Розділи

загрузка...
2.7. РЕГІОН У СИСТЕМІ ПРІОРИТЕТІВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

2.7. РЕГІОН У СИСТЕМІ ПРІОРИТЕТІВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

І.М. Школа, М.І. Маниліч

Останнє десятиріччя ХХ століття характеризувалося інтенсивним формуванням єдиного взаємопов’язаного світу. Відійшла в минуле його біополярність, протистояння капіталістичного і соціалістичного блоків країни. Суспільне життя все більше виходить за національні кордони, транснаціоналізується, простежується тенденція до об’єднання зусиль провідних держав світу з колективного регулювання світогосподарських процесів, пом’якшення негативних наслідків економічних потрясінь, вирішення загальнолюдських глобальних проблем. Разом із тим поглиблюється неоднорідність суспільного розвитку, набирають сили процеси регіоналізації, які традиційно виступають як прояви диференційованості сучасної цивілізації. Суспільний поділ праці і його просторова форма — територіальний поділ об’єктивно зумовлюють різного роду і різних рівнів регіональні утворення, які відіграють помітну роль у прискоренні розвитку сучасного комплексу внутрішньонаціональних і міжнародних зв’язків.

Поняття «регіон» давно відоме і досить поширене в світі, а регіоналізм як незалежний соціокультурний і політичний рух виник в Європі ще у другій половині ХІХ століття. Сьогодні він виступає як концептуальна система вирішення проблем, пов’язаних із практичним використанням тих можливостей, які випливають з регіонального поділу сучасних суспільств. Зрозуміло, що Україна — найбільша за площею і п’ята за чисельністю населення держава Європи — глибоко зацікавлена в тому, щоб наявний широкий спектр особливостей розвитку своїх територій ефективно використати для скорішого подолання кризи, виходу на якісно нові параметри економічного і соціального прогресу. Це вимагає всебічного осмислення теоретичних засад формування і функціонування регіонів та досвіду зарубіжних країн у забезпеченні єдності загальнонаціональних і регіональних інтересів.

Вихідними у пізнанні суті регіону як соціально-економічної категорії є, як відомо, географічні ознаки. В географії цей термін вживається досить багатозначно, але в наукових і періодичних виданнях за ним зберігається лише значення як синоніму поняття «район» (наявність специфіки території та єдності, взаємопов’язаності об’єктів, які насичують цю територію, що надає їй цілісність). В економічній географії та регіональній економіці у розумінні поняття «регіон» переважно вживається термін «економічний регіон». За визначенням Е.Б. Алаєва, «економічний регіон — це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка володіє такими ознаками: спеціалізацією як основною народногосподарською функцією; комплексністю, що розуміється як взаємопов’язаність найважливіших елементів економічної і територіальної структур регіону; керованістю, тобто наявністю цілісної системи територіального управління господарством, за допомогою якої можуть вирішуватися як загальні, так і автономні проблеми розвитку» [2, с. 226—227]. Дане визначення системно узгоджується з характеристикою географічного району і заодно наголошує, що район є частиною народного господарства країни. Проте варто все ж зазначити, що в реальному житті далеко не кожний економічний район є цілком сформованим територіально-виробничим комплексом з ефективною спеціалізацією. Та й керованість є швидше бажаною, а не універсальною ознакою, як справедливо вказують на це фахівці [4, с. 74].

Характеризуючи економіко-географічне розуміння суті категорії «регіон», необхідно підкреслити значущість теоретичного обґрунтування закономірностей регіоналізації, регулювання регіональних процесів. Не заглиблюючись у деталі теоретичних аспектів досліджень даних проблем, відзначимо їх практичну сторону. Вважається, що основним видом розмежування території країни (економічного й адміністративного) має бути все ж таки економічне районування. У практиці економічного районування в економіко-географічному поділі країни виділяються великі економічні райони (макрорайони), економічні підрайони, економічні мікрорайони. При цьому основною регіональною одиницею виступає великий економічний район, оскільки він найбільше відповідає інтересам комплексного розвитку території. Але відсутність у великих районах спеціальних органів управління прирікала і нині прирікає їх на абстрактність, а, отже, й на недієвість. Це об’єктивно зумовлює необхідність поєднання сітки економічного районування з адміністративно-територіальним поділом.

