ринком і кожною країною зокрема, руйнуючи для цього економічні, політичні і культурні кордони, формуючи свою інформаційну, правову і силову інфраструктури. Тобто нехтуючи національними інтересами конкретної країни.

Головний метод політичного тиску транснаціонального капіталу — встановлення контролю над інститутами державної влади різних країн, їх демонтаж або заміна міжнародним правом і міжнародними інститутами. А ключовим важелем, інструментом для цього є втягування цих країн у боргову залежність, підкуп і деморалізація їхніх національних еліт, дезінформація громадської думки. Як ідеологічне підґрунтя, забезпечення і прикриття цих процесів використовуються теорії формальної демократії та радикального лібералізму з можливими варіаціями на цю тему.

Глобалізація світової економіки характеризується не тільки суперечностями та негараздами, а й інтеграційними процесами. Проявляються вони, зокрема, у вигляді створення міжнародних організацій та об’єднань: торговельних (Світова організація торгівлі, Генеральна угода з тарифів і торгівлі), фінансових (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк), військових (НАТО), валютних союзів (європейського, азійського, арабського), спільних ринків товарів, фінансів і послуг (європейського — ЄС, північноамериканського — НАФТА, південноамериканського — МЕРКОСУР, південносхідноазійського — АСЕАН, карибського — КАРИКОМ, Арабського спільного ринку), товарних асоціацій (ОПЕК, Альянс виробників какао-бобів, Союз країн-експортерів бананів, Міжурядова рада країн-експортерів міді) тощо. Часто різні форми співробітництва поєднуються і є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими. Їхня діяльність має на меті згладжування протиріч та вираження спільних інтересів.

З метою подальшої інтеграції країн, розробки заходів для запобігання можливої фінансової кризи країни «великої сімки» (G07) разом з ЄС, МВФ, Світовим банком і країнами, що розвиваються, мають наміри створити так звану «велику двадцятку» (G20), яка повинна стати містком між «сімкою» і ринками, що розвиваються. Світ прагне до однополюсності, а країни з однотипною економікою та ідеологією — до інтеграції.

Характерною рисою інтернаціоналізації економіки є міграція капіталу, яка за обсягом значно перевищує рух товарів. Поряд із прямими іноземними інвестиціями підприємницького капіталу останнім часом широко розвинені портфельні інвестиції та рух позичкового капіталу. Два останніх елемента мають і негативні складові. Так, портфельні «інвестиції», які в значному обсязі надходять до конкретної країни та можуть дуже швидко з неї тікати, розглядаються як один з факторів світової фінансової кризи. Рух позичкового капіталу призводить до загального зростання зовнішнього боргу країн, що розвиваються. Це повною мірою стосується і України.

Вагомим елементом сучасної глобалізації є міжнародне виробництво у транснаціональних корпораціях (ТНК). Вони стали значним фактором впливу на національну економіку окремих країн. Слідом за транснаціональними корпораціями світову економіку в умовах глобалізації почали називати транснаціональною (наднаціональною). Основні ТНК не називаємо, аби не бути запідозреними у прихованій рекламі, однак серед них виділяються високотехнологічні, які випереджають інші за швидкістю зростання. Не випадково змінена база розрахунку фондового індексу Dow Jones, зі складу якого вилучені окремі «традиційні» промислові підприємства та включені компанії високих технологій.

Розвиток техніки і технологій сприяє процесам глобалізації, зокрема супутниковий зв’язок, Інтернет значно розширили доступ до інформації, зробили можливим спілкування і обмін повідомленнями цілодобовими. Особливо це важливо для світових валютних та кредитних ринків.

Спільне господарювання породжує і спільні проблеми. Основною з них в останні роки стала фінансова криза, яка охоплює цілі регіони, перетікаючи з одного в інший. Розпочавшись у 80-ті роки у латиноамериканському регіоні, криза з новою силою спалахнула у 1997 році у Південно-Східній Азії та в Росії у серпні 1998 року і, зробивши оберт навколо земної кулі, повернулась у Бразилію, хоча і зі значно меншою силою.

Як одна з форм інтеграції та засіб зміцнення національної економіки деякими країнами (Аргентина, Польща) розглядається питання запровадження сильної іноземної валюти замість національної, хоча до цього, звичайно, ще далеко. З іншого боку, це підтверджує нерівномірність економічного розвитку країн.

