Розділи

загрузка...
3.3.Стратегія фінансування інноваційної діяльності в україні; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.3.Стратегія фінансування інноваційної діяльності в україні

А. М. Поручник, Л. Л. Антонюк

Вирішальне значення у підвищенні економічної ефективності і технічної досконалості суспільного виробництва відіграє взаємопов’язаний процес розвитку науки, техніки і технології. Великого значення НТП надавали вчені-економісти, які вивчали проблеми економічного зростання (І. Шумпетер, М. І. Туган-Барановський, Р. Солоу, Б. Твісс та інші). Було доведено вирішальну роль науково-технічного прогресу в розвитку економічного механізму. Результати їх досліджень підтверджують, що НТП став одним із важливих факторів економічного розвитку поряд із природними і трудовими ресурсами. Економічні досягнення розвинених країн світу свідчать, що НТП перетворився на головне джерело прогресивних змін у сучасних продуктивних силах. Так, у США технологічний розвиток вважають рушієм економічного зростання, важливим інструментом підвищення якості життя і зміцнення національної оборони. Згідно з деякими розрахунками питома вага факторів, що визначають економічне зростання США за останні п’ятдесят років, така (%): технічний прогрес — 49; праця — 27 і капітал — 24.

У зарубіжній і вітчизняній літературі науково-технічний прогрес пов’язується із інноваційними процесами. Як зазначив американський економіст Джеймс Брайт, це єдині процеси, що об’єднують науку, техніку, економіку, підприємництво і управління. Інноваційні процеси можна трактувати як сукупність безперервно виникаючих якісно нових, прогресивних у технологічному відношенні явищ, що забезпечують зміну поколінь техніки і технології, а тривають вони від зародження ідеї до її комерційної реалізації. Інноваційні процеси охоплюють увесь комплекс відносин: виробництво, обмін, споживання.

Важливість значення інноваційного процесу вперше узагальнив І. Шумпетер, який вважав, що основна причина розвитку економіки — це намагання отримати надприбутки, які утворюються завдяки тимчасовій монополії у зв’язку з впровадженням інновацій. У світовій економічній літературі «інновація» трактується як перетворення потенційного наукового процесу на реальний, що втілюється у нових продуктах і технологіях. Різні вчені, зокрема такі як Б. Твісс, Д. Сахал, І. Шумпетер та інші, пояснюють це поняття залежно від об’єкта і предмета свого дослідження, стверджуючи, що зміст інновацій становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція змін. Ці зміни свідомо вносяться суб’єктами господарювання в свою діяльність з метою покращення добробуту власників і працівників колективу. Тому інновацію називають економічним феноменом. Це і відрізняє інновації від винаходів та інших нематеріальних ресурсів. Адже тільки інновація, яка не обов’язково є науково-технічною новинкою, має комерційне застосування, успішно впроваджується у господарську практику і значно змінює наше життя (в цьому разі інновації називають нововведеннями). Зрозуміло, що інновації в економіці не виникають раптово і нізвідки. Появі новинок передує тривалий процес їх розробки, створення і освоєння.

Світова історія має великий досвід подолання кризових явищ в економіці, корисний для розробки інноваційних стратегій. Це різноманітні теорії, моделі економічного зростання, які ґрунтуються на державній підтримці інноваційної діяльності, створенні сприятливого «інноваційного клімату». Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва і його організації є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил і економічного зростання кожної країни. Конкурентна боротьба за ринки збуту відбувається насамперед через змагання у інноваційній сфері. Та країна, що стоїть осторонь від «інноваційних змагань», опиняється останньою в ієрархії розвитку світової спільноти.

США стали однією з найбагатших країн світу насамперед завдяки найкращій організації інноваційного процесу та ефективному використанню технологічних інновацій у виробництві. США називають «інноваційною державою», оскільки на їх частку за останні півстоліття припадає понад 60% усіх технічних інновацій. Американський уряд відіграє важливу роль у розвитку наукової і технологічної інфраструктури країни вже більше двохсот років (ще у 1787 р. відбулося закріплення початкових основ технологічної політики уряду в Конституції США). В економічному звіті екс-президента Б. Клінтона конгресу у 1998 р. зазначалося, що інвестування у фундаментальні дослідження і розвиток нових технологій є найважливішою функцією уряду. Він особливо наголошував, що навіть багатомільярдні витрати компаній не можуть дати оптимального результату. Крім того, для приватного сектора спонукальні мотиви в проведенні досліджень і розробок істотно відрізняються від мотивації суспільства, яке буде користуватись результатами прогресу. Тому політика адміністрації США покликана вирішувати такі завдання, як: створення клімату, сприятливого для діяльності приватного сектора в галузі інновацій; підвищення конкурентоспроможності продукції; заохочення розробки і комерціалізації новітніх технологій; створення інфраструктури ХХІ століття, яка є необхідною для підтримки промисловості США і розвитку торгівлі; формування робочої сили, здатної брати участь в економіці, яка ґрунтується на знаннях та швидко змінюється.

Розробляючи інновації, ніхто не знає напевно, чи успішно завершаться їх дослідження. Тому і фінансування в ці сфери є надзвичайно непевною справою. Специфіка фінансування полягає в тому, що воно пов’язано із підвищеною загрозою втрати капіталу: інновації мають ризиковий характер. Ймовірність успіху втілення нової ідеї в новому продукті досягає близько 8%; із кожних 12 оригінальних ідей тільки одна доходить до останньої стадії масового виробництва. Американський спеціаліст у галузі інновацій Б. Твісс підкреслював, що комерційний успіх досягається лише у 10% проектів, а рівень невдачі можна оцінити у 90%. Тому віддача від вкладеного капіталу в інноваційний процес має дуже мало спільного з гарантованими виплатами позичкового процента на капітал у банку або дивідендів на акції. Адже така віддача при успішній реалізації інноваційного процесу може виявитись у надприбутках, а у випадку невдачі — у повному банкрутстві. Отже, механізм фінансування науки і інновацій має дуже важливе значення в економіці будь-якої держави.

Матеріальною основою інноваційних процесів є інвестиції. Активізація інвестиційної діяльності, зростання обсягів інвестицій з усіх можливих джерел та їх ефективне використання в інноваційній діяльності є передумовою економічного зростання економіки України. Але розуміння цих очевидних істин, на жаль, не могло зрушити інноваційний процес у позитивний бік, оскільки дія дестабілізуючих факторів була дуже сильною. Інвестиційні ресурси в Україні скорочуються. В інвестиційній діяльності спостерігається замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, а це в свою чергу призводить до зниження інвестиційних можливостей держави і суб’єктів господарювання. Хоча останнім часом фіксується певне збільшення обсягів ВВП, складова прогресивних інноваційних змін у цьому збільшенні практично відсутня. Необхідні передумови стабільного економічного зростання на основі інноваційного розвитку по суті не створено [6]. Крім того, ВВП на одну особу населення в Україні у 1999 році становив 0,63 тис. дол., у 2 рази менше, ніж у Росії, і в 38 разів менше, ніж у США. Норма валового нагромадження основного капіталу в структурі використання ВВП скорочується. Так, із 1995 року по 2000 рік цей показник знизився на 4,3 процентних пункта. Спрацювання основних фондів у більшості галузей досягло критичного рівня і не компенсується новими реальними інвестиціями. На підприємствах галузей народного господарства України від 60 до 80% обладнання фізично зношене або морально застаріле; 40% основних засобів функціонує більше 20 років.

Українська економіка входить у світовий ринок із виробничими потужностями, які підлягають демонтажу і заміні в умовах конкуренції. Введення нових засобів праці за 2000 рік становило 23,6 млрд грн., а це 2,8% вартості основних фондів. При таких темпах оновлення неможливо конкурувати на світових ринках. Як наслідок, вітчизняна продукція стає дедалі менш конкурентоспроможною, а в експорті зростає питома вага мінеральної сировини та продукції з низькою доданою вартістю.

