Розділи

загрузка...
3.6. СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.6. СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

З. В. Герасимчук

На рубежі третього тисячоліття все з більшою актуальністю постають запитання: до якої межі порушена історична рівновага біосфери? Чи є реальна можливість у перспективі зберегти стабільність світової біоти? Яким чином це можна зробити?

При цьому очевидно, що глобальний підхід до відповіді на ці запитання повинен враховувати певні національно-регіональні особливості розвитку. Адже, з одного боку, концепція сталого розвитку — стратегічний напрямок світового розвитку, що забезпечує поступ цивілізації у XXІ столітті, а з другого — її реалізація повинна адекватно враховувати особливості національно-регіонального розвитку.

Відмінності у стані економіки різних регіонів світу, їх соціальному становищі, екологічній ситуації визначили необхідність специфічного підходу до розробки й реалізації моделі сталого розвитку для кожної країни.

Водночас існуючі відмінності у розвитку різних країн світу значною мірою впливають на можливість забезпечення їх сталого еколого-економічного та соціального розвитку.

У даному дослідженні ставимо за мету розглянути ці можливості для різних країн світу, зокрема акцентуючи увагу на розвитку країн із перехідною економікою, та знайти шляхи для їх реалізації.

Формування цілей подальшого еколого-економічного розвитку, врахування можливостей його реалізації для того чи іншого регіону та взаємоузгодження цільових установок різних держав у загальному світовому розвитку не здійсненне без розробки комплексного детального перспективного плану сталого розвитку країни, тобто розробки стратегії сталого розвитку для кожної держави, враховуючи тенденції світового розвитку.

Імперативи майбутньої світової економіки, інтереси виживання й розвитку вимагають пошуку якісно нових форм організації еколого-економічних процесів.

Аналіз минулих та глибоке вивчення нових тенденцій, закономірностей і законів економічного розвитку є основою для розробки національних стратегій трансформації й розвитку еколого-економічних систем.

Модель сталого економічного розвитку як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації була сформульована у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку й довкілля. Вона отримала назву сталого (стійкого) розвитку суть якого полягає в забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього й майбутніх поколінь.

Існуючі теорії та наукові підходи до прогнозування суспільного розвитку є підґрунтям до формування світової стратегії розвитку, і відповідно до неї національних, регіональних стратегій.

Найбільші міжнародні програми економічного розвитку, відомі під назвою Декади економічного розвитку, розробляються під егідою ООН з 1960 р. на чергові десятиліття (декади). Однією з останніх програм є міжнародна стратегія розвитку, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН на четверте десятиліття (1991—2000 рр.) на 45 сесії 21 грудня 1990 р.

Основна мета стратегії на 90-ті роки — забезпечити прискорений розвиток у країнах, що розвиваються, та зміцнити міжнародне співробітництво. Ключові елементи нової стратегії — поліпшення умов життя людей у країнах, що розвиваються, скорочення розриву між багатими й бідними країнами, недопущення деградації навколишнього природного середовища.

Стратегія передбачає вирішення таких основоположних цілей:

— різке підвищення темпів економічного зростання у країнах, що розвиваються;

— забезпечення такого розвитку, який сприяв би скороченню бідності, розвитку та використанню людських ресурсів і був би екологічно безпечним та стійким;

— удосконалення міжнародної валютно-фінансової та торговельної системи;

— забезпечення стійкості та стабільності світової економіки та ефективне макроекономічне регулювання як на національному, так і на міжнародному рівнях;

— зміцнення міжнародного економічного співробітництва;

— мобілізація зусиль для вирішення проблем найменш розвинених країн.

Для реалізації цілей та завдань стратегії потрібні скоординовані й цілеспрямовані зусилля всіх країн у межах своїх реальних можливостей.