Лідером світового розвитку, безумовно, є Сполучені Штати Америки, які з розвалом Радянського Союзу позбулися основного конкурента й збільшують відрив від Росії та інших пострадянських країн. Східно-азійська криза 1997 року відкинула й іншого давнього конкурента США — Японію. Однак не все спокійно і в Штатах: об’єднання 15 країн у Європейський Союз загострило боротьбу з цим сектором світової економіки. У валютних котируваннях на перше місце вийшла пара долар—євро, відтіснивши на другий план змагання з ієною та німецькою маркою. Ця боротьба характеризується падінням євро, проте, в першу чергу, за рахунок покращання економічної ситуації в самих США — профіцитний бюджет, зменшення рівня безробіття (до 4%), найбільш ефективно працюючі (за світовими рейтингами) підприємства, зростання курсу їх акцій та фондових індексів тощо. У 1998 році, за даними рейтингу журналу Forbes Global, з 100 провідних компаній світу 44 представляють США. За продуктивністю праці американські працівники також вийшли на перше місце, обігнавши довгочасного лідера Японію.

Більшість аналітиків погоджуються, що значення курсу євро занижені та економічно не виправдані. Адже іноземна валюта — такий же товар, ціна на який (курс) регулюється ринком залежно від поточної кон’юнктури. Спеціалісти передбачають, що занижений курс євро вдарить бумерангом по самих США. Вже зараз у США доволі сильні (за американськими мірками, звичайно) інфляційні очікування.

Об’єднана Європа сміливо претендує на роль другого за величиною економічного гіганта. Хоча сумарний обсяг економік країн Європейського Союзу (ЄС) може конкурувати з США, однак в економіці механічного сумування не буває. Економіка ЄС не функціонує поки що як єдиний організм, хоча до цього докладається чимало зусиль. Вагомим кроком на цьому шляху стало впровадження євро, другої за величиною світової валюти. У Євросоюзі спостерігаються стабільні темпи зростання ВВП у цілому і в розрахунку на душу населення.

Локомотивом об’єднаної Європи вважається Німеччина, хоча у першому півріччі 1999 року там спостерігалось деяке падіння ВВП, а рівень безробіття перевищив 10%. На думку економістів ЄЄ, причинами труднощів економіки Німеччини є малоефективна податкова та жорстка монетарна політика, роздутий соціальний сектор, бюджетний дефіцит, значний державний сектор, залишкові проблеми возз’єднання (з «м’якою шоковою терапією»), фінансові кризи на ринках, що розвиваються (як в Азії, де Німеччина активно створювала виробничі потужності, так і в Росії, яка є другою за обсягом німецького експорту). Ці проблеми є доволі типовими, за винятком проблем возз’єднання всі інші можна сміливо віднести до України.

Сполучене королівство Велика Британія та Північна Ірландія завжди трималося осторонь континентальної Європи — як географічно, так і економічно. Не запровадила Великобританія і євро, побоюючись за своє національне надбання — фунт стерлінгів. Хоча відношення до євро поступово змінюється і все більше британців підтримують ідею приєднання до Європейського валютного союзу, гору бере позиція вичікування.

Економіка Франції характеризується виключно великою роллю і часткою держави. Суспільні витрати за участю держави складають 54% ВВП, найбільший показник серед європейських країн, в США він ледь перевищує 30%. При цьому Франція має один з найвищих рівнів безробіття серед країн Євросоюзу — понад 11% при майже нульовій інфляції (0,5%) і незначному дефіциті бюджету (2,7%).

Італія характеризується як країна, в якій ухилення від податків популярне як окремий вид спорту. Крім того, Італія разом із Грецією мають найбільшу частку тіньової економіки серед країн ЄС при досить значних рівнях безробіття. Високе безробіття в Італії (12%) якраз і пояснюється тим, що значна частина офіційних безробітних працює в тіньовому секторі, що в принципі є типовим і для України.

У Південно-Східній Азії «тигри» починають поступово оживати після кризи 1997 року, причиною якої був «перегрів» швидко зростаючих економік, який загрожував перетворитись на кризу надвиробництва, і виразився у втечі портфельних капіталів. Зараз спостерігається економічне пожвавлення у Таїланді, Південній Кореї, Сінгапурі й Тайвані, Малазії і навіть Японії.

Китай демонструє унікальні приклади поєднання ринкової економіки з комуністичною ідеологією. Завдяки вільним економічним зонам залучаючи іноземні інвестиції, економіка «продукує» стабільне зростання.

Поступово формуються інші центри економічного розвитку в різних регіонах, наприклад — Південно-Африканська Республіка у південній півкулі. Індія та Китай, де разом проживає близько 38% населення Землі, практично уникнули руйнівної дії фінансової кризи 1997—1998 років.

Однією з особливостей економіки частини країн Близького Сходу є контрабанда, що ґрунтується як на суттєвій різниці цін у цих країнах, так і на значних податкових ставках на імпорт.

Характерною рисою сучасної світової економіки є офшорні зони. Податкові «притулки» Панами, Люксембургу, Кіпру, Швейцарії, невеличких екзотичних островів, маленьких країн та терит