Розділи

загрузка...
1.11. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.11. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ

О. Л. Бакаєв

Панівною тенденцією розвитку сучасного світогосподарства є тісна взаємодія країн на політичній і економічній арені, що забезпечується все зростаючим розвитком комунікацій, наявністю загальносвітових проблем і супроводжується взаємопроникненням різних культур. Ця тенденція отримала назву «глобалізація».

Основною сферою глобалізаційного процесу є система міжнародних відносин, в якій можна виділити такі напрямки глобалізації як: політична; економічна; екологічна; культурна, глобалізація комунікацій тощо.

Одним з найбільш розвинених елементів загального глобалізаційного процесу є економічна глобалізація [1, с. 13]. У структурі економічної глобалізації особливе місце посідає процес глобалізації міжнародних фінансових ринків (МФР), що пов’язане з радикальними змінами в їхній ролі в архітектурі світового господарства. Раніше головним завданням МФР було обслуговування реального сектору економіки. За останні десятиліття процес інтернаціоналізації фінансової сфери спричинив виникнення потужної інфраструктури світового фінансового ринку, яка охопила більшість країн світу. Важливим наслідком цього стала фактична незалежність світового фінансового ринку від політики окремих країн світу. Розвиток комунікаційних систем на фоні лібералізації міжнародних економічних і зокрема валютно-фінансових відносин привів до практично абсолютної мобільності капіталу. Ці фактори сприяли виникненню відносної незалежності МФР від реального сектору. Саме тому темпи їхнього розвитку набагато перевищують темпи розвитку реального сектору світової економіки — більша частина операцій на них (до 90%) мають чисто спекулятивний характер. Крім того, все більшої сили набуває прояв зворотного впливу фінансової сфери на реальний сектор економіки. Така позиція світових фінансових ринків за умови загальної тенденції глобалізації світових економічних відносин сприяла тому, що процес їхньої глобалізації пройшов значно скоріше, ніж ринків товарів та послуг, інших факторів виробництва.

Глобалізація фінансових ринків полягає в посиленні їхній ролі в процесі руху фінансових ресурсів між країнами, що супроводжується зростанням міжнародної мережі фінансових організацій та виникненням якісних змін в їхній структурі управління та філософії менеджменту.

Залежно від співвідношення процесів глобалізації фінансового і реального секторів економіки виділяють чотири типи глобалізації:

За сучасних умов у світі переважає третій тип глобалізації, проте якщо досліджувати окремі регіони та країни, то можна виявити й інші типи.

Рушійними факторами глобалізації фінансових ринків є:

Учасники міжнародного ринку капіталу (банки, біржі, інвестори, урядові організації) є двигуном глобалізації. Перебуваючи в постійній взаємодії, вони впливають на майбутній розвиток факторів її розвитку.

Сьогодні глобалізація фінансових ринків включає в себе наступні тенденції:

Універсальні комерційні банки внаслідок цього стали активними учасниками ринку цінних паперів, а інвестиційні банки почали освоювати новий для себе сегмент кредитування. Поступове знищення сегментації спостерігається і серед інституційних інвесторів, що інвестують кошти в нетрадиційні для них боргові інструменти шляхом використання деривативів і сек’юритизації. Злиття фінансових установ приводить до виникнення міжнародних фінансових холдингів, що об’єднують страхові компанії, пенсійні та взаємні фонди, інвестиційні й комерційні банки і охоплюють в своїй діяльності різноманітні сегменти фінансового ринку.

Міжнародні інвестори і позичальники висувають низку вимог щодо глобалізованих фінансових ринків і їхніх учасників. Як наслідок, ці вимоги є результатами фінансової глобалізації. Серед них слід назвати:

Проте існують і певні недоліки глобалізованих фінансових ринків, що є причиною появи одноіменних ризиків:

Розвиток міжнародних фінансових ринків за останні десятиліття перебуває в безпосередній залежності від динаміки глобалізаційних та інтеграційних процесів у світі.

У сучасних умовах з ідеальної точки зору капітал має вільно переміщуватись із внутрішніх до світового фінансового ринку і навпаки. Він має спрямовуватись туди, де дохідність вища за той її рівень, що існує всередині країни. Тому традиційна точка зору на подальший розвиток міжнародного руху капіталу полягає в тому, що мобільність капіталу буде підвищуватись доти, доки світова економіка не розвиватиметься відносно рівномірно і ставки дохідності в різних країнах не стануть приблизно однаковими.

