Розділи

загрузка...
Розділ 3. Інноваційно-ресурсний потенціал економічного розвитку; 3.1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РЕСУРС УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Глобальна перспектива; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Розділ 3. Інноваційно-ресурсний потенціал економічного розвитку

3.1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РЕСУРС УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Глобальна перспектива

Б. В. Губський

Глобалізація як процес сучасної загальнолюдської еволюції і прогресу стає для України імперативом, а як процес історичного вибору моделі розвитку — несе в собі виклики: технологічні, економічні, соціальні, цивілізаційні. Чи вистачить інтелектуального ресурсу українського суспільства дати на них гідні відповіді — орієнтири XXI століття? Адже головним недоліком національних стратегій розвитку до останнього часу було те, що вони відображали інерцію минулого, а не імперативи і виклики майбутнього. Ми занадто зосередились на власних проблемах і негараздах, вели себе провінційно не тільки на товарних і фінансових ринках, але й на «ринку ідей». Ігноруючи наявні в суспільстві універсальні цінності, піддалися спокусі примітивної вестернізації в економіці і культурі.

Разом із тим, переживши трагедії і безпрецедентні системні трансформації у XX ст., світ вийшов на постіндустріальну парадигму розвитку, коли конкурентоспроможність країн визначається динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не статичними, пов’язаними із забезпеченістю матеріальними і трудовими ресурсами.

На рубежі XX—XXI століть із входженням цивілізації у постіндустріальну епоху суттєво змінились теоретичні уявлення щодо факторів економічного розвитку. Світогосподарська практика демонструє приклади, коли наділені багатими природними ресурсами країни залишаються бідними, а обділені ними — процвітають. Недостатніми для економічного успіху почасти є і трудові ресурси, і навіть значні накопичення капіталу, коли країни розвиваються на індустріальній основі. Можна досягти нечуваних темпів зростання, та економічне чудо виявляється короткотерміновим, і руйнівні кризи миттєво «з’їдають» його результати.

Одночасно країни-лідери демонструють усталену внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність, реалізуючи постіндустріальну стратегію розвитку. Для них характерним стає:

У XXI столітті успіху досягатимуть ті країни, де забезпечуватимуться оптимальні пропорції між творчою енергією людини та іншими ресурсами.

Йдеться про інтелектуальний ресурс суспільства як глибинну основу соціально-економічного прогресу. В процесі формування і економічного функціонування інтелектуального ресурсу використовуються суспільні інформаційні фонди, а в результаті творчої інтелектуальної праці продукується інноваційний ресурс. У більш широкому розумінні інтелект як ресурс розвитку — це потенційна і реальна здатність нації підтримувати «творчу енергетику» у всіх сферах діяльності — науці, політиці, бізнесі, культурі.

Потенційно цим ресурсом володіє кожна країна, однак оптимально його використовувати і розвивати вдається насамперед тим із них, котрі здатні забезпечувати весь процес інтелектуального відтворення. В сучасних умовах для цього необхідні фінансові ресурси, акумулювати які здатні лише окремі країни. Так, в середині 90-х загальні витрати на НДДКР становили в США — 173 млрд USD, Великобританії — 21,6 млрд USD, Франції — 26 млрд USD, Німеччині — 37,3 млрд USD, Японії — 74,8 млрд USD (табл. 1).

Ключовим геоекономічним викликом XXI століття є те, що на одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни — глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху у третьому тисячолітті стають: інтелектуалізація із здатністю до постійних інновацій, соціалізація з пріоритетом якомога повного самовиразу особистостей, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. Показово, що у глобальному впорядкуванні світу США словами та діями президентів вбачають не просто економічні вигоди, але й національну місію.

