Розділи

загрузка...
1.10. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ТА ПРОТЕКЦІОНІЗМ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК В ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.10. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ТА ПРОТЕКЦІОНІЗМ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК В ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

В. Р. Сіденко

1. Еволюція лібералізму і протекціонізму в світовому господарстві та розвиток перехідних економічних систем

Практично для всіх країн із перехідною економікою характерна фундаментальна дилема в сфері становлення відкритої до зовнішнього світу ринкової системи, і зокрема кардинальне питання: протекціонізм чи свобода торгівлі? Ця дилема була значно загострена внаслідок того, що перехідний до ринкової системи процес відбувається в умовах більш широкого і масштабного загальносвітового трансформаційного процесу — в напрямку створення глобальної економіки, що базується на новітніх інформаційних технологіях та всеосяжній транснаціоналізації процесів вироб- ництва та обміну.

Однак із розвитку процесів глобалізації було б невиправданим робити простий висновок відносно того, що в його умовах географічно більш локальні процеси зміни системної організації в постсоціалістичному світі повинні апріорно виходити з пріоритету лібералізації як однієї з базисних характеристик нової глобальної економіки.

Парадокс полягає в тому, що більшої відкритості економічної системи, а отже й активного та економічно ефективного включення в процеси глобалізації можна досягти методами послідовного наближення до стандартів більш ліберальної економіки при можливому тимчасовому застосуванні методів захисту національних виробників; а з іншого боку, радикальна та економічно не обґрунтована лібералізація може бути причиною спонтанних деградаційних тенденцій в економіці, які істотно звужують можливості ефективної інтеграції в глобальну економіку.

В економіко-історичному аспекті цікаво порівняти етап переходу від централізованої командної соціалістичної економіки до ринкової з періодом становлення буржуазних (тобто розвинених ринкових) відносин у Західній Європі. В той період, як відомо, панували концепції меркантилізму [1] — з апеляцією до доволі сильного обмежувального впливу держави у сфері зовнішньої торгівлі, протекціонізму заради отримання активного сальдо торгового балансу. І тільки коли процес первісного нагромадження було в основному закінчено і на порядок денний висунулись проблеми створення оптимального середовища для функціонування розвинутих капіталістичних відносин, на зміну обмеженості меркантилізму з його протекціоністською схильністю прийшла концепція вільної торгівлі.

Сутність концепції вільної торгівлі в її рікардіанському трактуванні [3] узагальнено полягає в тому, що будь-яка країна, незалежно від рівня розвитку, структури, ефективності виробництва та інших факторів, включаючись в міжнародну торгівлю, отримує вигоду, якщо спеціалізується на виробництві та продажу товарів, відносно яких має порівняльну перевагу, тобто виробництво яких у країні коштує відносно дешевше. Оскільки такі відмінності в національній продуктивності праці у розрізі окремих товарів вважались малорухомими і ніби такими, що природно склалися, то логічно напрошувався висновок: найкраща політика держави у сфері зовнішньої торгівлі — це політика повного невтручання. Парадоксально, що саме це трактування переваг вільної торгівлі і сьогодні часто фігурує як теоретичне обґрунтування необхідності швидкої лібералізації зовнішньої торгівлі за умов переходу від централізованої планової до ринкової системи.

Однак суттєві зміни у світовій економіці наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. поставили під сумнів універсальність рікардіанської теорії порівняльних переваг. Саме під впливом необхідності коригування її слабких місць була розроблена теорія міжнародної торгівлі Хекшера–Оліна [5]. Доповнена положеннями теорії П. Самуельсона [4], вона принципово також йшла в руслі концепції свободи торгівлі, проте пояснювала її ефекти та міжнародну спеціалізацію різною наділеністю країн факторами виробництва: землею, капіталом, трудовими ресурсами. Фактично теорія Хекшера–Оліна компенсувала обмеженість первісного трактування концепції порівняльних переваг, розширивши їх до таких категорій, як рідкість, наділеність факторами, фактороємність. Це дозволило представити механізм міжнародної торгівлі вже не тільки як механізм реалізації певних статичних природних відмінностей в ефективності технологій виробництва, але й як результат функціонування капіталу, наявності певного трудового потенціалу.

