Розділи

загрузка...
3.2. СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.2. СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

І. С. Каленюк

В основі сучасного розуміння суспільного прогресу лежить нове бачення освіти та громадської свідомості як важливих складових сталого розвитку, який розуміється як «процес змін, в якому використання ресурсів, управління інвестиціями, орієнтація на технологічний розвиток та інституційні зміни знаходяться в гармонії та підвищують сучасний і майбутній потенціал для задоволення людських потреб і бажань» [1; р. 5]. Освіта як сфера надзвичайно важливої соціально-економічної діяльності є стратегічним ресурсом розвитку суспільства, забезпечення зростання його технологічного рівня і конкурентоспроможності в умовах глобалізації сучасного світу.

Сталий розвиток — процес набагато більш комплексний і глобальний, аніж економічне зростання. Він охоплює найважливіші сфери людського суспільства і розглядається в єдності трьох складових його розвитку: економічного, соціального, екологічного. Визначальним фактором цього процесу виступає розвиток людських ресурсів, який включає освіту, професійну підготовку та використання людського потенціалу для соціального і економічного прогресу.

Розвиток людських ресурсів забезпечується багатьма факторами, направленими на формування і поліпшення фізичних та інтелектуальних здібностей людини. До таких факторів відносять освіту, охорону здоров’я, кількісні та якісні показники харчування, стан навколишнього середовища. Розвиток людських ресурсів здійснюється і в процесі використання їх потенційних можливостей як фахівців, і в повсякденному житті. Тому серед факторів їх розвитку називають і систему зайнятості, що склалася в суспільстві, і наявність політичної та економічної свобод. Всі ці та багато інших факторів взаємопов’язані і взаємозалежні, але освіта є базою для всіх інших. Вона може бути фактором поліпшення охорони здоров’я і харчування, забезпечення високоякісного середовища, збільшення кількості і поліпшення робочих місць, запорукою політичної і економічної відповідальності суб’єктів будь-якого рівня.

У сучасному світі роль освіти переосмислюється в тому сенсі, наскільки вона готує людей до життя у складному, взаємозалежному і дуже мінливому світі. Освіта розглядається як пожиттєвий процес, необхідний не просто щоб підвищити свій освітній чи кваліфікаційний рівень, але й щоб бути здатним адаптуватися і перелаштуватися у світлі нових вимог виробничої і суспільної життєдіяльності. Нове бачення освіти в забезпеченні суспільного прогресу стає підставою для її радикальних трансформаційних змін, її загальної концепції, у змісті: формах організації, управління та фінансування.

Вирішення проблем трансформації освіти можливо лише на рівні загальнодержавної стратегії, розробленої і прийнятої на підставі визначення пріоритетів, що відповідають загальнолюдським цінностям, та передбачає реальні механізми для її впровадження.

Держава не просто коригує і спрямовує розвиток освітньої сфери, а загалом формує її зміст, структуру, визначає стратегічні напрями розвитку. Державна стратегія розвитку освіти своїми засадами повинна мати чітке усвідомлення того, що освіта — це поле здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Економічний розвиток країни вимагає підвищення продуктивності праці всіх зайнятих, потребує від них вміння використовувати сучасні технології, бути творчими і адаптивними. Без володіння сучасними знаннями ці проблеми не вирішити. Призначенням освіти є також підготовка людей для громадянства, забезпечення передачі знань і культури від одного покоління до іншого, розвиток здібностей і талантів індивідів.

Освіта не може розглядатися як така, що лежить тягарем на державному бюджеті і не пов’язана з економічним розвитком країни. Необхідно, щоб не тільки сама концепція освіти, а і відповідна політика формувалися таким чином, щоб систематично інтегрувати ці величини одна з одною та з виробничим сектором. Інвестиції в освіту мають довгостроковий ефект, вони не приносять негайного результату. Недостатнє інвестування в освіту може негативно позначитися на структурі ринку праці і на соціально-економічному розвитку через 20—40 років. Ці інвестиції повинні бути захищені в часі від криз, спаду чи структурних зрушень.

