Розділи

загрузка...
1.11. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.11. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ

О. Л. Бакаєв

Панівною тенденцією розвитку сучасного світогосподарства є тісна взаємодія країн на політичній і економічній арені, що забезпечується все зростаючим розвитком комунікацій, наявністю загальносвітових проблем і супроводжується взаємопроникненням різних культур. Ця тенденція отримала назву «глобалізація».

Основною сферою глобалізаційного процесу є система міжнародних відносин, в якій можна виділити такі напрямки глобалізації як: політична; економічна; екологічна; культурна, глобалізація комунікацій тощо.

Одним з найбільш розвинених елементів загального глобалізаційного процесу є економічна глобалізація [1, с. 13]. У структурі економічної глобалізації особливе місце посідає процес глобалізації міжнародних фінансових ринків (МФР), що пов’язане з радикальними змінами в їхній ролі в архітектурі світового господарства. Раніше головним завданням МФР було обслуговування реального сектору економіки. За останні десятиліття процес інтернаціоналізації фінансової сфери спричинив виникнення потужної інфраструктури світового фінансового ринку, яка охопила більшість країн світу. Важливим наслідком цього стала фактична незалежність світового фінансового ринку від політики окремих країн світу. Розвиток комунікаційних систем на фоні лібералізації міжнародних економічних і зокрема валютно-фінансових відносин привів до практично абсолютної мобільності капіталу. Ці фактори сприяли виникненню відносної незалежності МФР від реального сектору. Саме тому темпи їхнього розвитку набагато перевищують темпи розвитку реального сектору світової економіки — більша частина операцій на них (до 90%) мають чисто спекулятивний характер. Крім того, все більшої сили набуває прояв зворотного впливу фінансової сфери на реальний сектор економіки. Така позиція світових фінансових ринків за умови загальної тенденції глобалізації світових економічних відносин сприяла тому, що процес їхньої глобалізації пройшов значно скоріше, ніж ринків товарів та послуг, інших факторів виробництва.

Глобалізація фінансових ринків полягає в посиленні їхній ролі в процесі руху фінансових ресурсів між країнами, що супроводжується зростанням міжнародної мережі фінансових організацій та виникненням якісних змін в їхній структурі управління та філософії менеджменту.

Залежно від співвідношення процесів глобалізації фінансового і реального секторів економіки виділяють чотири типи глобалізації:

За сучасних умов у світі переважає третій тип глобалізації, проте якщо досліджувати окремі регіони та країни, то можна виявити й інші типи.

Рушійними факторами глобалізації фінансових ринків є:

Учасники міжнародного ринку капіталу (банки, біржі, інвестори, урядові організації) є двигуном глобалізації. Перебуваючи в постійній взаємодії, вони впливають на майбутній розвиток факторів її розвитку.

Сьогодні глобалізація фінансових ринків включає в себе наступні тенденції:

Універсальні комерційні банки внаслідок цього стали активними учасниками ринку цінних паперів, а інвестиційні банки почали освоювати новий для себе сегмент кредитування. Поступове знищення сегментації спостерігається і серед інституційних інвесторів, що інвестують кошти в нетрадиційні для них боргові інструменти шляхом використання деривативів і сек’юритизації. Злиття фінансових установ приводить до виникнення міжнародних фінансових холдингів, що об’єднують страхові компанії, пенсійні та взаємні фонди, інвестиційні й комерційні банки і охоплюють в своїй діяльності різноманітні сегменти фінансового ринку.

Міжнародні інвестори і позичальники висувають низку вимог щодо глобалізованих фінансових ринків і їхніх учасників. Як наслідок, ці вимоги є результатами фінансової глобалізації. Серед них слід назвати:

Проте існують і певні недоліки глобалізованих фінансових ринків, що є причиною появи одноіменних ризиків:

Розвиток міжнародних фінансових ринків за останні десятиліття перебуває в безпосередній залежності від динаміки глобалізаційних та інтеграційних процесів у світі.

У сучасних умовах з ідеальної точки зору капітал має вільно переміщуватись із внутрішніх до світового фінансового ринку і навпаки. Він має спрямовуватись туди, де дохідність вища за той її рівень, що існує всередині країни. Тому традиційна точка зору на подальший розвиток міжнародного руху капіталу полягає в тому, що мобільність капіталу буде підвищуватись доти, доки світова економіка не розвиватиметься відносно рівномірно і ставки дохідності в різних країнах не стануть приблизно однаковими.

