Розділи

загрузка...
1.10. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ТА ПРОТЕКЦІОНІЗМ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК В ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.10. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ТА ПРОТЕКЦІОНІЗМ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК В ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

В. Р. Сіденко

1. Еволюція лібералізму і протекціонізму в світовому господарстві та розвиток перехідних економічних систем

Практично для всіх країн із перехідною економікою характерна фундаментальна дилема в сфері становлення відкритої до зовнішнього світу ринкової системи, і зокрема кардинальне питання: протекціонізм чи свобода торгівлі? Ця дилема була значно загострена внаслідок того, що перехідний до ринкової системи процес відбувається в умовах більш широкого і масштабного загальносвітового трансформаційного процесу — в напрямку створення глобальної економіки, що базується на новітніх інформаційних технологіях та всеосяжній транснаціоналізації процесів вироб- ництва та обміну.

Однак із розвитку процесів глобалізації було б невиправданим робити простий висновок відносно того, що в його умовах географічно більш локальні процеси зміни системної організації в постсоціалістичному світі повинні апріорно виходити з пріоритету лібералізації як однієї з базисних характеристик нової глобальної економіки.

Парадокс полягає в тому, що більшої відкритості економічної системи, а отже й активного та економічно ефективного включення в процеси глобалізації можна досягти методами послідовного наближення до стандартів більш ліберальної економіки при можливому тимчасовому застосуванні методів захисту національних виробників; а з іншого боку, радикальна та економічно не обґрунтована лібералізація може бути причиною спонтанних деградаційних тенденцій в економіці, які істотно звужують можливості ефективної інтеграції в глобальну економіку.

В економіко-історичному аспекті цікаво порівняти етап переходу від централізованої командної соціалістичної економіки до ринкової з періодом становлення буржуазних (тобто розвинених ринкових) відносин у Західній Європі. В той період, як відомо, панували концепції меркантилізму [1] — з апеляцією до доволі сильного обмежувального впливу держави у сфері зовнішньої торгівлі, протекціонізму заради отримання активного сальдо торгового балансу. І тільки коли процес первісного нагромадження було в основному закінчено і на порядок денний висунулись проблеми створення оптимального середовища для функціонування розвинутих капіталістичних відносин, на зміну обмеженості меркантилізму з його протекціоністською схильністю прийшла концепція вільної торгівлі.

Сутність концепції вільної торгівлі в її рікардіанському трактуванні [3] узагальнено полягає в тому, що будь-яка країна, незалежно від рівня розвитку, структури, ефективності виробництва та інших факторів, включаючись в міжнародну торгівлю, отримує вигоду, якщо спеціалізується на виробництві та продажу товарів, відносно яких має порівняльну перевагу, тобто виробництво яких у країні коштує відносно дешевше. Оскільки такі відмінності в національній продуктивності праці у розрізі окремих товарів вважались малорухомими і ніби такими, що природно склалися, то логічно напрошувався висновок: найкраща політика держави у сфері зовнішньої торгівлі — це політика повного невтручання. Парадоксально, що саме це трактування переваг вільної торгівлі і сьогодні часто фігурує як теоретичне обґрунтування необхідності швидкої лібералізації зовнішньої торгівлі за умов переходу від централізованої планової до ринкової системи.

Однак суттєві зміни у світовій економіці наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. поставили під сумнів універсальність рікардіанської теорії порівняльних переваг. Саме під впливом необхідності коригування її слабких місць була розроблена теорія міжнародної торгівлі Хекшера–Оліна [5]. Доповнена положеннями теорії П. Самуельсона [4], вона принципово також йшла в руслі концепції свободи торгівлі, проте пояснювала її ефекти та міжнародну спеціалізацію різною наділеністю країн факторами виробництва: землею, капіталом, трудовими ресурсами. Фактично теорія Хекшера–Оліна компенсувала обмеженість первісного трактування концепції порівняльних переваг, розширивши їх до таких категорій, як рідкість, наділеність факторами, фактороємність. Це дозволило представити механізм міжнародної торгівлі вже не тільки як механізм реалізації певних статичних природних відмінностей в ефективності технологій виробництва, але й як результат функціонування капіталу, наявності певного трудового потенціалу.

Новий стан, у який увійшла світова економіка в період після Другої світової війни у зв’язку з науково-технічною революцією (яка вже в 1970-і роки стала дедалі чіткіше проявлятися як науково-виробнича революція), покликало до життя пошук нових пояснень механізмів міжнародної торгівлі. Серед них — концепція «життєвого циклу товару» [12], яка виходить із технологічного лідерства певних країн, що є основою міжнародного поділу праці в наукоємних, високотехнологічних сферах.