Стратегія всестороннього розвитку суспільства тісно пов’язана із стратегією з питань охорони і захисту навколишнього середовища, яка розробляється ООН. Вони відображають необхідність розробки планів розвитку на перспективу з метою спрямування його на шлях раціонального використання природних ресурсів для нинішнього і майбутніх поколінь, створення сприятливих умов для існування людини й забезпечення її основних прав.

За останнє десятиліття розуміння важливості екологічної проблематики піднялось на найвищу сходинку. Природозахисна діяльність зайняла важливе місце в політиці багатьох держав і стала сферою міжнародних відносин.

Прийняття всесвітньої стратегії охорони природи ставить за мету розробку фундаментальних принципів природокористування для нинішнього й майбутніх поколінь. Окрім того, необхідно наголосити на її важливість у:

— сприянні кращому усвідомленню критичних екологічних проблем і пошуку їх можливих вирішень;

— сприянні широкому розповсюдженню інформації;

— формуванні перспективних, довгострокових і середньострокових цілей для стимулювання й спрямування майбутньої роботи у цій області;

— встановленні обмежень з метою планування політики й програми для вибору та обґрунтування відповідних заходів;

— визнанні важливості природних ресурсів для соціально-економічного розвитку.

Для вирішення всього комплексу проблем, що виникають у результаті її прийняття, необхідно забезпечити такі умови розвитку суспільства, які б сприяли стабільному функціонуванню всіх його сфер — економічної, соціальної, політичної, культурної й однозначно — екологічної.

В основі сталого розвитку світу лежить:

— бережливе ставлення до існуючого екологічного потенціалу і глобальних природних ресурсів;

— відновлення навколишнього середовища.

Тільки сталі умови можуть забезпечити такий розвиток, який відповідає потребам нинішнього дня, але в той же час і створює можливість майбутнім поколінням користуватися всіма надбаннями сучасності і задовольняти свої потреби.

Нова міжнародна стратегія розвитку відображає прагнення у світовому масштабі забезпечити екологічно обґрунтований розвиток за всіма аспектами суспільної діяльності. Базовими принципами такої діяльності є:

  1. Спрямування розвитку в напрямку раціонального використання природних ресурсів і попередження їхнього виснаження.
  2. Врахування природоохоронних потреб у галузі розвитку та включення в аспект покращення здоров’я, харчування і загального добробуту потреб охорони навколишнього середовища, покращення його цілісності й продуктивності.
  3. Зобов’язання всіх країн попереджати погіршення навколишнього середовища і зберегти його для майбутніх поколінь, ощадливе регулювання навколишнього середовища, активне співробітництво держав на глобальному, регіональному і місцевому рівнях.

Вирішення багатьох екологічних питань наштовхується на перепони, які, в основному, є результатом недосконалих моделей розвитку.

Модель сталого розвитку на сьогодні — найперспективніша.

Є надія, що світова стратегія розвитку і світова стратегія охорони навколишнього середовища стануть підґрунтям для формування в майбутньому стратегії сталого світового розвитку, яка б узагальнила всі аспекти суспільного розвитку в єдиний системний комплексний підхід до його прогнозування.

Формуючи механізм реалізації нової стратегії розвитку у світовому масштабі, ми повинні пам’ятати, що вона буде реалізовуватись ефективно у разі, коли світові інтереси збігатимуться з інтересами окремо взятого регіону.

Якщо розділити світове господарство на регіони за ознакою рівня розвиненості держав, то одержимо три групи країн: розвинені, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою.

Оскільки будь-яка країна не може успішно розвиватися ізольовано, то розвиток будь-якої групи країн необхідно розглядати у комплексі з іншими. Об’єктом наших досліджень є країни з перехідною економікою, предметом — формування стратегії сталого розвитку для країн перехідної економіки.

Саме поняття сталого розвитку передбачає зрівноважений розвиток. За визначенням П. Самуельсона, рівновага — це такий стан економіки країни, при якому зберігається здатність її до саморегулювання. У разі відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію вступають ринкові сили, що спрямовують свої зусилля на відновлення порушених структурних зв’язків [1].

