Розділи

загрузка...
3.3.Стратегія фінансування інноваційної діяльності в україні; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.3.Стратегія фінансування інноваційної діяльності в україні

А. М. Поручник, Л. Л. Антонюк

Вирішальне значення у підвищенні економічної ефективності і технічної досконалості суспільного виробництва відіграє взаємопов’язаний процес розвитку науки, техніки і технології. Великого значення НТП надавали вчені-економісти, які вивчали проблеми економічного зростання (І. Шумпетер, М. І. Туган-Барановський, Р. Солоу, Б. Твісс та інші). Було доведено вирішальну роль науково-технічного прогресу в розвитку економічного механізму. Результати їх досліджень підтверджують, що НТП став одним із важливих факторів економічного розвитку поряд із природними і трудовими ресурсами. Економічні досягнення розвинених країн світу свідчать, що НТП перетворився на головне джерело прогресивних змін у сучасних продуктивних силах. Так, у США технологічний розвиток вважають рушієм економічного зростання, важливим інструментом підвищення якості життя і зміцнення національної оборони. Згідно з деякими розрахунками питома вага факторів, що визначають економічне зростання США за останні п’ятдесят років, така (%): технічний прогрес — 49; праця — 27 і капітал — 24.

У зарубіжній і вітчизняній літературі науково-технічний прогрес пов’язується із інноваційними процесами. Як зазначив американський економіст Джеймс Брайт, це єдині процеси, що об’єднують науку, техніку, економіку, підприємництво і управління. Інноваційні процеси можна трактувати як сукупність безперервно виникаючих якісно нових, прогресивних у технологічному відношенні явищ, що забезпечують зміну поколінь техніки і технології, а тривають вони від зародження ідеї до її комерційної реалізації. Інноваційні процеси охоплюють увесь комплекс відносин: виробництво, обмін, споживання.

Важливість значення інноваційного процесу вперше узагальнив І. Шумпетер, який вважав, що основна причина розвитку економіки — це намагання отримати надприбутки, які утворюються завдяки тимчасовій монополії у зв’язку з впровадженням інновацій. У світовій економічній літературі «інновація» трактується як перетворення потенційного наукового процесу на реальний, що втілюється у нових продуктах і технологіях. Різні вчені, зокрема такі як Б. Твісс, Д. Сахал, І. Шумпетер та інші, пояснюють це поняття залежно від об’єкта і предмета свого дослідження, стверджуючи, що зміст інновацій становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція змін. Ці зміни свідомо вносяться суб’єктами господарювання в свою діяльність з метою покращення добробуту власників і працівників колективу. Тому інновацію називають економічним феноменом. Це і відрізняє інновації від винаходів та інших нематеріальних ресурсів. Адже тільки інновація, яка не обов’язково є науково-технічною новинкою, має комерційне застосування, успішно впроваджується у господарську практику і значно змінює наше життя (в цьому разі інновації називають нововведеннями). Зрозуміло, що інновації в економіці не виникають раптово і нізвідки. Появі новинок передує тривалий процес їх розробки, створення і освоєння.

Світова історія має великий досвід подолання кризових явищ в економіці, корисний для розробки інноваційних стратегій. Це різноманітні теорії, моделі економічного зростання, які ґрунтуються на державній підтримці інноваційної діяльності, створенні сприятливого «інноваційного клімату». Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва і його організації є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил і економічного зростання кожної країни. Конкурентна боротьба за ринки збуту відбувається насамперед через змагання у інноваційній сфері. Та країна, що стоїть осторонь від «інноваційних змагань», опиняється останньою в ієрархії розвитку світової спільноти.

США стали однією з найбагатших країн світу насамперед завдяки найкращій організації інноваційного процесу та ефективному використанню технологічних інновацій у виробництві. США називають «інноваційною державою», оскільки на їх частку за останні півстоліття припадає понад 60% усіх технічних інновацій. Американський уряд відіграє важливу роль у розвитку наукової і технологічної інфраструктури країни вже більше двохсот років (ще у 1787 р. відбулося закріплення початкових основ технологічної політики уряду в Конституції США). В економічному звіті екс-президента Б. Клінтона конгресу у 1998 р. зазначалося, що інвестування у фундаментальні дослідження і розвиток нових технологій є найважливішою функцією уряду. Він особливо наголошував, що навіть багатомільярдні витрати компаній не можуть дати оптимального результату. Крім того, для приватного сектора спонукальні мотиви в проведенні досліджень і розробок істотно відрізняються від мотивації суспільства, яке буде користуватись результатами прогресу. Тому політика адміністрації США покликана вирішувати такі завдання, як: створення клімату, сприятливого для діяльності приватного сектора в галузі інновацій; підвищення конкурентоспроможності продукції; заохочення розробки і комерціалізації новітніх технологій; створення інфраструктури ХХІ століття, яка є необхідною для підтримки промисловості США і розвитку торгівлі; формування робочої сили, здатної брати участь в економіці, яка ґрунтується на знаннях та швидко змінюється.