Згідно з адміністративним поділом, як правило, виділяються наступні регіональні одиниці: область (край, автономна республіка), місто і райони в місті, район, селище, село. На момент здобуття своєї незалежності Україна в своєму складі мала 3 економічні райони (Донецько-Придніпровський, Південно-Західний, Південний), 24 області, Автономну Республіку Крим, 2 міста республіканського підпорядковування (Київ, Севастополь), а всього — близько 12 тисяч різних територіальних утворень. В ієрархії адміністративно-територіальних одиниць основною ланкою є область. В наш час саме область виступає в країні основним об’єктом комплексного територіального управління, саме вона поєднує в собі територіальні та галузеві елементи виробництва, здатна забезпечити динамічну взаємодію з населенням у вирішенні соціально-економічних проблем.

Як бачимо, економічна географія і регіональна економіка розглядають регіон як категорію продуктивних сил. При всій важливості такого підходу не можна не звернути увагу на те, що він не дає можливості з’ясувати механізм саморозвитку регіону, закономірності й параметри функціонування його економіки як основи життєдіяльності. Ці сторони теорії й практики регіонального розвитку можна проаналізувати лише на основі теорії суспільного відтворення.

Суспільне відтворення є складною ієрархічною системою, воно здійснюється на різних рівнях — народногосподарському, рівнях галузі, регіону, підприємства. Всі ці ланки взаємопов’язані й відповідним чином характеризують структуру відтворювального процесу. Економічною основою регіонального відтворення є власність регіону, яка формується в результаті інтеграції різних форм власності (державної, приватної, колективної, акціонерної, власності громадських організацій і т. п.). У процесі відтворення формується регіональна відтворювальна цілісність, відносно відокремлена у соціально-економічному відношенні, що має свої особливі економічні інтереси, внутрішні фактори і джерела розвитку, регіональне використання яких забезпечує вирішення як загальнонаціональних, так і регіональних проблем. Якщо відокремленість галузей, підприємств зумовлюється технологічною спільністю об’єктів, то відокремлення регіону опирається на спільність економічної основи — регіональну власність і спільність території, на якій розміщені об’єкти.

Характерною особливістю регіону є виконання ним не тільки економічних, а й соціальних функцій. Саме тут криється принципова відмінність між різними ланками відтворювального процесу. Кінцева мета відтворювального процесу регіону — матеріальний добробут населення, покращення навколишнього середовища, створення нормальних умов для праці й відпочинку, можливостей духовного розвитку особи і т. п. Це потребує певних матеріальних і фінансових ресурсів, які повинні надавати галузі та підприємства, розміщені на території регіону. Природно, підприємства, галузі зацікавлені в тому, щоб регіон був забезпечений всім необхідним для продуктивної підприємницької діяльності: кваліфікованою робочою силою, житлом, водою, пасажирським транспортом, енергоресурсами, соціальною інфраструктурою, відповідною правовою базою самоуправління тощо.

Отже, якщо в економіко-географічному плані регіон виступає як категорія територіальної організації продуктивних сил, то у відтворювальному — як категорія соціально-економічних (виробничих) відносин. Критерієм виділення регіону у системі виробничих відносин є рівень замкнутості відтворення суспільного продукту, який забезпечують внутрішньорайонні зв’язки, внутрішні процеси виробництва, розподілу, обміну і споживання, включаючи й невиробниче споживання населення регіону. Найбільш замкнутими відтворювальними системами, на думку фахівців, є великі економічні райони (макрорайони), області, де є значні відтворювальні ресурси, якими забезпечується 70 і більше відсотків невиробничого споживання населення. Регіональні одиниці більш низького рангу не можуть достатньо забезпечити потреби невиробничого споживання за рахунок власних джерел.

Узагальнюючу, інтегральну характеристику регіону дає величина і структура його відтворювального потенціалу (у спеціальній літературі — соціально-економічного потенціалу). До його складу входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, інформаційний, виробничий, рекреаційний, соціальний та культурний потенціали. Основу відтворювального потенціалу становить економічний потенціал, що характеризується величиною частки національного багатства, сукупного продукту та національного доходу, вартості основних фондів, а також абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. При розробці та здійсненні регіональної політики держави саме показники використання відтворювальних потенціалів, їх аналіз набуває визначального характеру при оцінці діяльності регіонів. Мобілізація внутрішніх ресурсів, раціональне їх використання, незалежно від конкретного регіону, потребує також розробки і реалізації регіональної господарської політики на локальному рівні, формування регіонального господарського механізму як системи стимулів та регуляторів відносин внутрішньорегіональних одиниць.