Новий стан, у який увійшла світова економіка в період після Другої світової війни у зв’язку з науково-технічною революцією (яка вже в 1970-і роки стала дедалі чіткіше проявлятися як науково-виробнича революція), покликало до життя пошук нових пояснень механізмів міжнародної торгівлі. Серед них — концепція «життєвого циклу товару» [12], яка виходить із технологічного лідерства певних країн, що є основою міжнародного поділу праці в наукоємних, високотехнологічних сферах.

Поряд із цим дедалі більше визнається, що жодна з теоретичних конструкцій не дає універсального пояснення всіх спонукаючих стимулів й чинників розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, і тільки за допомогою різних теорій і підходів можна наблизитися до такого пояснення [4]. Очевидно, що ми маємо застосувати диференційований підхід до розвитку зовнішньоекономічних зв’язків в окремих сферах економіки залежно від того, які фактори для цієї сфери мають визначальне значення.

Так, міжнародну спеціалізацію країни в галузях виробництва сировини, продовольства, легкої промисловості та т. ін. із сильною залежністю від природних та кліматичних умов, в некапіталомістких та ненаукоємних галузях можна насамперед пов’язувати з наявністю природно властивих країні порівняльних переваг (статичних порівняльних переваг). Чим більш капіталомісткою є галузь, чим більш її розвиток залежить від екстенсивного використання обмежених факторів виробництва (наприклад, кваліфікованої робочої сили), тим більше уваги слід приділяти ступеню наділеності країни цими факторами.

І дещо інший підхід має домінувати у сферах наукоємних, з високими темпами технічного прогресу, інноваційної діяльності. В останньому випадку вирішальне значення може належати зовсім не природним передумовам та ресурсам, не наявному рівню суспільної продуктивності праці, навіть не достатній наділеності капіталом та кваліфікованими робітниками, а адекватній економічній політиці уряду країни, спрямованій на забезпечення технологічного лідерства. Саме поява значного за масштабами сектору економіки, де основну роль відіграють технологічні фактори, що динамічно створюються, виправдовує формування так званої стратегічної торговельної політики [7] та необхідність перегляду у зв’язку з цим концепцій міжнародної торгівлі, які раніше застосовувались.
Якщо перевести цю обставину на мову теорії Хекшера–Оліна, то можна було б до її конструкції додати ще один фактор — наявність сформованого державою середовища, що стимулює інновації. А мовою теорії порівняльних переваг Д. Рікардо треба в такому разі говорити про такі, що штучно формуються, або динамічні порівняльні переваги.

Разом із тим слід зазначити, що М. Портер [2] відмовився взагалі від терміну «порівняльні переваги», замінивши його більш широким поняттям — «конкурентні переваги». Останні, згідно з його теорією, визначаються складною системою (ромбом) факторів, що включає в себе параметри факторів, параметри попиту, розвиток споріднених та підтримуючих галузей, стратегію фірм, їхню структуру та суперництво. В цій конструкції факторні переваги є не тільки лише одним з компонентів конкурентної переваги, але й самі є в більшій мірі такі, що створюються, а не є пер- вісно даними перевагами. Інші дослідники [8] оперують обома термінами — порівняльними та конкурентними перевагами, проте вони розглядаються у динамічному контексті як фактори, що еволюціонують.