Щодо сучасної ситуації на світових фінансових ринках, то вона є досить неоднозначною. З одного боку, зростання міжнародної фінансової сфери за останні роки є очевидним. Воно має два головні елементи — зростання руху заощаджень, який покращує ефективність розміщення фінансових ресурсів, та зростання операцій, які мають за мету трансфер ризику.

Результати досліджень Обстфельда і Тейлора, що проводились за даними з 10 провідних країн світу, показали, що якщо в 1970 року сумарні фінансові потоки складали до 1% номінального ВВП цих країн, то в 1995 — більше 8% [2, с. 10].

Головними компонентами міжнародних фінансових потоків є прямі і портфельні іноземні інвестиції. Аналіз динаміки цих двох складових дозволяє зробити такі висновки:

Зростання міжнародних фінансових операцій в останні роки пояснюється також швидким збільшенням частки операцій з трансферу ризику, до яких належать насамперед операції з деривативами. За період 1987—1996 рр. загальні обсяги операцій з похідними фінансовими інструментами збільшились майже в 15 разів. Головними компонентами цих операцій є валютні і процентні свопи, а також процентні опціони.

У 1998 році загальний обсяг емітованих процентних свопів становив 36,2 трлн доларів США, процентних опціонів — 8,0 трлн, валютних свопів — 2,25 трлн, аналогічні тенденції збереглися в 1999—2001 роках [5, с. 89].

Розвиток саме цього типу операцій є певним доказом постійного зростання мобільності капіталу, оскільки за цієї умови саме операції, що застосовують процентний арбітраж, є найбільш ефективними.

Якщо порівняти обсяги операцій з деривативами з обсягами операцій, пов’язаних із прямим і портфельним інвестуванням, а також із рухом товарів та послуг, то можна виявити цікаву особливість розвитку глобального ринку на сучасному етапі — його непропорційний розвиток на користь похідних фінансових інструментів. Так, якщо щорічний обсяг експорту товарів в 90-х роках в середньому становив 5 трлн доларів США, обсяг експорту послуг — 1,2 трлн, прямі й портфельні інвестиції — 712 млрд, то обсяги міжнародної торгівлі деривативами — 2 трлн доларів США щоденно.

Проте результати певних досліджень, що були присвячені проблемам глобальної фінансової системи, дозволяють сумніватися в реальному зростанні міжнародного руху капіталів під впливом глобалізації. Такий висновок можна зробити на базі трьох парадоксів розвитку глобального ринку: парадоксу «внутрішнього зрушення», парадоксу Фельдштейна — Хоріоки та спостережень, що показали досить низький рівень чистих міжнародних потоків капіталу.

Парадокс «внутрішнього зрушення» полягає в наступному. Відомо, що диверсифікація інвестиційного портфеля дозволяє підвищити прибутковість портфеля при збереженні рівня загального ризику. В цьому аспекті фінансова глобалізація пропонує майже безмежні можливості для формування високоприбуткових інвестиційних портфелів шляхом міжнародної диверсифікації ризику.

Проте дослідження реальних портфелів інвесторів показують, що значна частка фінансових ресурсів у них всупереч моделям оптимізації інвестиційного портфеля інвестована в національні, а не в іноземні активи. Так, результати аналізу міжнародних інвестиційних портфелей інвесторів з США, Великій Британії та Японії показали, що, наприклад, у складі американських портфелей національні цінні папери складають 94%, а японські інвестори тримають до 98% своїх активів в японських цінних паперах. У той же час французькі, німецькі та канадські інвестори інвестували в японські і американські цінні папери не більше 1% своїх активів (табл. 1).

Таблиця 1 [2, с. 6]

ЧАСТКА ІНВЕСТОРІВ З ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ, ЯПОНІЇ ТА США У СТРУКТУРІ ПОРТФЕЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКИ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

Країна

США

Японія

Велика Британія

США

0,938

0,0131

0,059

Японія

0,031

0,9811

0,048

Велика Британія

0,011

0,0019

0,820

Франція

0,005

0,0013

0,032

Німеччина

0,005

0,0013

0,035

Канада

0,010

0,0012

0,006

Такий серйозний дисбаланс у розміщенні фінансових ресурсів суперечить концепції міжнародної диверсифікації портфелей. Проте навіть у середині 90-х років, коли в США почали свою діяльність глобальні інвестиційні фонди, перерозподілу ресурсів на користь зарубіжних активів такі не відбулось.

