Розділи

загрузка...
3.4. ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.4. ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ

В. Є. Новицький,

О. В. Плотніков

1. Міжнародні валютно-фінансові інструменти в моделі відкритої економіки

Неухильний процес інтернаціоналізації економічного життя, який має своїми проявами зростання обсягів світової торгівлі та руху капіталів між країнами, об’єктивно зумовлює підвищення значення міжнародних валютно-фінансових, грошово-кредитних відносин. Динамічний розвиток будь-якої національної економіки за сучасних умов значною мірою залежить від здатності використовувати зовнішні джерела фінансових ресурсів, ефективної участі в роботі міжнародних ринків фінансів та капіталів, активної інтеграції до діючих структур кредитного сприяння.

Щодо економік трансформаційного типу, які зіткнулися з необхідністю вирішення таких завдань, як структурна перебудова систем власності та матеріального виробництва, оновлення застарілих фондів, запровадження дієвих моделей промислової та технологічної політики тощо, то для них оптимізація умов міжнародної кооперації в сфері фінансів є центральним важелем поступального зростання, а також фактором проведення радикальних реформ. І це стосується як макрогосподарських комплексів відносно успішних країн регіону Центральної і Східної Європи — а кілька таких країн успішно створюють нові господарські механізми та мають реальні шанси реалізувати найближчим часом амбітні плани інтеграції до євроструктур [1], — так і хронічних «невдах перебудови», до яких належать Україна, решта нових незалежних держав пострадянського простору, а також деякі інші країни колишнього Східного блоку.

Певні міжнародні інтеграційні процеси виявилися, з одного боку, недосяжними для України, а з іншого — навіть такими, що реально ускладнюють її становище. Для ілюстрації сказаного наведемо приклади, які позначилися на інтересах власне України. Створення єдиного європейського ринку супроводжувалось ускладненнями для українських виробників щодо можливостей потрапити на ринки деяких західноєвропейських країн, які попередньо мали нижчі митні ставки та нетарифні бар’єри, ніж ті, що їх стала мати Європа з єдиним ринковим простором. Утворення свого часу митного союзу між Росією та Білоруссю також призвело до погіршення умов торгівлі з останньою через те, що вона перейшла на російський, більш закритий щодо України, режим.

Процеси інтернаціоналізації фінансової сфери, яка обслуговує все більш широкий та активний обмін товарами, послугами, науково-технічною інформацією, виробничими факторами, об’єктивно супроводжуються залученням до грошово-кредитного обігу не тільки додаткових валютно-фінансових ресурсів взагалі, але й власне кредитних ресурсів, що перш за все нас і цікавить в контексті теми дослідження. Звичайно, велике значення має оцінка наявних та потенційних джерел інвестування. При цьому очевидно, що йдеться не просто про кількісне розширення сфери реалізації кредитно-фінансових відносин, але й про набуття ними принципово нових якісних ознак. А це не може не дати неоднозначних економічних наслідків, аналіз яких має як теоретичне, так і практичне значення.

Безумовно, із загальної теоретичної точки зору головні інтереси країн-учасниць відносин з приводу довго-, середньо- та короткотермінового міжнародного переміщення фінансових ресурсів випливають із логіки факторного аналізу вихідного розміщення відповідних ресурсів. Нерівномірність такого розміщення виражається, як відомо, в їхній відносній дефіцитності та відносній перенасиченості. Такі відносні дефіцитність та перенасиченість засвідчують як специфічну ситуацію із факторним співвідношенням між окремими країнами, так і забезпеченість окремими факторами всередині певної країни. Але в будь-якому разі нерівномірність небезпідставно може сприйматися як неоптимальність, в той час як взагалі оптимізація факторної забезпеченості об’єктивно веде до підвищення ефективності національних економік, а також максимізації, у кінцевому підсумку, виробленого продукту та макроекономічної стабілізації.

Оптимізація розміщення капіталів, як і інших факторів виробництва у широкій їхній трактовці, є своєрідною альтернативою, заміщувачем міжнародної торгівлі товарами та послугами. Втім, сказане не спростовує висновків про, як правило, позитивну динаміку валового приросту та світової товарної торгівлі, і транснаціонального руху фінансових ресурсів, що є свідченням поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та випереджаючої динаміки цієї останньої тенденції. Отже, в будь-якому разі міжнародні валютно-фінансові відносини є не тільки важливим фактором та складовою міжнародних економічних відносин взагалі, але й таким їхнім компонентом, який значно додає загальній системі внутрішнього динамізму.

З теоретичної точки зору безумовний інтерес становлять складні кореляційні зв’язки між функціями руху фінансових ресурсів та міжнародної торгівлі. Отже, якщо говорити про вплив з боку фінансів, що переміщуються з однієї країни до іншої, то можна казати про такі два принципові результуючі наслідки.

По-перше, міграція фінансових ресурсів, перш за все у вигляді інвестованого капіталу, як своєрідна альтернатива міжнародних товарообмінних відносин об’єктивно зменшує субстанцію міжгалузевої торгівлі. Втім, до такого наслідку опосередковано може привести і рух фінансових ресурсів у вигляді переміщення кредитних ресурсів при проведенні реципієнтом активної промислової політики та використанні кредитного потенціалу в цілях реального сектору. Адже коли рівні забезпеченості факторами (а в даному випадку — капіталами) уніфікуються, змінюються умови міжнародної кооперації в напрямку поширення та поглиблення «адаптативних» її форм [2].

По-друге, рух фінансових активів стосовно торгівлі виступає активним формуючим фактором. Це відбувається тому, що розширюється простір для торгівлі внутрішньогалузевої, оскільки сам факт руху фінансово-капітальних активів означає можливість кращої насиченості капіталодефіцитних галузей країн-реципієнтів. Окрім того, слід врахувати і мікроекономічну логіку конкретних інвесторів, які, хоча і можуть вдатися до галузевої диверсифікації своєї виробничої діяльності, все ж таки, більш вірогідно, вкладатимуть гроші в «свої», тобто традиційні для їхньої підприємницької діяльності галузі.

Важливим є і те, що для країн-реципієнтів приплив капіталів означає кращу забезпеченість ними традиційних факторів, які, у порівнянні з власними національними за походженням фінансовими ресурсами, виступають у ролі відносно надлишкових [3].

У масштабі міжнародному ці ефекти означають можливість перерозподілу та більш продуктивного використання традиційно надлишкових для окремих країн та регіонів факторів. У результаті з’являються передумови практичного забезпечення тих потенційних переваг, які, власне, і є органічними позитивними наслідками міжкрайового переливання фінансово-кредитних ресурсів.

Що ці переваги означають більш детально, дозволяє виявити традиційний аналіз мотивації донорів та реципієнтів фінансових ресурсів, зокрема капіталів. Для кредиторів (експортерів) — як країн, так і агентів підприємницької діяльності — рух фінансово-кредитних ресурсів об’єктивно означає можливість отримувати проценти на вкладені гроші, зростання прибутковості на одиницю капіталу через покращання співвідношення факторів на кожну одиницю капіталу, що залишається в країні-метрополії, а також на кожну одиницю капіталу, що вкладається за кордон, якщо була знайдена відповідна ринкова ситуація. Не слід забувати і фактори політичного характеру, які беруться до уваги при здійсненні тих або інших рішень стосовно надання зарубіжних кредитів або вивезення капіталів.