Така зміна акцентів у поясненні механізмів зовнішньоекономічної діяльності логічно приводить до необхідності переглянути й своє відношення до концепції свободи торгівлі та її застосування до умов перехідних економічних систем. З одного боку, зростаючий динамізм змін на світових ринках та структур світової економіки в цілому пред’являє підвищені вимоги до швидкості прийняття рішень, часу, протягом якого у найбільш оптимальному місці, незалежно від національних кордонів, можуть бути сконцентровані необхідні фактори виробництва. З іншого боку, розвиток найбільш передових секторів світової економіки, пов’язаних з інноваціями, розширення та поглиблення поділу праці в цих сферах об’єктивно не може здійснюватись поза сприятливим середовищем, яке активно формують національні уряди. І в цьому cенсі лібералізація зовнішньоекономічної діяльності перестає бути самодостатнім фактором економічної ефективності.

Більше того, для країн із уже сформованою розвиненою структурою науково-технічної та науково-виробничої діяльності надмірна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності — в смислі «вивільнення» наукоємних галузей від заходів державної підтримки — може виявитися причиною зниження у довготерміновому плані економічної ефективності через прискорене руйнування інноваційного середовища.

Отже, для умов переходу до ринкових відносин може бути цілком виправданим застосування концепції обмеженого, тимчасового протекціонізму, активно спрямованого на здійснення кардинальної економічної модернізації, інновацій і створення тим самим потенціалу міжнародної конкурентоспроможності економіки країни.

Безумовно, значне прискорення процесу глобалізації економіки в 1990-х роках накладає істотний відбиток на формування стратегії розвитку перехідних економік в цілому та їхньої зовнішньоекономічної стратегії зокрема. Воно безпосередньо пов’язане із значним проривом, досягнутим у галузі лібералізації і міжнародного регулювання світової торгівлі, що є наслідком багатосторонніх домовленостей в рамках Уругвайського раунду переговорів ГАТТ та наступних угод в рамках створеної Світової організації торгівлі (СОТ). Водночас слід констатувати, що ці процеси створили не тільки нові можливості для більш ефективного зростання, але й нові гострі проблеми глобального масштабу, які здатні підірвати новостворений потенціал розвитку. Про це свідчить не лише світова фінансова криза 1997—1999 років, але й зростаюча опозиція нинішній парадигмі глобалізації з боку різних міжнародних урядових (передусім системи ООН) та неурядових організацій. Це, зокрема, мало своїм практичним наслідком фактичний провал Міністерської конференції країн — членів СОТ в Сіеттлі (США) наприкінці 1999 року, де обговорювались важливі проблеми надання нового імпульсу розвиткові глобалізації на основі лібералізації.

Зазначені обставини об’єктивно вимагають ретельного перегляду співвідношення двох сторін глобалізаційного процесу — лібералізації та регулювання, включаючи ті його аспекти, що відносяться до захисту національних товаровиробників.

2. Лібералізація і регулювання світової торгівлі в рамках системи ГАТТ/СОТ

Якісно новий рівень лібералізації світової торгівлі, досягнутий на основі домовленостей в рамках ГАТТ/СОТ, характеризує значне посилення універсальності в дії регулятивних принципів цієї інституції — як в секторальному, так і територіальному (географічному) аспектах.

Так, якщо раніше регулюючі норми ГАТТ у повному обсязі розповсюджувались практично тільки на країни з розвиненою ринковою економікою, то тепер в сферу їхнього безпосереднього системного впливу потрапила не тільки значна кількість країн, що розвиваються, але й держав з перехідною економікою. Більше того, внаслідок універсалізації ГАТТ об’єктивно виникла нова ситуація, коли залишатись поза межами міжнародних норм ГАТТ/ СОТ стало стратегічно невигідним для будь-якої країни, яка розраховує на тісну інтеграцію в міжнародні економічні структури та повне використання переваг міжнародного поділу праці.

