Розділи

загрузка...
3.2. СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.2. СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

І. С. Каленюк

В основі сучасного розуміння суспільного прогресу лежить нове бачення освіти та громадської свідомості як важливих складових сталого розвитку, який розуміється як «процес змін, в якому використання ресурсів, управління інвестиціями, орієнтація на технологічний розвиток та інституційні зміни знаходяться в гармонії та підвищують сучасний і майбутній потенціал для задоволення людських потреб і бажань» [1; р. 5]. Освіта як сфера надзвичайно важливої соціально-економічної діяльності є стратегічним ресурсом розвитку суспільства, забезпечення зростання його технологічного рівня і конкурентоспроможності в умовах глобалізації сучасного світу.

Сталий розвиток — процес набагато більш комплексний і глобальний, аніж економічне зростання. Він охоплює найважливіші сфери людського суспільства і розглядається в єдності трьох складових його розвитку: економічного, соціального, екологічного. Визначальним фактором цього процесу виступає розвиток людських ресурсів, який включає освіту, професійну підготовку та використання людського потенціалу для соціального і економічного прогресу.

Розвиток людських ресурсів забезпечується багатьма факторами, направленими на формування і поліпшення фізичних та інтелектуальних здібностей людини. До таких факторів відносять освіту, охорону здоров’я, кількісні та якісні показники харчування, стан навколишнього середовища. Розвиток людських ресурсів здійснюється і в процесі використання їх потенційних можливостей як фахівців, і в повсякденному житті. Тому серед факторів їх розвитку називають і систему зайнятості, що склалася в суспільстві, і наявність політичної та економічної свобод. Всі ці та багато інших факторів взаємопов’язані і взаємозалежні, але освіта є базою для всіх інших. Вона може бути фактором поліпшення охорони здоров’я і харчування, забезпечення високоякісного середовища, збільшення кількості і поліпшення робочих місць, запорукою політичної і економічної відповідальності суб’єктів будь-якого рівня.

У сучасному світі роль освіти переосмислюється в тому сенсі, наскільки вона готує людей до життя у складному, взаємозалежному і дуже мінливому світі. Освіта розглядається як пожиттєвий процес, необхідний не просто щоб підвищити свій освітній чи кваліфікаційний рівень, але й щоб бути здатним адаптуватися і перелаштуватися у світлі нових вимог виробничої і суспільної життєдіяльності. Нове бачення освіти в забезпеченні суспільного прогресу стає підставою для її радикальних трансформаційних змін, її загальної концепції, у змісті: формах організації, управління та фінансування.

Вирішення проблем трансформації освіти можливо лише на рівні загальнодержавної стратегії, розробленої і прийнятої на підставі визначення пріоритетів, що відповідають загальнолюдським цінностям, та передбачає реальні механізми для її впровадження.

Держава не просто коригує і спрямовує розвиток освітньої сфери, а загалом формує її зміст, структуру, визначає стратегічні напрями розвитку. Державна стратегія розвитку освіти своїми засадами повинна мати чітке усвідомлення того, що освіта — це поле здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Економічний розвиток країни вимагає підвищення продуктивності праці всіх зайнятих, потребує від них вміння використовувати сучасні технології, бути творчими і адаптивними. Без володіння сучасними знаннями ці проблеми не вирішити. Призначенням освіти є також підготовка людей для громадянства, забезпечення передачі знань і культури від одного покоління до іншого, розвиток здібностей і талантів індивідів.

Освіта не може розглядатися як така, що лежить тягарем на державному бюджеті і не пов’язана з економічним розвитком країни. Необхідно, щоб не тільки сама концепція освіти, а і відповідна політика формувалися таким чином, щоб систематично інтегрувати ці величини одна з одною та з виробничим сектором. Інвестиції в освіту мають довгостроковий ефект, вони не приносять негайного результату. Недостатнє інвестування в освіту може негативно позначитися на структурі ринку праці і на соціально-економічному розвитку через 20—40 років. Ці інвестиції повинні бути захищені в часі від криз, спаду чи структурних зрушень.