Щодо сучасної ситуації на світових фінансових ринках, то вона є досить неоднозначною. З одного боку, зростання міжнародної фінансової сфери за останні роки є очевидним. Воно має два головні елементи — зростання руху заощаджень, який покращує ефективність розміщення фінансових ресурсів, та зростання операцій, які мають за мету трансфер ризику.

Результати досліджень Обстфельда і Тейлора, що проводились за даними з 10 провідних країн світу, показали, що якщо в 1970 року сумарні фінансові потоки складали до 1% номінального ВВП цих країн, то в 1995 — більше 8% [2, с. 10].

Головними компонентами міжнародних фінансових потоків є прямі і портфельні іноземні інвестиції. Аналіз динаміки цих двох складових дозволяє зробити такі висновки:

Зростання міжнародних фінансових операцій в останні роки пояснюється також швидким збільшенням частки операцій з трансферу ризику, до яких належать насамперед операції з деривативами. За період 1987—1996 рр. загальні обсяги операцій з похідними фінансовими інструментами збільшились майже в 15 разів. Головними компонентами цих операцій є валютні і процентні свопи, а також процентні опціони.

У 1998 році загальний обсяг емітованих процентних свопів становив 36,2 трлн доларів США, процентних опціонів — 8,0 трлн, валютних свопів — 2,25 трлн, аналогічні тенденції збереглися в 1999—2001 роках [5, с. 89].

Розвиток саме цього типу операцій є певним доказом постійного зростання мобільності капіталу, оскільки за цієї умови саме операції, що застосовують процентний арбітраж, є найбільш ефективними.

Якщо порівняти обсяги операцій з деривативами з обсягами операцій, пов’язаних із прямим і портфельним інвестуванням, а також із рухом товарів та послуг, то можна виявити цікаву особливість розвитку глобального ринку на сучасному етапі — його непропорційний розвиток на користь похідних фінансових інструментів. Так, якщо щорічний обсяг експорту товарів в 90-х роках в середньому становив 5 трлн доларів США, обсяг експорту послуг — 1,2 трлн, прямі й портфельні інвестиції — 712 млрд, то обсяги міжнародної торгівлі деривативами — 2 трлн доларів США щоденно.

Проте результати певних досліджень, що були присвячені проблемам глобальної фінансової системи, дозволяють сумніватися в реальному зростанні міжнародного руху капіталів під впливом глобалізації. Такий висновок можна зробити на базі трьох парадоксів розвитку глобального ринку: парадоксу «внутрішнього зрушення», парадоксу Фельдштейна — Хоріоки та спостережень, що показали досить низький рівень чистих міжнародних потоків капіталу.

Парадокс «внутрішнього зрушення» полягає в наступному. Відомо, що диверсифікація інвестиційного портфеля дозволяє підвищити прибутковість портфеля при збереженні рівня загального ризику. В цьому аспекті фінансова глобалізація пропонує майже безмежні можливості для формування високоприбуткових інвестиційних портфелів шляхом міжнародної диверсифікації ризику.

Проте дослідження реальних портфелів інвесторів показують, що значна частка фінансових ресурсів у них всупереч моделям оптимізації інвестиційного портфеля інвестована в національні, а не в іноземні активи. Так, результати аналізу міжнародних інвестиційних портфелей інвесторів з США, Великій Британії та Японії показали, що, наприклад, у складі американських портфелей національні цінні папери складають 94%, а японські інвестори тримають до 98% своїх активів в японських цінних паперах. У той же час французькі, німецькі та канадські інвестори інвестували в японські і американські цінні папери не більше 1% своїх активів (табл. 1).

Таблиця 1 [2, с. 6]

ЧАСТКА ІНВЕСТОРІВ З ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ, ЯПОНІЇ ТА США У СТРУКТУРІ ПОРТФЕЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКИ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

Країна

США

Японія

Велика Британія

США

0,938

0,0131

0,059

Японія

0,031

0,9811

0,048

Велика Британія

0,011

0,0019

0,820

Франція

0,005

0,0013

0,032

Німеччина

0,005

0,0013

0,035

Канада

0,010

0,0012

0,006

Такий серйозний дисбаланс у розміщенні фінансових ресурсів суперечить концепції міжнародної диверсифікації портфелей. Проте навіть у середині 90-х років, коли в США почали свою діяльність глобальні інвестиційні фонди, перерозподілу ресурсів на користь зарубіжних активів такі не відбулось.