З іншого боку, почалося поширення процесу лібералізації торгівлі та міжнародних регулюючих норм на ті сфери, які раніше були прерогативою виключно національного або регіонального (у випадку ЄС) регулювання. Йдеться про регулювання ринків сільськогосподарської продукції, текстильних виробів і готового одягу, ринки послуг, іноземні інвестиції, питання інтелектуальної власності, проблеми, пов’язані з технічними бар’єрами у торгівлі, які раніше переважно випадали з цієї системи. Таким чином міжнародна торговельна система переростає у комплексну систему лібералізації та регулювання міжнародних економічних відносин в цілому. В своєму нинішньому вигляді вона спрямована насамперед на гармонізоване міжнародне регулювання наступних питань:

Слід відзначити, що універсалізація та розширення масштабів лібералізації міжнародної торгівлі в своїй первинній фазі передбачають асинхронний перебіг лібералізаційних процесів та, відповідно, неодночасне розповсюдження на них норм ГАТТ/СОТ. Тому майже на десятирічний період (до 2005 року) глобальна торговельна система, відповідно до нині чинних домовленостей, має зберегти певні ознаки гетерогенності щодо режимів регулювання, які застосовуються різними групами країн. Тобто інституційно закріплені певні тимчасові вилучення, перехідні положення не тільки стосовно найбільш чутливих секторів економіки — аграрного та текстильного, але й стосовно груп країн, що розвиваються, а також країн з перехідною економікою. При цьому пільговий період, протягом якого можуть діяти певні вилучення і послаблення, тимчасові механізми, має на меті створення умов для адаптації економік названих груп країн до умов більш жорсткої міжнародної конкуренції, які мають настати внаслідок приєднання до системи глобального регулювання і вільного міжнародного переміщення ресурсів.

Так, первісні домовленості Уругвайського раунду ГАТТ передбачали відносно розвинених країн скорочення середньозважених імпортних тарифів у торгівлі товарами по 99% тарифних позицій на 40% — з 6,2% до 3,7%; зниження ступеня охоплення нетарифними бар’єрами у відношенні країн, що розвиваються, з 18% до близько 5,5 % від обсягу експорту 1992 року, що з врахуванням більш швидкого зростання у лібералізованому секторі складе до 2005 року 4,2% (для Східної Європи це скорочення складе з приблизно 21% до близько 5%).

Стосовно ж країн, що розвиваються, максимальні тарифи було заплановано знизити по 61% узгоджених тарифних позиціях на 28% — з 15% до 11%. На імпорт з розвинених країн середньозважений рівень тарифу має становити: країни, що розвиваються, з Азії — 8%, країни, що розвиваються, з Європи (виключаючи членів ЄС) — 16%, країни Латинської Америки — 18%, країни Африки — 23%. В цілому європейські країни, що розвиваються, мали скоротити тарифи з приблизно 9,6% до 7,3% [13].

Ці первісні оцінки не враховують того значного імпульсу, якого набув процес лібералізації вже після закінчення Уругвайського раунду ГАТТ. Адже під час засідання у грудні 1996 р. у Сінгапурі Міністерської конференції країн — членів СОТ були досягнуті додаткові домовленості щодо лібералізації у двох надзвичайно важливих наукоємних і дуже динамічних секторах:

Слід також відзначити, що загальний лібералізаційний вектор розвитку активно стимулюється не тільки Світовою організацією торгівлі. Не менший вплив здійснюють і політично обумовлені кредити міжнародних фінансових інституцій (МВФ і Світового банку), програми структурних реформ яких виходять із лібералізаційної філософії.

Разом із тим кризові явища у світовій економіці 1997—1999 роках, що були спровоковані фінансовими потрясіннями у Східній Азії та швидко поширились на інші регіони, охопивши такі великі країни, як Росія і Бразилія, засвідчили очевидну неадекватність швидких лібералізаційних процесів у світовому господарстві, які не супроводжуються адекватними змінами в регулятивних механізмах як на національному, так і регіональному та глобальному рівнях.