Підводячи підсумки аналізу різних підходів до визначення соціально-економічної суті поняття «регіон», можна констатувати:

Цілком очевидно, що сформований за часів тоталітаризму територіальний устрій України сьогодні ввійшов у гостру суперечність із основними тенденціями сучасних реалій. Країна переживає глибоку кризу регіональної організації суспільства, що негативно впливає на стан справ як у державі в цілому, так і в окремих регіонах. Невипадково тому проблеми нового регіонального устрою України знаходять все більш широкий розголос, фахівцями висуваються цікаві конкретні проекти його перебудови. Так, І. Каліушко ще на початку 1992 р. запропонував основні засади і проект поділу України на 9 країв на засадах обласної автономії: Волинь, Галичина, Закарпаття, Буковина, Слобожанщина, Донбас, Причорномор’я, Крим, Центральна Україна [3, с. 6].

Багато різноманітних пропозицій і проектів адміністративно-територіального поділу країни оприлюднила науково-практична конференція «Актуальні проблеми управління територіями в Україні», яка відбулася в Києві 26—27 листопада 1992 р. [1, с. 56—106]. Конференція поставила також у площину практики таку проблему: зберегти в країні нинішній територіальний устрій чи стати державною федеративною. Але запропоновані фахівцями підходи і конкретні проекти до сьогоднішнього дня так і не знайшли свого практичного втілення. Бездіяльність центральних і регіональних виконавчих органів державної влади у питаннях удосконалення територіального устрою держави, розробці і здійсненні ефективної регіональної політики змусила Президента України у Посланні до Верховної Ради окреслити широку програму реформування регіональних відносин у 2000—2004 рр. [5, с. 10].

Програма передбачає створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і регіонах, спрямованої на оптимальне поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів. Особливо підкреслюється у Посланні, що державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом повнішого та ефективнішого залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих органів влади та управління за розв’язання поточних і перспективних проблем територій. У значенні пріоритетних висунуті такі завдання регіональної політики:

Проголошена Президентом України стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр., включаючи й програму реформування регіональних відносин, вселяє реальні надії (за умови її здійснення) уникнути загальнонаціональної катастрофи, вивести країну на траєкторію прогресу національної економіки, піднести її авторитет у світі. Отже, справа за її практичним втіленням у життя.

Сьогодні, коли питання активізації інтеграційних процесів України зі світовим співтовариством стають пріоритетними напрямками економічної політики, поряд з іншими новими підходами в основу практичних дій по її реалізації необхідно покласти регіональний підхід. У сучасних умовах стає все більш очевидною об’єктивна необхідність регіонального поєднання в країні міжнародного поділу праці з внутрішнім, регіональним. Регіон як своєрідна соціально-економічна система в територіальному поділі праці країни має стати повноправним суб’єктом зовнішньоекономічних відносин.

Бажане, на жаль, не тотожне дійсному. Сьогодні країна переживає глибоку кризу регіональної організації суспільства. Вона характеризується повним ігноруванням законів територіального поділу праці і раціонального комплексоутворення, які, взаємно доповнюючи одне одного, становлять основу управління соціально-економічним розвитком суспільства в цілому і його регіонами. Її прояви негативно позначаються на стані справ регіонів.

Це можна проілюструвати прикладом Чернівецької області. Аналіз чинників, які визначають регіональний поділ держави (історико-ментальний, соціально-економічний, політичний, географічний) дозволяє стверджувати, що Чернівецька область має всі підстави для того, щоб стати одним із повноправних регіонів суверенної України з відповідними, більш повноважними правами (обов’язками) регіональної влади. Але сьогодні вона є субрегіоном штучно організованого та існуючого незалежно ані від соціально-економічного розвитку держави в цілому, ані від кожної з областей, що входять до нього, Південно-Західного регіону, а місцева адміністрація живе надіями на реальну децентралізацію державної влади, розвиток громадського самоврядування.

Звичайно ж, пасивне спостереження за наростаючим відомчим диктатом центральних структур, відсутністю ефективних механізмів регулювання господарського і соціального життя в регіоні, всього того, що повинно складати регіональну політику, в подальшому нетерпиме. Соборність держави може і повинна поєднуватися з певною суверенністю регіонів, тобто правом обласних та інших органів регіонального самоврядування приймати нормативно-правові акти з основних питань розвитку всіх сфер регіонального рівня і, насамперед, економіки, включаючи й питання ефективної участі розташованих на території регіону підприємств, організацій у міжнародному поділі праці.

Якщо міжнародний і внутрінаціональний поділ праці становлять об’єктивні основи зовнішньоекономічних відносин регіону, то їх структура, кількісні параметри визначаються його потенціалом як частини національної економіки країни. Соціально-економічний розвиток кожного регіону зумовлюється, як відомо, якістю і збалансованістю наявних ресурсів: природних, трудових, матеріально-технічних, фінансових, інформаційних і т. п. Сукупність цих ресурсів становить виробничо-ресурсний потенціал. Він визначає можливості соціально-економічного комплексу території вирішувати поставлені перед нею завдання. Виробничо-ресурсний потенціал є основою економічного потенціалу, який у науковій літературі характеризується як «максимально можлива здатність продуктивних сил задовольняти суспільні потреби шляхом переробки народного багатства території» [6].

