Розділи

загрузка...
Розділ 3. Інноваційно-ресурсний потенціал економічного розвитку; 3.1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РЕСУРС УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Глобальна перспектива; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Розділ 3. Інноваційно-ресурсний потенціал економічного розвитку

3.1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РЕСУРС УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Глобальна перспектива

Б. В. Губський

Глобалізація як процес сучасної загальнолюдської еволюції і прогресу стає для України імперативом, а як процес історичного вибору моделі розвитку — несе в собі виклики: технологічні, економічні, соціальні, цивілізаційні. Чи вистачить інтелектуального ресурсу українського суспільства дати на них гідні відповіді — орієнтири XXI століття? Адже головним недоліком національних стратегій розвитку до останнього часу було те, що вони відображали інерцію минулого, а не імперативи і виклики майбутнього. Ми занадто зосередились на власних проблемах і негараздах, вели себе провінційно не тільки на товарних і фінансових ринках, але й на «ринку ідей». Ігноруючи наявні в суспільстві універсальні цінності, піддалися спокусі примітивної вестернізації в економіці і культурі.

Разом із тим, переживши трагедії і безпрецедентні системні трансформації у XX ст., світ вийшов на постіндустріальну парадигму розвитку, коли конкурентоспроможність країн визначається динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не статичними, пов’язаними із забезпеченістю матеріальними і трудовими ресурсами.

На рубежі XX—XXI століть із входженням цивілізації у постіндустріальну епоху суттєво змінились теоретичні уявлення щодо факторів економічного розвитку. Світогосподарська практика демонструє приклади, коли наділені багатими природними ресурсами країни залишаються бідними, а обділені ними — процвітають. Недостатніми для економічного успіху почасти є і трудові ресурси, і навіть значні накопичення капіталу, коли країни розвиваються на індустріальній основі. Можна досягти нечуваних темпів зростання, та економічне чудо виявляється короткотерміновим, і руйнівні кризи миттєво «з’їдають» його результати.

Одночасно країни-лідери демонструють усталену внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність, реалізуючи постіндустріальну стратегію розвитку. Для них характерним стає:

У XXI столітті успіху досягатимуть ті країни, де забезпечуватимуться оптимальні пропорції між творчою енергією людини та іншими ресурсами.

Йдеться про інтелектуальний ресурс суспільства як глибинну основу соціально-економічного прогресу. В процесі формування і економічного функціонування інтелектуального ресурсу використовуються суспільні інформаційні фонди, а в результаті творчої інтелектуальної праці продукується інноваційний ресурс. У більш широкому розумінні інтелект як ресурс розвитку — це потенційна і реальна здатність нації підтримувати «творчу енергетику» у всіх сферах діяльності — науці, політиці, бізнесі, культурі.

Потенційно цим ресурсом володіє кожна країна, однак оптимально його використовувати і розвивати вдається насамперед тим із них, котрі здатні забезпечувати весь процес інтелектуального відтворення. В сучасних умовах для цього необхідні фінансові ресурси, акумулювати які здатні лише окремі країни. Так, в середині 90-х загальні витрати на НДДКР становили в США — 173 млрд USD, Великобританії — 21,6 млрд USD, Франції — 26 млрд USD, Німеччині — 37,3 млрд USD, Японії — 74,8 млрд USD (табл. 1).

Ключовим геоекономічним викликом XXI століття є те, що на одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни — глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху у третьому тисячолітті стають: інтелектуалізація із здатністю до постійних інновацій, соціалізація з пріоритетом якомога повного самовиразу особистостей, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. Показово, що у глобальному впорядкуванні світу США словами та діями президентів вбачають не просто економічні вигоди, але й національну місію.

Таблиця 1

Внутрішні затрати на дослідження та розробки в деяких країнах

Країна

Млн. USD

В % від ВВП

На душу населення, USD

Україна (1997)

841,6

1,69

16,7

Росія

5992,2

0,82

40,4

Великобританія

21584,3

2,19

373,2

Німеччина

37265,2

2,48

459,0

Данія

1531,7

1,7

297,2

Іспанія

4421,9

0,84

116,9

Італія

12839,2

1,21

235,6

Канада

8733,9

1,47

289,3

Нідерланди

4965,1

1,87

327,0

Норвегія

1631,9

1,94

378,4

Португалія

709,3

0,71

71,9

США

173016,8

2,61

659,0

Туреччина

1436

0,49

24,6

Франція

25984,1

2,41

450,6

Японія

74849,7

2,93

600,4

Джерела: Россия и страны мира. Статистический сборник, Госкомстат РФ, 1996. 467 с.; Наука України. Стат. зб. Мінстат України. — К.: 1998. — 112 с.

На іншому полюсі світової економіки— більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється насамперед як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але які обов’язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним. Глобалізація справляє неоднозначний вплив на умови життєдіяльності людей.

Внаслідок змін у глобальній економіці в останню чверть століття реальний валовий світовий продукт, що визначає сукупний обсяг економічної діяльності всіх людей в усіх країнах, більш ніж подвоївся. При цьому якість життя більшої частини населення світу покращилася внаслідок зростання доходів на душу населення, збільшення тривалості життя і підвищення рівня освіти. Зауважимо, що зростання обсягів торгівлі і капіталовкладень на глобальному рівні здійснюється з великою швидкістю, але в основному в інтересах більш динамічних і могутніх країн.

Не спостерігається глобальної тенденції скорочення розриву між багатими і бідними верствами працюючого населення всередині країн, навіть в найбагатших.

Не розв’язаними залишаються дві гострі соціальні проблеми — бідність і безробіття, що може призвести до соціальних стресів планетарного масштабу.

Розвитку процесу культурної глобалізації сприяють: відкриті та демократичні суспільства, деідеологізація та лібералізація світового розвитку, міжнародний туризм, дерегіоналізація інформації та засобів масової комунікації. А на його заваді стоять: релігійно-цивілізаційна мозаїчність світу та етнічний націоналізм.

Показово, що поряд з США, Євросоюзом, Японією найвпливовішими (за Г. Кісінджером) у XXI ст. будуть також Китай, Індія, можливо Росія, тобто держави, що належать до принципово відмінних цивілізацій. Окрім них, існують також ісламські країни, чия впливовість в сьогоднішній міжнародній політиці обумовлена: геополітичною значимістю та чисельністю мусульманських общин по всьому світу, геостратегічно важливим місцерозташуванням, чисельністю населення, наявністю стратегічно важливої сировини — нафти. До речі, питання мусульманської нетерпимості до західної уніфікації має історично глибоке коріння, носить постійний характер і проявляється в протиставленні ісламу не тільки ідеям християнства, але й універсальним принципам демократії.

Багато країн не є внутрішньо гомогенними, маючи конфліктні національні меншини (Каталонія в Іспанії, Шотландія та Уельс у Великій Британії, Квебек в Канаді, Кашмір в Індії, курди в Туреччині, десятки в Росії, сотні в Африці). Ми бачимо, як болісно вирішуються проблеми Китаю і Тайваню (Азія) та в Югославії (Європа).

У посиленні суперечностей та напруженості між суспільними прошарками та групами на майновому, релігійному, етнічному, клановому, регіональному та ідеологічному підґрунті проявляються соціокультурні виклики XXI століття.

Демократизація була провідною тенденцією у