Таблиця 1

Внутрішні затрати на дослідження та розробки в деяких країнах

Країна

Млн. USD

В % від ВВП

На душу населення, USD

Україна (1997)

841,6

1,69

16,7

Росія

5992,2

0,82

40,4

Великобританія

21584,3

2,19

373,2

Німеччина

37265,2

2,48

459,0

Данія

1531,7

1,7

297,2

Іспанія

4421,9

0,84

116,9

Італія

12839,2

1,21

235,6

Канада

8733,9

1,47

289,3

Нідерланди

4965,1

1,87

327,0

Норвегія

1631,9

1,94

378,4

Португалія

709,3

0,71

71,9

США

173016,8

2,61

659,0

Туреччина

1436

0,49

24,6

Франція

25984,1

2,41

450,6

Японія

74849,7

2,93

600,4

Джерела: Россия и страны мира. Статистический сборник, Госкомстат РФ, 1996. 467 с.; Наука України. Стат. зб. Мінстат України. — К.: 1998. — 112 с.

На іншому полюсі світової економіки— більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється насамперед як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але які обов’язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним. Глобалізація справляє неоднозначний вплив на умови життєдіяльності людей.

Внаслідок змін у глобальній економіці в останню чверть століття реальний валовий світовий продукт, що визначає сукупний обсяг економічної діяльності всіх людей в усіх країнах, більш ніж подвоївся. При цьому якість життя більшої частини населення світу покращилася внаслідок зростання доходів на душу населення, збільшення тривалості життя і підвищення рівня освіти. Зауважимо, що зростання обсягів торгівлі і капіталовкладень на глобальному рівні здійснюється з великою швидкістю, але в основному в інтересах більш динамічних і могутніх країн.

Не спостерігається глобальної тенденції скорочення розриву між багатими і бідними верствами працюючого населення всередині країн, навіть в найбагатших.

Не розв’язаними залишаються дві гострі соціальні проблеми — бідність і безробіття, що може призвести до соціальних стресів планетарного масштабу.

Розвитку процесу культурної глобалізації сприяють: відкриті та демократичні суспільства, деідеологізація та лібералізація світового розвитку, міжнародний туризм, дерегіоналізація інформації та засобів масової комунікації. А на його заваді стоять: релігійно-цивілізаційна мозаїчність світу та етнічний націоналізм.

Показово, що поряд з США, Євросоюзом, Японією найвпливовішими (за Г. Кісінджером) у XXI ст. будуть також Китай, Індія, можливо Росія, тобто держави, що належать до принципово відмінних цивілізацій. Окрім них, існують також ісламські країни, чия впливовість в сьогоднішній міжнародній політиці обумовлена: геополітичною значимістю та чисельністю мусульманських общин по всьому світу, геостратегічно важливим місцерозташуванням, чисельністю населення, наявністю стратегічно важливої сировини — нафти. До речі, питання мусульманської нетерпимості до західної уніфікації має історично глибоке коріння, носить постійний характер і проявляється в протиставленні ісламу не тільки ідеям християнства, але й універсальним принципам демократії.

Багато країн не є внутрішньо гомогенними, маючи конфліктні національні меншини (Каталонія в Іспанії, Шотландія та Уельс у Великій Британії, Квебек в Канаді, Кашмір в Індії, курди в Туреччині, десятки в Росії, сотні в Африці). Ми бачимо, як болісно вирішуються проблеми Китаю і Тайваню (Азія) та в Югославії (Європа).

У посиленні суперечностей та напруженості між суспільними прошарками та групами на майновому, релігійному, етнічному, клановому, регіональному та ідеологічному підґрунті проявляються соціокультурні виклики XXI століття.

Демократизація була провідною тенденцією у формуванні політичної країнової архітектури XX століття.

Показово, що на сьогодні із 24 найбільш розвинутих країн 80 % є демократичними, а із 42 найменш розвинутих 95 % — недемократичними.

Розвиток політичної демократії безпосередньо пов’язаний із зростаючим освітньо-інтелектуальним рівнем суспільства та його інформацією. Відомо, що загальна середня освіта стала ключовим чинником дієвості демократичних виборчих систем, а суттєве збільшення прошарку людей з вищою освітою збільшило коло питань, що можуть бути прийняті прямим голосуванням (референдуми). У розвинутому інформаційному середовищі з’явилась можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до передвиборчих програм, текстів законопроектів, різнопланової аналітичної інформації тощо.