Видатки на освіту не повинні залежати від економічної ситуації в країні. Гарантування достатніх обсягів фінансування освіти має полягати не тільки у законодавчому закріпленні, а й у суворому дотриманні обов’язкової норми (реально — 5—7% ВВП). З огляду на це слід зазначити, що важливо не просто задекларувати ці положення, а й передбачити механізми їх втілення в життя та відповідальності за неухильне виконання наміченого. Протягом 90-х років нашій країні вдалося підтримати фінансування освіти на певному рівні: в 2000 році на освіту було виділено 5515,5 млн грн. проти 2931,8 млн грн. у 1995 р. (хоча відносно ВВП частка цих видатків знизилася з 5,4% до 3,15%, що певною мірою пояснюється зростанням ВВП у 2000 році) [2; с. 140].

Ефективність діяльності будь-якої системи, і освіта тут не виняток, певною мірою залежить від обсягів фінансування, але визначальним моментом виступає державна політика. Саме вона є стрижнем, провідною віссю, що визначає генеральний напрям, динаміку розвитку та функціонування. В Законі України «Про освіту», як і в інших важливих документах, виступах Президента, чітко означено пріоритетність освіти у проведенні державної політики: «Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства» [3; с. 169].

Стратегічні завдання розвитку та реформування системи освіти в Україні на початку 90-х років були сформульовані в Державній національній програмі «Освіта. Україна ХХІ століття» [4], прийнятій на з’їзді освітян у 1993 році. В програмі зазначалася орієнтація на рівень освіти розвинених країн, докорінне реформування концепції, структури, організації галузі, а також подолання монополії держави в сфері освіти. Прийняття програми стало важливим кроком у процесі реформування української освіти, але, засвідчивши актуальність порушених питань і задекларувавши нагальність їх вирішення, цей документ, на жаль, не мав конкретного механізму їх здійснення та контролю.

В період 1993—2000 рр. в основному завершилися процеси перебудови системи освіти на нових, демократичних засадах, відбулися суттєві зміни в організації освітньої діяльності, управлінні, фінансово-економічному механізмі. Стратегію і основні напрями розвитку системи освіти України у першій чверті ХХІ століття визначає прийнята на Всеукраїнських зборах освітян в жовтні 2001 року Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті [5].

Згідно з цим документом «в Україні має стверджуватися стратегія прискореного, випереджувального інноваційного розвитку освіти і науки» [5, с. 4]. В результаті реалізації її положень «українська освіта стане конкурентоспроможною в європейському і світовому освітньому просторі, людина — захищеною, мобільною на ринку праці і в контексті особистісного духовно-світоглядного вибору». Зрослий освітній потенціал суспільства забезпечить впровадження нових інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а з часом — суттєво наблизитись до рівня і способу організації життєдіяльності розвинених країн світу [5, с. 24].

Втілення в життя державної стратегії розвитку освіти має бути спрямоване на перетворення цієї галузі на реальний фактор сталого економічного та соціального поступу країни. Освіта може допомогти нашій країні в досягненні високих економічних, соціальних і культурних цілей. Вона може відкрити сучасним поколінням набагато більше можливостей для участі в реальних досягненнях економіки і суспільства в цілому, стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, національного відродження, становлення державності та розбудови демократичного суспільства в Україні.

Економічна віддача від освіти найбільш прямо знаходить свій вияв у сфері підготовки кваліфікованої робочої сили. Освіта та професійна підготовка фахівця у певній галузі діяльності безпосередньо проявляються у формуванні його загальної обізнаності, володінні певними навичками та уміннями виконувати конкретні функції, від рівня кваліфікації залежить його якість. Затрати на освіту знаходять свій прояв у підвищенні продуктивності праці працівників, а отже — у зростанні доходу працівника, підприємства, суспільства в цілому.