Головним позитивним наслідком руху кредитно-фінансових ресурсів для реципієнтів є можливість мобілізації таких ресурсів у двох принципово відмінних сферах: у сфері інвестицій, в якій грошово-платіжні, кредитно-інвестиційні засоби виступають як капітали, та в сфері соціальній для розв’язання нагальних проблем національного розвитку та поточного добробуту.

У першому випадку в обов’язковому порядку актуалізується цілий спектр питань економічної ефективності використання запозичених коштів, критерієм чого є майбутня здатність перекрити результуючими прибутками обслуговування майбутніх же поточних боргових зобов’язань, звичайно з урахуванням процентів по боргах. При цьому кардинальними передумовами забезпечення такої здатності є проведення цілеспрямованої галузевої, інвестиційної, науково-технічної, технологічної політики.

У другому — йдеться про розв’язання найбільш нагальних проблем, що потребують грошових витрат. А такі витрати пов’язані зі здатністю уряду до ефективного бюджетного балансування, виконання ним поточних внутрішніх та зовнішніх боргових зобов’язань.

Крім того, переносячи акцент на практичну проблематику реформ в Україні та можливий характер застосовуваних регулятивних інструментів, не можна не враховувати і фактори геоекономічного порядку. Адже залишившись осторонь регіональних та світових інтеграційних процесів, які об’єктивно ведуть до підвищення ефективності господарювання, Україна, як і будь-яка інша держава, була б нездатною в стратегічній перспективі підтримувати міжнародну конкурентоспроможність, використовувати переваги активної участі в міжнародній кооперації та поділі праці.

Інша справа, що немає лінійного алгоритму розв’язання цього завдання, яке для України постає особливо складним через історично успадковані диспропорції національного господарства, зокрема його зовнішньоекономічної сфери, а також географічно-стратегічну «буферність» її території.

Втім, слід враховувати і те, що досягнення цілей переміщення фінансово-капітальних ресурсів за кордон може бути істотно ускладнено цілою низкою факторів. Зокрема потенційно можливе невиконання або несвоєчасне виконання боржником зобов’язань, які він прийняв на себе у будь-якій формі. Макроекономічна нестабільність або будь-які інші ускладнення в країні, що отримала кредит (прийняла інвестиції), можуть завадити для неї виконання боргових зобов’язань або забезпечення прав інвестора. Подібні «помилки» при вкладанні власних коштів за кордон пов’язані з поганим знанням донорами економічних та нормативних особливостей об’єктної країни.

Так само і розв’язання основних завдань для країни-реципієнта, які пов’язані з надходженням фінансових коштів з-за кордону, більше того, проведення макроекономічної політики дуже часто постають ускладненими саме фактором економічної відкритості. Подібні ускладнення можуть негативно відбиватися на результативності зусиль із покращання якості суспільно-господарського розвитку, на здатності уряду ефективно провадити ті або інші регулятивні дії.

На мікроекономічному рівні можливі ускладнення через модифікації умов повернення коштів або замовлень із боку реципієнта фінансових надходжень, в той час як і з боку експортера можлива відмова від ряду технічних контрактних положень.

Як на макро-, так і на мікроекономічному рівні мають місце валютні ризики, внаслідок чого можуть несприятливо змінитися обсяги реальних боргових зобов’язань при одних і тих самих номінальних показниках стабільних валют через коливання курсів інших валют по відношенню до них.

Для реципієнта зовнішні надходження портфельних інвестицій можуть постати причиною як хвилеподібних припливів, так інколи і панічних відпливів фінансових ресурсів, причому останнє є особливо характерним феноменом останніх років, зокрема часів азійської кризи.

Особлива стаття в цьому відношенні — так звані «гарячі гроші» — ті суто спекулятивні капітали, які переміщуються з однієї країни до іншої відповідно до кон’юнктурних, зокрема кризових коливань на національних, субрегіональних, регіональних та, як показала криза 1997—1998 років, міжнародних ринках у широкому географічному розрізі [4].

Це — якщо говорити про потенційні суто економічні небезпеки, які пов’язані з відкритістю національних господарських систем. Але проведення виваженої та завбачливої міжнародної економічної стратегії як для донорів, так і для отримувачів фінансових ресурсів є неможливим поза врахування ризиків політичного характеру. Для кредиторів (інвесторів) подібні ризики — це передусім можливість втрати коштів через війни, міжнародні санкції, порушення внутрішньої стабільності об’єктної країни, соціальні заворушення, насильницькі події, пов’язані з націоналізацією та реквізиціями майна. І, навпаки, країна-отримувач закордонних коштів може наразитися на зовнішню залежність при прийнятті тих або інших політичних та господарських рішень. Інколи, коли має місце внутрішня суспільна напруга, навіть сам факт подібного роду співробітництва може спровокувати небезпечні для державного устрою країни-реципієнта сплески ксенофобії.

У свою чергу, всі перелічені та інші економічні та політичні небезпеки, а також ускладнення можуть додатково погіршити кон’юнктуру, посилити дію певних негативних факторів або породити нові джерела нестабільності. Ними можуть стати розбалансованість фінансових систем, втрата урядом, центральним банком країни здатності провадити цілеспрямовану політику відносно ключових грошових параметрів, банківського процента, орієнтирів у реальному, соціальному секторах тощо.

З особливою наочністю підтвердженням сказаного стали події, пов’язані з фінансовою кризою другої половини 90-х років ХХ століття. Це і глибокі фінансові потрясіння, які призвели до довгострокових негативних наслідків на можливостях активної структурної промислово-технологічної політики не тільки в багатьох країнах Азії, але і в Бразилії; це і російський дефолт [5], від якого постраждало чимало з найбільш «оптимістичних» зарубіжних інвесторів.

До речі, що стосується проявів первісно «азійської» фінансової кризи в серпні—вересні 1998 року на російському національному ґрунті, то сценарій подій взагалі був типовим для перебігу фінансової кризи 1997—1998 років. При цьому варто зробити застереження, що визначення кризи як «азійської» після того, як вона вразила східноєвропейські та латиноамериканські країни, є вельми умовним. Така назва подій світового масштабу має відношення скоріше до позначення їхньої первісної локалізації, а також характеру відцентрових векторів подальшого поширення — від епіцентру до географічних регіонів, окремих країн розгортання.

Отже комплексний аналіз потенційних як позитивних, так і негативних наслідків міжкраїнової міграції фінансових ресурсів не дозволяє вважати «ступінь інтегрованості» до системи світогосподарських зв’язків самостійним, тим більше домінантним показником взаємодії із зарубіжними країнами та спеціалізованими міжнародними банківсько-кредитними інститутами. Натомість кардинальне значення має оцінка конкретних потенційних переваг та витрат з урахуванням як економічних, так і соціально-політичних факторів. І, якщо казати конкретно про критерії фінансової стратегії суто економічного порядку, то понад усе має значення динаміка реального зростання виробленого ВВП у порівнянні зі ставкою процента по боргах, комплексна та динамічна оцінка внутрішніх та зовнішніх можливостей мобілізації фінансових ресурсів як з урахуванням макро-, так і мікроекономічних джерел.