Разом із тим безпрецедентне розширення впливу мас-медіа не тільки на культуру, побут, але й економіку і політику (глобальна масмедіазація за О.Зернецькою) несе в собі якісно нові проблеми і виклики. У провідних західних країнах вже проходить перерозподіл влади: мас-медіа, уособлені могутніми мультимедіа-компаніями, перестають бути в ролі підлеглих до політичних партій, а останні стають все більш залежними від них. Таким чином формується інформаційна олігархія — новий і по-справжньому впливовий «клас», здатний «загубити» західно-ліберальну демократію, котра його породила. Дещо у гіпертрофованому вигляді аналогічні процеси спостерігаються і в Росії, і в Україні (виборчі PR-технології).

Загалом майже у всіх країнах спостерігається невисокий рівень соціальної довіри політичним і громадським інститутам. Це особливо характерно для країн з перехідними економіками.

З цивілізаційної точки зору важливо усвідомлювати, що у надрах інтернету зародилась не тільки «віртуальна економіка», але вже і «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо. Глобально організовані мультимедіа-компанії через вплив неекономічного і несилового характеру, а безпосередньо на розум людей фактично пригнічують індивідуальність, інтелект, нещадно при цьому їх експлуатуючи. І це виклик загальноцивілізаційний.

На сьогодні не йдеться про наші амбіції перейти від системи, де взаємодіють переважно до- та індустріальні технології і стандарти, до цілковито постіндустріальної системи. Таку мету не ставлять або не можуть реалізувати і більшість країн розвинених.

По-перше, соціально-економічні системи всіх, в тому числі і найбільш розвинених країн мають структури як постіндустріального, так і індустріального та й доіндустріального типу. Постіндустріальні цінності розповсюджуються в них нерівномірно у технологічному, економічному і, особливо, соціальному сенсі. Та і глобалізація як перманентний для них процес має і позитивні, і негативні наслідки.

По-друге лише в небагатьох із них науково-технологічний прогрес набув самопідтримуючого і самодостатнього характеру, коли саме він є ключовим фактором економічного розвитку (табл. 2).

Таблиця 2

Частка власних НДДКР серед факторів економічного росту

Країна

%

Австралія

0,94

Бельгія

0,82

Данія

0,28

Німеччина

11,25

Фінляндія

1,44

Франція

4,95

Греція

0,07

Великобританія

7,62

Канада

2,83

Ірландія

0,13

Італія

2,81

Японія

27,02

Голландія

1,09

Норвегія

0,98

Австрія

0,33

Португалія

0,05

Іспанія

0,74

Швеція

1,22

США

81,86

Джерело: Th/Trauth. Op. cit. S. 221.

Об’єктивно обумовлена інтернаціональна природа сучасного науково-технологічного прогресу дає більшості країн змогу бути у його руслі, знаходити свої, іноді унікальні ніші. Це, в свою чергу, додатково стимулює міжнародне наукове співробітництво.

Свою роль у поширенні результатів НТП відіграють головні суб’єкти глобальної економіки — транснаціональні корпорації із «науковими» штаб-квартирами у США, Японії, західноєвропейських країнах та сотнями тисяч філій по всьому світу. І хоча міжнародне співробітництво ТНК в технологічній галузі переважно зосереджене всередині Тріади, між країнами Тріади і тими, що розвиваються, йде інтенсивний обмін (23,4 % стратегічних альянсів і 38,5 % договорів з передачі технологій у 1980—1989 рр.).

Мета підтримки базових інтелектуальних інституцій з постійним накопиченням постіндустріальних цінностей у чітко визначених пріоритетах (науково-технологічних нішах) є цілком реальною для України.

З одного боку,зрозуміло, що науково-технічний потенціал в усіх своїх структурних елементах — кадровому, матеріально-технічному, фінансовому, наукових напрацюваннях — за своїми кількісними та якісними параметрами ставить зокрема обмеження для відбору пріоритетів.