Емпіричні дані свідчать, що останніми роками в цілому зріс рівень вразливості багатьох країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою щодо впливу зовнішніх дестабілізуючих факторів — і це може обґрунтовано вважатись прямим наслідком малопродуманих та авантюрних схем лібералізації, що не враховували інституціональні та структурні обмеження менш розвинених та перехідних систем в аспекті адаптації до значно більш відкритого та менш керованого конкурентного середовища.

Характерними параметрами розвитку за таких умов стало помітне погіршення торговельних балансів і балансів поточних операцій, що покриваються за рахунок припливу іноземного приватного капіталу, а в разі його недостатності — за рахунок офіційних кредитів та позик міжнародних фінансових установ. Проте такі потоки капіталу, які самі по собі є об’єктом гострої кон- курентної боротьби між країнами-реципієнтами, в разі їхнього раптового скорочення можуть бути причиною значного і драматичного збільшення платіжного дефіциту та знецінення національних валют, зумовлюючи радикальне скорочення імпорту й істотне падіння загальної економічної динаміки.

Проблема полягає ще і в тому, що регулюючі механізми ТНК на сьогодні є значно більш розвиненими, ніж механізми, які забезпечують макроекономічне балансування різноманітних потоків у рамках світового господарства. Це особливою мірою стосується можливостей протидіяти стихійному перетіканню лібералізованого спекулятивного капіталу, який є потужним дестабілізуючим фактором.

Але ще більші проблеми виникають у структурному аспекті. Справа в тому, що розвиток найбільш передових секторів світової економіки, пов’язаних з інноваціями, розширення та поглиблення поділу праці в цих сферах об’єктивно не можуть здійснюватись поза сприятливим середовищем, яке активно формують уряди країн. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в цьому аспекті може справляти далеко не однозначний вплив. Адже вона створює найкращі умови технологічного розвитку передусім для вже сформованих розгалужених і потужних транснаціональних структур.

Можливості високотехнологічного розвитку менш розвинених країн в новій лібералізований глобальній торговельній системі значною мірою можуть бути обмежені і внаслідок прийняття жорстких правил, які стосуються прав інтелектуальної власності, що пов’язані з торгівлею (система TRIP). Адже через нестачу фінансових ресурсів технологічно менш розвинених країн процес передачі їм сучасної технології може бути істотно обмежений.

Серйозною проблемою постає нерівномірність розподілу ефектів від економічної глобалізації, яка реалізується через вивільнення нерегульованих ринкових сил. Основним двигуном цього процесу виступають потужні ТНК найбільш розвинених країн, і це принесе найбільшу користь саме розвиненим країнам. Останні спеціалізуються в рамках світового господарства на виробництві товарів та послуг з підвищеним рівнем доданої вартості та підвищеним змістом інтелектуального компоненту, а отже мають можливість привласнювати більшу частину того чистого доходу, який буде генеруватися внаслідок більш оптимального розподілу ресурсів. Більше того, окремі нові глобальні правила, як то угода відносно прав інтелектуальної власності, що діє в рамках регулятивних норм СОТ, можуть об’єктивно закріплювати домінування ТНК походженням з найбільш розвинених країн.

Процес зростаючої глобалізації містить у собі проблему розбіжності глобального та локального (тобто національного) економічних ефектів. При цьому найбільші загрози опинитись у чистому програші існують для менш розвинених країн, особливо у короткостроковій перспективі (табл. 1).