Поряд із цим дедалі більше визнається, що жодна з теоретичних конструкцій не дає універсального пояснення всіх спонукаючих стимулів й чинників розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, і тільки за допомогою різних теорій і підходів можна наблизитися до такого пояснення [4]. Очевидно, що ми маємо застосувати диференційований підхід до розвитку зовнішньоекономічних зв’язків в окремих сферах економіки залежно від того, які фактори для цієї сфери мають визначальне значення.

Так, міжнародну спеціалізацію країни в галузях виробництва сировини, продовольства, легкої промисловості та т. ін. із сильною залежністю від природних та кліматичних умов, в некапіталомістких та ненаукоємних галузях можна насамперед пов’язувати з наявністю природно властивих країні порівняльних переваг (статичних порівняльних переваг). Чим більш капіталомісткою є галузь, чим більш її розвиток залежить від екстенсивного використання обмежених факторів виробництва (наприклад, кваліфікованої робочої сили), тим більше уваги слід приділяти ступеню наділеності країни цими факторами.

І дещо інший підхід має домінувати у сферах наукоємних, з високими темпами технічного прогресу, інноваційної діяльності. В останньому випадку вирішальне значення може належати зовсім не природним передумовам та ресурсам, не наявному рівню суспільної продуктивності праці, навіть не достатній наділеності капіталом та кваліфікованими робітниками, а адекватній економічній політиці уряду країни, спрямованій на забезпечення технологічного лідерства. Саме поява значного за масштабами сектору економіки, де основну роль відіграють технологічні фактори, що динамічно створюються, виправдовує формування так званої стратегічної торговельної політики [7] та необхідність перегляду у зв’язку з цим концепцій міжнародної торгівлі, які раніше застосовувались.
Якщо перевести цю обставину на мову теорії Хекшера–Оліна, то можна було б до її конструкції додати ще один фактор — наявність сформованого державою середовища, що стимулює інновації. А мовою теорії порівняльних переваг Д. Рікардо треба в такому разі говорити про такі, що штучно формуються, або динамічні порівняльні переваги.

Разом із тим слід зазначити, що М. Портер [2] відмовився взагалі від терміну «порівняльні переваги», замінивши його більш широким поняттям — «конкурентні переваги». Останні, згідно з його теорією, визначаються складною системою (ромбом) факторів, що включає в себе параметри факторів, параметри попиту, розвиток споріднених та підтримуючих галузей, стратегію фірм, їхню структуру та суперництво. В цій конструкції факторні переваги є не тільки лише одним з компонентів конкурентної переваги, але й самі є в більшій мірі такі, що створюються, а не є пер- вісно даними перевагами. Інші дослідники [8] оперують обома термінами — порівняльними та конкурентними перевагами, проте вони розглядаються у динамічному контексті як фактори, що еволюціонують.

Така зміна акцентів у поясненні механізмів зовнішньоекономічної діяльності логічно приводить до необхідності переглянути й своє відношення до концепції свободи торгівлі та її застосування до умов перехідних економічних систем. З одного боку, зростаючий динамізм змін на світових ринках та структур світової економіки в цілому пред’являє підвищені вимоги до швидкості прийняття рішень, часу, протягом якого у найбільш оптимальному місці, незалежно від національних кордонів, можуть бути сконцентровані необхідні фактори виробництва. З іншого боку, розвиток найбільш передових секторів світової економіки, пов’язаних з інноваціями, розширення та поглиблення поділу праці в цих сферах об’єктивно не може здійснюватись поза сприятливим середовищем, яке активно формують національні уряди. І в цьому cенсі лібералізація зовнішньоекономічної діяльності перестає бути самодостатнім фактором економічної ефективності.

Більше того, для країн із уже сформованою розвиненою структурою науково-технічної та науково-виробничої діяльності надмірна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності — в смислі «вивільнення» наукоємних галузей від заходів державної підтримки — може виявитися причиною зниження у довготерміновому плані економічної ефективності через прискорене руйнування інноваційного середовища.

Отже, для умов переходу до ринкових відносин може бути цілком виправданим застосування концепції обмеженого, тимчасового протекціонізму, активно спрямованого на здійснення кардинальної економічної модернізації, інновацій і створення тим самим потенціалу міжнародної конкурентоспроможності економіки країни.