Таблиця 3

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

 

1991

1995

1997

1998

Кількість організацій, що виконували наукові дослідження та розробки, одиниць

1344

1453

1450

1518

Обсяг виконаних науково-технічних робіт до ВВП, %

1,81

1,34

1,36

1,2

Кількість спеціалістів, що виконували НДДКР, тис. чол.

295,0

179,8

142,2

134,4

Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Статистичний збірник. К., 1999.

Падіння асигнувань на розвиток науки спричинило згортання багатьох науково-дослідних програм, зниження престижності наукової роботи, швидкого та некерованого скорочення чисельності наукових кадрів, зниження рівня матеріального стимулювання науковців. Однак найбільш загрозливим є не кількісне, а якісне «переродження» наукового потенціалу (результати скорочуються швидше, ніж витрати, НДДКР дедалі більше відриваються від виробництва, інновації там, де вони все ще відбуваються, починають орієнтуватися переважно на технічні результати інших держав). Кількість використаних винаходів зменшилася за 1991—1999 рр. у 8 разів, тобто значно більше, ніж обсяг ВВП та промислової продукції і значно швидше, ніж скорочувалась чисельність спеціалістів, що виконують НДДКР.

Однак якщо розуміти фінансування НДДКР не тільки як державне, то в основі його недостатності лежить «непотрібність» їх результатів. Низький попит на НДДКР і скорочення кількості інноваційно-активних підприємств (до 13,5% у 1999 р.) свідчить, насамперед, про відсутність справді ринкового конкурентного середовища в Україні, в якому лише інноваційна поведінка гарантує успіх і «виживання».

У країнах з високим рівнем ринкової конкуренції постійно зростає попит на нововведення та відповідна пропозиція. Інновації виступають свого роду каталізаторами інтенсифікації економіки, зростання та оновлення. Ф. Шумпетер називав це процесом творчого руйнування, що «безпосередньо революціоналізує економічну структуру із середини, безперервно руйнуючи стару структуру і безперервно створюючи нову».

У цьому контексті цікаво, що обсяги українського експорту послуг у сфері НДДКР є хоча порівняно і незначними, але високою є його динаміка (з 4,6 млн дол. в 1994 р. до 93,18 млн дол. в 1998 р.) та показовою структура (більше 50: у країни «великої сімки», в т. ч. в США — 38,8%) — табл. 4.

Таблиця 4

ГЕОГРАФІЧНА СТРУКТУРА ЕКСПОРТУ ПОСЛУГ В СФЕРІ НДДКР, %

Країни

1994 р.

1995 р.

1997 р.

1998 р.

Всього

100

100

100

100

Росія

38,1

57,3

35,1

29,8

Кайманові о-ви

 

 

11,3

7,3

Китай

12,9

8,9

1,2

1,1

США

14,5

6,6

36,7

38,8

Країни «великої сімки»

36,8

15,6

47,3

50,5

З іншого боку, якщо відштовхуватись, наприклад, від технологічної драбини Д. Бела (1. Ресурсна база: сільське господарство і гірничодобувна промисловість. 2. Легка промисловість: текстильна, взуттєва тощо. 3. Важка промисловість: металургія, суднобудування, автомобілебудування, машинобудування. 4. «Високі технології»: вимірювальні прилади, оптика, мікроелектроніка, комп’ютери, телекомунікації. 5. Галузі, що базуються на наукових досягненнях майбутнього: біотехнології, матеріалознавстві, космічних дослідженнях тощо), то в Україні існують як розвинені сегменти (1-й, 2-й, 3-й рівні), так і сегменти 4-го і 5-го рівня, причому не як одиничні вкраплення, а вже інтегровані у світовий розподіл праці, зокрема авіакосмічна техніка і матеріалознавство.