Втім, подібною стратегічною оцінкою проблема вироблення адекватної кредитно-фінансової політики не вичерпується. Адже велике значення мають і міркування оптимізації платіжного балансу країни. Більше того, ці міркування виступають об’єктивною обмежувальною стелею щодо постановки цілей позитивного впливу на реальний сектор. Зокрема йдеться про вплив на такі його ключові параметри та функціональні складові, як науково-технологічний прогрес, реструктуризація промисловості. Крім цього, має місце й інша площина суперечностей: поточним цілям досягнення кращих умов формування платіжного балансу суперечать міркування створення кращих умов політики платіжного балансу на майбутнє — простіше кажучи, заощадливіша фінансова політика сьогодні створює кращі передумови активістської бюджетної, кредитної політики в майбутньому, і навпаки.

З огляду на ці міркування слід констатувати, що, на жаль, поточні умови формування платіжного балансу в Україні є останніми роками вкрай несприятливими, а через це і прогнози щодо можливостей у цьому відношенні на майбутнє, є вкрай невтішними. Про це свідчать, зокрема, дані, які наводяться в табл. 1.

Таблиця 1

ПОТОЧНИЙ РАХУНОК ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ УКРАЇНИ (СТАТИСТИКА ТА ПРОГНОЗ)

Рік

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Зовнішній поточний рахунок (у % ВВП)

– 3,9

– 2,7

– 2,7

– 3,4

– 4,8

– 5,3

Рік

2001

2002

2003

2004

2005

2006

Зовнішній поточний рахунок (у % ВВП)

– 5,9

– 6,4

– 6,8

– 6,9

– 7,1

– 7,4

Джерело: Україна на роздоріжжі / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффмана. — К.: Фенікс, 1998. — Додатки.

У предметному відношенні міжнародна фінансова політика уряду спрямована на оперативні зміни довгострокових національних активів, які належать іноземним приватним особам та державам; довгострокових закордонних активів, які належать національним приватним особам та власній державі; короткострокових національних активів, які належать іноземним приватним особам та державним інститутам грошово-кредитної політики; короткострокових закордонних активів, які належать національним приватним особам та державним інститутам грошово-кредитної політики. В більш широкій трактовці національної валютної політики її об’єктом слід також вважати трансферти за кордон та з-за кордону з рахунку поточних операцій платіжного балансу. Причому обов’язковою вимогою є те, що будь-які оперативні зміни мають враховувати не тільки поточні, але й стратегічні, перспективні міркування.

На жаль, в Україні не працює основна логіка міжнародної фінансової стратегії, яку можна виразити наступною схемою: мобілізовані зарубіжні фінансові активи — інвестиції до національної економіки та соціальної сфери — динамічний внутрішній розвиток у широкому розумінні, тобто виробничого сектору, людського «капіталу», що забезпечує достатньо великий прибуток (знов-таки в широкому розумінні), який виправдовує необхідність виплачувати крім боргу проценти за кредитами.

Щодо «досягнень» фінансової політики українського уряду, то, на жаль, вони обмежуються тільки нарощуванням «пасиву» — періодичним отриманням чергових траншів МВФ. Причому відповідні надходження все більшою мірою мають пожежний характер та витрачаються виключно на поточні потреби. Не дивно, що дедалі більше накопичуються проблеми, що актуалізуються в майбутньому.

Але фінансова політика відкритої економічної системи просто не може бути ефективною за відсутності програмно-цільової промислово-технологічної політики, виважених інвестиційних програм та створення передумов ефективного залучення фінансових ресурсів у вигляді капітальних активів, які функціонують у виробничій сфері.

Щодо останнього, то тут погалузевий аналіз прямих іноземних інвестицій, які надходять до української економіки, не додає оптимізму. Причиною цього є те, що основна частина капіталовкладень до країни припадає не на ключові технологічні, базові промислові галузі, АПК, а на сферу торгівлі, невиробничого обігу, причому найнеприємнішим є те, що у науку взагалі не вкладається практично нічого.

І це не дивно: в країні немає концепції фінансової стратегії, немає чітко визначених пріоритетів каналізації грошово-кредитних та капітальних ресурсів. Є серйозна загроза втрати компетентними владними інститутами здатності контролювати ринок фінансів.

Довгий час перед творцями макроекономічної реформи в Україні стояло своєрідне «надзавдання»: опанувати широко апробовану в світі техніку регулювання фінансової сфери у відкритій економічній системі. Власне йшлося про боротьбу із інфляцією та з породжуваними нею негативними явищами. Збагнувши-таки деструктивний зміст інфляційних процесів (а протягом кількарічного періоду, який був потрібний для «навчання», країна розплачувалася руйнівною гіперінфляцією), почали вдаватися до «монетаризму», а точніше — до того, що сприймалося як такий. Адже невідомо, де і коли засновник класичного монетаризму Мілтон Фрідмен писав, що, мовляв, задля досягнення цілей уряду «не треба виплачувати зарплатню». Але ж, слід визнати, що переважно саме на цьому «інструменті» макроекономічної політики довгий час трималася «фінансова стабілізація» в державі.

Натомість міжнародний досвід економічної політики дає численні приклади застосування різноманітних моделей державного впливу на сферу господарювання. Традиційно можна пригадати США, де існування широкорекламованої вільної ринкової системи не заперечує активного втручання держави, яка насправді є відчутним фактором розвитку промисловості, сільського господарства, впровадження новітніх технологій. І хоча американська модель виходить із пріоритету широкого стимулювання підприємницької активності, збагачення найбільш активної частини населення, для зниження можливої соціальної напруженості держава гарантує прийнятний рівень життя малозабезпеченим прошаркам населення за рахунок часткового перерозподілу національного доходу. Більше того, принципи «соціальної ринкової економіки» розглядаються вже як умова її ефективності.

Західноєвропейські моделі державного регулювання монетарної, фінансової сфер економіки, взагалі суспільно-господарських систем мають свої відмінності, залежно від особливостей окремих країн. Так, використовувана модель в Німеччині базується на такій системі суспільних відносин, коли в їх центрі знаходиться людина з її життєвими інтересами — людина як вільна особистість, яка усвідомлює свою відповідальність перед суспільством. При цьому функцією держави є забезпечення добре відлагодженої конкуренції та гарантування соціальної справедливості. Найбільша увага в регулятивному відношенні з її боку приділяється дрібним і середнім підприємствам.

Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, скерованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених прошарків населення. Стрижнем даної моделі є збереження основних засобів виробництва в приватному володінні, але за деякої обмеженості прав капіталу на розподіл прибутків. Частка державних видатків там перевищує 2/3 ВВП, причому більше половини з них спрямовується на соціальні цілі. Така ситуація забезпечується підтримкою високої норми оподаткування. Звичайно, не йдеться про щось на зразок закликів до збільшення податків в Україні, а має місце тільки констатація необґрунтованості спрощених уявлень про «дерегулятивні пріоритети».

В Японії, інших країнах Східної Азії, де економічна система значною мірою є державнокерованою, це пов’язано з конкретними національними, історичними, культурними традиціями. Часто там використовуються і такі заходи фінансового перерозподілу, які штучно забезпечують більш високі темпи економічного зростання порівняно з темпами зростання добробуту населення. Це дозволяє збільшувати конкурентоспроможність продукції, спрямовувати додаткові ресурси на технологічне переозброєння промисловості. Безумовно вдалими виявилися спроби перетворити економіки так званих азійських тигрів на ефективні, відкриті господарські комплекси, привабливі для численних іноземних інвесторів.