Поряд із прямими економічними віддачами не менш важливими для суспільства виступають екстерналії, тобто зовнішні ефекти освіти. Непрямі вигоди можуть мати місце при освіченості неактивної, незайнятої частини населення. Незайняте населення частіше представлене жінками, дітьми та особами похилого віку. Освіта жінок може проявитися значною економічною результативністю головним чином тому, що самою природою їм надана провідна роль у виконанні важливої соціальної функції — вихованні дітей. Освічені жінки вже потенційно можуть передати своїм дітям більше знань, сприяти їх гармонійному розвитку, вони краще доглядатимуть за здоров’ям та збалансованим харчуванням членів своєї родини, а, до речі, за даними західних досліджень, на здоров’я дітей набагато більший вплив справляє освіта матері, ніж батька. Освіта батьків завжди виступає фундаментом, початковим капіталом для нагромадження інтелекту дітей.

Національно-патріотичні ідеї та цінності, висока духовність та політична обізнаність — ці важливі моменти в основному мають поширюватися через систему освіти. Етичні та моральні цінності втілюються у свідомість молоді системою освіти поруч із сімейним вихованням, тим самим формуючи підвалини морального здоров’я народу. Завданням освіти є не тільки надання інформації, а задіяння за її допомогою внутрішніх можливостей людини до свого розвитку. Саме моральні, патріотичні цінності складають духовний фундамент життя народу як спільноти, об’єднаної спільними ідеями та устремліннями. Процес сталого розвитку суспільства залежить від багатьох чинників, серед яких духовний компонент спільноти є одним із визначальних.

Система організації освіти, принципи доступності і селективності забезпечують молоді після закінчення загальної середньої школи подальше навчання. Важливо, щоб вищі ступені освіти були відкриті в першу чергу для талановитої молоді, незалежно від її фінансових можливостей.

У процесі навчання розвиваються здібності молоді до розумової праці, формуються навички логічного мислення. Від того, які саме знання і в якій методичній формі вони надаються, залежить їх сприйняття молоддю та розвиток її інтелектуальних здібностей. В процесі навчання формується і наукове мислення, здатність до наукової роботи, кропіткої наполегливої дослідницької праці. Зрозуміло, що широта наукового мислення, навички наукової роботи лежать в основі прогресу, досягнутого країною у науково-дослідницькій діяльності і — як наслідок — її результатів, втілених у виробництво.

Освіта є тим важливим соціальним інститутом, що впливає на рівність особистості в суспільстві. Через освіту соціальний статус та функції людини можуть розвиватися й поліпшуватися. Проблема нерівності освітніх можливостей (географічних, статевих, соціально-економічних) тісно пов’язана з нерівністю розподілу доходів, культурних благ, політичної влади. Саме освіта може стати детермінантою розриву між елітою та більшістю пересічних громадян, сприяти мобільності між поколіннями.

Освіта відіграє життєво важливу роль у поліпшенні відносин людини до довкілля. Вже давно є розуміння того факту, що розвиток, націлений на кращу якість життя, знаходиться під сильним впливом навколишнього середовища. Не можна більше ігнорувати того факту, що фізичні і біологічні процеси можуть дати небажані наслідки. Такі проблеми, як дефіцит води, надмірна експлуатація землі і надр, швидка урбанізація є симптомами «хворого» розвитку.

Усвідомлення доленосної ролі освіти в розвитку сучасного суспільства стало основою прийняття багатьма країнами світу стратегічних проектів і програм: «Освіта двотисячного року» (ФРН), «Освіта Америки ХХІ століття» (США), «Освіта майбутнього» (Франція), «Модель освіти ХХІ століття» (Японія) та інші, в яких основні напрями розвитку національних систем освіти розглядаються як вирішальний фактор досягнення конкурентоспроможності країни в світовому просторі та забезпечення її сталого економічного і соціального розвитку.