Розробляючи інновації, ніхто не знає напевно, чи успішно завершаться їх дослідження. Тому і фінансування в ці сфери є надзвичайно непевною справою. Специфіка фінансування полягає в тому, що воно пов’язано із підвищеною загрозою втрати капіталу: інновації мають ризиковий характер. Ймовірність успіху втілення нової ідеї в новому продукті досягає близько 8%; із кожних 12 оригінальних ідей тільки одна доходить до останньої стадії масового виробництва. Американський спеціаліст у галузі інновацій Б. Твісс підкреслював, що комерційний успіх досягається лише у 10% проектів, а рівень невдачі можна оцінити у 90%. Тому віддача від вкладеного капіталу в інноваційний процес має дуже мало спільного з гарантованими виплатами позичкового процента на капітал у банку або дивідендів на акції. Адже така віддача при успішній реалізації інноваційного процесу може виявитись у надприбутках, а у випадку невдачі — у повному банкрутстві. Отже, механізм фінансування науки і інновацій має дуже важливе значення в економіці будь-якої держави.

Матеріальною основою інноваційних процесів є інвестиції. Активізація інвестиційної діяльності, зростання обсягів інвестицій з усіх можливих джерел та їх ефективне використання в інноваційній діяльності є передумовою економічного зростання економіки України. Але розуміння цих очевидних істин, на жаль, не могло зрушити інноваційний процес у позитивний бік, оскільки дія дестабілізуючих факторів була дуже сильною. Інвестиційні ресурси в Україні скорочуються. В інвестиційній діяльності спостерігається замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, а це в свою чергу призводить до зниження інвестиційних можливостей держави і суб’єктів господарювання. Хоча останнім часом фіксується певне збільшення обсягів ВВП, складова прогресивних інноваційних змін у цьому збільшенні практично відсутня. Необхідні передумови стабільного економічного зростання на основі інноваційного розвитку по суті не створено [6]. Крім того, ВВП на одну особу населення в Україні у 1999 році становив 0,63 тис. дол., у 2 рази менше, ніж у Росії, і в 38 разів менше, ніж у США. Норма валового нагромадження основного капіталу в структурі використання ВВП скорочується. Так, із 1995 року по 2000 рік цей показник знизився на 4,3 процентних пункта. Спрацювання основних фондів у більшості галузей досягло критичного рівня і не компенсується новими реальними інвестиціями. На підприємствах галузей народного господарства України від 60 до 80% обладнання фізично зношене або морально застаріле; 40% основних засобів функціонує більше 20 років.

Українська економіка входить у світовий ринок із виробничими потужностями, які підлягають демонтажу і заміні в умовах конкуренції. Введення нових засобів праці за 2000 рік становило 23,6 млрд грн., а це 2,8% вартості основних фондів. При таких темпах оновлення неможливо конкурувати на світових ринках. Як наслідок, вітчизняна продукція стає дедалі менш конкурентоспроможною, а в експорті зростає питома вага мінеральної сировини та продукції з низькою доданою вартістю.

Інноваційна сфера, яка генерує важливу частину національного багатства — нематеріальні активи, створює фундамент конкурентоспроможності продукції на світовому ринку в довгостроковій перспективі. Нематеріальні активи по основних галузях економіки у 2000 р. складали 3763 млн грн, або 1% вартості основних фондів. Це свідчить про низький рівень (понад 90%) наукомісткості української продукції (нематеріальні активи ТНК складають 17—38% вартості основних засобів. Проте динаміка інвестицій в основний капітал показує тенденцію поступового згортання капітальних вкладень у виробництво товарів і послуг.

Крім того, в епоху швидкого розвитку мережі Інтернет приріст інвестицій в телекомунікаційне обладнання в США щорічно становить 13% і у 1999 році їх обсяг нараховував 86 млрд дол. В Україні інвестиції в зв’язок склали лише 6,2% загального обсягу, або 872 млн грн. у 2000 р.

На наш погляд, дії українського уряду повинні бути спрямовані в першу чергу на прискорений розвиток інфраструктури і факторів виробництва. Забезпеченість організацій і підприємств засобами обчислювальної техніки склала у 2000 р. 476,1 тис. шт. А виробництво обчислювальної техніки і персональних ЕОМ у порівнянні з 1990 р. зменшилось на 80,2% і становило у 2000 р. 10,9 тис. шт., що вкрай недостатньо (в США приблизно 45% всіх витрат компаній йде на придбання комп’ютерної техніки).