Взагалі в світовій практиці можна знайти чимало позитивних наслідків застосування моделі економічного зростання через помірковану інфляцію. З певними умовностями в даному контексті можна пригадати й приклад деяких із країн СНД.

У соціально-економічному відношенні сучасна КНР є типологічно близькою до України, інших країн Східної Європи, які провадять «постсоціалістичну» реформацію. Разом із тим, після краху соціалістичної системи в колишньому СРСР та в країнах Східної Європи наприкінці 80-х — на початку 90-х років, Китай лишається єдиною великою країною, керівництво якої продовжує наполягати на можливостях «внутрішнього реформування» та «самовдосконалення» соціалізму.

Політична диктатура, всемогутній держсектор та придушена приватна ініціатива — ось та спадщина, яку мав Китай на порозі ринкових реформ. Згідно з офіційною китайською версією в КНР у ході реформ здійснюється будівництво соціалізму з китайською специфікою. Це передбачає критичне ставлення до зарубіжного досвіду, самокритичну оцінку соціально-економічного стану країни як «початкового в ході будівництва соціалізму». Причому вважається, що реформа є необхідною умовою ефективного розвитку Китаю.

Розкриваючи зміст «китайського підходу» до реформи, експерти виділяють в ньому такі основні риси.

1. «Двоколійну систему», яка включає в себе водночас і плановий, і ринковий господарські механізми макроекономічного регулювання, а також два види цін на аналогічну продукцію (фіксовані державні ціни на продукцію, яка вироблена в межах державного сектору та у відповідності до державного плану, а також вільноринкові ціни — на продукцію понадпланову).

2. Концентрацію економічного зростання в секторах, які підлягають врегулюванню ринком, а також поступове скорочення сфери планового регулювання.

3. Послаблення монопольного статусу держсектору в промисловості, створення умов для відносно вільного доступу на ринок нових китайських фірм (приватних та колективних), а також підприємств за участю іноземного капіталу та збільшення внаслідок цих заходів конкуренції всередині країни.

4. Поетапну лібералізацію цін, перехід у середині 80-х років на частково ліберальні ціни та поступове, в міру можливості та необхідності, збалансування попиту та пропозиції, звільнення від державного контролю цін на споживчі товари.

5. Поглиблення реформи управління на державних підприєм- ствах, поступова відмова від оцінки їх діяльності у відповідності до результатів виконання державного плану та перехід до використання показників прибутковості як головного показника роботи держсектору.

6. Покращання результатів господарської діяльності державних підприємств під тиском конкуренції як альтернатива широкомасштабній приватизації.

7. Надання можливості окремим секторам економіки та окремим регіонам діяти поза межами централізованого планування, створення відносно ізольованих анклавів (наприклад, експорто- орієнтованих спеціальних економічних зон).

8. Вдале використання в ході реформ адміністративних важелів, зокрема задіяння планових механізмів із метою ліквідації гострих економічних диспропорцій та дотримання макроекономічної стабільності на початковому етапі перетворень.

9. Періодичні зміни регулятивних пріоритетів та коливання із застосуванням різних методів економічної політики в ході імплементації реформ; конкретно сказане знаходить своє вираження в поперемінних періодах, коли здебільшого використовуються експансіоністські методи макроекономічної політики, а також політики стримання.

10. Збереження високого рівня заощаджень та інвестицій при скороченні заощаджень в усуспільненому секторі економіки через стрімке зростання приватних збережень.

Багато експертів та політиків небезпідставно вважають, що китайський досвід та його критичне співставлення з процесом реформ в інших постсоціалістичних країнах може прислужитися для практики економічної політики в багатьох країнах.

Взагалі ж можна констатувати, що китайський підхід до реформи відрізняється більшою обережністю та меншим ризиком. При цьому своєрідною «інноваційністю» китайської моделі на макроекономічному рівні є наявність міцного держсектору в промисловості, впливових вертикальних управлінських зв’язків у економіці на фоні жорстко заідеологізованої диктатури компартії. Негативним наслідком цього є специфічні обмеження в сфері попиту, що зумовлюється директивним ціноутворенням, а це, в свою чергу, призводить до «диктатури» низькоякісного виробництва як засобів виробництва, так і предметів споживання. Основним же недоліком обраного Китаєм шляху Дж. Сакс вважає те, що керівництво країни виявилося нездатним розв’язати такі ключові економічні проблеми:

Чимало з використаних у світі реформаторських мотивів були присутніми і при розробці планів трансформаційного врегулювання вітчизняної економіки. Більше того, глибоких реформ потребувала вся сфера суспільного життя України. Втім, результати, які ми маємо зараз, аж ніяк не відповідають первісним планам, уявленням про те, що ми отримаємо в майбутньому.

2. Проблеми формування зовнішньої заборгованості України

За умов, коли зовнішні фінансові запозичення реально постали ключовим фактором забезпечення виплат по вже нагромаджених зобов’язаннях, а їхнє погашення та обслуговування потребує витрачати левову частку державного бюджету, можна твердити, що виникли реальні загрози національній економічній безпеці. А це останнє, в свою чергу, означає необхідність вживати радикальні дії.

Щоправда, з приводу перспектив фінансових виплат та можливостей національної економіки витримати таке небажане навантаження Міністерством фінансів України декілька разів висловлювалися «заспокоюючі» оцінки, згідно з якими держава навіть у надзвичайно важкому щодо виплат зовнішніх боргових зобов’язань 2000 році, а також у наступних роках буде розплачуватись «не такою вже значною» часткою ВВП, а саме не більше, як 10 % ВВП щорічно. Втім, навіть ці фінансові обставини, які фактично унеможливлюють динамічний розвиток національної економіки, уявляються нам занадто оптимістичними.

До більшої поміркованості спонукає аналіз реального потенціалу саморозвитку української економіки на ринкових засадах, розрахунки очікуваних виплат, оцінка їх співвідношення з можливостями заробляти експортними поставками, а також з обсягами капіталів, які можуть бути залучені до української економіки.

Стосовно українських реалій можна зазначити, що характер розвитку вітчизняної боргової моделі протягом останнього десятиліття власне і визначався динамізмом названих системних блоків. Конкретніше, якщо орієнтуватись на терміни виникнення та використання зовнішніх боргових зобов’язань, то можна окреслити три наступних головних етапи.

Перший — розпочався в 1992 році й продовжувався два роки. Саме в 1992 році на основі постанови Президії Верховної Ради від 15.07.92 р. уряд уперше почав залучати кредити під державні гарантії. В цілому за цей період під держгарантії вдалося залучити більше 1 млрд доларів, з яких вдалося сплатити близько 105 млн доларів. Особливо «продуктивним» став 1993 рік: протягом цього року зовнішній борг збільшився до рівня з 624 млн доларів, в тому числі — майже на 500 млн доларів за рахунок зростання гарантованого боргу по експортних товарних кредитах, на 2,7 млрд доларів — за рахунок заборгованості перед Російською Федерацією.