Інноваційна сфера, яка генерує важливу частину національного багатства — нематеріальні активи, створює фундамент конкурентоспроможності продукції на світовому ринку в довгостроковій перспективі. Нематеріальні активи по основних галузях економіки у 2000 р. складали 3763 млн грн, або 1% вартості основних фондів. Це свідчить про низький рівень (понад 90%) наукомісткості української продукції (нематеріальні активи ТНК складають 17—38% вартості основних засобів. Проте динаміка інвестицій в основний капітал показує тенденцію поступового згортання капітальних вкладень у виробництво товарів і послуг.

Крім того, в епоху швидкого розвитку мережі Інтернет приріст інвестицій в телекомунікаційне обладнання в США щорічно становить 13% і у 1999 році їх обсяг нараховував 86 млрд дол. В Україні інвестиції в зв’язок склали лише 6,2% загального обсягу, або 872 млн грн. у 2000 р.

На наш погляд, дії українського уряду повинні бути спрямовані в першу чергу на прискорений розвиток інфраструктури і факторів виробництва. Забезпеченість організацій і підприємств засобами обчислювальної техніки склала у 2000 р. 476,1 тис. шт. А виробництво обчислювальної техніки і персональних ЕОМ у порівнянні з 1990 р. зменшилось на 80,2% і становило у 2000 р. 10,9 тис. шт., що вкрай недостатньо (в США приблизно 45% всіх витрат компаній йде на придбання комп’ютерної техніки).

Аналіз тенденцій структурних перетворень економіки свідчить, що без всебічно обґрунтованих інвестицій у пріоритетні галузі не обійтися. Крім того, грошові кошти підприємств складають 1% усіх активів, що вкрай недостатньо для інноваційної діяльності.

Отже, одним із основних факторів економічного зростання й конкурентоспроможності економіки в цілому є прискорений розвиток науки, зміцнення та ефективне використання науково-технічного потенціалу. У посланні Президента України до Верховної Ради «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» інноваційний шлях розвитку проголошено серед стратегічних пріоритетів держави.

Незважаючи на кризовий стан, Україні вдалося зберегти розгалужену мережу наукових організацій та потужний науковий потенціал. У 2000 році наукові дослідження й розробки виконували 1490 наукових організацій, що на 10% більше, ніж у 1991 році. Організаційно наука України зосереджена в академічному секторі — 20% загальної кількості, галузевому — 64%, вузівському — 11% і заводському — 5%.

У галузі «Наука і наукове обслуговування» функціонують малі підприємства.

Кількість зареєстрованих і діючих малих підприємств (МП) у галузі «Наука і наукове обслуговування» найбільшими темпами зростала в 1995 році, після чого спостерігається їх сповільнення. В цілому по Україні можна виділити такі чотири класифікаційні групи:

Особливо необхідно виділити Київський, Харківський, Донецький, Дніпропетровський і Львівський регіони, де зосереджено більше 50% наукового потенціалу України. Понад 20% загальної кількості наукових організацій розташовано в м. Києві, 14% — в Харківській, а в Донецькій, Дніпропетровській і Львівській областях — по 6%. У цих областях є всі можливості для створення інноваційної інфраструктури, адже в них переважають наукомісткі і технічно складні галузі.

В останні роки намітилися зрушення у реформуванні власності в науково-технічній сфері. Станом на 01.01.2000 року змінили форму власності 393 об’єкти галузі «Наука і наукове обслуговування» у порівнянні з 1992 р. А малі підприємства і кооперативи галузі «Наука і наукове обслуговування» базуються на приватній і колективній формах власності і є найгнучкішими структурами, які без значних втрат адаптуються до зміни економічної ситуації в країні, використовуючи найсприятливіші умови функціонування (цим пояснюються процеси їх трансформації з однієї форми в іншу).

Значна кількість таких підприємств перестає займатися виконанням НДДКР і перетворюється у звичайні торговельні організації. За оцінками фахівців, лише чверть з діючих інноваційних малих підприємств продовжує частково виконувати НДДКР. Нові комерційні організації наукового характеру функціонують в економічному середовищі, яке погано орієнтоване на стимулювання інноваційної діяльності. За відсутності таких стимулів вони, природньо, не можуть ефективно розвиватися і позитивно впливати на стан вітчизняної науки в цілому.

Спостерігається подальше скорочення наукового потенціалу держави і насиченість вітчизняної економіки науковими кадрами у порівнянні з розвиненими країнами світу знижується. Так, у 2000 році в розрахунку на 1000 чоловік зайнятого населення в Україні було 32 науковці; а в Іспанії — 5,1; Австрії — 6,6; Угорщині — 4,8; Польщі — 4,9 осіб відповідно [2]. Але активна роль держави в розвитку науки перш за все фундаментальної та зацікавленість приватного бізнесу в новітніх технологіях обумовлюють істотне збільшення кількості учасників науково-технічного процесу.

В той же час поглиблення кризових явищ у науково-технічній сфері веде до посилення руйнації науково-технічного потенціалу. Так, чисельність безпосередніх виконавців НДДКР із урахуванням сумісників зменшилась у 2000 році у порівнянні з 1990 роком на 50%. Але кількість працівників, які виконують науково-технічні роботи за сумісництвом, за цей період зросла на 50%. Продовжується тенденція скорочення найбільш активної частини науково-технічного потенціалу — кандидатів наук, кількість яких у 2000 році скоротилась у порівнянні з 1991 роком на 18%. У 2000 році в різних галузях економіки працювали близько 70 тис. фахівців вищої кваліфікації, кожний четвертий з яких мав науковий ступінь доктора наук, а вчене звання академіка і члена-кореспондента мали 3% загальної кількості спеціалістів вищої кваліфікації, професора і доцента — відповідно 45%.

Крім того, спостерігається старіння наукових кадрів. Адже кожний п’ятий фахівець, котрий працює в галузі «Наука і наукове обслуговування», пенсіонер; питома вага фахівців, які старші 60 років, зросла у 2000 році на 9,4% у порівнянні з 1995 роком, а частка молодих вчених у віці до 40 років у 2000 році знизилася відповідно на 2%. Якщо середній вік доктора наук у 1991 році становив 55 років, а кандидата наук — 47 років, то у 2000 році збільшився відповідно на 9% і 11% і становив 60 років і 52,2 року.

Крім того, продовжується еміграція висококваліфікованих науковців до країн з привабливими для наукової діяльності умовами. Тільки протягом трьох останніх років (з 1998 по 2000) Україну залишили 404 доктори і кандидати наук, які виїхали до США (28,6%), Росії (20,1%), Німеччини (16,6%). Адже в умовах неповної зайнятості у 1999 році перебували 52% загальної чисельності працівників галузі, а втрати робочого часу в розрахунку на одного працюючого становили близько 20% річного фонду робочого часу. Україна перетворюється на інтелектуального нетто-донора для своїх потенційних економічних конкурентів [7].

Високорозвинені країни світу виділяють на науку кошти з розрахунку не менше 200 тис. дол. на одного вченого (в Італії цей показник на початок 90-х років становив 208 тис. дол., у Великобританії — 225, у Франції — 260, у ФРН — 284, в Голландії — 305, у Швейцарії — 352 тис. доларів [3]. А в Україні в середньому на одного виконавця у 2000 році витрачалося близько 2 тис. доларів.

Зменшення обсягів бюджетного фінансування науки, відсутність коштів у потенційних замовників НДДКР спричинили значне погіршення стану матеріально-технічної бази науки, старіння наукового обладнання. З 1991 року реальні інвестиції в галузь «Наука і наукове обслуговування» знижуються і склали 0,7% їх загального обсягу у 1998 р., а питома вага активної частини зменшилась на 30 процентних пунктів за цей період.

Управління інноваційною діяльністю в Україні здійснюється на таких рівнях: загальнодержавний, міжгалузевий і регіональний, галузевий та на рівнях підприємств і організацій. Інноваційна діяльність має стати одним із важелів виведення економіки України з кризової ситуації, адже науковий потенціал достатньо потужний.

Розглянемо основні види джерел фінансування інноваційної діяльності в Україні. Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу; відповідного рівня проведення наукових досліджень, розробка і освоєння наукомісткої конкурентної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції; зменшення витрат і покращання економічних показників підприємств при створенні нової продукції, тобто зростання інтенсивних факторів розвитку вітчизняного виробництва, які сприяють використанню досягнень НТП у діяльності суб’єктів господарювання, тощо.