Безумовно, значне прискорення процесу глобалізації економіки в 1990-х роках накладає істотний відбиток на формування стратегії розвитку перехідних економік в цілому та їхньої зовнішньоекономічної стратегії зокрема. Воно безпосередньо пов’язане із значним проривом, досягнутим у галузі лібералізації і міжнародного регулювання світової торгівлі, що є наслідком багатосторонніх домовленостей в рамках Уругвайського раунду переговорів ГАТТ та наступних угод в рамках створеної Світової організації торгівлі (СОТ). Водночас слід констатувати, що ці процеси створили не тільки нові можливості для більш ефективного зростання, але й нові гострі проблеми глобального масштабу, які здатні підірвати новостворений потенціал розвитку. Про це свідчить не лише світова фінансова криза 1997—1999 років, але й зростаюча опозиція нинішній парадигмі глобалізації з боку різних міжнародних урядових (передусім системи ООН) та неурядових організацій. Це, зокрема, мало своїм практичним наслідком фактичний провал Міністерської конференції країн — членів СОТ в Сіеттлі (США) наприкінці 1999 року, де обговорювались важливі проблеми надання нового імпульсу розвиткові глобалізації на основі лібералізації.

Зазначені обставини об’єктивно вимагають ретельного перегляду співвідношення двох сторін глобалізаційного процесу — лібералізації та регулювання, включаючи ті його аспекти, що відносяться до захисту національних товаровиробників.

2. Лібералізація і регулювання світової торгівлі в рамках системи ГАТТ/СОТ

Якісно новий рівень лібералізації світової торгівлі, досягнутий на основі домовленостей в рамках ГАТТ/СОТ, характеризує значне посилення універсальності в дії регулятивних принципів цієї інституції — як в секторальному, так і територіальному (географічному) аспектах.

Так, якщо раніше регулюючі норми ГАТТ у повному обсязі розповсюджувались практично тільки на країни з розвиненою ринковою економікою, то тепер в сферу їхнього безпосереднього системного впливу потрапила не тільки значна кількість країн, що розвиваються, але й держав з перехідною економікою. Більше того, внаслідок універсалізації ГАТТ об’єктивно виникла нова ситуація, коли залишатись поза межами міжнародних норм ГАТТ/ СОТ стало стратегічно невигідним для будь-якої країни, яка розраховує на тісну інтеграцію в міжнародні економічні структури та повне використання переваг міжнародного поділу праці.

З іншого боку, почалося поширення процесу лібералізації торгівлі та міжнародних регулюючих норм на ті сфери, які раніше були прерогативою виключно національного або регіонального (у випадку ЄС) регулювання. Йдеться про регулювання ринків сільськогосподарської продукції, текстильних виробів і готового одягу, ринки послуг, іноземні інвестиції, питання інтелектуальної власності, проблеми, пов’язані з технічними бар’єрами у торгівлі, які раніше переважно випадали з цієї системи. Таким чином міжнародна торговельна система переростає у комплексну систему лібералізації та регулювання міжнародних економічних відносин в цілому. В своєму нинішньому вигляді вона спрямована насамперед на гармонізоване міжнародне регулювання наступних питань:

Слід відзначити, що універсалізація та розширення масштабів лібералізації міжнародної торгівлі в своїй первинній фазі передбачають асинхронний перебіг лібералізаційних процесів та, відповідно, неодночасне розповсюдження на них норм ГАТТ/СОТ. Тому майже на десятирічний період (до 2005 року) глобальна торговельна система, відповідно до нині чинних домовленостей, має зберегти певні ознаки гетерогенності щодо режимів регулювання, які застосовуються різними групами країн. Тобто інституційно закріплені певні тимчасові вилучення, перехідні положення не тільки стосовно найбільш чутливих секторів економіки — аграрного та текстильного, але й стосовно груп країн, що розвиваються, а також країн з перехідною економікою. При цьому пільговий період, протягом якого можуть діяти певні вилучення і послаблення, тимчасові механізми, має на меті створення умов для адаптації економік названих груп країн до умов більш жорсткої міжнародної конкуренції, які мають настати внаслідок приєднання до системи глобального регулювання і вільного міжнародного переміщення ресурсів.

Так, первісні домовленості Уругвайського раунду ГАТТ передбачали відносно розвинених країн скорочення середньозважених імпортних тарифів у торгівлі товарами по 99% тарифних позицій на 40% — з 6,2% до 3,7%; зниження ступеня охоплення нетарифними бар’єрами у відношенні країн, що розвиваються, з 18% до близько 5,5 % від обсягу експорту 1992 року, що з врахуванням більш швидкого зростання у лібералізованому секторі складе до 2005 року 4,2% (для Східної Європи це скорочення складе з приблизно 21% до близько 5%).