Другий — 1994—1996 рр. Важливим його наповненням стало, зокрема, те, що в 1995 році відбулося значне зростання держборгу в порівнянні з 1994 роком — на 56%, або на 2,8 млрд доларів, з яких 33% пов’язані з початком надходження ресурсів міжнародних фінансових організацій, а 23% припадають на збільшення боргу перед країнами СНД.

З метою врегулювання прострочених боргових зобов’язань України перед Росією 20 березня 1995 року укладається міжурядова угода про реструктуризацію заборгованості України за державними кредитами, що були надані Росією в 1993 році. Тільки згідно з цією угодою було реструктуризовано платежів на загальну суму 1,13 млрд доларів. Планові платежі по сплаті основного боргу склали в 1997 році 68 млн доларів. Державний борг України перед Туркменістаном був оформлений на рівні 713 млн доларів. Його виплата мала відбуватися до 2001 року. Протягом другого етапу іноземних кредитів під держгарантії було залучено на суму близько 950 млн доларів. Загальна заборгованість по іноземних кредитах під держгарантії на кінець 1996 року склала приблизно 860 млн доларів.

Третій етап — це період починаючи з 1997 року. Важливим його змістом є те, що в серпні 1997 року Україна відкрила для себе ринок міжнародних комерційних кредитів. У той самий час починаються серйозні ускладнення з обслуговуванням зовнішнього боргу. Крім цього, відчуваються ускладнення й із залученням в Україну нових надходжень з іноземних джерел.

Саме на третьому етапі, поряд із загальною проблемою зовнішнього боргу, загострилась проблема взаємовідносин з окремими країнами-кредиторами України [6].

Уже в перші роки своєї політичної незалежності Україна визнала борги перед Росією, в першу чергу за імпорт енергоносіїв. Державний борг України перед Росією був оформлений міжурядовою угодою від 26 травня 1993 року на суму 2,5 млрд доларів. Щорічно протягом 1996—1998 років Україна повинна була погашати 416,7 млн доларів боргу, але погасила лише за один рік. Борг, що залишився, відповідно до міжурядової угоди був реструктуризований.

24 червня 1993 року була підписана угода, згідно з якою уряд Росії надавав Україні кредит на 203,9 млн доларів для сплати постачання товарів та послуг з Росії. Україна погасила лише 67,9 млн доларів, а суму, що залишилась, було реструктуризовано.

20 березня 1995 року з метою врегулювання прострочених боргових зобов’язань України перед Росією була укладена міжурядова угода про реструктуризацію заборгованості. Згідно з цим документом реструктуризовано платежів на загальну суму 1,13 млрд доларів, з яких прострочені проценти за користування кредитами в 1993—1994 роках і штрафні санкції за прострочення платежів складають близько 160 млн доларів.

Протягом 1995—1996 років Україна повинна була виплачувати лише проценти, а з 1997 року — починати погашати кредит. У 1997 році вона повинна була погасити 68 млн доларів, а потім з 1998 по 2007 рік — по 106,8 млн доларів щорічно. Отже реструктуризація дозволила реально покращити структуру заборгованості перед Росією.

28 травня 1997 року уряди України та Росії підписали угоду про розрахунки, що пов’язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Росії на території України. Згідно з цим документом 1 січня 1998 року втратили чинність статті українсько-російських домовленостей, за якими в України виникають обов’язки стосовно погашення основного боргу та сплати процентів. З цього часу державний борг України перед Росією погашався шляхом заліку плати за використання російським флотом земельних ділянок та розміщення на них об’єктів берегової інфраструктури тощо. Проблема боргів перед Росією у взаємозалежності з питанням Чорноморського флоту використовується й для змін характеристик обсягів зовнішньої заборгованості. Так, за підрахунками Міністерства фінансів України, із загальної суми боргу 3 млрд доларів — це борг перед Росією, який погашається шляхом заліку за використання нею баз Чорноморського флоту, «тобто реальний борг на 3 млрд доларів менший» [7].

18 березня 1995 року між урядом України та російським АТ «Газпром» була укладена угода про принципи врегулювання заборгованості України за поставки російського газу в 1994 році та забезпечення поточних платежів у 1995 році. У відповідності з цією угодою заборгованість у сумі 1400 млн доларів була реструктуризована шляхом випуску державних цінних паперів із строком погашення до 12 років та дворічним пільговим періодом. Процентна ставка була зафіксована на рівні 8,5% річних. 21 березня 1995 року випущено 280 тис. облігацій номінальною вартістю 5 тис. доларів кожна. З цієї дати починається відлік нарахування процентів. Оплата купонів здійснюється щоквартально, виходячи з бази 360 днів на рік. Основним платіжним агентом випуску призначений Національний банк України.

Згідно з міжурядовою угодою від 5 листопада 1994 року борг України перед Туркменістаном складав 713,4 млн доларів. Він з’явився внаслідок переоформлення на державу зобов’язань по сплаті природного газу, який поставляється в Україну. 19 січня 1995 року сума боргу України перед Туркменістаном була дещо скорегованою, після чого складала 723,44 млн доларів. Щорічно до 2001 року Україна повинна погашати 140,9 млн доларів. На початок 1999 року заборгованість перед Туркменістаном складала близько 458 млн доларів.

На кінець 1996 року зовнішній борг України складав 8,2 млрд доларів, а наприкінці 1997 року — вже близько 9,6 млрд доларів. На грудень 1998 року сума зовнішнього боргу України досягла 11,5 млрд доларів США, тобто протягом року вона збільшилася на 2 млрд доларів. Якщо в 1997 році сума зовнішнього боргу України становила 19,1% ВВП, то в 1998 році вона збільшилася до 28,2% ВВП. Слід зазначити, що така тенденція є доволі небезпечною, а її розвиток обумовлений виключно небажанням зовнішніх фінансових організацій надавати позики Україні. Після цього зовнішній борг зріс і станом на початок другого півріччя 1999 року становив близько 12,4 млрд доларів [8]. У 2000 р. зовнішні виплати України оцінювали в 3,28 млрд доларів, в 2001 р. — близько 2,3 млрд доларів. У другому півріччі 1999 р. Україна мала виплатити в рахунок погашення зовнішнього боргу близько 0,86 млрд доларів.

Якщо до 1997 року приблизно половину боргу України складав борг перед Росією та Туркменістаном, головним чином за природний газ, а решта — західним кредиторам, переважно міжнародним фінансовим інституціям, то зараз частка боргу Росії та Туркменістану продовжує зменшуватися, оскільки Україна вдається до використання кредитних ліній за іншими геостратегічними векторами. Станом на друге півріччя 1999 року, із загальної суми зовнішнього боргу 38,7% — це борги перед МВФ та Світовим банком, 30,1% — борги перед Росією, 24,2% — євробонди та борги іншим країнам, 7% — кредити під гарантії Кабінету Міністрів України [9]. На початок 2000 року загальний обсяг зовнішнього боргу України перевищив 12,6 млрд доларів, що складає 54,2% ВВП 1999 року [10].

У 1997 році Україна почала брати позики на комерційних ринках (спочатку робота проводилась з японською фінансовою компанією «Nomura»). Країна широко використовує ресурси Міжнародного валютного фонду (МВФ), починаючи з систематичного фінансування на перебудову восени 1994 року та позики stand-by навесні 1995, яку було продовжено весною 1996 року до кінця року. Причому відносини з міжнародними фінансово-кредитними інституціями не завжди були безхмарними. Так, у вересні 1997 року МВФ відмовив Україні в другому транші свого кредиту stand-by (близько 49 млн доларів США), оскільки Україна перевищила ліміт дефіциту бюджету, тобто не виконала головної вимоги програми цього кредиту. Крім цього, Україна широко використовує також кредити Світового банку на структурну перебудову, а також і кредити Європейського Союзу.