Джерелами фінансування наукових досліджень в Україні у 2000 р. є держбюджет, питома вага коштів якого в загальному обсязі фінансування становить 30,0%; власні фонди підприємств  — 3,0%; кошти замовників на території України — 38,4%; кошти іноземних держав — 23,3% та інші джерела (5,3%). Якщо проаналізувати питому вагу джерел фінансування наукових досліджень у порівнянні з 1991 роком, то зросла питома вага коштів держбюджету на 45%, коштів замовників — на 40%. Крім того, зникли такі джерела, як Держіннофонд, позабюджетні фонди. Відповідно збільшилось фінансування наукових досліджень і іноземними джерелами.

У країнах із ринковою економікою існують дві основні форми стимулювання державою науково-технічного процесу: пряме державне фінансування і підтримка інноваційної діяльності. Кожна країна вибирає для себе оптимальне співвідношення цих форм, яке залежить від стану економіки. В розвинутих країнах питома вага фінансування із бюджету значно менша, ніж у країнах, що розвиваються. Це пов’язано не із зниженням бюджетного фінансування, а із збільшенням затрат на науку з боку підприємств. Так, у США із бюджету на науку фінансується 46% коштів, а з боку підприємств — 50%, з інших джерел — 4%, відповідно у Японії — 20%, 80%, а в Аргентині — 85%, 8%, 7%. За останні двадцять років витрати на науку в Південній Кореї збільшились у 37 разів, кількість вчених за цей період зросла у 7 разів [3].

У 2000 році загальний обсяг науково-технічних робіт в організаціях, що займалися науково-технічною діяльністю, виконаних власними силами без урахування інфляції, збільшився у порівнянні з попереднім роком на 25%. Витрати на фінансування НДДКР у внутрішньому валовому продукті становили за останні роки від 3,07% до 0,34% у 2000 р., що приблизно утричі менше, ніж у 1990 році. Витрати на науку у ВВП деяких країн світу за останні роки показано в табл. 1.

Таблиця 1

ВИТРАТИ НА НАУКОВО-ДОСЛІДНІ РОБОТИ У ВВП В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ СВІТУ [3]

Країна

Витрати на НДДКР у ВВП, %

США, Японія, Франція, Великобританія

від 2 до 3

Італія, Канада, Австралія, Південна Корея

від 1 до 2

Індія, Бразилія, Індонезія, Іспанія

менше 1

Швеція

3,1

Мексика

0,2

Важливою групою джерел фінансування донедавна був Державний інноваційний фонд, який включав 26 регіональних відділень і з грудня 1999 року був ліквідований. Ця організація надавала підприємствам усіх форм власності довгострокові безпроцентні позики під реальні перспективні проекти. Так, у 1998 році профінансовано інноваційних проектів на суму 2117,7 млн грн., середня вартість яких становила 2,3 млн грн.

На відміну від банківських структур, яким доводиться стикатися з неповерненням кредитів, кошти Держіннофонду, як правило, працювали високоефективно. Кожна заявка, оформлена у вигляді техніко-економічного обґрунтування (бізнес-плану), проходила найсуворіший відбір у Центрі експертизи Держіннофонду, де проводили патентні, науково-технічні, технологічні і фінансово-економічні обстеження. Державна експертиза включала в себе також аудит підприємств та оцінку інтелектуальної власності позичальників інноваційних коштів. Хоча, якщо порівняти кількість поданих до Держіннофонду заявок, то вона знизилась у 1998 році порівняно із 1994 роком майже удвічі, а кількість профінансованих проектів знизилась у 7,5 раза. Обстеження, проведені Мінстатом, показали, що тільки для 4,2% підприємств, які впроваджували нововведення, основним джерелом фінансування були кошти Держіннофонду.

Серед впроваджених за допомогою Держіннофонду проектів — плазмове спалювання вугілля на теплових електростанціях, що дає змогу економити майже 90% мазуту, випуск вітчизняного інсуліну високої чистоти, створення автоматизованих систем управління технологічними процесами «Уніконт» (виробник НВП «Квантор»). Це сєверодонецьке підприємство виграло тендер у всесвітньо відомій фірмі «Сіменс», і йому було доручено змонтувати «Уніконт» у Москві, де за допомогою цієї системи автоматизовано розподіл і подачу газу споживачам. Але з 1998 року кошти фонду використовувались для фінансування зобов’язань Державного бюджету. Після ліквідації Держіннофонду його правонаступницею стала Державна інноваційна компанія як небанківська фінансово-кредитна установа, основними завданнями якої є:

Організаційна структура компанії буде складатись із 27 регіональних відділень та 10 спеціалізованих підприємств. Але для більшості малих підприємств інноваційного спрямування ці кредити будуть недоступні завдяки високим процентним ставкам.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України у 1992 р. створено Державний фонд сприяння конверсії. Він формується за рахунок відрахувань в розмірі 3% від собівартості товарної продукції підприємств оборонного комплексу. Кошти фонду спрямовуються на реконструкцію і технічне переозброєння військового виробництва з метою випуску цивільної продукції, проведення НДДКР, пов’язаних з розробкою нових наукомістких зразків товарів народного споживання.

При Держкомітеті з питань науки і технологій створено Фонд фундаментальних досліджень (25.03.1995 р.), головне завдання якого — доповнити традиційну систему підтримки науки, коли основним об’єктом фінансування була її інфраструктура, система цільового виділення ресурсів на основі грантів.

Для України система грантів є порівняно новою, тоді як у світі — це добре відпрацьований метод фінансування наукових досліджень і розробок. Тільки з 1993 по 1996 рік ДФФД, підтримуючи на конкурсних засадах ініціативні наукові проекти, виділяв кошти на 2700 проектів, у яких беруть участь близько 10 тис. науковців з усіх регіонів України. На основі незалежної експертизи проводяться конкурсні відбори фундаментальних дослідницьких проектів, які потім фінансуються, перевіряються і контролюються ДФФД. Фонд намагається стимулювати розвиток фундаментальних досліджень регіональних організацій.

Верховна Рада України своєю постановою (16.10.92 р.) визначила перелік пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, згідно з яким і формуються державні програми. До цих напрямів належать: охорона навколишнього середовища; охорона здоров’я людини; виробництво, переробка і збереження сільськогосподарської продукції; екологічно чиста енергетика і ресурсозберігаюча технологія; нові речовини і матеріали; перспективні інформаційні технології; система зв’язку.

Реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки здійснюється, на жаль, не в рамках єдиної національної програми розвитку перспективних технологій, а методологічно передбачає цілу низку окремих державних науково-технічних програм (ДНТП) для вирішення тих чи інших завдань [4]. Результативність ДНТП представлена в табл. 2.

Таблиця 2

ДЕРЖАВНІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ ПРОГРАМИ ЗА ПРІОРИТЕТНИМИ НАПРЯМАМИ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНОЛОГІЇ

Пріоритетні напрями розвитку науки і технологій

Кількість програм

Кількість замовлених для впровадження проектів, % до загальної кількості проектів

1. Охорона навколишнього середовища

7

6,7

2. Здоров’я людини

12

16

3. Виробництво, переробка та збереження сільськогосподарської продукції

13

3,0

4. Екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології

10

4,3

5. Нові речовини та матеріали

9

8,0

6. Перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації і систем зв’язку

7

5,0

7. Наукові проблеми розбудови державності

4

13

Низька кількість замовлень для впровадження проектів, а по виробництву, переробці та збереженню сільгосппродукції не перевищує 3%.

При Держкомітеті зі сприяння малим підприємствам і підприємництву сформовано Український національний фонд підтримки підприємництва. Одним з його завдань є підтримка інноваційної діяльності в підприємницьких структурах недержавного сектора економіки шляхом надання пільгових кредитів, обладнання і виробничих потужностей на умовах лізингу або оренди тощо.