Ключове завдання — через реалізацію традиційних конкурентних переваг перейти до створення таких переваг у наукоємних високотехнологічних галузях. Йдеться про мобілізацію фактора динамічної конкурентної переваги, що має самовідтворювальну природу. Для цього необхідні масштабні заходи, зокрема:

Для України ключовою проблемою є створення умов, за яких би вартість наявного національного людського капіталу зростала.

Найціннішим активом посткомуністичних країн ще й нині є наявність дешевої робочої сили з високою кваліфікацією. Українська робоча сила, яка коштує $40 на місяць, незрівнянно привабливіша в порівнянні з, наприклад, чеською за $400 (вже не кажучи про німецьку робочу силу за $4000 на місяць). Однак низька ціна робочої сили стає чинником, який гальмує зростання конкурентоспроможності і призводить до відтоку людського інтелектуального капіталу. У той же час низька ціна робочої сили не компенсує ще більш низьку продуктивність у сфері виробництва товарів індустріального сектора економіки й робить їх неконкурентоспроможними.

Не менш важливим є подолання «психологічних бар’єрів», зокрема боязні втратити хоча до- чи індустріальні, хоча і неконкурентні, але такі звичні напрямки в науці і виробництві. Прикладом може слугувати вітчизняне автомобілебудування.

Визначенню дійсних пріоритетів науково-технологічного розвитку заважають і притаманні не тільки нам стереотипи, зокрема щодо успіху на внутрішньому і міжнародних ринках лише великих транснаціоналізованих підприємств. Останні дійсно контролюють левову частину руху капіталів, товарів, послуг, технологій. Однак постіндустріальне виробництво не обов’язково надкрупне виробництво. Так, у безпрецедентно транснаціоналізованих США близько 50% експорту забезпечується компаніями з чисельністю працівників 19 і менше осіб, а компанії з 500 і більше співробітників забезпечували тільки 7% експорту. Малі та середні підприємства забезпечують 65% товарообігу в ЄС. Мала норвезька фірма «КMV» задовольняє 30% світової потреби у веслових гвинтах для військових кораблів.

Виходячи із постіндустріальної парадигми, Україна не може проектувати свій розвиток без врахування зростаючого значення сектора послуг, прогресивних тенденцій розвитку їх структури.

У програмі «Україна-2010» зазначається, що протягом усього прогнозного періоду головною структурною тенденцією виробленого ВВП буде випереджаюче зростання сфери послуг по відношенню до виробництва товарів. Їх питома вага в обсязі ВВП до 2010 року може зрости до 53%.

Зрозуміло, що перспективи розвитку України будуть залежати, насамперед, від рівня інформатизації не тільки економіки, але й суспільства в цілому. У 1997 році в Україні на 1000 мешканців припадало 5,6 персонального комп’ютера (у США — 406,7, Японії — 202,4, Німеччині — 255,5, Данії — 360), 1 мобільний телефон, а станом на січень 1999 року на 10000 мешканців України припадало всього 3,13 Інтернет-вузлів (що у 362 рази менше, ніж у США, та в середньому у 60 разів менше, ніж у країнах ЄС).

Однак з огляду на глобальну сутність сучасних інформаційно-комунікаційних систем абсолютно не фантастичною, а навпаки,реальною виглядає наша інформаційна перспектива. На сьогодні всі країни світу, незалежно від рівня доходів, є в тій чи іншій мірі інформаційно взаємопов’язаними (табл. 5).

Серед 50 найбільш телекомунікаційних компаній світу, де вочевидь домінують США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, є представники і Бразилії (15 позиція), Мексики (19), Аргентини (33, 35), Угорщини (47).

Розширення доступу до світових інформаційних ресурсів можна сміливо пов’язувати із їхнім відносним здешевленням. Так, вартість мереж передачі інформації за допомогою цифрових кодів за останні 20 років зменшилась приблизно в 10000 разів, при такому ж збільшенні потужності обчислювальної техніки в розрахунку на 1 долар. До речі, швидкість обробки даних сучасним комп’ютером (10 в мінус дванадцятому ступені секунди) прирівнюється до швидкості світла. Обсяг пам’яті стандартного комп’ютера зріс у 250 разів, а вартість на одиницю пам’яті знизилась більше ніж у 1800 разів.