Зважаючи на слабкість та неконкурентність економіки України, навряд чи можна сподіватися на зменшення рівня боргу в найближчому майбутньому. Іншою проблемою є дуже швидкі темпи зростання українського боргу. Наприклад, Німеччина має приблизно таку саму суму боргу, однак вона нагромаджувала свій борг упродовж понад 20 років, тоді як Україна встигла «заробити» свій борг лише за 5 років. Ще однією проблемою є те, що більша частина українського боргу є короткостроковим боргом. Через це навіть ця, не така вже «фатально» велика сума боргу є небезпечною для України.

Тому почнемо більш прискіпливий аналіз із цілком конкретної статистичної оцінки динаміки зовнішніх виплат України протягом 1999—2000 років, що подано в табл. 2.

Таблиця 2

ВИПЛАТИ УКРАЇНИ ПО ЗОВНІШНІХ БОРГАХ (вересень 1999 р.—грудень 2000 р.)

Місяць (квартал, рік)

Виплати, млн доларів

Вересень 1999

118

Жовтень 1999

186

Листопад 1999

97

Грудень 1999

178

Усього за вересень — грудень 1999

579

Січень 2000

306

Лютий 2000

185

Березень 2000

812

Усього за І квартал

1302

Квітень 2000

221

Травень 2000

115

Червень 2000

159

Усього за II квартал

495

Липень 2000

224

Серпень 2000

111

Вересень 2000*

609

Усього за ІІІ квартал

944

Жовтень 2000*

205

Листопад 2000

107

Грудень 2000

130

Усього за IV квартал

442

Усього за рік

3183

* Частина належних українських боргових виплат по конверсійних єврооблігаціях (з погашенням у вересні — жовтні 2000 року) на суму приблизно в 240 млн доларів була переоформлена в єврооблігації з погашенням 26 лютого 2001 року.

Джерело: Маскалевич И. Какой дефолт — демократии все спишут! // Зеркало недели. — 1999. —11 сент. — С. 7.

Додаткових нюансів до боргової проблеми в Україні додала світова фінансова криза, найбільш виражений негативний вплив якої на динаміку світового розвитку припав на 1997 та 1998 роки. Світова фінансова криза значно посилила залежність України, як і деяких інших національних боржників від міжнародних фінансово-кредитних установ. І тут є привід до посилення прискіпливої уваги до проблематики державної економічної безпеки: адже політика кредиторів об’єктивно більшою мірою відповідає їх власним інтересам, ніж національним інтересам України. Це стосується широкого спектра питань: від обсягу державного бюджету й покриття його дефіциту до окремих кадрових призначень на ключові державні посади. Очевидно, що міра залежності від міжнародних фінансово-кредитних установ утворює певні рамки для дій у напрямку здійснення економічних реформ.

Отже з невідворотністю постає питання, на яке буде здійснено спробу дати відповідь у подальшому розгляді: що ж треба зробити, аби, по-перше, уникнути найнесприятливішого перебігу подій та запобігти такому їх розгортанню, яке об’єктивно веде до загострення ситуації в фінансовій сфері України, а по-друге, віднайти можливості вийти із замкненого кола: дефіцит фінансових ресурсів — ускладнення з макроекономічним балансуванням — зовнішні запозичення — загострення всіх основних фінансових проблем та унеможливлення оперативного маневру, реальної інвестиційної, промислової політики.

Тут до емпіричного аналізу слід додати зіставну оцінку складових зовнішньої заборгованості. Адже динамізмом характеризуються не тільки абсолютні показники зовнішньої заборгованості України, але й інші пов’язані з борговою проблемою функції та змінні. Зокрема це стосується структури платежів по зовнішньому боргу. Скажімо, порівняно з 1999 роком у році 2000 в структурі українських зовнішніх боргових виплат мала зрости питома частка, яка припадає на покриття європозик, в той час, як відносно меншими в загальній масі виплат будуть статті виплат по країнах СНД, а головне — до основних енергопостачальників, Росії та Туркменії, а також по МВФ.

Головним є, на нашу думку, таке положення: держава має застосовувати засоби інтенсивного регулюючого втручання в зовнішньоекономічні процеси, сприяти формуванню експортного потенціалу в пріоритетних галузях і сферах економіки, стимулювати перебудову зовнішньоекономічних зв’язків згідно зі стандартами ефективної розвиненої відкритої економіки ринкового типу.

Основними орієнтирами зовнішньоекономічної стратегії, зважаючи на геоекономічні реалії, що постають перед Україною, можна визначити такі:

3. Зовнішні запозичення в контексті макроекономічних показників України

Логічним наслідком проблем, які виникли через невдачу з проведенням ефективної внутрішньої фінансової політики в Україні, є періодичне зростання внутрішньої заборгованості в державі, яке відбувається попри паліативні за характером зусилля уряду.

Доводиться констатувати, що надзвичайно обтяжливими постали для України реалії постсоціалістичного господарства з надмірно великою роллю держави, аномально великим навантаженням по функції централізованого перерозподілу виробленого продукту на виробника, реальний сектор економіки. Державне споживання, утримання бюрократичного апарату виявилися для України такими факторами розвитку національної економіки, деструктивний вплив з боку яких є вповні зіставним за своїми наслідками з військовими діями, яких, на щастя, вдалося уникнути нашій державі, на відміну від ряду інших пострадянських, постсоціалістичних країн.

Реально проявлена та прогнозована несприятлива динаміка ВВП, визначені потреби витрачати фінансові ресурси зумовлюють необхідність та вимушеність подальшого нагромадження фінансових зобов’язань держави стосовно резидентів. Таким чином внутрішні боргові зобов’язання теж є фактором дестабілізації соціального становища, а також зростання загрози державній безпеці, оскільки стають дедалі обтяжливішими для економічної системи. Причому вони навіть збільшуються порівняно до ВВП.

Особливо негативним є динамічний аспект, а саме те, що мають місце несприятливі в цьому відношенні спрямовані в майбутнє тенденції, що, зокрема, видно з даних табл. 3.

Таблиця 3

ВНУТРІШНІЙ ДЕРЖАВНИЙ БОРГ (СТАТИСТИКА ТА ПРОГНОЗ)

Рік

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Внутрішній державний борг (у % ВВП)

7,7

9,7

13,4

12,1

11,8

12,1

Рік

2001

2002

2003

2004

2005

2006

Внутрішній державний борг (у % ВВП)

12,5

12,8

13,1

13,3

13,5

13,7

Джерело: Україна на роздоріжжі / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффмана. — К.: Фенікс, 1998. — Додатки.