Видатки на освіту не повинні залежати від економічної ситуації в країні. Гарантування достатніх обсягів фінансування освіти має полягати не тільки у законодавчому закріпленні, а й у суворому дотриманні обов’язкової норми (реально — 5—7% ВВП). З огляду на це слід зазначити, що важливо не просто задекларувати ці положення, а й передбачити механізми їх втілення в життя та відповідальності за неухильне виконання наміченого. Протягом 90-х років нашій країні вдалося підтримати фінансування освіти на певному рівні: в 2000 році на освіту було виділено 5515,5 млн грн. проти 2931,8 млн грн. у 1995 р. (хоча відносно ВВП частка цих видатків знизилася з 5,4% до 3,15%, що певною мірою пояснюється зростанням ВВП у 2000 році) [2; с. 140].

Ефективність діяльності будь-якої системи, і освіта тут не виняток, певною мірою залежить від обсягів фінансування, але визначальним моментом виступає державна політика. Саме вона є стрижнем, провідною віссю, що визначає генеральний напрям, динаміку розвитку та функціонування. В Законі України «Про освіту», як і в інших важливих документах, виступах Президента, чітко означено пріоритетність освіти у проведенні державної політики: «Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства» [3; с. 169].

Стратегічні завдання розвитку та реформування системи освіти в Україні на початку 90-х років були сформульовані в Державній національній програмі «Освіта. Україна ХХІ століття» [4], прийнятій на з’їзді освітян у 1993 році. В програмі зазначалася орієнтація на рівень освіти розвинених країн, докорінне реформування концепції, структури, організації галузі, а також подолання монополії держави в сфері освіти. Прийняття програми стало важливим кроком у процесі реформування української освіти, але, засвідчивши актуальність порушених питань і задекларувавши нагальність їх вирішення, цей документ, на жаль, не мав конкретного механізму їх здійснення та контролю.

В період 1993—2000 рр. в основному завершилися процеси перебудови системи освіти на нових, демократичних засадах, відбулися суттєві зміни в організації освітньої діяльності, управлінні, фінансово-економічному механізмі. Стратегію і основні напрями розвитку системи освіти України у першій чверті ХХІ століття визначає прийнята на Всеукраїнських зборах освітян в жовтні 2001 року Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті [5].

Згідно з цим документом «в Україні має стверджуватися стратегія прискореного, випереджувального інноваційного розвитку освіти і науки» [5, с. 4]. В результаті реалізації її положень «українська освіта стане конкурентоспроможною в європейському і світовому освітньому просторі, людина — захищеною, мобільною на ринку праці і в контексті особистісного духовно-світоглядного вибору». Зрослий освітній потенціал суспільства забезпечить впровадження нових інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а з часом — суттєво наблизитись до рівня і способу організації життєдіяльності розвинених країн світу [5, с. 24].

Втілення в життя державної стратегії розвитку освіти має бути спрямоване на перетворення цієї галузі на реальний фактор сталого економічного та соціального поступу країни. Освіта може допомогти нашій країні в досягненні високих економічних, соціальних і культурних цілей. Вона може відкрити сучасним поколінням набагато більше можливостей для участі в реальних досягненнях економіки і суспільства в цілому, стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, національного відродження, становлення державності та розбудови демократичного суспільства в Україні.

Економічна віддача від освіти найбільш прямо знаходить свій вияв у сфері підготовки кваліфікованої робочої сили. Освіта та професійна підготовка фахівця у певній галузі діяльності безпосередньо проявляються у формуванні його загальної обізнаності, володінні певними навичками та уміннями виконувати конкретні функції, від рівня кваліфікації залежить його якість. Затрати на освіту знаходять свій прояв у підвищенні продуктивності праці працівників, а отже — у зростанні доходу працівника, підприємства, суспільства в цілому.