Інший парадокс, що отримав назву парадоксу Фельдштейна-Хоріоки, стосується розподілу заощаджень та інвестицій у світовій економіці. Якщо взяти до уваги зростаючу інтеграцію фінансових ринків і відповідно все зростаючу мобільність капіталу, то розподіл інвестицій в світі має відбивати співвідношення ставок дохідності в різних країнах. При цьому прямого взаємозв’язку між внутрішніми заощадженнями та інвестиціями в країні не повинно бути, оскільки додатковим джерелом інвестицій в даному разі виступає міжнародний ринок капіталу. Проте практика свідчить, що країни, які мають високу норму заощадження, мають одночасно і високу норму внутрішніх інвестицій, тобто існує тенденція внутрішнього поглинання заощаджень у країнах світу.

Щодо міжнародних потоків капіталу, то вони є одним із найважливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. У системі національних рахунків рахунок поточних операцій відповідає різниці між валовими національними заощадженнями та інвестиціями. Дефіцит даного рахунка відбиває нестачу внутрішніх заощаджень, що фінансується притоком чистих іноземних заощаджень. Така структура платіжного балансу дозволяє розглядати динаміку сальдо рахунка поточних операцій як міжнародну мобільність капіталу. Згідно з проведеними дослідженнями, середній розмір чистих міжнародних потоків капіталу розвинених країн світу, виражений у процентному співвідношенні до номінального ВВП, напередодні Першої світової війни становив близько 3%. У деякі періоди цей показник досягав 4—5%, в 20—30-і та 50—60-і роки він знижався. З моменту введення Ямайської валютної системи і переходу до плаваючих валютних курсів цей показник досяг 3% і залишається незмінним донині [4, с. 3]. Така динаміка пояснюється змінами орієнтації макроекономічної політики вказаних країн світу.

Як відомо, з трьох головних цілей макроекономічної політики (стабільність валютного курсу, внутрішня економічна стабільність або вільний рух капіталу) країна може досягти одночасно тільки двох з них. До 1914 року індустріальні країни були орієнтовані на стабільність валютних курсів і вільний рух капіталу в умовах золотого стандарту. Тому за цей період міжнародні фінансові ринки показали досить високу мобільність. Під час функціонування Бреттон-Вудської системи міжнародна мобільність капіталу була дуже низькою, адже макроекономічна політика була спрямована насамперед на внутрішню стабільність і фіксовані курси валют. Після переходу на плаваючі валютні курси головними орієнтирами стали стабільність економіки і вільний рух капіталу, внаслідок чого мобільність фінансових ресурсів почала збільшуватись. Проте незмінність рівня мобільності капіталу на сучасному етапі суперечить концепції зростаючої фінансової глобалізації.

Пояснення вказаних парадоксів є досить суб’єктивними. Так парадокс внутрішнього зрушення частково пояснюється, наприклад, тим, що інвестори обмежують ступінь ризику, вкладаючи кошти переважно в іноземні боргові зобов’язання, ніж в пайові цінні папери. Парадокс Фельдштейна-Хоріоки пояснюють впливом економічної політики держави, яка спрямована на ліквідацію значного дисбалансу рахунка поточних операцій.

У будь-якому разі виникнення цих явищ означає, що глобалізацію фінансових ринків стримують певні бар’єри на шляху міжнародних інвестицій. Ці бар’єри можуть бути порівняні зі своє- рідними фільтрами. Операції, що відбиваються у платіжному балансі країни, як правило, пов’язані зі значними трансакційними витратами (їх існування обумовлене існуванням вказаних бар’єрів) та є менш привабливими для інвесторів, ніж позабалансові операції (операції з деривативами тощо), які пропонують аналогічний розмір доходу при нижчих витратах на їхнє здійснення (дія бар’єрів на них практично не розповсюджується). Саме тому спостерігається такий стрімкий розвиток світового ринку похідних фінансових інструментів, хоча об’єктивні тенденції взаємозближення економік різних країн та інтеграції як товарних ринків, так і ринків факторів виробництва дають серйозний поштовх до розвитку також і балансових операцій.