Стосовно ж країн, що розвиваються, максимальні тарифи було заплановано знизити по 61% узгоджених тарифних позиціях на 28% — з 15% до 11%. На імпорт з розвинених країн середньозважений рівень тарифу має становити: країни, що розвиваються, з Азії — 8%, країни, що розвиваються, з Європи (виключаючи членів ЄС) — 16%, країни Латинської Америки — 18%, країни Африки — 23%. В цілому європейські країни, що розвиваються, мали скоротити тарифи з приблизно 9,6% до 7,3% [13].

Ці первісні оцінки не враховують того значного імпульсу, якого набув процес лібералізації вже після закінчення Уругвайського раунду ГАТТ. Адже під час засідання у грудні 1996 р. у Сінгапурі Міністерської конференції країн — членів СОТ були досягнуті додаткові домовленості щодо лібералізації у двох надзвичайно важливих наукоємних і дуже динамічних секторах:

Слід також відзначити, що загальний лібералізаційний вектор розвитку активно стимулюється не тільки Світовою організацією торгівлі. Не менший вплив здійснюють і політично обумовлені кредити міжнародних фінансових інституцій (МВФ і Світового банку), програми структурних реформ яких виходять із лібералізаційної філософії.

Разом із тим кризові явища у світовій економіці 1997—1999 роках, що були спровоковані фінансовими потрясіннями у Східній Азії та швидко поширились на інші регіони, охопивши такі великі країни, як Росія і Бразилія, засвідчили очевидну неадекватність швидких лібералізаційних процесів у світовому господарстві, які не супроводжуються адекватними змінами в регулятивних механізмах як на національному, так і регіональному та глобальному рівнях.

Емпіричні дані свідчать, що останніми роками в цілому зріс рівень вразливості багатьох країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою щодо впливу зовнішніх дестабілізуючих факторів — і це може обґрунтовано вважатись прямим наслідком малопродуманих та авантюрних схем лібералізації, що не враховували інституціональні та структурні обмеження менш розвинених та перехідних систем в аспекті адаптації до значно більш відкритого та менш керованого конкурентного середовища.

Характерними параметрами розвитку за таких умов стало помітне погіршення торговельних балансів і балансів поточних операцій, що покриваються за рахунок припливу іноземного приватного капіталу, а в разі його недостатності — за рахунок офіційних кредитів та позик міжнародних фінансових установ. Проте такі потоки капіталу, які самі по собі є об’єктом гострої кон- курентної боротьби між країнами-реципієнтами, в разі їхнього раптового скорочення можуть бути причиною значного і драматичного збільшення платіжного дефіциту та знецінення національних валют, зумовлюючи радикальне скорочення імпорту й істотне падіння загальної економічної динаміки.

Проблема полягає ще і в тому, що регулюючі механізми ТНК на сьогодні є значно більш розвиненими, ніж механізми, які забезпечують макроекономічне балансування різноманітних потоків у рамках світового господарства. Це особливою мірою стосується можливостей протидіяти стихійному перетіканню лібералізованого спекулятивного капіталу, який є потужним дестабілізуючим фактором.

Але ще більші проблеми виникають у структурному аспекті. Справа в тому, що розвиток найбільш передових секторів світової економіки, пов’язаних з інноваціями, розширення та поглиблення поділу праці в цих сферах об’єктивно не можуть здійснюватись поза сприятливим середовищем, яке активно формують уряди країн. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в цьому аспекті може справляти далеко не однозначний вплив. Адже вона створює найкращі умови технологічного розвитку передусім для вже сформованих розгалужених і потужних транснаціональних структур.

Можливості високотехнологічного розвитку менш розвинених країн в новій лібералізований глобальній торговельній системі значною мірою можуть бути обмежені і внаслідок прийняття жорстких правил, які стосуються прав інтелектуальної власності, що пов’язані з торгівлею (система TRIP). Адже через нестачу фінансових ресурсів технологічно менш розвинених країн процес передачі їм сучасної технології може бути істотно обмежений.

Серйозною проблемою постає нерівномірність розподілу ефектів від економічної глобалізації, яка реалізується через вивільнення нерегульованих ринкових сил. Основним двигуном цього процесу виступають потужні ТНК найбільш розвинених країн, і це принесе найбільшу користь саме розвиненим країнам. Останні спеціалізуються в рамках світового господарства на виробництві товарів та послуг з підвищеним рівнем доданої вартості та підвищеним змістом інтелектуального компоненту, а отже мають можливість привласнювати більшу ч