Аналіз тенденцій структурних перетворень економіки свідчить, що без всебічно обґрунтованих інвестицій у пріоритетні галузі не обійтися. Крім того, грошові кошти підприємств складають 1% усіх активів, що вкрай недостатньо для інноваційної діяльності.

Отже, одним із основних факторів економічного зростання й конкурентоспроможності економіки в цілому є прискорений розвиток науки, зміцнення та ефективне використання науково-технічного потенціалу. У посланні Президента України до Верховної Ради «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» інноваційний шлях розвитку проголошено серед стратегічних пріоритетів держави.

Незважаючи на кризовий стан, Україні вдалося зберегти розгалужену мережу наукових організацій та потужний науковий потенціал. У 2000 році наукові дослідження й розробки виконували 1490 наукових організацій, що на 10% більше, ніж у 1991 році. Організаційно наука України зосереджена в академічному секторі — 20% загальної кількості, галузевому — 64%, вузівському — 11% і заводському — 5%.

У галузі «Наука і наукове обслуговування» функціонують малі підприємства.

Кількість зареєстрованих і діючих малих підприємств (МП) у галузі «Наука і наукове обслуговування» найбільшими темпами зростала в 1995 році, після чого спостерігається їх сповільнення. В цілому по Україні можна виділити такі чотири класифікаційні групи:

Особливо необхідно виділити Київський, Харківський, Донецький, Дніпропетровський і Львівський регіони, де зосереджено більше 50% наукового потенціалу України. Понад 20% загальної кількості наукових організацій розташовано в м. Києві, 14% — в Харківській, а в Донецькій, Дніпропетровській і Львівській областях — по 6%. У цих областях є всі можливості для створення інноваційної інфраструктури, адже в них переважають наукомісткі і технічно складні галузі.

В останні роки намітилися зрушення у реформуванні власності в науково-технічній сфері. Станом на 01.01.2000 року змінили форму власності 393 об’єкти галузі «Наука і наукове обслуговування» у порівнянні з 1992 р. А малі підприємства і кооперативи галузі «Наука і наукове обслуговування» базуються на приватній і колективній формах власності і є найгнучкішими структурами, які без значних втрат адаптуються до зміни економічної ситуації в країні, використовуючи найсприятливіші умови функціонування (цим пояснюються процеси їх трансформації з однієї форми в іншу).

Значна кількість таких підприємств перестає займатися виконанням НДДКР і перетворюється у звичайні торговельні організації. За оцінками фахівців, лише чверть з діючих інноваційних малих підприємств продовжує частково виконувати НДДКР. Нові комерційні організації наукового характеру функціонують в економічному середовищі, яке погано орієнтоване на стимулювання інноваційної діяльності. За відсутності таких стимулів вони, природньо, не можуть ефективно розвиватися і позитивно впливати на стан вітчизняної науки в цілому.

Спостерігається подальше скорочення наукового потенціалу держави і насиченість вітчизняної економіки науковими кадрами у порівнянні з розвиненими країнами світу знижується. Так, у 2000 році в розрахунку на 1000 чоловік зайнятого населення в Україні було 32 науковці; а в Іспанії — 5,1; Австрії — 6,6; Угорщині — 4,8; Польщі — 4,9 осіб відповідно [2]. Але активна роль держави в розвитку науки перш за все фундаментальної та зацікавленість приватного бізнесу в новітніх технологіях обумовлюють істотне збільшення кількості учасників науково-технічного процесу.

В той же час поглиблення кризових явищ у науково-технічній сфері веде до посилення руйнації науково-технічного потенціалу. Так, чисельність безпосередніх виконавців НДДКР із урахуванням сумісників зменшилась у 2000 році у порівнянні з 1990 роком на 50%. Але кількість працівників, які виконують науково-технічні роботи за сумісництвом, за цей період зросла на 50%. Продовжується тенденція скорочення найбільш активної частини науково-технічного потенціалу — кандидатів наук, кількість яких у 2000 році скоротилась у порівнянні з 1991 роком на 18%. У 2000 році в різних галузях економіки працювали близько 70 тис. фахівців вищої кваліфікації, кожний четвертий з яких мав науковий ступінь доктора наук, а вчене звання академіка і члена-кореспондента мали 3% загальної кількості спеціалістів вищої кваліфікації, професора і доцента — відповідно 45%.

Крім того, спостерігається старіння наукових кадрів. Адже кожний п’ятий фахівець, котрий працює в галузі «Наука і наукове обслуговування», пенсіонер; питома вага фахівців, які старші 60 років, зросла у 2000 році на 9,4% у порівнянні з 1995 роком, а частка молодих вчених у віці до 40 років у 2000 році знизилася відповідно на 2%. Якщо середній вік доктора наук у 1991 році становив 55 років, а кандидата наук — 47 років, то у 2000 році збільшився відповідно на 9% і 11% і становив 60 років і 52,2 року.