Таблиця 5

Вибіркові показники доступності інформації та послуг телекомунікацій в країнах з різними рівнями доходів

Група

Кількість користувачів Інтернет на 1000 чоловік, 1996 р.

Число магістральних телефонних ліній на 1000 чоловік, 1995 р.

Число персональних комп’ютерів на 1000 чоловік ,1995 р.

Країни з низьким рівнем доходу

25,7

1,6

0,01

Країни з рівнем доходів нижче середнього

94,5

10,0

0,7

Країни з рівнем доходів вище середнього

130,1

24,2

3,5

Нові промислові країни

448,4

114,8

12,9

Країни з високим рівнем доходів

546,1

199,3

111,0

Джерело: World Bank, Database 1998 d.

Здатність розвиватись на власній інтелектуальній основі з продукуванням новітніх науково-технологічних рішень в інноваційних сегментах світового ринку, як базову постіндустріальну цінність можна забезпечити лише через систему підготовки і підтримки працівників постіндустріального типу. Інноваційна економіка потребує інноваційної освіти і менеджменту.

Попри всі втрати і негаразди останнього часу наша наука і вища школа залишаються потужним громадським організмом, який продовжує продукувати не тільки найширший спектр нових знань, але й їх носіїв — спеціалістів вищої кваліфікації. Щорічно тисячі й тисячі підготовлених на сучасному рівні амбітних молодих людей закінчують навчання у вузах та в аспірантурі. Але що ж чекає на них поза стінами навчальних закладів? Переважна більшість випускників не може знайти роботу за фахом, що було б надзвичайно важливо для їхнього справжнього фахового становлення. Аби вижити, вони змушені торгувати дріб’язковим крамом на стихійних ринках або виконувати інші випадкові роботи, що не відповідають кваліфікаційному рівневі, здобутому ними в роки навчання. Через два-три роки такої, з дозволу сказати, «школи життя» відбувається майже суцільна декваліфікація колишніх молодих спеціалістів, а інколи і люмпенізація й моральна деградація. На обраний колись шлях повернутися щастить лише одиницям, але й тим часто доводиться починати все спочатку.

Фактично ми розбазарюємо найбільш вартісну частину людського капіталу нашої держави, пускаємо на вітер величезні кошти, витрачені на його створення. Інтелектуальний потенціал нації виснажується, зазнаючи дедалі відчутніших втрат. Адже у вкрай сутужному становищі перебуває і більша частина українських вчених, працівників науково-дослідних і проектно-конструкторських установ, інженерно-технічних кадрів народного господарства. Багато хто з них уже зневірилися щодо можливостей належного застосування своїх здібностей і знань на батьківщині і перетворилися на шукачів долі за кордоном. Відбувається інтенсивний «відтік мізків». Причому в лавах наукової еміграції переважають носії саме тих спеціальностей, що є визначальними в умовах сучасного етапу науково-технічного прогресу. Тому цей процес поряд з безпосередніми негативними впливами на наше сьогодення матиме й відчутні далекосяжні наслідки.

Ми не маємо права заплющувати очі й на те, що країни, які є технологічними і фінансовими лідерами сучасного світу, проводять політику активного залучення таких фахівців, запроваджуючи для цього спеціальні послаблення в еміграційних правилах, «зелені» та «блакитні» картки і таке інше. В їхніх планах українським фахівцям відводиться не останнє місце. Отже, виходить, що величезні національні ресурси, які спрямовуються державою і населенням на розвиток інтелектуального потенціалу України, значною мірою нищаться або слугують не нам, а іншим державам.