Ряд банків України до своїх статутів включили пункт про участь у фінансуванні інноваційної діяльності. Зокрема, це такі акціонерні інноваційні банки, як «Укрінбанк», «Інтелект» та інші. За їх участю передбачалось надання інноваційних кредитів після відповідної експертизи інноваційних проектів. Серед форм участі банків в інноваційних проектах — дольове фінансування, надання фінансово-посередницьких послуг, організація спільних виробництв, цільове фінансування досліджень і розробок, лізингові операції тощо. Але нестабільність економіки і відсутність достатніх гарантій повернення інноваційних кредитів обумовлюють їх високий фінансовий ризик, а звідси і невигідність для банків таких операцій. Звичайно, таке становище може змінитися після подолання кризових явищ в економіці. Як показало обстеження, проведене Міністерством статистики України у 1998 р., тільки два зі ста підприємств виконували інновації за рахунок кредитів банку.

Згідно з Указом Президента України «Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії» (19.02.1994 р.) діють різні інвестиційні фонди, які беруть участь у фінансуванні інноваційних проектів.

15.03.2001 року прийнято Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», який визначає правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб’єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, порядок та обсяг розкриття інформації інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів. Завданням цього Закону є регулювання відносин у сфері спільного інвестування, забезпечення гарантій прав власності на цінні папери фондового ринку.

До особливої групи закордонних джерел фінансування належать іноземні інвестиції, міжнародна науково-технічна допомога і міжнародний лізинг, франшиза, міжнародні венчурні фонди. В Україні діють також представництва іноземних юридичних осіб (бюро, контори, агентства тощо), які виконують роботи і надають послуги, передбачені відповідними контрактами. Передача нововведень є частиною комплексної угоди, що здійснюється шляхом прямого інвестування. Вона може включати в себе передачу прав власності на патенти, торгові знаки і найменування, незапатентовані процеси, досвіду і вміння в галузі організації, управління, маркетингу. Платежі за технологією, що передаються у вигляді прямих інвестицій, можуть мати явний і прихований характер. Явні платежі проводяться у вигляді роялті за право користування майном і надання технічних послуг. З цією метою необхідне укладання формальних угод між інвесторами і дочірньою фірмою. Обладнання може оплачуватися шляхом передачі акцій від дочірньої компанії інвестору. Приховані платежі за технологію мають форму виплати прибутку на інвестований капітал, передача якого не зафіксована формальними угодами.

Україна отримує міжнародну науково-технічну допомогу від комісій Європейського Союзу і міжнародних фінансових організацій. Завдання координації цієї допомоги покладено на Національне агентство України з питань економічного розвитку і європейської інтеграції при Кабінеті Міністрів України, яке є також координатором робіт з реалізації державної програми заохочення інвестицій.

Якщо передача технології здійснюється у формі франшизи, то укладається ліцензійна угода, що передбачає співробітництво, в ході якого надаються права на використання торгового знака і найменування товару, різноманітні послуги за певну плату.

В Україні діють представництва міжнародних фондів, що сприяють науковій та інноваційній діяльності, розвитку підприємництва. Це Міжнародний науковий фонд Сороса, Британський фонд ноу-хау, Женевський міжнародний фонд підтримки підприємництва, програма TACIS, ряд американських наукових фондів та ін. Вони надають можливість отримати фінансування під наукові або інноваційні проекти на конкурсній основі, пройти короткотермінове навчання або стажування за кордоном, отримати консультації та інші послуги. Проте закордонних підприємців лякає політична і законодавча непередбачуваність в Україні.

Однак наша країна, маючи великі поклади корисних копалин, залишається досить привабливим плацдармом для розміщення іноземного капіталу. Саме тому інтерес закордонних підприємців до України не знижується. Підтвердженням цього стало відкриття у 1995 р. кредитної лінії ЄБРР в розмірі 121,2 млн доларів для розвитку малих і середніх підприємств України. Цим проектом Євробанк намагався не тільки сприяти розвитку приватного бізнесу, а й допомогти комерційній банківській системі піднятися до рівня міжнародних банківських стандартів. Статус надійності підтвердили ряд банків, які були допущені до використання другого траншу кредитної лінії ЄБРР. Це «Аваль», «Приватбанк», «Укрінбанк» та інші. Для кожного банку було встановлено максимальну величину суми кредиту, який надається одному позичальнику, — 2,3 млн доларів строком на п’ять років (включаючи можливий пільговий період до двох років) під 16—17% річних. Цією допомогою в рамках кредитної лінії можуть скористатись малі і середні підприємства з чисельністю працюючих до 500 чоловік, які займаються виробничо-експортною діяльністю. Але сума загальних активів без врахування вартості будівель і землі має становити до 2,5 млн. доларів. Співвідношення «борг (включаючи кредит ЄБРР) — власний капітал» не більше як 70:30. Сума кредиту не перевищує 70% вартості проекту (мінімальна — 50 тис., максимальна — 2,3 млн доларів). Позичальнику необхідно внести власний вклад в розмірі 30% вартості проекту. Це дуже жорсткі вимоги, і вони нині не під силу малим інноваційним фірмам.

Науково-технічне співробітництво України з Європейським Союзом здійснювалось в рамках Третьої програми Європейського Союзу у сфері науково-технічного розвитку. Було реалізовано завдяки INTAS (Асоціації сприяння науці нових незалежних держав), завдяки якій здійснюється фінансова підтримка науково-дослідних проектів, що виконуються спільно вченими посткомуністичних країн та країн ЄС. Крім того, ЄС (1994 р.) було започатковано програму COPERNICUS (співробітництво в сфері науки і технологій з країнами Центральної та Східної Європи). За підсумками конкурсу фінансову підтримку отримували і українські учасники. Але українська інноваційна сфера є непривабливою для іноземних інвесторів. Іноземні інвестори вкладали 68% коштів в чорну металургію, 26% — у харчову і 6% — у промисловість будівельних матеріалів.

Спостерігається нераціональний і економічно необґрунтований розподіл прямих іноземних інвестицій по регіонах України: 40% інвестицій спрямовано в м. Київ і Київську область, 8 — в Донецьку, 6,6% — Запорізьку, а, наприклад, в Чернівецьку — 0,3%, Вінницьку — 0,8%. Аналогічна тенденція спостерігається і в регіональній інноваційній діяльності. Але висока концентрація фінансових капіталів у цих регіонах не призвела до концентрації інноваційних процесів. Так, за кількістю впроваджених у 1999 р. нових технологій м. Київ зайняв лише 10 місце серед регіонів та 12 за кількістю впроваджених у виробництво нових машин. Іноземні інвестори в українську науку у 2000 р. вклали відповідно 0,6% засобів від загального обсягу інвестицій — або 92,9 млн дол. США, а інвестиції в зв’язок склали відповідно 2,4%.

В останні роки спостерігається зниження творчої активності науковців, щорічно скорочується кількість наукових розробок через складний фінансовий стан більшості наукових організацій. Зменшення бюджетного фінансування та відсутність інших джерел отримання коштів, скорочення обсягів науково-технічної інформації, погіршення умов праці науковців — все це призвело до негативних результатів у інноваційній сфері. Так, у 1998 році науковими організаціями України закінчено і передано замовникам 41,8 тис. розробок, що на 49% менше, ніж у 1991 році, в тому числі розробок зі створення нових видів техніки і технологій — 10,2 тис. розробок, що менше відповідно на 70% і розробок, у яких використано винаходи, — 1,3 тис., що менше на 81% у порівнянні з 1991 роком. Все це веде до подальшого відставання у інноваційній сфері, зниження інноваційної активності промислових підприємств. Так, питома вага промислових підприємств, що впроваджують інновації, продовжує знижуватись (у 2000 р. кількість підприємств знизилась у порівнянні з 1997 р. на 11%). А прогресивні технологічні процеси впроваджували тільки 27,9% загальної кількості підприємств та менше 11,7% їх виконували роботи з автоматизації виробничих процесів.

Не справджуються надії на те, що роздержавлення підприємств сприятиме підвищенню їх інноваційної активності. Недержавні підприємства відмовляються впроваджувати дорогі прогресивні технології та обладнання, віддаючи перевагу миттєвій вигоді. З усіх підприємств недержавної форми власності лише 8,4% займалися підвищенням технологічного рівня виробництва та продукції, в той час як на державних підприємствах — близько 20%.