Крім того, продовжується еміграція висококваліфікованих науковців до країн з привабливими для наукової діяльності умовами. Тільки протягом трьох останніх років (з 1998 по 2000) Україну залишили 404 доктори і кандидати наук, які виїхали до США (28,6%), Росії (20,1%), Німеччини (16,6%). Адже в умовах неповної зайнятості у 1999 році перебували 52% загальної чисельності працівників галузі, а втрати робочого часу в розрахунку на одного працюючого становили близько 20% річного фонду робочого часу. Україна перетворюється на інтелектуального нетто-донора для своїх потенційних економічних конкурентів [7].

Високорозвинені країни світу виділяють на науку кошти з розрахунку не менше 200 тис. дол. на одного вченого (в Італії цей показник на початок 90-х років становив 208 тис. дол., у Великобританії — 225, у Франції — 260, у ФРН — 284, в Голландії — 305, у Швейцарії — 352 тис. доларів [3]. А в Україні в середньому на одного виконавця у 2000 році витрачалося близько 2 тис. доларів.

Зменшення обсягів бюджетного фінансування науки, відсутність коштів у потенційних замовників НДДКР спричинили значне погіршення стану матеріально-технічної бази науки, старіння наукового обладнання. З 1991 року реальні інвестиції в галузь «Наука і наукове обслуговування» знижуються і склали 0,7% їх загального обсягу у 1998 р., а питома вага активної частини зменшилась на 30 процентних пунктів за цей період.

Управління інноваційною діяльністю в Україні здійснюється на таких рівнях: загальнодержавний, міжгалузевий і регіональний, галузевий та на рівнях підприємств і організацій. Інноваційна діяльність має стати одним із важелів виведення економіки України з кризової ситуації, адже науковий потенціал достатньо потужний.

Розглянемо основні види джерел фінансування інноваційної діяльності в Україні. Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу; відповідного рівня проведення наукових досліджень, розробка і освоєння наукомісткої конкурентної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції; зменшення витрат і покращання економічних показників підприємств при створенні нової продукції, тобто зростання інтенсивних факторів розвитку вітчизняного виробництва, які сприяють використанню досягнень НТП у діяльності суб’єктів господарювання, тощо.

Джерелами фінансування наукових досліджень в Україні у 2000 р. є держбюджет, питома вага коштів якого в загальному обсязі фінансування становить 30,0%; власні фонди підприємств  — 3,0%; кошти замовників на території України — 38,4%; кошти іноземних держав — 23,3% та інші джерела (5,3%). Якщо проаналізувати питому вагу джерел фінансування наукових досліджень у порівнянні з 1991 роком, то зросла питома вага коштів держбюджету на 45%, коштів замовників — на 40%. Крім того, зникли такі джерела, як Держіннофонд, позабюджетні фонди. Відповідно збільшилось фінансування наукових досліджень і іноземними джерелами.

У країнах із ринковою економікою існують дві основні форми стимулювання державою науково-технічного процесу: пряме державне фінансування і підтримка інноваційної діяльності. Кожна країна вибирає для себе оптимальне співвідношення цих форм, яке залежить від стану економіки. В розвинутих країнах питома вага фінансування із бюджету значно менша, ніж у країнах, що розвиваються. Це пов’язано не із зниженням бюджетного фінансування, а із збільшенням затрат на науку з боку підприємств. Так, у США із бюджету на науку фінансується 46% коштів, а з боку підприємств — 50%, з інших джерел — 4%, відповідно у Японії — 20%, 80%, а в Аргентині — 85%, 8%, 7%. За останні двадцять років витрати на науку в Південній Кореї збільшились у 37 разів, кількість вчених за цей період зросла у 7 разів [3].

У 2000 році загальний обсяг науково-технічних робіт в організаціях, що займалися науково-технічною діяльністю, виконаних власними силами без урахування інфляції, збільшився у порівнянні з попереднім роком на 25%. Витрати на фінансування НДДКР у внутрішньому валовому продукті становили за останні роки від 3,07% до 0,34% у 2000 р., що приблизно утричі менше, ніж у 1990 році. Витрати на науку у ВВП деяких країн світу за останні роки показано в табл. 1.

Таблиця 1

ВИТРАТИ НА НАУКОВО-ДОСЛІДНІ РОБОТИ У ВВП В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ СВІТУ [3]

Країна

Витрати на НДДКР у ВВП, %

США, Японія, Франція, Великобританія

від 2 до 3

Італія, Канада, Австралія, Південна Корея

від 1 до 2

Індія, Бразилія, Індонезія, Іспанія

менше 1