Рівень зовнішньоекономічних зв’язків регіону безпосередньо визначається рівнем розвитку й ефективності його зовнішньоекономічного комплексу, куди входять підприємства та організації, що займаються виробництвом, експортом та імпортом машин, устаткування, матеріалів, інших товарів і послуг, беруть участь у міжнародному науково-технічному і виробничому співробітництві, а також галузеві та інші регіональні відомства. Але його функціонування нерозривно пов’язане зі всіма іншими видами господарської діяльності. Тому потенційні можливості розвитку світогосподарських інтеграційних зв’язків регіону в кінцевому рахунку зумовлюються його загальним економічним потенціалом.

Із включенням у систему міжнародного поділу праці об’єктивно виникає потреба у формуванні на ринку відповідної номенклатури й асортименту товарів для всіх його учасників, а отже спеціалізації виробництва. Оскільки світовий ринок заповнений і там діють усталені господарські зв’язки, щоб знайти в ньому своє місце, потрібно виробляти щось нове або ту продукцію, якої недостатньо для задоволення існуючого попиту, причому продукцію конкурентоспроможну, продукцію, яка могла б зацікавити споживачів своєю ефективністю, оригінальністю.

Досягти цього окремому підприємству важко, тож потрібно створювати спільні підприємства з випуску експортної продукції регіонального масштабу. Тут позитивну роль може відіграти концентрація операцій у рамках великих господарських одиниць або асоціацій малих підприємств. На таких підприємствах можна сконцентрувати відповідні кадри, переробні потужності, які доводили б ефективність експортних операцій. До речі, практика створення великих підприємств для концентрації зовнішньоекономічних операцій широко застосовується країнами з ринковою економікою. Так, у США відповідно до Закону про експортні торгові компанії заохочується створення експортних підприємств, метою яких є надання малим і середнім підприємствам посередницьких та рекламних послуг, проведення ринкових досліджень, страхування і фінансування зовнішньоекономічних операцій. Такі підприємства здійснюють також певну модифікацію товарів, їх перепакування, складування тощо.

З розширенням зовнішньоекономічних зв’язків все більшого значення набуває проблема підвищення їх ефективності. Як і кожна сфера ринкової економіки, міжнародні економічні відносини мають свою систему показників і критеріїв ефективності. За діючою методикою ЕЗЕС (ефективності зовнішньоекономічного співробітництва) ефективність визначається:

Усі перелічені показники тісно взаємопов’язані й становлять систему, яка забезпечує оцінку варіантів вибору найбільш ефективних рішень у здійсненні зовнішньоекономічних операцій.

Окрім згаданих для обґрунтування ефективності експортно-імпортних операцій на рівні національної економіки тією ж методикою рекомендовані також наступні показники:

Ес = (ВеКкрКв – З) Пе,

де Ве — валютна виручка від експорту; Ккр — коефіцієнт кредитного впливу; Кв — коефіцієнт переводу валютного сальдо у внутрішню валюту; З — затрати на виробництво експортної продукції; Пе — обсяг експортної продукції.

Еі = (Z – ВіКкрКв) Пі,

де Z — вартісна оцінка імпортного товару; Пі — обсяг імпортної продукції;

Е = ZіПі – ЗеПе + SКв,

де -валютне сальдо експортно-імпортної операції.

Ці показники з певною часткою умовності можна використовувати у практиці визначення ефективності експортно-імпортних операцій на регіональному рівні.

Умовою економічної доцільності здійснення тієї чи іншої програми з розвитку зовнішньоекономічних зв’язків є позитивна величина абсолютного ефекту, а максимальний розмір ефекту є критерієм вибору найбільш ефективного варіанта рішення. Нижньою ж межею ефективності зовнішньоекономічної діяльності вважається середня по національній економіці рентабельність капіталовкладень, уречевлених в основних і оборотних виробничих фондах.

За умов глибокої економічної кризи і недосконалої валютно-фінансової системи країни, можливо, і нелогічно концентрувати увагу учасників зовнішньоекономічної діяльності на питаннях ефективності її зарубіжних зв’язків. Але вже зараз необхідно ретельно вчитися знаходити взаємовигідні зовнішньоекономічні контакти, рахувати і берегти валютні кошти, добиватися максимального ефекту експортно-імпортних й інших операцій-прибутків для повного задоволення своїх потреб, потреб району, потреб держави в цілому.

Література