Інноваційний потенціал оновлення продукції на українських підприємствах та інтенсивність роботи наукових організацій характеризує такий показник, як кількість створених зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів та засобів автоматизації. Як свідчать дані Мінстату України, характер змінювання його в цілому в Україні має несприятливу тенденцію, яка полягає в стійкому зниженні показника протягом вказаного періоду. Так, загальна кількість створених зразків нових типів машин, устаткування у 2000 році порівняно з 1990 роком знизилась на 43,5%. По всіх регіонах України відбулося зниження показника, що вказує на несприятливий інноваційний клімат. Таке різке зниження кількості запропонованих виробництву зразків є відповідною реакцією сфери науки на посилення несприйнятливості підприємств до науково-технічних нововведень, відсутність системи стимулювання праці вчених на державному рівні та конкуренції у науково-технічній сфері.

Важливим фактором, що характеризує інноваційні процеси, є технічний рівень створених зразків нових типів машин, обладнання, приладів. Він обумовлює конкурентоспроможність продукції, її відповідність вимогам ринку. Протягом останніх років цей показник мав дуже низьку питому вагу у загальній кількості зразків і тенденцію до зниження. Так, питома вага зразків, технічний рівень яких вище кращих вітчизняних і закордонних аналогів, у 1998 році становила 2,6%, а у 1989 році відповідно — 4% (хоча, якщо порівняти із 1992 роком — 1,8%, то відбулося незначне зростання). Технічний рівень кожного зразка не визначено через відсутність на підприємствах інформації про кращі світові аналоги. Зниження технічного рівня промислової продукції, невиконання вимог стандартів та технічних умов, низький рівень експортабельності продукції свідчить про слабку науково-технічну активність та надто повільні темпи підготовки підприємств України до діяльності в умовах конкурентної боротьби.

Слід зазначити, що відбувається подальше відставання в галузі впровадження новітніх технологій (технологічних інновацій) та освоєння на їх базі нових видів наукомісткої продукції. Так, кількість впроваджених прогресивних технологічних процесів на підприємствах машинобудування у 2000 р. проти 1991 року зменшилася більше ніж у 5 разів.

Найбільш поширеним показником інноваційної діяльності підприємств є оновлення продукції. Оновлення продукції є інтегруючим показником науково-технічної активності, який відбиває об’єктивний процес заміни застарілих зразків більш удосконаленими. Так, якщо питома вага продукції, яка вперше випускається у виробництві, у 2000 р. становила лише 4,1%, то у 1990 р. — 6,7%. Крім того, якщо у 1992 році знімали з виробництва 341 найменування застарілих виробів, то у 1998 році цей показник становив відповідно 35 одиниць, а в 2000 р. цього не відбулось. При збереженні низької інноваційної активності на промислових підприємствах неможливо очікувати появу конкурентоспроможної продукції. Так, питома вага нової продукції, яка йде на експорт, незначна — в загальному обсязі виробництва вона становить усього 2%. Серед обсягів поставок на експорт переважають судна (82%), електротехнічне устаткування (82%), продукція загальномашинобудівного застосування і трактори (10%).

Але незважаючи на незначні масштаби інноваційної діяльності, позитивний вплив нововведень на економічні показники виробництва досить суттєвий. Адже більше 90% підприємств, які впроваджували продуктові інновації, змогли підвищити конкурентоспроможність своєї продукції, розширити ринки збуту, більш як на 40% знизити матеріало- та енергомісткість продукції тощо.

Глибину інноваційного процесу характеризує показник тривалості створення нових видів виробів. Слід відзначити, що за останні роки спостерігається чітка тенденція до збільшення виробів, які створені в найбільш короткі терміни. Так, питома вага зразків нових виробів, які створені протягом одного року, зросла в останні роки більш як на 18 процентних пунктів, а по інших групах відповідно суттєво знизилась. Але скорочення терміну розробок на фоні зниження їх технічного рівня тільки посилює науково-технічну кризу в Україні.

Ступінь сприйнятливості виробництва до продуктових інновацій характеризує показник тривалості освоєння виробництвом створених зразків нових типів машин, устаткування. Промислові підприємства України підвищили інноваційну сприятливість виробництва щодо впровадження нововведень. Так, тривалість освоєння зразків нових типів машин, устаткування апаратів протягом одного року значно зросла від 35% у 1990 році до 60% у 1998 році. Але необхідно враховувати, що це зростання відбулося при значному зниженні загальної кількості освоєння нових виробів.

Важливим показником інноваційної активності підприємств є вікова структура продукції. В розвинених країнах світу тривалість виробництва продукції становить 5—6 років, а в Україні у 1998 році — 11,2 року. В той час, як виробництво нової продукції в Україні тільки набуває сили, продукція у передових країнах світу з такою тривалістю життєвого циклу вже знімається з виробництва зовсім або оновлюється.

Аналіз даних, які відображають тривалість створення, освоєння нових виробів, скорочення кількості зразків, що пропонуються у виробництво, а також вікова структура продукції України та її оновлення дозволяє зробити висновок відносно того, що наша держава при такому стані інноваційного процесу приречена на нездатність конкурувати з розвиненими країнами світу, а отже, реформування державної інноваційної політики — питання нагальне.

Поглиблення економічної кризи в Україні, відсутність стимулювання державою творчого пошуку призвели до занепаду винахідницької і раціоналізаторської роботи. До 95% усіх підприємств припинили винахідницьку і раціоналізаторську роботу.

Ефективною формою використання світових науково-технічних досягнень є придбання ліцензій та освоєння на їх основі нововведень. В Україні промислові підприємства освоювали виробництво нової продукції на основі закуплених за кордоном ліцензій на об’єкти інтелектуальної власності. Однак ефективність використання придбаних ліцензій залишається низькою. Так, прибуток від реалізації ліцензійної продукції отримала тільки половина тих підприємств, які придбали ліцензії. Є позитивні зрушення в роботі щодо продажу ліцензій на використання вітчизняних об’єктів інтелектуальної власності. Так, станом на 1.01.1999 р. 51 підприємством укладено 205 ліцензійних угод, у т. ч. 28% із зарубіжними ліцензіатами. Понад 90% загальної кількості укладено організаціями галузі «Наука та наукове обслуговування».

До Державного департаменту інтелектуальної власності України у 2000 році надійшло 3865 заявок на винаходи, 128 заявок на корисні моделі, 245 заявок на промислові зразки, а це у порівнянні з 1998 роком менше відповідно на винаходи — на 44%, на промислові зразки — на 73%, на корисні моделі — на 6,6%. Відповідно використано об’єктів промислової власності 2404, а це лише 70% отриманих охоронних документів, у тому числі 1905 — винаходів, 84 — корисних моделей, 415 — промислових зразків. Отже, за останні роки в Україні не зберігалася тенденція зростання активності у поданні заявок на об’єкти промислової власності, що свідчить про відставання від розвинених країн у формуванні ринку промислової власності.

Наслідки реформування суспільства, які торкнулися інноваційної сфери України, поки що носять більш негативний характер, ніж позитивний. Необхідно реформувати інноваційну політику, під якою розуміють систему управління, планування, стимулювання і контроль процесів інноваційної діяльності у сферах науки, техніки та виробництва.

Одним із важливих механізмів, що забезпечує інноваційні процеси ресурсами, є венчурне фінансування.

Інноваційне підприємництво вимагає дуже великих затрат, які далеко не завжди виправдовуються і є надто ризикованими. В останні роки однією з перспективних форм інноваційної діяльності стали венчурні форми, адже фінансуються вони з такого унікального джерела, як венчурний капітал.

Зарубіжний досвід господарювання показує, що в країнах з розвиненими ринковими відносинами венчурне підприємництво відіграє активну роль у задоволенні потреб основної маси населення в новій продукції, підвищенні науково-технічного рівня виробництва, створює конкурентне середовище в сфері науки і наукового обслуговування. Розвиток венчурного бізнесу впливає на динамічність всього господарського комплексу й сприяє оздоровленню економіки країни.