Поряд із прямими економічними віддачами не менш важливими для суспільства виступають екстерналії, тобто зовнішні ефекти освіти. Непрямі вигоди можуть мати місце при освіченості неактивної, незайнятої частини населення. Незайняте населення частіше представлене жінками, дітьми та особами похилого віку. Освіта жінок може проявитися значною економічною результативністю головним чином тому, що самою природою їм надана провідна роль у виконанні важливої соціальної функції — вихованні дітей. Освічені жінки вже потенційно можуть передати своїм дітям більше знань, сприяти їх гармонійному розвитку, вони краще доглядатимуть за здоров’ям та збалансованим харчуванням членів своєї родини, а, до речі, за даними західних досліджень, на здоров’я дітей набагато більший вплив справляє освіта матері, ніж батька. Освіта батьків завжди виступає фундаментом, початковим капіталом для нагромадження інтелекту дітей.

Національно-патріотичні ідеї та цінності, висока духовність та політична обізнаність — ці важливі моменти в основному мають поширюватися через систему освіти. Етичні та моральні цінності втілюються у свідомість молоді системою освіти поруч із сімейним вихованням, тим самим формуючи підвалини морального здоров’я народу. Завданням освіти є не тільки надання інформації, а задіяння за її допомогою внутрішніх можливостей людини до свого розвитку. Саме моральні, патріотичні цінності складають духовний фундамент життя народу як спільноти, об’єднаної спільними ідеями та устремліннями. Процес сталого розвитку суспільства залежить від багатьох чинників, серед яких духовний компонент спільноти є одним із визначальних.

Система організації освіти, принципи доступності і селективності забезпечують молоді після закінчення загальної середньої школи подальше навчання. Важливо, щоб вищі ступені освіти були відкриті в першу чергу для талановитої молоді, незалежно від її фінансових можливостей.

У процесі навчання розвиваються здібності молоді до розумової праці, формуються навички логічного мислення. Від того, які саме знання і в якій методичній формі вони надаються, залежить їх сприйняття молоддю та розвиток її інтелектуальних здібностей. В процесі навчання формується і наукове мислення, здатність до наукової роботи, кропіткої наполегливої дослідницької праці. Зрозуміло, що широта наукового мислення, навички наукової роботи лежать в основі прогресу, досягнутого країною у науково-дослідницькій діяльності і — як наслідок — її результатів, втілених у виробництво.

Освіта є тим важливим соціальним інститутом, що впливає на рівність особистості в суспільстві. Через освіту соціальний статус та функції людини можуть розвиватися й поліпшуватися. Проблема нерівності освітніх можливостей (географічних, статевих, соціально-економічних) тісно пов’язана з нерівністю розподілу доходів, культурних благ, політичної влади. Саме освіта може стати детермінантою розриву між елітою та більшістю пересічних громадян, сприяти мобільності між поколіннями.

Освіта відіграє життєво важливу роль у поліпшенні відносин людини до довкілля. Вже давно є розуміння того факту, що розвиток, націлений на кращу якість життя, знаходиться під сильним впливом навколишнього середовища. Не можна більше ігнорувати того факту, що фізичні і біологічні процеси можуть дати небажані наслідки. Такі проблеми, як дефіцит води, надмірна експлуатація землі і надр, швидка урбанізація є симптомами «хворого» розвитку.

Усвідомлення доленосної ролі освіти в розвитку сучасного суспільства стало основою прийняття багатьма країнами світу стратегічних проектів і програм: «Освіта двотисячного року» (ФРН), «Освіта Америки ХХІ століття» (США), «Освіта майбутнього» (Франція), «Модель освіти ХХІ століття» (Японія) та інші, в яких основні напрями розвитку національних систем освіти розглядаються як вирішальний фактор досягнення конкурентоспроможності країни в світовому просторі та забезпечення її сталого економічного і соціального розвитку.

Країни світу, як розвинені, так і ті, що розвиваються, знаходяться в процесі постійного пошуку і трансформації своїх національних систем освіти, які мають відповідати новим вимогам становлення інформаційного суспільства. Різні за глибиною і характером здійснюваних заходів, про