Факторами, що можуть пояснювати недостатній рівень міжнародної диверсифікації інвестиційних портфелей, є різноманітні види додаткових витрат та ризиків міжнародних трансакцій. Ці витрати та ризики можуть бути класифіковані на чотири категорії:

Додатковим фактором, що стримує міжнародну диверсифікацію інвестиційних портфелей, є певний консерватизм з боку окремих приватних фінансових організацій та фінансових менеджерів.

Слід також вказати, що реальні вигоди від міжнародного інвестування певно є не настільки великими, як традиційно вважається, і є неспроможними врівноважувати зростання ризику при здійсненні цих операцій.

Аналізуючи особливості розвитку світових фінансових ринків, слід також зупинитись на географічній структурі потоків капіталу та її змінах протягом останніх десятиліть.

Загальна динаміка міжнародних фінансових потоків показана в табл. 2.

Таблиця 2 [6, с. 45]

ВХІДНІ ПОТОКИ КАПІТАЛУ ПО РЕГІОНАХ ТА ТИПУ, 1978—1995 р.р., 100 млн долларів США

 

1978—1981

1982—1989

1990—1995

Загальні фінансові зобов’язання

ВСЬОГО

450

579

1063

Розвинені країни

374

554

915

Країни, що розвиваються

75

25

148

Латинська Америка

43

-9

49

Східна Азія

18

22

80

Південна Азія

3

6

10

Африка

5

1

3

Середній Схід

6

5

6

Прямі іноземні інвестиції

ВСЬОГО

48

94

211

Розвинені країни

38

79

151

Країни, що розвиваються

10

15

60

Латинська Америка

6

6

18

Східна Азія

3

7

36

Південна Азія

0

0

1

Африка

0

1

2

Портфельні іноземні інвестиції

ВСЬОГО

40

168

471

Розвинені країни

38

166

418

Країни, що розвиваються

2

2

53

Латинська Америка

2

-1

36

Східна Азія

1

2

13

Південна Азія

0

0

2

Африка

0

0

1

Середній Схід

0

1

2

Закінчення табл. 2

 

1978—1981

1982—1989

1990—1995

Інші зобов’язання

ВСЬОГО

362

316

381

Розвинені країни

299

309

345

Країни, що розвиваються

63

7

36

Латинська Америка

35

-15

-5

Східна Азія

15

13

31

Південна Азія

2

6

7

Африка

5

1

0

Середній Схід

5

2

3

З даних цієї таблиці можна зробити такі висновки:

Що стосується залежності між вхідними фінансовими потоками та лібералізацією операцій з переміщення капіталу через національні кордони, то тут результати досліджень є досить неоднозначними. Найчастіше використовується щорічний показник відкритості рахунку руху капіталу, що публікується МВФ для всіх його країн-членів. З теоретичної точки зору, чим більш лібералізованими є операції по рахунку руху капіталів, тим більше іноземних інвестицій має отримувати країна. Проте реальні обсяги інвестування свідчать про те, що багато країн з обмеженнями цих операцій отримують більше інвестицій, ніж країни, в яких рух капіталу лібералізований. Це явище пояснюється тим, що лібералізація фінансових операцій сама по собі не є стимулом для інвестицій, а також особливостями розрахунку показника МВФ — він вимірює контроль за операціями резидентів країни з капіталом, а не можливість купівлі активів всередині країни нерезидентами.

Особлива роль у схемі міжнародного руху капіталу в 1990-х роках належить США. Політика Федеральної резервної системи щодо підтримання низької процентної ставки по короткостроковим запозиченням спричинила величезне зростання обсягів інвестицій в Азію та Латинську Америку, причому в Азії переважали прямі інвестиції, а в Латинській Америці — портфельні. Завдяки залежності валют багатьох країн, що розвиваються, від долара США, частина вхідних потоків капіталу поверталася до США, оскільки уряди вказаних країн використовували іноземний капітал для підтримання своїх доларових резервів шляхом інвестування в облігації, деноміновані в доларах США.