Таблиця 1

ОЦIНКА СЕРЕДНЬОРIЧНОГО ЕФЕКТУ ВIД РЕАЛIЗАЦIЇ УГОД УРУГВАЙСЬКОГО РАУНДУ ГАТТ У КОРОТКОСТРОКОВIЙ І ДОВГОСТРОКОВIЙ ПЕРСПЕКТИВI

Регіони (країни)

І

ІІ

ІІІ

ІV

V

Свiт у цiлому

58,6 (63,7)

16,4 (20,3)

2,7 (86,8)

96,0 (170,6)

0,4 (0,7)

Промислово розвиненi країни

48,7 (49,8)

17,9 (16,9)

8,7 (46,3)

76,7 (115,4)

0,4 (0,6)

Країни, що розвиваються

9,9 (13,9)

–1,5 (3,4)

12,9 (40,5)

19,4 (55,2)

0,4 (1,2)

Центральна i Схiдна Європа1

–0,1 (–0,0)

–0,5 (–0,3)

0,8 (2,3)

–0,2 (1,2)

–0,1

(0,1)

КНР

–0,5 (–0,8)

1,0 (1,7)

0,9 (1,2)

1,3 (2,0)

0,3 (0,5)

Примітки.

Перша цифра кожної позиції — оцінка ефекту у короткостроковiй, в дужках — у довгостроковiй перспективi.

Середньорiчний ефект (в млрд дол. США) вiд:

(I) — лiбералiзацiї сiльського господарства і торгiвлi сiльськогосподарськими товарами;

(II) — припинення чинностi багатосторонньої угоди по текстилю;

(III) — реформ, що стосуються обробної промисловостi та торгiвлi її продукцiєю;

(IV) — сумарний абсолютний ефект вiд реалiзацiї угод Уругвайського раунду;

(V) — величина сумарного абсолютного ефекту вiд реалiзацiї угод Уругвайського раунду по вiдношенню до ВВП вiдповiдної країни, територiї або регiону (у відсотках).

Джерело: Оценка последствий реформ, осуществляемых ВТО // БИКИ. — 1998. — № 22. — С. 1, 4.

Загалом слід відзначити, що інтенсифікація лібералізації міжнародної торгівлі наприкінці ХХ сторіччя не створила рівних умов для різних країн. Для країн з менш розвиненими ринковими економіками в новій глобальній торговельній системі залишаються значні перешкоди для реалізації переваг вільної торгівлі, що насамперед визначається їхньою інституціональною недорозвиненістю, відсутністю належного фінансового та кадрового забезпечення. При цьому фактично зберігається значна асиметрія в реальних (а не формально задекларованих) можливостях доступу на зарубіжні ринки товарів і послуг. Ця асиметрія має тенденцію до збільшення в умовах зменшення ролі відносно простих (тарифних) форм протекціонізму і відносного збільшення значення більш складних і часто прихованих форм нетарифного протекціонізму. Останні дуже широко застосовуються розвиненими країнами у формі:

Гостро постала проблема проведення нового раунду багатосторонніх торговельних переговорів, що вже дістав назву «Раунду тисячоліття». Визначення пріоритетів цього нового раунду викликають суперечки. Якщо розвинені країни роблять наголос на продовженні інтенсивного і широкомасштабного процесу лібералізації з метою підтримання того лібералізаційного імпульсу, який отримала міжнародна торговельна система внаслідок Уругвайського раунду ГАТТ, то країни, що розвиваються, наполягають на ретельному перегляді недоліків Уругвайського раунду і веденні переговорів під гаслом «раунду розвитку» («development round»). При цьому головні акценти мають бути перенесені на питання більш ліберального доступу до ринків розвинених країн, встановленні справедливих правил конкуренції на міжнародних ринках і при збереженні за менш розвиненими країнами можливостей проводити більш гнучку торговельну політику. Останнє передбачає виразний акцент на створення конкурентоспроможних галузей в менш розвинених країнах — як за рахунок підтримки експортоорієнтованих виробництв, так і через зменшення імпортоємності економічного зростання. Що ж стосується поглиблення лібералізаційних тенденцій, то вони мають охопити тільки сектори сільського господарства та послуг [11].