Венчурні підприємства — це здебільшого малі фірми, які функціонують у прогресивних в технологічному відношенні галузях економіки, спеціалізуються з наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій і діяльність яких пов’язана з підвищеним ризиком.

Категорія венчурного капіталу відображає систему відносин між суб’єктами венчурного підприємництва, що забезпечує акумуляцію вільних коштів і вкладення їх у інноваційні проекти з метою дослідження освоєння і комерціалізації нововведень.

Венчурне підприємництво — це ризикована діяльність, у процесі якої створюються і впроваджуються у виробництво нові технології, товари, послуги. Це поєднання двох видів підприємництва: фінансового та інноваційного. Відповідно до цього спеціалізованою діяльністю щодо виробництва і просування на ринок нових товарів займаються компанії і фонди венчурного капіталу та малі венчурні фірми (венчури).

Зарубіжний досвід організації підприємницьких структур венчурного капіталу набуває для України особливої актуальності і може розглядатися як реальний шлях подолання кризи в національній економіці, а також є дуже важливим для розвитку інвестиційного ринку і структурної перебудови економіки України. Венчурний капітал, з його розподілом ризику, може стати одним із ефективних методів залучення капіталу для економічного зростання. Так, у США в науково-дослідно-конструкторській сфері близько 90% усіх компаній — це венчурні фірми, які на одиницю витрат створюють новин і реалізують нововведень у кілька разів більше, ніж великі підприємства й організації [7].

За оцінкою американських економістів, у 15% випадків авансовий венчурний капітал цілком втрачається, у 25% — фірми несуть збитки упродовж більш тривалого часу, ніж передбачалося спочатку, 30% венчурних підприємств дають дуже скромний прибуток, але в 30% випадків кошти дають прибуток у 30 разів, а іноді й у 200 разів більший, ніж передбачалося. За останні 7 років прибуток венчурних капіталістів у США значно перевищив суму вкладеного у венчурний бізнес капіталу. На США припадає більше 2/5 світового обсягу венчурних інвестицій. Більше 80% цих інвестицій протягом 1998—2000 рр. припадало на інформаційні технології, тоді як в Західній Європі — не більше 43—45% [5]. При допомозі інформаційних технологій в промисловості США вироблялось більше трьох четвертих з новоствореної вартості, а американські компанії контролювали 40% всесвітнього комунікаційного ринку, біля 75% обороту інформаційних послуг і чотири п’ятих ринку програмних продуктів.

В Україні таких венчурних підприємств, які діють у високорозвинених країнах, немає. У нашій економіці існують лише деякі форми діяльності, що наближаються за своїм характером до венчурних. До них можна віднести розробку та виробництво товарів і послуг для реалізації на світовому ринку, науково-технічну діяльність, пов’язану зі створенням принципово нових видів продуктів і послуг. Венчурні підприємства при сприятливих умовах найвірогідніше виникнуть на базі малих підприємств та кооперативів приватної і колективної форм власності.

Серед найбільш відомих малих підприємств, що створюють інноваційну продукцію, — науково-технічна компанія «Тест» (Харків), яка є розробником і виготовлювачем установок для очищення стічної води (розроблені і виготовляються вісім типів і типорозмірів електролізерів різноманітної продуктивності), науково-технічний центр «Техносистем» (Дніпропетровськ), що виготовляє установки типу «Факел» для обробки рідких розчинів і стічних вод з використанням фізико-хімічних перетворень.

Серед малих підприємств Києва, що створюють інноваційну продукцію, фірма «Арон», яка розробила обладнання для цілорічного вирощування зеленого корму, мале підприємство «Пульс», що створює універсальний прилад «Кріо-електроніка-4», мале підприємство «Плазмотрон» при Інституті електрозварювання ім. Патона та ін.

Одним з перших кооперативів, який працював за типом венчурної фірми, був київський кооператив «Вторполімермаш». Базою кооперативу став машинобудівний завод. За перші роки існування (у 1992 році) цей кооператив зекономив для країни більше 300 млн. доларів, випускаючи електронне обладнання.

Прикладом досить ефективної інноваційної діяльності є київське мале підприємство «Космос». У ньому створено нові телевізори з електронно-променевою трубкою. Інженерам уперше в світі вдалося знизити напругу, зменшити застосування шкідливих добавок і поліпшити якість зображення. На жаль, таких підприємств в Україні поки що одиниці. Але саме вони у найближчому майбутньому мають стати визначальними у комплексі напрямів інноваційної діяльності.

Серед нових форм організації науки слід відзначити створення першого в Україні Національного наукового центру на базі фізико-технологічного інституту (м. Харків). В Україні є необхідність і певні умови для значного розширення мережі таких центрів. Можливості для перетворення на національні центри мають ряд сучасних галузевих науково-технічних комплексів.

Особливого значення ця проблема набуває через те, що більша частина «головних» галузевих інститутів була інтегрована у загальносоюзний економічний комплекс і розташована за межами України. Тому, незважаючи на значну кількість наукових установ в Україні, існує необхідність створення системи «головних» організацій, які формували б інноваційну політику галузей в цілому. Саме такі організації мають створити мережу національних або державних науково-технічних центрів. Створення мережі державних науково-технічних центрів потребує оснащення їх сучасним обладнанням, з тим щоб вони реально могли виконувати функції «головних» організацій, які формуватимуть розвиток усіх галузей економіки України.

Ефективна діяльність венчурних підприємств неможлива без наявності сучасної досконалої науково-технічної інфраструктури. Відповідно до Закону «Про основи державної політики в сфері науки та науково-технічної діяльності» завдання організації та координації заходів щодо створення такої інфраструктури покладено на уряд. Основними елементами інноваційної інфраструктури повинні стати спеціалізовані самостійні організації та установи, основними видами діяльності яких є: консалтинг, інжиніринг, посередницькі та інформаційні послуги, послуги технопарків, аудиторські послуги, венчурне фінансування (інноваційні фонди, банки), патентні послуги, управління та координація тощо.

Деякі з таких організацій вже існують, але більшість з них перебувають тільки на стадії зародження. Так, у 1994 році почала практично реалізовуватись ідея створення в Україні наукових, технологічних та інноваційних парків. Згідно з Указом Президента України розпочато проведення економічно-технологічного експерименту на базі агротехнопарку «Броди» на Львівщині. Ця форма організації науки, яка дає змогу включити наукові дослідження до єдиного технологічно-фінансового і підприємницького комплексу, має найбільші перспективи серед інших ринкових форм організації і проведення НДДКР.

Важливе значення інноваційного прориву в Україні стало прийняття Верховною Радою України Закону “Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків «Напівпровідникові технології та матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Е. О. Патона», «Інститут монокристалів»” від 16.07.99 р. Згідно з цим законом передбачаються митні та податкові пільги для технологічних парків при реалізації інвестиційних й інноваційних проектів у пріоритетних напрямах науково-технічної діяльності.

Четвертим технопарком в Україні став «Вуглемаш». Під егідою технопарку об’єднано ряд наукових, впроваджувальних, виробничих структур, мета яких — розробка та втілення найновіших проектів, унікальних технологій, що спрямовані на модернізацію галузі, активізацію програми «Вугілля України». Розпочато випуск нової вугледобувної техніки, яка прийде на заміну діючій. Це допоможе перевести галузь на нову технологію і зробить працю шахтарів безпечнішою. Технопарк уже презентований в Канаді і Австрії.

Відповідно до закону звільняються на 5 років від сплати податку на додану вартість операції з продажу товарів, пов’язані з реалізацією інвестиційних та інноваційних проектів, а також суми податку на прибуток. Від сплати мита і ПДВ звільняються також ввіз сировини, матеріалів, устаткування та інших товарів, які потрібні для виконання проектів.

На території технопарку монокристалів діє науково-технологічний, алмазний концерн «Алкон», який об’єднав науково-технічні, виробничі, фінансові можливості 16 організацій. Основною організацією цього концерну є інститут надтвердих матеріалів ім. В. Бакуля НАН України, а генеральний директор — академік НАН України М. Новіков. В алмазному концерні «Алкон» за рахунок внутрішніх фінансових ресурсів, оптимальної організації циклу «наука-виробництво», використання ряду наукових досягнень інституту експорт мікропорошків кубічного нітриду бору за останні 2 роки збільшений в 5 разів, освоєний випуск нового покоління алмазних і твердосплавних інструментів.