Саме поняття «перехідна економіка» відображає динамізм економічної системи з одного стану до іншого. Тому її стан уже неможливо вважати зрівноваженим або ж сталим. Процес переходу з одного стану економіки в інший потребує трансформаційних заходів, спрямованих на удосконалення діючої системи або ж її повну кардинальну перебудову, залежно від обраних цільових орієнтирів.

У зв’язку з цим економічний розвиток є не що інше як циклічний рух від базової рівноваги вихідного рівня до порушення його, і формування рівноваги на новому рівні із більш складними структурними характеристиками. Зрозуміло, що циклічність — об’єктивна закономірність. Залишається не з’ясованим механізм досягнення сталої рівноваги на різних стадіях циклу.

З точки зору аналізу і оцінки економічних наслідків трансформації економічних систем і структур виникає важливе завдання пошуку стратегічних наслідків структурних змін із метою досягнення сталості розвитку економічної системи цих країн.

На сьогодні існує певний досвід ринкової трансформації економік різних країн, таких як Китай, В’єтнам, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина. Можливе виділення моделей стратегії ринкових трансформацій залежно від шляхів і методів реформування економіки [2, с. 266].

Перша модель стратегії — китайська (Китай, В’єтнам, Монголія), її ще називають «модель державного корпоративізму» — передбачає формування ринкових відносин в умовах старої командно-адміністративної системи. Процес трансформації економічної системи визначений як тривалий, поступовий, поетапний з повним використанням апарату державної бюрократії. Система державного управління й планування не ліквідується, а пристосовується до нових умов. Створюються гарантії для залучення іноземного капіталу. Реформування економіки починається з найбільш репродуктивних галузей (харчова, легка промисловість, сільське господарство). «Державний корпоративізм» полягає у радикальній передачі стратегічної функції напівприватним корпораціям, характеризується локалізацією державного контролю, корпоративною конкуренцією.

Друга модель — «ринковий соціалізм» (розвивається Кубою). Це поступовий інерційний перехід, який характеризується збереженням державного контролю за розміщенням ресурсів, прямим контролем за власністю, підтримкою дрібної приватної власності, соціальним патерналізмом.

Третя модель — угорська — «оксамитова революція» — означає поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин шляхом різних взаємопов’язаних перетворень, які починались ще при командно-адміністративній системі. Ринкове середовище тут також формується ще в межах старої системи. Командна система економіки не зберігається, як у Китаї, а демонтується, хоча і поступово. Угорщина здійснювала процес еволюційної трансформації своєї економічної системи близько 40 років, що дало можливість уникнути значних соціальних потрясінь, таких як обвальна гіперінфляція, безробіття, припинення вироб- ництва, збідніння населення, соціальний протест і конфронтація. «Оксамитова революція» характеризується поступовим трансформаційним переходом до вільних ринкових відносин, депресією власності при приватизації, домінуванні корпоративної власності.

Четверта модель стратегії — ринкова «шокова терапія», або польська модель. Це стратегія ринкової трансформації, яка є жорстким соціальним експериментом над людьми. Була можлива в Польщі, де збереглися специфічні передумови для переходу до ринку (ринкова психологія, приватна власність на землю, підтримка населення, західний вплив, відкритість суспільства, залежність від великої багатомільйонної діаспори). «Шокова терапія» — це одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства. Проте приклад Польщі довів, що одним стрибком ринкову трансформацію економічної системи здійснити не можна. Навіть у «ідеальних» умовах інтеграції НДР і ФРН процес перебудови економічної системи забирає багато часу, незважаючи на багато сотень мільярдів доларів бюджетної державної підтримки.