У середині 1990-х років серед європейських інвесторів почала зростати популярність американських облігацій і пайових цінних паперів. Це стало наслідком двох причин:

За цих обставин відбулося зростання інвестицій в американську економіку з боку європейських і японських інвесторів, що сприяло посиленню позицій долара на світовій арені, встановленню низьких процентних ставок за облігаційними позиками та зростанню цін на американські цінні папери. Інвестори США, в свою чергу, спрямовували цей капітал в економіки азійських і латиноамериканських країн, чиї валюти були пов’язані з доларом. Цю ситуацію ілюструє структура інвестицій банків США в різні регіони світу (табл. 3).

Таблиця 3 [6, с. 47]

Баланс активів банків США по регіонах світу

 

1994

1995

1996

1997

1998

 

млрд $

млрд $

млрд $

млрд $

млрд $

%

Америка, в т.ч.

64,1

70,9

84,7

100,1

105,9

14,6

Північна Америка

28,4

27,6

30,2

31,1

31,2

4,3

Латинська Америка

35,7

43,3

54,5

69,0

74,7

10,3

Азія, в т.ч.

99,3

124,5

134,2

134,1

135,5

18,7

Японія

21,1

28,5

23,7

28,6

25,8

3,6

НІК

55,5

66,6

76,4

69,5

75,1

10,3

АСЕАН

12,3

18,2

22,7

22,9

20,5

2,8

Китай

1,1

1,8

2,5

3,2

4,2

0,6

Інші

9,3

9,4

8,9

9,9

9,9

1,4

Австралія

15,4

16,4

24,0

23,1

23,2

3,2

Нафтодобуваючі країни Середнього Сходу

15,3

13,3

10,7

14,4

14,3

2,0

Європа, в т.ч.

192,0

204,1

237,3

278,9

262,3

36,1

Західна Європа

189,3

199,9

230,4

239,8

252,4

34,8

Східна Європа

2,7

4,2

6,9

9,1

9,9

1,4

Африка

3,6

3,8

4,8

5,7

7,8

1,1

Офшорні зони

42,8

61,1

90,1

100,8

80,5

11,1

Інші

67,0

57,8

59,5

98,8

96,6

13,3

Всього

499,5

551,9

645,3

725,9

726,1

100,0

За умов постійного притоку капіталу країни Азії і Латинської Америки були в змозі фінансувати свій дефіцит по рахунку поточних операцій без введення жорсткої монетарної політики, утримувати свої валютні резерви та стимулювати економічне зростання без змін у внутрішніх процентних ставках, тобто до 1995 року США та країни доларової зони мали стійке економічне зростання завдяки лібералізації фінансової сфери в Японії і Європі.

У 1996 році відбулося значне зростання інвестицій в країни, що розвиваються. Після мексиканської кризи 1994 року портфельні інвестиції в Латинську Америку почали знов зростати, а потоки капіталу в азійські економіки, що до 1994 року являли собою переважно прямі інвестиції, диверсифікувалися, тобто почали розвиватися такі напрямки як банківське кредитування і портфельні інвестиції. Останні форми інвестицій є більш мінливими і нестабільними, саме їх надмірне зростання згідно з дослідженням було однієї з причин фінансової кризи 1997 року.

Серед інших тенденцій слід назвати зростання інвестицій в офшорні зони, що за період з 1994 по 1997 р. збільшились більш ніж удвічі і досягли 100 млрд доларів США.

Що стосується майбутнього глобалізаційних процесів в фінансовій сфері, то воно залежить не в останню чергу від того, як буде змінюватись ризикованість міжнародних фінансових операцій.

До причин зменшення ризикованості слід безумовно віднести прогрес у технологіях управління ризиком та в телекомунікаційних системах, які дозволяють мінімізувати ризик і скасувати частину витрат, пов’язаних безпосередньо з виконанням міжнародних операцій. Серед технологій управління ризиком слід окремо зупинитись на хеджуванні ризиків за допомогою похідних фінансових інструментів. Їх бурхливий розвиток в останні десятиліття сприяв ускладенню цих інструментів і розширенню спектру ризиків, що можуть ними покриватись. Так, в найближчому майбутньому можуть з’явитися деривативи, які дозволятимуть страхуватись від макроекономічних коливань.