Країни світу, як розвинені, так і ті, що розвиваються, знаходяться в процесі постійного пошуку і трансформації своїх національних систем освіти, які мають відповідати новим вимогам становлення інформаційного суспільства. Різні за глибиною і характером здійснюваних заходів, процеси перебудови спрямовані на пошук таких систем організації, управління і фінансування освітньої діяльності, які будуть більш ефективні, дійові, забезпечуватимуть високу якість освітніх послуг, а отже, і більш високий рівень загальної грамотності, громадської свідомості та професійної компетентності громадян.

Стратегія розвитку системи освіти визначається державою в особі її виборних і виконавчих органів та органів громадського самоврядування. Водночас сам по собі інститут держави не може залишатися незмінним в новому соціальному сценарії, в тому числі і відносно освіти.

Роль держави. Роль держави залишається вирішальною у сфері освіти, саме держава за допомогою не тільки прямого контролю, а й непрямих методів економічного, правового, організаційного впливу має можливості визначати розвиток цієї галузі, тим самим забезпечувати збереження і примноження національного потенціалу освіти.

Водночас освіта, яка відповідатиме вимогам ХХ1 сторіччя, не може розвиватися в умовах жорсткого адміністративного контролю та бюрократичного менеджменту. Натомість повинна прийти інтегрована і узгоджена система регулювання освітньою діяльністю з певної дистанції. Держава в новому контексті виконує роль не господаря і батька, який всіх забезпечує необхідними ресурсами; вона поступилася місцем державі, яка оцінює ситуацію, забезпечує стимули розвитку всім суб’єктам суспільних відносин та розробляє середньо- та довгострокову стратегії розвитку.

Ефективність, результативність освітньої діяльності буде значно підвищена, якщо відношення суспільства до неї не обмежуватиметься вузькогалузевими рамками. Суспільний ефект освіти буде мультиплікований, якщо феномен освіти розглядатиметься не в вузькому значенні (як система освіти), а в найбільш широкому, тобто передбачатиме всі види цілеспрямованого впливу суспільства на індивіда. Такий широкий підхід практично проявлятиметься у тому, що держава (як суб’єкт визначення освітньої стратегії) буде мати в полі зору елементи, які знаходяться поза формальною системою освіти. Це — і вплив на здібності людей до саморозвитку та створення можливостей для ефективного використання їх здібностей, реалізації їх в процесі трудової діяльності. Це також вплив на соціальне середовище, яке в свою чергу впливає на людину, передає їй знання та інформацію, формує її особистісні якості.

Надзвичайно важливим при цьому виступає підтвердження державою особливого статусу освіти в суспільстві, визнання її як сфери, в якій домінуючою силою мають бути не ринкові фактори, а суспільні, державні, національні. Тільки за таких умов наша національна система освіти зможе зберегти і примножити свій духовний потенціал.

Управління. Успіх розроблення і прийняття до виконання стратегії розвитку освіти можливий лише в умовах ефективної структури управління організацією самої системи, координації роботи всіх елементів механізму освітньої діяльності, поєднання структурних ланок, пошуку оптимального співвідношення між централізацією та децентралізацією функцій влади. Неодмінна умова ефективного досягнення важливих стратегічних завдань — це створення адекватної організаційної структури управління, яку можна розглядати як форму суспільного поділу та кооперації управлінської діяльності. Особливості науково-педагогічної, економічної і соціальної діяльності в системі освіти зумовлюють застосування відповідних, специфічних для неї організаційної структури, функцій та методів управління.

Світовий досвід функціонування освітніх систем в багатьох країнах свідчить про відхід від ідеї централізованої організації системи освіти та професійної підготовки. Натомість приходить концепція децентралізації, яка передбачає посилення незалежності установ, секторів і механізмів таким чином, щоб підвищити їх гнучкість в адаптації до змін середовища. Пріоритет надається реальним принципам саморегулювання, свободи і гнучкості закладів освіти. Водночас відхід від методів жорсткого адміністрування не повинен означати послаблення регулюючої ролі держави. Її міцність має проявлятися в гарантуванні високої якості освіти, що може бути забезпечене тільки високими освітніми стандартами, яким мають повністю відповідати учні та студенти.