У Львівській області створена і успішно функціонує асоціація «Львів-Технополіс», яка об’єднує більше десяти малих інноваційних підприємств.

В Харківській обласній держадміністрації розроблена регіональна програма інноваційного розвитку виробничої соціально-економічної сфери регіону «Технокрай». Вона передбачає комплексний підхід до технологічного переоснащення виробництва, створення сучасної комунікаційної інфраструктури тощо. Крім того, відпрацьовується модель перетворення міста на територію інноваційного прориву.

Перші бізнес-інкубатори в Україні з’явилися кілька років тому за фінансової підтримки політехнічного інституту (м. Трой, США). Зокрема, було створено бізнес-інкубатори при Львівському університеті «Львівська політехніка», Національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут», Харківському державному університеті. Вже створені бізнес-інкубатори за ініціативою місцевих органів влади або за підтримки урядових програм іноземних країн. За ініціативою міської держадміністрації для підтримки інноваційної діяльності в Києві створено Київський інноваційний бізнес-інкубатор, до складу якого входять: безпосередньо бізнес-інкубатор, як орган правління; координаційні органи для забезпечення співробітництва з місцевими органами влади; самостійні центри, що забезпечують обслуговування інкубаторних фірм. Функціонує в м. Івано-Франківську Українсько-канадський бізнес-центр, який здійснює основні функції бізнес-інкубатора.

Урядом було розроблено Положення про порядок створення і функціонування технопарків та бізнес-інкубаторів. Активну підтримку у становленні перспективних форм науки та виробництва повинні надавати місцеві органи влади.

Позитивно налаштовані щодо інвестування ризикованих проектів і західні інвестори. Вже зробили певні кроки на підтримку венчурного підприємництва у нашій країні міжнародні фінансові організації. Так, Європейський банк реконструкції і розвитку купив акції Українського фонду, створеного для інвестування у проекти за участю венчурного капіталу.

Згідно з даними Світового банку станом на 1.09.1998 р. було 28 фондів, у меморандумах яких офіційно об’єктом (або одним з об’єктів) інвестування зазначалась Україна. Більшість з них фінансує венчурні проекти. Хоча, якщо зіставити цю цифру з іншими колишніми соціалістичними державами, то вона значно нижча. Так, кількість венчурних фондів у Чехії — 89, у Росії — 76.

Одним з ініціаторів створення першої в Україні Асоціації венчурного капіталу (Східно-Українського венчурного фонду) стало Харківське державне авіаційне виробниче об’єднання. Серед засновників асоціації є: науково-виробнича асоціація «Уран», Харківський науково-промисловий союз, інформаційно-комерційне підприємство «Інкомцентр», інвестиційна група «НЕТТЛІ», а також підприємства Москви і Донецька. Керує організацією рада, до складу якої входять представники організацій-засновників. Її метою є впровадження в народне господарство перспективних науково-технічних розробок, залучення і акумулювання капіталу, фінансування пріоритетних регіональних та міжгалузевих програм і високоефективних проектів.

Діяльність асоціації сприяє підвищенню конкурентоздатності продукції внаслідок кооперації з європейськими фірмами. Фонд співпрацює з Європейською асоціацією венчурного капіталу. Пріоритетним для довгострокових вкладень є високотехнологічні і наукомісткі галузі (авіабудування), а для короткострокових — харчова промисловість.

Венчурний фонд Western NIS Enterprise Fund з початковим капіталом 150 млн доларів, який наданий урядом США, створено для підтримки розвитку малих та середніх приватних підприємств в Україні, Молдові та Білорусі. Фонд має фінансувати малі та середні підприємства у формі внесків до статутного фонду. Сума внеску становить від 1 до 7,5 млн доларів. Перевага надається агробізнесу, харчопереробній галузі, виробництву меблів та будівельних матеріалів.

Згідно з вимогами фонду його партнер має бути приватним підприємством з кількістю працівників до 2 тис. чоловік і обов’язково мати хороший менеджмент. На відміну від інших він не претендує на місце у керівництві компанії.

Фонд надає позичальникам кредити у безготівковій формі шляхом банківського переказу коштів з рахунків фонду через систему кореспондентських рахунків уповноважених комерційних банків України. Розміри процентних ставок та порядок їх сплати встановлюються залежно від кредитних ризиків, терміну використання кредиту тощо. Тобто венчурні фонди в умовах українського ринку функціонують дещо на інших засадах, ніж це прийнято в усьому цивілізованому світі.

Цікавим є досвід Росії, де процес капіталізації суспільства проходить швидше, ніж в Україні. Там достатньою мірою розроблені заходи щодо державного сприяння інноваційним процесам: майже повністю сформовано нормативну базу, яка стимулює розвиток венчурного підприємництва, визначено податкові пільги, створено різні структури, які фінансують ризикові проекти. Згідно з «Програмою першочергових заходів щодо розвитку і державної підтримки інноваційної діяльності в промисловості» пріоритетом російської політики стає підтримка малого і середнього підприємництва, і особливо наукомісткого. Під час розподілу держзамовлень і контрактів за малим наукомістким бізнесом в Росії резервується певний обсяг фінансування. Широко застосовується субсидування державними структурами венчурних фірм в обмін на частину акцій, що гарантує державі частину прибутку у разі успіху. В Росії функціонують такі венчурні фонди: Російський партнерський фонд, Junction Investors Ltd., Pioneer, Russia Partners, Newstar, Флемінг, FVC. Але всі ці венчурні фонди надають свої кошти не більше як на 2—3 роки, що є проблематичним для нових технологій. В Росії утворені регіональні фонди підтримки інноваційної діяльності в тих містах, де розвинено науково-технічний потенціал (Москва, Санкт-Петербург, Томськ, Новосибірськ). Так, у Санкт-Петербурзі функціонує регіональний венчурний фонд, заснований ЄБРР та урядом ФРН.

Віддаючи належне бюджетним джерелам фінансування, залученню зарубіжних коштів для підтримки розвитку науки, слід відзначити, що головним джерелом, звідки вітчизняна наука (малі наукомісткі підприємства) має фінансуватися, визначається виробництво і залучення коштів приватних осіб. Тому за сприятливих умов, із зростанням у 2,5—3 рази обсягів замовлень з боку виробництва і створення фондів венчурного капіталу вирішиться не тільки проблема оптимізації структури джерел фінансування науки, а водночас і проблема підвищення рівня наукомісткості і конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.

Узагальнюючи досвід становлення венчурного підприємництва в Україні, можна констатувати, що скоординованої та всеохоплюючої системи управління інноваційними процесами в нашій країні поки що не існує. Гальмується розвиток венчурного бізнесу, насамперед, через економічну нестабільність в країні, дефіцит фінансових коштів та постійну загрозу інфляції, високий економічний ризик; відсутність активної державної підтримки, а також економічної зацікавленості більшості господарюючих суб’єктів в реалізації принципово нових розробок, нововведень високого техніко-економічного рівня, нерозвиненість ринку цінних паперів; недостатню ефективність податкової політики, а саме високий рівень податку, який не враховує конкурентоспроможність і новизну виробів; обмеженість правової бази, яка регулює сферу малого бізнесу; високі проценти за кредит; відсутність конкуренції на внутрішньому ринку науково-технічної продукції; низьку професійну підготовку бізнесменів.