Ще одним із факторів є постійне поглиблення міжнародного поділу праці. В контексті цього процесу розвиток фінансових ринків сприяє реорганізації фінансових центрів, поглибленню їх спеціалізації на певних видах операцій. В галузях банківських інвестицій страхування спостерігається розвиток міжнародної кооперації.

Розвитку міжнародних інвестицій сприяє також діяльність інституційних інвесторів. Відмінності у правових та облікових системах різних країн, їхні культури впливають на них значно менше, ніж на індивідуальних інвесторів, що мінімізує пов’язані з цим ризики.

У сучасному світі має місце тенденція конгломерації міжнародних фінансових установ, що виявляється у збільшенні обсягів операцій з їх поглинання та купівлі. Ця тенденція має двоякий вплив на міжнародний фінансовий ринок. З одного боку інтегровані міжнародні фінансові установи зможуть досягти максимальної ефективності операцій завдяки створенню ефективної структури управління фінансовими ресурсами та ризиком, з іншого — надмірне укрупнення міжнародних фінансових установ призведе до втрати кожним із операторів міжнародного фінансового ринку свободи в прийнятті рішень і виборі партнерів, що негативно вплине на їхню мотивацію.

У будь-якому разі ринок фінансових послуг стає все більш конкурентним, причому зростання конкуренції спостерігається на багатьох сегментах цього ринку, що сприяє поступовому зниженню вартості фінансових операцій.

Фактором, що сприяє зниженню витрат, є зростаюча конвергенція інфраструктури фінансового ринку. Наприклад, десять років тому для обміну платежами з деякими країнами було потрібно кілька днів або навіть тижнів. По мірі розвитку глобалізації міжнародні системи укладання угод та здійснення платежів були уніфіковані та прийняті до використання великою кількістю країн, а час, потрібний для здійснення тих чи інших операцій, значно скоротився. Іншим кроком стало прийняття єдиних стандартів бухгалтерського обліку фінансових операцій та відображення їхніх результатів в фінансових документах фірм. Це має велике значення, оскільки за цими стандартами досягнення фірми в сфері оптимізації інвестицій та фінансування мають бути відображені безпосередньо в фінансовій звітності фірми, що є важливим для зовнішніх користувачів цією інформацією.

Конвергенція також вплинула на систему регулювання фінансової сфери. Були ліквідовані обмеження на інвестиції в іноземні активи та ін. У 1988 році були прийняті єдині вимоги щодо ді- яльності міжнародних банків, що дозволило стандартизувати процедури перевірок і контролю за їхніми операціями та фінансовими результатами.

Важливим кроком уперед може стати уніфікація податкового законодавства різних країн, проте поки що це лише майбутня перспектива.

Отже, динаміка глобалізаційних процесів є наступною. З одного боку, різноманітні законодавчі обмеження, витрати та нестача інформації поруч із певною інерцією мислення і консерватизмом менеджерів обумовлюють ще досить незначну міжнародну диверсифікацію інвестиційних портфелів. З іншого — розвиток міжнародних фінансових операцій та інтеграція фінансових ринків спонукає поглиблення міжнародного поділу праці в фінансовій сфері та їхню конвергенцію, що сприяє зниженню витрат. Зменшення витрат у свою чергу спонукає подальше зростання обсягів міжнародних операцій, тобто глобалізація сама прискорює свій розвиток. Поки що перша тенденція є більш впливовою, проте подальший розвиток фінансової глобалізації залежить від майбутніх змін у динаміці міжнародних фінансових потоків, в інфраструктурі світового фінансового ринку тощо.

Щодо наслідків фінансової глобалізації для міжнародних фінансових ринків та для світової економіки в цілому, то вони є наступними.

Фінансова глобалізація приводить до переміщення фінансових потоків з сегментів ринку з високим ступенем ризику до сегментів, де рівень ризику є більш низьким і в цьому аспекті в довгостроковій перспективі вона позитивно вплине на стабільність світової фінансової системи. З іншого боку, в короткостроковому періоді вона може зробити її більш вразливою і нестабільною.

Процес фінансової глобалізації вплинув на розподіл фінансових потоків в світовій економіці. Ці зміни можуть бути розділені на 3 категорії:

1. Фінансові потоки від розвинених країн в економіки країн, що розвиваються. Згідно зі статистичними даними, якщо в 1986 році потік капіталу до цих країн становив 7,8 млрд доларів США, то в 1996 — 105,0 млрд [2, с. 32].