Вдосконалення, підвищення ефективності управління системою освіти обов’язково потребує і впровадження елементів відповідальності та прозорості державної політики. На жаль, недостатня відпрацьованість саме таких механізмів є однією з основних причин того, що задекларовані чудові наміри і цілі залишаються на папері. Ніхто не несе відповідальності за те, що на освіту не виділяється, як передбачено Законом України «Про освіту», 10% національного доходу, що вчителям не виплачується заробітна плата на рівні середньої по промисловості, що не виконується 57 стаття Закону «Про освіту».

Відповідальність уряду за виконання своїх функцій щодо управління в царині освіти стане реальною тільки з появою інших суб’єктів цього процесу — громадськості, приватного сектора. Монопольне положення держави, негативним проявом якого виступають непідзвітність, непрозорість і невідповідальність, буде долатися з включенням цих суб’єктів в процес управління освітньою діяльністю. На даний момент вони ще не виступають консолідованими виразниками інтересів своїх груп.

Так, наприклад, у сфері недержавних навчальних закладів створені такі відомі громадські організації, як Асоціація навчальних закладів України недержавної форми власності та Конфедерація недержавних вищих навчальних закладів. Жодна з них не стала центром консолідації недержавного сектора вищої освіти, їх зусилля витрачаються головним чином на підготовку рішень державних органів на користь «своїх» навчальних закладів.

Педагогічний склад. Одним із найважливіших стратегічних завдань розвитку освіти є забезпечення високого соціального статусу педагогічних працівників із законодавчим гарантуванням високого рівня оплати праці освітян та адміністративною відповідальністю за недодержання обов’язкових норм, а також створення сприятливих умов для вчителів і викладачів державних навчальних закладів (рівень оплати праці, умови праці, друкування наукової продукції тощо).

Сучасна ситуація щодо мотивації вчителів у сфері освіти невтішна: рівень заробітної плати є мізерним і не відповідає мінімальним нормам відшкодування витрат їх фізичної і розумової енергії. За таких обставин не підтверджується задеклароване відношення держави до освіти як до важливих економічних і соціальних інвестицій, що закріплено нормативними документами.

Так, станом на 2000 рік ставка заробітної плати вчителя, котрий працює на посаді «спеціаліст вищої категорії», складала 145 грн., або USD 26,7 на місяць. З 01.03.2001 р. відбулося підвищення заробітної плати вчителів, а також після тривалої перерви впроваджені надбавки за педагогічний стаж, відсутність яких дуже негативно впливала на мотивацію вчителів. Водночас це підвищення має чисто символічний характер (в середньому 25%) і суттєво не змінює ситуацію.

Показовими також є дані стосовно співвідношення середньої заробітної плати в освіті та в економіці в цілому. В Законі «Про освіту» передбачено, що заробітна плата вчителів має бути не менше середньої в промисловості. Фактично ж спостерігається тенденція постійного зменшення середньої заробітної плати освітян відносно середньої зарплати в економіці, а тим більше — в промисловості.

Підтвердженням суспільної вагомості праці вчителів виступає рівень оплати їх праці. Так, у Сполучених Штатах середня річна заробітна плата вчителів державних початкових і середніх шкіл становила у 1999 році 40,6 тис. доларів (або 3,8 тис. дол. в місяць) і була суттєво вищою, ніж заробітна плата вчителів приватних закладів: у 1994 році середня річна заробітна плата вчителя державної школи становила 35,7 тис. дол., а вчителя приватної — 24,1 тис. дол. [6].

Таблиця 1

Середня заробітна плата в економіці і в освіті України*