Такий стан речей не може бути визнаний нормальним. Кількість молодих спеціалістів, а відтак і обсяги підготовки наукових працівників і спеціалістів у вищих навчальних закладах та аспірантурі мають бути приведені у відповідність з кількістю реально існуючих і прогнозованих робочих місць. Це означає, що ми мусимо або піти на певні скорочення у сфері вищої освіти, або винайти додаткові джерела, за рахунок яких можна було б створювати потрібну кількість робочих місць. Рішучі дії повинні бути вжиті на обох зазначених напрямках, але здебільшого на другому з них, оскільки стратегічно доцільніше рухатися шляхом розбудови, а не руйнування. При цьому енергійних зусиль слід очікувати не тільки з боку відповідних структур державної влади, але й від національне налаштованих підприємців і промисловців. Діяльність останніх зі створення нових робочих місць взагалі, а надто — робочих місць науково-дослідного та інженерно-технологічного профілю повинна відчутно і гарантовано стимулюватися.

У цілому, якщо орієнтуватись на універсальні постіндустріальні цінності, а не сліпо запозичений досвід окремих країн, можна не тільки зберегти традиційно сильну національну освіту, але й значно підвищити її конкурентоспроможність.

Значно складнішою нам видається ситуація у сфері менеджменту.

Філософія сучасного менеджменту формується у контексті тенденцій і викликів глобалізації. Вона орієнтована, насамперед, на підвищення ролі інноваційної складової, продукування нових інформаційно-комунікативних технологій управління. Посилюється увага до організаційної культури, демократизуються процеси прийняття рішень. Пріоритет віддається сучасним ресурсозберігаючим технологіям та екологічним параметрам конкурентоспроможності продукції тощо. Приходить розуміння ролі глобального лідерства.

Становленню ефективного менеджменту в Україні, здатного не тільки витримувати тиск глобальних зарубіжних корпорацій на власному національному ринку, але й знаходити ніші на ринках міжнародних, заважають:

а) у економічному плані — відчуження людей від власності і бізнесу, що блокує можливості продуктивного менеджменту у ході практичної роботи.

Унаслідок жорсткої та однобічної фіскальної політики держави сфера малого бізнесу (на якій, до речі, на 40—60% тримаються економіки провідних країн світу) у нас перетворилась фактично у «школу тіньової економіки». Монополізм у базових галузях національної економіки унеможливлює ефективний менеджмент крупних державних підприємств та їх об’єднань. Суттєва імпортна, насамперед, енергетична залежність держави орієнтує середній і вищий менеджмент на посередництво, почасти на користь зарубіжних компаній і на шкоду національній економіці. Відсутність значних власних фінансових ресурсів обумовлює превалювання посередницьких схем на інвестиційному ринку, що яскраво проявляється в процесі приватизації українських підприємств стратегічного значення. Поступово національна бізнес-еліта звикає до «управління» чужими товарними і фінансовими ресурсами, в тому числі кредитами міжнародних організацій, втрачаючи не тільки навики, але й мотивацію до генерації і ефективного перерозподілу власного капіталу. Успішний виробничий менеджмент останніми роками стає в Україні явищем унікальним.

б) У методологічному плані — нерозробленість вітчизняних теорій управління і самоорганізації.

Ідеологічна невизначеність Української держави створила ґрунт для проникнення в науку і освіту найрізноманітніших управлінських доктрин, багато з яких, по-перше, не відповідають сучасним критеріям ефективності, а по-друге, не враховують національні соціокультурні традиції України, яка географічно знаходиться в центрі всіх європейських культур, на межі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, християнством та ісламом. Практично відсутні «бар’єри» експансії з боку закордонних фірм, місій і приватних осіб, котрі пропагують свої погляди на ведення бізнесу і спосіб життя.

На сьогодні необхідним є становлення нової парадигми управління в Україні, економіка якої знаходиться, з одного боку, в складному трансформаційному періоді, а з іншого — в полі безпосереднього глобального впливу. Національна модель менеджменту навряд чи буде глобально агресивною (як, наприклад, американська чи японська), однак повинна враховувати як загальні закономірності розвитку економіки і цивілізації, так і національні та історичні особливості, рівень соціально-економічного розвитку країни, її культуру й управлінські традиції (як, наприклад, південнокорейська чи фінська моделі).