Аргументація про очевидну тимчасовість розв’язання проблеми поповнення бюджету за допомогою випуску ОВДП була підсилена акцією Національного банку, який у 1998 році викупив 75% емісії ОВДП. Не дивно, що таке цілком вимушене рішення — «підчищення» НБУ урядових огріхів — призвело до зростання грошової маси. Таким чином на фоні подальшого падіння ВВП у 1998 році (на 1,7%), «відчуження» доларової маси від національної економіки (через необхідність повертати зовнішнім кредиторам близько 2 млрд доларів) відбулося зростання грошової маси (індекс зростання готівкових грошей становив в 1998 році 117%, а агрегату МЗ — 125%. Явно невипадковим є той факт, що до останнього показника є дуже близьким дефлятор ВВП, якщо його підрахувати як середнє між індексом споживчих цін та індексом цін виробника промислової продукції — 127,65%.

Але найістотнішими звичайно, є не дискусійний та навіть не спекулятивний аспекти проблеми. Головне — це постійне відтворення ситуації, за якої для комерційних банків, як і для будь-яких суб’єктів, які приймають рішення щодо розміщення своїх грошових ресурсів, вигіднішим за інвестування реальної економіки є позичання грошей в уряду. І навіть гроші, що залишаються «невибраними» урядом, є, як правило, за чисто економічною логікою недоступними для підприємств. Так, наприклад, у травні 1998 року, коли залучення коштів на ринку ОВДП на 9-місячний термін відбувалося за ставкою 48,8% річних, комерційні позичкові ставки суб’єктів виробничої діяльності (особливо з урахуванням великої кількості банкрутств та маси неповернених кредитів) були вимушено завищені до 60% та навіть до 80% річних.

Не дивно, що наслідком застосування подібної «моделі» макроекономічного регулювання стала віртуалізація легального та законослухняного сектору економіки, значна частина якої перемістилася «в тінь». Цей факт означає зниження показників дохідної частини бюджету стосовно загального обсягу ВВП та ще більше скорочення податкової бази. Відбувається подальше зростання залежності поточного зведення поточного балансу від зовнішніх запозичень. Звузилися можливості активної державної політики. Причому навіть не тієї, про яку в Україні, як правило, згадує уряд, коли йдеться про промислову політику, — здійснення прямих фінансових ін’єкцій, а навіть такої, як створення виключно ринковими інструментами сприятливих умов оподаткування, вироблення науково-технічних, галузевих програм розвитку із застосуванням системи непрямих стимулів їх реалізації.

Очевидно, що зростання внутрішньої заборгованості пов’язано з бюджетними проблемами, а саме з невиконанням дохідної частини бюджету. В свою чергу, це негативне явище має як суб’єктивні, так і об’єктивні передумови, а також глибоке коріння як в монетарному, так і в реальному секторах економіки. В економічній літературі можна зустріти чимало спроб визначення тих передумов, які породжують взаємні неплатежі, затримки із соціальними виплатами тощо. Зокрема, серед конкретних причин та факторів внутрішньої заборгованості називалися такі:

Внутрішня заборгованість виступає, фактично, одним із аспектів тієї самої проблеми, яка проявляється ще і в зовнішній заборгованості. Але в цієї «голови» фінансово-кредитного «дракона» є своя специфіка, яка відповідає дефіцитному характеру реальної моделі участі України в системі міжнародної кооперації та міжнародного поділу праці.

Проблема зовнішнього боргу постає постійним супутнім явищем економічного розвитку України із самого моменту здобуття нею державної незалежності. Фактично протягом усього новітнього періоду вітчизняної історії вона виступає і як невід’ємна складова реалій відкритої економіки, і в контексті проблем загальноекономічного розвитку, навіть концепцій та міфологем, пов’язаних із цілями обрання вірних орієнтирів національного буття.

Спочатку, на етапі, коли «власних» боргів ще не було, або практично не було, але, за інерцією, активно обговорювалися умови розвитку СРСР останніх років, а також спадщина, яку він по собі залишив, у центрі уваги постали питання правонаступництва колишніх боргів, а також фінансових активів та нерухомості колишнього Радянського Союзу. Колишньому СРСР в останній період його існування належали 233 об’єкти в 106 країнах світу. Сумарна експертна ціна цих об’єктів на початок 90-х років оцінювалася в 2,5 млрд американських доларів. De facto усі крапки над «і» в цьому питанні розставив указ Президента Російської Федерації Б. Єльцина «Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном», згідно з яким Росія в односторонньому порядку здійснила реквізицію закордонного майна. Таким чином питання про справедливість розподілу та досягнуті взаємні зобов’язання між Україною та Росією залишилися за дужками питання. Реальність була такою, що в України не було заінтересованості одразу відмовитися, як це зробили колишні прибалтійські республіки, від радянських боргів (а ці борги стрімко та загрозливо зростали за часів горбачовської перебудови з вельми поміркованої суми в 15 млрд доларів майже у три рази, причому протягом періоду, що був лише трохи більший шести років). Навпаки, Українарозглядала боргову проблему в широкому та гіпотетично вигідному для неї геополітичному та міжнародно-економічному контексті.

По-перше, Україна, як держава, що змагалася за роль впливової регіональної держави, вважала за потрібне (принаймні так вважало багато політиків, які і визначили позицію країни з цього питання) добитися офіційного та повного правонаступництва «наддержави», своєї колишньої метрополії — СРСР. І тут проблема боргів перетворювалася на політичну, геополітичну. Причому інтереси такого геополітичного змісту інколи входили в суперечність із прагматичними економічними інтересами.

По-друге, в Україні розраховували на чималі дивіденди, які гіпотетично могли принести ті гроші, що їх були винні Радянському Союзові його «молодші друзі», переважно в Африці, Азії та Латинській Америці. На відміну від вельми поширених на той момент планів відсудити в Британії золото гетьмана Полуботка, що, як вважалося, змогло б одразу «без зайвого клопоту» покращити рівень життя в країні, аргументи в даному разі були більш серйозними. Адже значною мірою йшлося про ті борги, які накопичилися внаслідок постачань військової техніки та озброєнь, якими радянські керівники намагалися зцементувати блок країн «соціалістичного вибору». А військові постачання за кордон забезпечувалися, як правило, за активної участі України, відомої своїм колись потужним ВПК.

Усі ці міркування, суперечності та амбіції відобразилися в тезі про «солідарність» боргових зобов’язань. Згідно з покладеною в основу цієї тези ідеєю, передбачався пропорційний розподіл зобов’язань (а відтак і прав на борги та радянську нерухомість за кордоном) або «виділення» окремим республікам відповідної частки зовнішнього боргу. Щоправда, головним змістом такої позиції була все ж не «солідарність» зобов’язань, а «солідарність» саме щодо очікуваних прав на отримання доходів від чималих радянських закордонних активів.

Але, в будь-якому випадку, одноосібне правонаступництво, зокрема і на борги колишнього СРСР, як відомо, виборола Росія. І, як з’ясувалося, таки не дарма: щорічні надходження від радянських боржників останнім часом становлять чималеньку суму близько мільярда доларів США. Зазначимо, що подібні обсяги фінансових активів стали фігурувати лише порівняно нещодавно, а більшість унезалежнених колишніх радянських республік на початку 90-х років не сприймала як щось реальне можливість «поживитися», покращити свої, причому не кращі, ніж в України, умови функціонування національних макроекономічних комплексів за рахунок колишніх сателітів СРСР. Тому вони, як правило, з полегшенням сприйняли своє звільнення від додаткових фінансових зобов’язань. Крім того, і країнам Заходу було зручніше та, згідно з їхніми тодішніми поглядами, безпечніше «працювати» тільки з одним — найбільш відомим та зрозумілим їм правонаступником ядерного монстра. Не тільки окремі західні країни, але і міжнародні фінансові інститути, особливо Паризький клуб як організація країн-кредиторів, а також Лондонський клуб як об’єднання приватних кредиторів, схилялися до підтримки саме Росії як повноправного, зокрема і боргового правонаступика СРСР. Частково це пояснювалося їхньою більшою довірою до здатності Росії, ніж до потенційної можливості України повернути позичені ними гроші. Хоча пізніше оцінки провідних західних агентів кредитування дещо змінилися, політичний факт набуття Росією статусу правонаступника СРСР уже відбувся.