2. Зміни фінансових потоків між галузями економіки і зростання взаємозалежності національних галузей від світового ринку. Існує багато галузей промисловості, в першу чергу високотехнологічних, на розвиток яких більше впливає кон’юнктура міжнародних ринків, аніж внутрішнього. Тому макроекономічна та фінансова стабільність економік країн, що спираються на такі галузі, є більш вразливими для зовнішніх шоків.

3. Міжнародні потоки капіталу в межах однієї галузі в результаті зміни географічного розміщення. Так, в фінансовій галузі є важливим правильний вибір місця розміщення з міжнародної точки зору. В умовах швидкого прогресу в інформаційних і телекомунікаційних технологіях зростаюча конкуренція може витіснити національні фінансові установи з «оптового» фінансового ринку та частково з «роздрібного» шляхом впровадження банківських послуг через Internet.

Поруч із конкуренцією між фінансовими установами розвивається і конкуренція між окремими секторами ринку, оскільки межа між ними є все більш розмитою з точки зору клієнта.

У цій ситуації можливі два сценарії розвитку подій.

Перший полягає в тому, що уряди країн з метою захисту національних фінансових установ від іноземної конкуренції вживатимуть протекціоністських заходів, а другий — ефективність функціонування фінансового ринку досягатиметься завдяки міжнародному поділу праці, хоча деякі країни можуть стати чистими імпортерами фінансових послуг.

Розвиток фінансової глобалізації, хоча і сприятиме ефективному розміщенню капіталу в довгостроковій перспективі, але може зробити фінансову систему більш вразливою в короткостроковому періоді, доки не буде запроваджено відповідної системи виходу для неефективних учасників ринку.

Крім того, якщо розвиток міжнародних фінансових установ відбуватиметься у напрямку створення їхніх конгломератів, то в разі кризового становища одного з членів конгломерату негативні наслідки цього вплинуть і на весь конгломерат і на ринок в цілому, тобто може змінитися механізм поширення фінансових криз.

Наступним результатом глобалізації може бути синхронізація коливань цін на активи. З 1980 року в багатьох розвинених країнах відбулися значні коливання на ціни таких активів, як земля та цінні папери. Хоча амплітуда коливань у кожній країні була своєрідною, коливання взагалі відбуваються достатньо синхронно. Прогрес у глобалізаційному процесі відіграє значну роль у виникненні цього явища разом із лібералізацією фінансової сфери, зокрема оподаткування, та ліберальною монетарною політикою.

Майбутній напрям руху глобалізації полягатиме в тому, що «внутрішнє зрушення» інвесторів буде послаблюватись, а розподіл економічних суб’єктів на резидентів і нерезидентів втратить свою роль. У той же час глобалізація реального сектору економіки запровадить більш тісні зв’язки між прибутковістю фірм різних країн світу, що приведе до більшої синхронізації коливань цін на активи.

Внаслідок розвитку фінансового інноваційного процесу спектр фінансових активів на ринку буде значно ширшим, ніж у минулому, що в умовах глобалізованого ринку приведе до взаємозалежності цін на фінансові інструменти в міжнародному масштабі, а це може сприяти синхронізації економічних циклів у країнах світу.

Фінансові системи різних країн внаслідок того, що фінансові установи є вразливими для коливань цін на активи, зможуть відчутно впливати одна на одну шляхом як експортування інфляції цін на активи в інші країни, так і поглинання коливань, що виникають у них.

Інший важливий аспект фінансової стабільності в умовах глобалізації полягає у відмінностях між поведінкою економічних суб’єктів та держави. Перші змушені дотримуватись «правил гри» на глобалізованому ринку, друга, як правило, їх не дотримується в короткостроковій перспективі.

Серед багатьох напрямків діяльності уряду, що безпосередньо стосуються фінансової сфери, є емісія державних облігацій, функціонування державних фінансових установ і пенсійних фондів. Крім того, уряд проводить велику кількість фінансових операцій і є гарантом стабільності фінансової системи в цілому.

Можливість того, що дії уряду спричинять фінансову нестабільність в країні, стає все більшою. Це відбувається тому, що глобалізація поліпшила умови доступу урядів до глобального фінансового ринку, а точний моніторинг дій уряду з боку приватних учасників ринку є досить важким.