У цілому необхідна кардинальна реорганізація систем державного і корпоративного управління на базі найновіших інформаційних технологій з належною оцінкою стану чи перспектив глобалізації.

У прагматичному плані мова йде про значне розширення бази ефективного менеджменту. За словами Президента України Л. Кучми, Україні потрібні на перших порах до 20 тис. менеджерів-організаторів нової генерації, амбіційних та орієнтованих на самореалізацію у бізнесі і політиці.

І чи не найскладнішою є проблема адаптації до глобальної експансії у духовній сфері. Дезорієнтованість людини у нових реаліях і цінностях, криза інституту сім’ї, деградація гуманності і духовності, наступ антикультури, поширення пияцтва, наркоманії, окультизму, квазірелігії тощо — неповний перелік наявних та потенційних проблем, котрі мають глобальний характер, але національні прояви.

Вочевидь суспільство, неспроможне зберігати і збагачувати свою духовну (гуманітарну) сутність, по-справжньому успішним бути не може.

Успіх США, до речі, тримається не тільки на передовій науці, новітніх технологіях, інноваційному бізнесі, але й на «дещо примітивній» (за Г. Кісінджером), але такій привабливій для мільйонів американців і неамериканців культурі. Дещо перебільшеними виглядають і проблеми американської сім’ї та релігій, котрі залишаються найважливішими інститутами суспільства. Крім того, американське суспільство є найорганізованішим у вирішенні національних проблем будь-якого ґатунку — від проблеми куріння до проблеми космосу.

В українському соціумі ще залишається «критична маса» інтелекту в науці, бізнесі, політиці та культурі, необхідна для здійснення сучасної стратегії розвитку. Приклад багатьох країн світу (США, Японії, Німеччини, окремих азійських країн) свідчить, що у кризові періоди їхнього розвитку нова філософія розвитку спочатку виникає в свідомості людей, а потім з’являються нові технології, відбувається реконструкція. К. Дойч з цього приводу влучно виділяє три етапи: етап інтелектуалів, етап великих політиків, етап масового руху. Але треба пам’ятати, що на передній план уже вийшов і набуває дедалі більшої гостроти фактор часу. Якщо для реалізації принципів індустріальної доктрини знадобилося майже два століття, то терміни постіндустріалізації на порядок коротші.

Відтак держави, які не встигнуть за динамікою нової епохи, не тільки не отримають дивідендів від постіндустріоналізму, але й можуть стати його заручниками, опинитися на узбіччі глобальних, загальноцивілізаційних процесів.

Література

  1. Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку / За ред. О. Г. Білоруса. — К.: ВІПОЛ, 1998.
  2. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования.: Пер. с англ. — М.: Аcademia, 1999.
  3. Гаврилюк О. В. Послуги у контексті економічного зростання // — Фінанси України. — 2000, № 4.
  4. Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.: Наукова думка. — 1998.
  5. Deutsch K. The Impact of Communications Upon International Relations Theory. — N.Y., 1978.
  6. Долгов С. И. Глобализация экономики: новое слово или новое явление? — М.: ОАО «Экономика», 1998.
  7. Економіка зарубіжних країн / За ред. А.С.Філіпенка. — К.: Либідь, 1998. — С. 7—55.
  8. Иноземцев В. Л. За пределами экономического общества. Научное издание. — М.: Academia. — Наука, 1998.
  9. Иноземцев В. Л. Расколотая цивилизация. Научное издание. — М.: Academia. — Наука, 1999.
  10. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Международный деловой центр, 1999.
  11. Скаленко О. Глобальні резерви поступу (інформація, інтелект, інновації). — К.: Основи, 2000.
  12. Соколенко С. И. Глобальные рынки XXI столетия. Перспективы Украины. — К.: Логос, 1998; Глобалізація і економіка України. — к.: Логос, 1999.
  13. Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — 28 січня — № 16.