Необхідно зауважити, що в своїй основі позиції більшості країн, що розвиваються, та більшості країн з перехідною економікою в рамках нової лібералізованої глобальної торговельної системи об’єктивно мають багато спільного. Це випливає з їхніх спільних завдань інституціонального розвитку в напрямку розвиненої ринкової економіки, забезпечення значного прискорення темпу технологічної модернізації. І це означає, що абсолютна більшість тих проблем, які ставлять країни, що розвиваються, у галузі удосконалення механізмів глобального регулювання торговельно-економічних відносин, є одночасно і проблемами країн з перехідною економікою.

3. Cистема форм і методів регулювання зовнішньої торгівлі в перехідній економіці

Cистема форм і методів регулювання експорту та імпорту в перехідній економіці має становити досить складний комплекс, який ґрунтується на послідовній лібералізації, проте забезпечує нейтралізацію недоліків, які породжуються недосконалістю ринкових відносин у перехідній економіці.

Оскільки більшість країн починають реформи в умовах різкого товарного голоду на внутрішньому ринку, наявності значного грошового надлишку, не забезпеченого товарами, у початковій фазі, зазвичай, переважає філософія «захисту внутрішнього ринку від експорту». Це приводить до нетипового для світової практики стану, коли відсутній скільки-небудь значний рівень обмеження імпорту, і навпаки, активно застосовується вивізне мито з метою стримування відпливу з країни ряду дефіцитних товарів. Цей підхід підтримується процесом лібералізації цін, зовнішньої торгівлі та валютних відносин. Вплив валютного курсу, що знижується, на експорт та імпорт немов заміщує виконання захисних функцій з боку імпортного тарифу і створює надто сильні стимули для вивозу ряду товарів, по яких у початковому періоді реформ існує занадто значна вихідна різниця у цінах внутрішніх та зовнішньоторговельних. Саме на нейтралізацію цього цінового диференціалу і спрямована дія експортного мита.

Такий інверсійний (у порівнянні з міжнародною практикою, де експорт не обмежується, а стимулюється, а імпорт, навпаки, відносно стримується) стан митно-тарифної системи не може, отож, вважатися аномалією:

Ця інверсійна модель тарифного регулювання має тимчасовий характер і поступово трансформується у звичайну модель в умовах вирівнювання — по мірі зростання реального курсу валюти — цінових ефектів, спричинених первісним надмірним знеціненням (у реальному виразі) національної валюти.

Застосування інверсійної моделі спрямоване на пряме зниження стимулів для експорту сировинних товарів та на побічне стимулювання зростання цінової конкурентоспроможності продукції «верхніх поверхів» економіки — що є надзвичайно важливим для країн, які входять у реформи зі вже відносно розвиненою, високо диференційованою структурою національного господарства. Саме тимчасове застосування інверсійного підходу, якщо воно здійснюється в розумних межах і на основі ретельно продуманої стратегії розвитку, здатне дати ту тимчасову передишку, за якої бажано провести мінімально необхідні заходи з підвищення нецінової конкурентоспроможності зазначених сфер.

По мірі того, як змінюються цінові умови, скориговані політикою валютного курсу, а сама країна входить у так званий трансформаційний спад, що стимулюється більш жорсткою монетарною політикою, виникає мотив переходити від системи експортного мита до системи експортних дотацій, а точніше — від прихованих у величині валютного курсу експортних дотацій до відкритої фінансової підтримки експорту. З іншого боку, виникають підстави для істотного посилення імпортного протекціонізму.

Сама по собі така еволюція має об’єктивний характер. Однак в її процесі часто спостерігаються гіперпротекціоністські тенденції, що стимулюються тиском з боку тих суспільних та підприємницьких верств, які опиняються у програші в результаті падіння конкурентоспроможності, прибутковості або зайнятості. Успіх трансформаційного процесу багато в чому пов’язаний із тим, наскільки державі вдається протистояти таким гіперпротекціоністським тенденціям, розвиток яких загрожує гальмуванням прогресивних структурних перетворень, наростанням явищ соціального утриманства, макроекономічною дестабілізацією.