Інший парадокс, що отримав назву парадоксу Фельдштейна-Хоріоки, стосується розподілу заощаджень та інвестицій у світовій економіці. Якщо взяти до уваги зростаючу інтеграцію фінансових ринків і відповідно все зростаючу мобільність капіталу, то розподіл інвестицій в світі має відбивати співвідношення ставок дохідності в різних країнах. При цьому прямого взаємозв’язку між внутрішніми заощадженнями та інвестиціями в країні не повинно бути, оскільки додатковим джерелом інвестицій в даному разі виступає міжнародний ринок капіталу. Проте практика свідчить, що країни, які мають високу норму заощадження, мають одночасно і високу норму внутрішніх інвестицій, тобто існує тенденція внутрішнього поглинання заощаджень у країнах світу.

Щодо міжнародних потоків капіталу, то вони є одним із найважливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. У системі національних рахунків рахунок поточних операцій відповідає різниці між валовими національними заощадженнями та інвестиціями. Дефіцит даного рахунка відбиває нестачу внутрішніх заощаджень, що фінансується притоком чистих іноземних заощаджень. Така структура платіжного балансу дозволяє розглядати динаміку сальдо рахунка поточних операцій як міжнародну мобільність капіталу. Згідно з проведеними дослідженнями, середній розмір чистих міжнародних потоків капіталу розвинених країн світу, виражений у процентному співвідношенні до номінального ВВП, напередодні Першої світової війни становив близько 3%. У деякі періоди цей показник досягав 4—5%, в 20—30-і та 50—60-і роки він знижався. З моменту введення Ямайської валютної системи і переходу до плаваючих валютних курсів цей показник досяг 3% і залишається незмінним донині [4, с. 3]. Така динаміка пояснюється змінами орієнтації макроекономічної політики вказаних країн світу.

Як відомо, з трьох головних цілей макроекономічної політики (стабільність валютного курсу, внутрішня економічна стабільність або вільний рух капіталу) країна може досягти одночасно тільки двох з них. До 1914 року індустріальні країни були орієнтовані на стабільність валютних курсів і вільний рух капіталу в умовах золотого стандарту. Тому за цей період міжнародні фінансові ринки показали досить високу мобільність. Під час функціонування Бреттон-Вудської системи міжнародна мобільність капіталу була дуже низькою, адже макроекономічна політика була спрямована насамперед на внутрішню стабільність і фіксовані курси валют. Після переходу на плаваючі валютні курси головними орієнтирами стали стабільність економіки і вільний рух капіталу, внаслідок чого мобільність фінансових ресурсів почала збільшуватись. Проте незмінність рівня мобільності капіталу на сучасному етапі суперечить концепції зростаючої фінансової глобалізації.

Пояснення вказаних парадоксів є досить суб’єктивними. Так парадокс внутрішнього зрушення частково пояснюється, наприклад, тим, що інвестори обмежують ступінь ризику, вкладаючи кошти переважно в іноземні боргові зобов’язання, ніж в пайові цінні папери. Парадокс Фельдштейна-Хоріоки пояснюють впливом економічної політики держави, яка спрямована на ліквідацію значного дисбалансу рахунка поточних операцій.

У будь-якому разі виникнення цих явищ означає, що глобалізацію фінансових ринків стримують певні бар’єри на шляху міжнародних інвестицій. Ці бар’єри можуть бути порівняні зі своє- рідними фільтрами. Операції, що відбиваються у платіжному балансі країни, як правило, пов’язані зі значними трансакційними витратами (їх існування обумовлене існуванням вказаних бар’єрів) та є менш привабливими для інвесторів, ніж позабалансові операції (операції з деривативами тощо), які пропонують аналогічний розмір доходу при нижчих витратах на їхнє здійснення (дія бар’єрів на них практично не розповсюджується). Саме тому спостерігається такий стрімкий розвиток світового ринку похідних фінансових інструментів, хоча об’єктивні тенденції взаємозближення економік різних країн та інтеграції як товарних ринків, так і ринків факторів виробництва дають серйозний поштовх до розвитку також і балансових операцій.

Факторами, що можуть пояснювати недостатній рівень міжнародної диверсифікації інвестиційних портфелей, є різноманітні види додаткових витрат та ризикі