Втім, плоди російської боргової «перемоги», принаймні в боротьбі за фінансові активи, виявилися відчутно обмеженими очевидною неспроможністю економічно відсталих країн-боржників скільки-небудь ефективно виконувати свої зобов’язання перед кредитором-спадкоємцем. Причому так само, як Росія (до речі, як і Україна) наполегливо домагається покращання умов виплат боргів та навіть їх скасування стосовно країн Заходу, так і їй самій доводиться чи то з політичних причин, чи то через ту саму неплатоспроможність країн, що розвиваються, поступово відмовлятися від власних боргових прав стосовно «безнадійних» боржників, інколи навіть країн-банкрутів, таких як Ефіопія, Нікарагуа, Мозамбік, Лаос, В’єтнам, Йемен та інших країн Латинської Америки, Азії та Африки.

Але одна справа — міжнародні суперечності з того або іншого конкретного приводу, а інша — концептуальне визначення макроекономічних параметрів комплексної політики, яка базується на реалістичній оцінці внутрішніх та зовнішніх факторів розвитку. Вочевидь оптимізація економічної політики має бути пов’язаною і з виробленням адекватних принципів макроекономічного регулювання, і з об’єктивними експертними оцінками власного потенціалу розвитку.

Зовнішня фінансова політика держави не є чимось самодостатнім, а випливає з економічного стану, особливостей реального сектору та соціальної сфери. Ця політика не може не враховувати такі функції, як динаміка ВВП, характер зведення платіжного балансу, умови формування бюджету та багато інших факторів.

Зрозумілі об’єктивні обмеження, які накладає на фінансову політику занепад реального сектору, що, в свою чергу, унеможливлює активну бюджетну політику мізерністю надходжень та вочевидь ставить уряд перед необхідністю вдаватися до використання зовнішніх фінансових джерел. Причому ці обмеження ставали протягом кількох років все більш жорсткими та такими, що прирікали державу на роль пасивного спостерігача за руйнацією національної економіки (безумовно, сказане не виправдовує некомпетентність уряду, який не спромігся прийняти дієву програму припинення економічного колапсу, вжити термінових пожежних заходів задля покращання кон’юнктури, створити передумови для підйому економіки).

Очевидно, що головним критерієм вироблення боргової стратегії будь-якої держави має бути об’єктивна оцінка ефективності використання коштів, тим більше мобілізованих інонаціональних ресурсів. Особливим застереженням при цьому є обсяг іноземних кредитів, оскільки потенційно може відбутися своєрідний перехід кількості в якість: сумарний обсяг запозичень може стати таким, коли він вже перевищить здатність країни його обслуговувати та повертати. А це останнє вже об’єктивно переводить економічні відносини з нею в принципово іншу площину.

Проте як би там не було, подібна оцінка ефективності використання кредитних ресурсів не може не враховувати загальні результати макроекономічного розвитку, на який впливають залучені гроші.

Інакше кажучи, при виробленні боргової стратегії на майбутнє слід враховувати увесь комплекс критеріїв платоспроможності, зокрема й очікуваної, основні з яких представлені в табл. 4.

Таблиця 4

ЗОВНІШНІЙ ДЕРЖАВНИЙ БОРГ У СПІВВІДНОШЕННІ З ОСНОВНИМИ КРИТЕРІЯМИ ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ КРАЇНИ (СТАТИСТИКА ТА ПРОГНОЗ)

Рік

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

Зовнішній державний борг (у % ВВП)

22,5

38,9

41,2

42,9

43,7

44,8

45,1

Зовнішній державний борг (у % експорту товарів та послуг)

49,1

55,1

54,7

54,3

53,3

52,4

51,4

Джерело: Україна на роздоріжжі / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффмана. — К.: Фенікс, 1998. — Додатки.

До проблеми зовнішньої заборгованості суттєво додаються складнощі, так би мовити, суб’єктивно-об’єктивного характеру, що пов’язані з «хронічним непроведенням» ефективного макроекономічного регулювання.

З одного боку, зрозумілим є те, що за умов глибокої депресії реального сектору, а відтак — вузької податкової бази проведення активної фіскально-кредитної політики є неможливим (це — щодо об’єктивної складової згаданих ускладнень).

З іншого боку, добре відомим є і те, що уряд ще й досі не спромігся забезпечити високий процент збирання податків, а той самий уряд, але вже разом із законодавчою владою — сформулювати виважену концепцію оподаткування, яка б синтезувала ідеологію фіскального стимулювання виробництва, його галузевих та науково-технічних пріоритетів, а також цілі послідовної та відповідальної соціальної політики (суб’єктивна складова).

Навряд чи варто доводити значення реформування системи оподаткування: саме із вдосконаленням податкового механізму пов’язані можливості динамізації економічного життя в країні, припливу іноземного капіталу, загального реформування національної економіки.

Передусім податкова система — це органічний, невід’ємний компонент соціально-ринкової системи, фінансового механізму країни, фактор її кредитної політики та боргової стратегії. Розміри, структура податків, їхня вага в сукупному суспільному продукті визначаються реальними потребами тієї або іншої країни в перерозподілі фінансових ресурсів через податкову систему, можливостями платників податків, що є в наявності, окремих їх груп формувати відповідні централізовані фонди. Нарешті, особливості податкової політики зумовлюються традиціями конкретного суспільства, політичними установками уряду.

Разом із тим мають місце певні національні особливості податкової політики, які зумовлюються станом фінансової системи та окремих її компонентів. Перед Україною, як одним із «проблемних» міжнародних боржників, важливе завдання побудувати ефективну ринкову систему на основі сучасних принципів фінансової та зокрема податкової політики постає особливо складним. Адже його доводиться вирішувати за умов дефіцитності бюджету, хронічної нестачі централізованих фондів. Тому врахування відповідного досвіду ряду індустріально розвинених країн, країн з економіками перехідного типу є беззаперечно важливим.

Міжнародний досвід дає різні приклади формування централізованих фінансових фондів, співвідношення джерел надходжень до них коштів. Скажімо, в Австралії нормою є десятиразове перевищення прибутковими податками виплат на соцстрах і зарплату, в той час як для Італії, ФРН відповідні показники приблизно рівні, а в Іспанії, Нідерландах, навпаки, має місце істотне перевищення другими перших.

Важливим практичним аспектом проблеми є своєрідна ділема: зниження податків, якого вочевидь потребує перевантажена ними українська економіка, може значно зменшити можливості наслідування цілям соціальної політики, а також унеможливити проведення промислової, технологічної політики. Разом із тим підвищення ставки податків не означає автоматичного збільшення податкових на