Значне зростання економік, що розвиваються, обумовило збільшення прибутковості цих операцій навіть із урахуванням існуючого ризику для приватних інвесторів і операторів фінансового ринку. Але ці фінансові потоки не є стабільними. Якщо інвестори вважатимуть, що рівень ефективності їхніх операцій стає неприйнятний, то капітал швидко витікає з країни, що було доведено кризами в Мексиці (1994) та Південно-Східній Азії (1997). Причиною цього були некоректні зміни в економічній політиці з боку урядів цих країн.

Учасники глобального фінансового ринку перевіряють кредитоспроможність уряду і в разі великої вірогідності настання дефолту уряд буде покарано шляхом підвищення довгострокових процентних ставок або спекулятивної атаки на національну валюту. Таким чином, фінансова глобалізація опосередковано забезпечує послідовність і ретельність урядів в аспекті проведення макроекономічної політики і відповідно стабільність фінансової системи.

Даний феномен стосується не тільки країн, що розвиваються. Безперечно, що ризик дефіциту зовнішніх резервів не є істотним в індустріальних країнах, оскільки їхній державний борг фінансується в їх власній валюті. Проте в разі продовження фінансової експансії за рахунок надмірного випуску державних облігацій реальна довгострокова процентна ставка за активами, деномінованими в їх власних валютах може збільшитись завдяки зростанню премії за ризик.

Що стосується валютного курсу, то національна валюта цих країн за умови підвищення премії за ризик може знецінитись. У разі врахування урядами розвинених країн цих можливостей це також має підсилити їхню фінансову дисципліну.

Ще однією характерною тенденцією сучасного етапу глобалізації є формування механізмів «самоперевірки» з боку приватних учасників фінансового ринку. Типовим прикладом цього є тенденція розкриття фінансовими установами свого фінансового стану. Ті з них, котрі діють ефективно, своєрідно рекламують себе через офіційне розкриття результатів своєї діяльності. Це допомагає знизити вартість їхніх пасивів та підвищити прибутковість. З іншого боку, фінансові установи, що діють неефективно, внаслідок зростання вартості своїх пасивів за рахунок премій за ризик змушені або удосконалювати свою діяльність, або залишати ринок.

Якщо говорили про менеджмент ризику, то обмеження ефективності внаслідок використання традиційної системи регулювання є очевидними і індивідуальна ініціатива окремих фінансових установ в цій галузі стає все більш важливою.

За останнє десятиліття практика регулювання фінансових установ досить змінилась. Якщо взяти за приклад вимоги щодо розміру власного капіталу, то до прийняття Базельської угоди в 1988 році кожна країна встановлювала свої власні вимоги. Зараз правила генеруються безпосередньо на глобальних фінансових ринках, а потім перевіряються і адаптуються кожною країною з урахуванням національної специфіки.

Причинами зростання приватного і зменшення офіційного регулювання ринку, можна назвати:

Специфічним наслідком глобалізації міжнародних фінансових ринків є світові фінансові кризи. Передумовою виникнення таких криз є в більшості випадків невідповідність між економічними реаліями в країні та економічною політикою її уряду, а фінансова глобалізація є механізмом, який не тільки перетворює цю невідповідність на кризу в окремо взятій країні, а й сприяє її розповсюдженню на інші країни світу. Несприятливе економічне середовище в певній країні спонукає іноземних інвесторів масово виходити з її фінансових ринків, що спричиняє глибоку кризу її фінансової системи. Значна загроза збитків також сприяє поширенню паніки на фінансові ринки інших країн зі схожими макроекономічними характеристиками. Так, азійська фінансова криза 1997 року, крім руйнування національних фінансових систем цього регіону, мала наслідком значне зменшення портфельних інвестицій на ринках країн, що розвиваються; паніку на провідних фондових біржах світу та величезні збитки багатьох компаній; уповільнення темпів економічного зростання в світі внаслідок скорочення обсягів міжнародної торгівлі тощо. Ще одним висновком є те, що світова фінансова система в її сучасному вигляді є нездатною ефективно запобігати кризам і швидко ліквідовувати їхні наслідки, тому необхідність її реформування стає нагальною проблемою сучасності.

Література