П’ята модель — чехословацька. Здійснюється, спираючись на «оксамитову революцію» і старі традиції ринкової культури, що збереглися в умовах повного фронтального роздержавлення економіки та значні експортні зв’язки. Зміст цієї моделі в цивілізованій «м’якій» дестабілізації (роздержавленні) державної власності цивілізованими методами, шляхом акціонування й корпоратизації. Створена в Чехії і Словаччині правова основа привернула значні закордонні інвестиції, що дало можливість стабілізації економіки і грошових систем, забезпечення високого рівня виробництва й використання виробничих можливостей.

Шоста модель — прибалтійська. Специфіка її полягає в незначних масштабах народного господарства й ефективного використання факторів зовнішньої допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово-грошової системи. Ринкова трансформація здійснювалась на основі «кадрової революції» і наявності ринкової культури.

Сьома модель — російська, що базується на формальній приватизації, роздержавленні. Теоретично — ця модель є багатообіцяючою. На практиці вона характеризується традиційним впливом державної бюрократії, мафії, корупції і тому є не конкурентоспроможною. Досвід Росії показує, що одночасна трансформація політичної й економічної системи є досить складним процесом. Приклад Росії демонструє наглядно специфіку посттоталітарних систем, що використовує соціальний потенціал для реставрації соціал-феодальних режимів, систем і структур.

Восьма модель — українська. Вона ще не реалізована, досить складна, непослідовна в стратегії експериментів спроб і помилок, невиправданих жертв.

Основною причиною невдалих ринкових трансформацій в Україні є відсутність послідовної довгострокової стратегії. Існують також об’єктивні труднощі розробки адекватних механізмів реалізації реформ.

Отже, як бачимо, східноєвропейські держави з перехідною економікою переживають період радикальних і багатопланових перетворень, успіх яких в основному залежить від можливості забезпечення зростання ефективності господарювання і соціального прогресу. Можливості, обумовлені відносно розвиненим індустріальним базисом, з виникаючими у сучасній економіці формами власності і господарювання, наявністю традицій регулювання і соціальності, розвитком у роки реформування ринку та підприємництва.

Хоча країни з перехідною економікою об’єднуються умовно в одну групу, проте відчувається суттєва диференціація в темпах їхнього економічного зростання. Одні із них вийшли на траєкторію самопідтримуючого зростання (нові індустріальні країни, країни Центральної Європи), інші перебувають на стадії нагромадження передумов для такого зростання, треті — без відчутних зовнішніх ін’єкцій навряд чи здатні створити передумови для реального економічного зростання й здійснення структурної трансформації. Про це свідчать дані табл. 1.

Як бачимо, з кризовими процесами швидше впорались країни Центральної й Південно-Східної Європи, переважна більшість яких до середини 90-х років вийшла на траєкторію економічного зростання. Країни СНД мали завершити це завдання у другій половині 90-х років і були близькі до цього. Однак світова фінансова криза, що найбільше з усіх країн вразила економіку Росії, Молдови, Туркменії, Таджикистану, України, відтягла вирішення цих завдань на початок ХХІ століття. Для прискорення перехідного періоду й одержання позитивних результатів трансформаційних змін необхідно дослідити його особливості та врахувати їх при реформуванні соціально-економічних та екологічних процесів.

Таблиця 1

ЗРОСТАННЯ РЕАЛЬНОГО ВВП У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ, %

 

1990

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

Східна Європа, країни Балтії і СНД

–4,9

–7,7

–10,5

–5,5

–7,1

–11

–1,3

1,6

2,5

Країни СНД

–3,7

–5,8

–14,3

–9,3

–13,5

–4,9

–4,6

0,5

1,7

Албанія

–10,0

–27,7

–7,2

9,6

9,4

8,9

9,1

–8,0

12,0

Болгарія

–9,1

–11,7

–7,3

–1,5

1,8

2,1

–10,9

–7,4

2,5

Хорватія

–6,9

–19,8

–11,7

–0,9

0,6

1,6

4,3

5,5

5,5

Чехія

<