Підвищення ефективності функціонування малих підприємств галузі «Наука та наукове обслуговування» потребує, в першу чергу, вдосконалення законодавчої бази з питань оподаткування прибутків, створення ринкової інфраструктури розвитку венчурного капіталу та надання підтримки з боку місцевих органів влади, великих державних і недержавних корпорацій. Розвиток малих підприємств цієї галузі здійснюється нерівномірно по роках, територіях і формах власності. Останнім часом сформувалась чітка тенденція збільшення приватних і колективних малих підприємств і зниження кількості державних. Це вимагає чіткої, виваженої державної стратегії, а саме розробки заходів, спрямованих на підтримку таких форм господарювання, на основі яких можуть розвиватися підприємницькі структури венчурного капіталу. Слід надавати певні гарантії структурам венчурного капіталу, мають заохочуватися сміливі ризиковані проекти, які забезпечили б конкурентоспроможність держави на ринках нових ідей, технологій, продукції. Особливо це стосується тих регіонів, де є високий науковий потенціал (Київська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська області). В умовах економічної кризи, скорочення бюджетних асигнувань на розвиток науки та освіти, венчурне підприємництво слід вважати не тільки перспективним, а й таким, що може забезпечити реальні умови для збереження інтелектуального потенціалу нації.

Спад у розвитку малих підприємств, особливо у колективній формі власності, дещо стабілізувався, хоча дослідження показників науково-технічної діяльності показали, що більшість таких підприємств займається посередницькою діяльністю для того, щоб вижити в цей нелегкий час. Але в Україні є ряд факторів, які можуть сприяти розвитку підприємницьких структур венчурного капіталу. До цих факторів слід віднести такі: наявність дешевої, висококваліфікованої і творчої робочої сили, великі запаси сировинних ресурсів, а також коштів, що осідають в іноземних банках і перебувають в тіньовому секторі економіки. Хочеться сподіватися, що удосконалення політики держави щодо розвитку венчурного підприємництва і стабілізація економічного становища в Україні сприятимуть розвитку таких структур.

Важливим завданням є створення індустрії венчурного фінансування, яка виступає складовою частиною господарського механізму і розвивається відповідно до потреб інноваційного виробництва. Це сукупність суб’єктів інноваційного підприємництва, які здійснюють свою діяльність в сфері інноваційного виробництва, використовуючи специфічні економічні механізми спеціальних інститутів і відповідної інфраструктури. Створення індустрії венчурного фінансування у нашій економіці передбачає: формування її інституційної структури, розвиток ринку венчурного капіталу та інфраструктури венчурного фінансування.

Формування необхідної індустрії пов’язується з розширенням процесу роздержавлення та приватизації, які сприяють перерозподілу матеріальних ресурсів, вивільненню їх із сфери неефективного застосування, прискоренню обігу фондів і підвищенню їх віддачі. Позитивний вплив на створення індустрії венчурного фінансування матиме і надання більшої самостійності в структурі великих організацій відокремленим підрозділам, що займаються інноваційною діяльністю. Йдеться про створення структури на зразок внутрішніх венчурів, «програм свояків», із тим, щоб забезпечити їм доступ до зовнішніх джерел венчурного фінансування.

Оскільки інвестиційну діяльність в індустрії венчурного фінансування здійснюють спеціальні фінансові інститути — фонди венчурного капіталу, які можуть формуватись як партнерства або інвестиційні компанії закритого типу, акумулюючи кошти з різноманітних джерел і перерозподіляючи їх для інноваційної діяльності малих венчурних фірм, то на даному етапі розвитку економіки визначальна роль належить державі, адже існує дуже великий ризик інвестування в інноваційну сферу. Великий вклад у створення та розвиток потужної фінансової бази венчурного бізнесу може внести Державний інноваційний фонд за умови акумулювання ним не тільки коштів, що надходять від підприємств, а й добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, страхових компаній, частини бюджетних відрахувань тощо. Використання цих грошових коштів необхідно здійснювати на принципах венчурного фінансування. Це дасть змогу фонду ефективніше використовувати кошти для фінансування інноваційних проектів. Діяльність інноваційного фонду має полягати не тільки у фінансовій підтримці, а й у науково-експертній, юридичній, організаційній допомозі суб’єктам господарювання.

Нестабільність економічної ситуації та невизначеність, що властиві інноваційному процесу, потребу державного регулювання з метою зменшення ризику під час інвестування в інноваційний процес та створення сприятливого фінансового середовища для суб’єктів у цій сфері. Особливо це стосується створення стимулів для участі у венчурному фінансуванні різних фінансових інститутів. Певні перспективи відкриваються з розвитком в Україні ринку страхових послуг, що зможе частину ризику при інвестуванні взяти на себе. А приватним інвесторам повинна надаватись державна гарантія про повернення частини грошових коштів у разі невдачі інноваційних проектів. В Україні в перехідний період може стати переважаючим такий механізм фінансування інноваційних проектів: якщо з’являється нова технічна ідея, що отримує позитивну оцінку фінансової компанії, то на суму коштів, що потрібні для діяльності підприємства, компанія випускає акції і розповсюджує їх серед можливих інвесторів. Так компанія бере на себе відповідальність перед інвесторами за прибутковість інноваційного проекту. Необхідно залучати до інноваційного інвестування також закриті інвестиційні фонди. Інвестори можуть об’єднатись у закриті інвестиційні фонди, які вкладають кошти в інноваційні проекти і входять до ради директорів відповідно до їх частки у статутному капіталі.

Одним із вигідних джерел фінансування інноваційної діяльності є іноземні інвестиції, які зараз надходять в основному через кредити. Оскільки в Україні на сьогодні несприятливий інвестиційний клімат, то треба активно у подальшому розвивати вільні економічні зони, які будуть привабливими для іноземних інвесторів. Для ефективної інноваційної діяльності важливою передумовою функціонування є наявність інфраструктури венчурного фінансування. Визначальна роль у розвитку інфраструктури належить державі, оскільки комерціалізація цієї сфери передбачає значні грошові кошти. Елементами інфраструктури виступатимуть фондові біржі, аудиторські, інжинірингові фірми, «інкубатори» венчурного бізнесу тощо. Організації типу «інкубаторів» спроможні формувати сприятливе підприємницьке середовище з усім спектром науково-виробничих, організаційно-фінансових послуг. «Інкубатори» можуть створюватись при наукових установах, закладах освіти, діяльність яких має охоплювати наукове консультування, попередню експертизу проектів, фінансову підтримку через венчурний капітал, державні субсидії тощо.

Актуальним завданням є створення в Україні нових форм управління циклом «наука—техніка—виробництво», до яких належать технопарки і технополіси. У сучасному світі технопарки і технополіси відіграють значну роль в реалізації механізму прискорення науково-технічного прогресу в передових галузях промисловості, пов’язаних із реалізацією новітніх досягнень фундаментальної науки. Створення технопарків, що спеціалізуються на розробці технології нової продукції, є можливим і ефективним за багатьма напрямами залежно від функцій, обсягу і рівня кооперування. Чотирьох технопарків недостатньо для інноваційного прориву української економіки. Але в епоху панування мережі Інтернет та глобальних ринків необхідно створювати і нові, більш потужні віртуальні парки, які забезпечують контакти між численними учасниками інноваційного процесу. Найпоширенішими можуть бути: технологічні, промислові і дослідно-конструкторські парки. У містах України, які мають потужний науково-технічний потенціал, доцільно створювати технопарки у формі агломерації наукомістких фірм і виробничих підприємств, які групуються навколо наукових центрів. Необхідно створювати технополіси, які будуть не тільки центрами досліджень і освоєння нових типів наукових розробок і виробництва сучасного обладнання, а й центрами єднання міжнародного співробітництва, виробничої діяльності, налагодження належного сервісу, культурного середовища. Створення технополісів надасть нового імпульсу для структурних змін у традиційних промислових регіонах. Західні експерти відзначають нагромаджений досвід у великих академічних і вузівських центрах України, що може слугувати основою створення технополісів і вільних економічних зон. Щоправда цей досвід, на жаль, не використовується. Особливо сприятливі умови для технополісів має Київський регіон, де зосереджено висококваліфікований потенціал, а в базових галузях науково-промислового комплексу використовуються технології світового рівня.

Отже, розвиток сучасного виробництва має базуватися на новітніх досягненнях у галузі техніки і технології, передових організаційних формах та принципово нових методах інноваційної діяльності з метою скорочення циклу «наука—виробництво», а венчурний капітал в Україні повинен стати ефективним методом фінансування інновацій та науково-технічного прогресу.

Література

Статистичний щорічник України за 2000 рік. — К.: Техніка, 2001— 644 с.