Таким чином, держава повинна у початкових періодах ринкових перетворень — до того, як закінчені в основному процеси радикальної структурної трансформації і створені на цій основі нові, міжнародно конкурентоспроможні структури — пройти досить вузьким коридором, що відділяє режим вільної торгівлі від жорсткого протекціонізму. Цей коридор являє собою модель «обмеженого, тимчасового та активного протекціонізму».

Це означає необхідність застосування протекціонізму не як системного принципу, а як винятку, як доповнення до базисного принципу свободи зовнішньоекономічної діяльності, з прогресуючим, заздалегідь обнародуваним графіком зменшення і ліквідації таких захисних заходів протягом періоду, достатнього для здійснення базисних структурних перетворень та сталого підвищення міжнародної конкурентоспроможності в обраних галузях. Виходячи з часової тривалості сучасних процесів інвестування та міжнародної практики здійснення структурних реформ, можна вважати найімовірнішою тривалістю такого пільгового періоду 8–10 років.

У процесі лібералізації зовнішньоторгових режимів важливим питанням є не тільки зниження середніх рівнів тарифів, але й зменшення розкиду між його різними рівнями, а також поступова ліквідація або зменшення різноманітних винятків та пільг у цій галузі, окрім тих, що надаються в рамках економічно обґрунтованих спеціальних режимів торгівлі (вільних економічних зон).

Для будь-якої країни з перехідною економікою за умов недостатності у початкових фазах перехідного процесу приватних накопичень актуальність застосування у ряді ключових галузей, що визначають динаміку міжнародної конкурентоспроможності, протягом певного пільгового періоду заходів прямої державної фінансової підтримки зумовлюється важливістю фінансування масштабних структурних перетворень у напрямку зростання міжнародної конкурентоспроможності. Разом з тим як з точки зору міжнародної практики застосування субсидування, так і норм системи ГАТТ/СОТ важливо правильно визначити форми і напрямки такого субсидування.

Насамперед, субсидування може застосовуватись у різноманітних формах, починаючи від прямого виділення бюджетного фінансування, надання пільгових кредитів державними або контрольованими державою установами до більш опосередкованих способів — надання гарантій за позиками, податкових пільг, в тому числі податкових кредитів, гарантованих урядових закупок та ін. [10]. При цьому субсидії мають надаватися, зазвичай, на основі:

*1: {Останнім часом посилюється тиск країн, що розвиваються, в бік продовження такого терміну.}

Політика субсидування дозволяється нормами ГАТТ/СОТ у разі надання допомоги в адаптації до нових вимог ринкового середовища у процесі трансформації в ринкову економіку (стаття 29 нової Угоди з субсидій — Subsidies Agreement [6]). Країни з перехідною економікою можуть «задіяти програми та заходи, необхідні для такої трансформації». Ці країни мають певні послаблення у відношенні заборонених та обмежених міжнародними нормами субсидій — за рахунок вимоги поступово усувати такі субсидії на протягом семирічного періоду — та обмеження вжиття до них заходів впливу, які передбачені Угодою з субсидій.

У процесі трансформування системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності на ринковій основі вже у початковому періоді важливо забезпечити радикальний відхід від практики масованого застосування кількісних обмежень експорту та імпорту — за рахунок заміни квот і ліцензій на заходи митно-тарифного регулювання.

Практика багатьох держав з використання квотування і ліцензування довела, що, по-перше, ці механізми дієві, коли вони застосовуються тільки по відношенню до вузького кола товарів і послуг і є надійні механізми контролю за обґрунтованістю рішень, що приймаються в цій сфері. Останні, зазвичай, прогресивно знижують свою ефективність у міру розширення кола об’єктів, що ліцензуються. По-друге, мабуть, жодна інша форма державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності не є таким поживним середовищем для розвитку корупції, яким є процедура виділення квот і ліцензій. Вона виступає ніби запрошенням до економічних агентів орієнтуватися переважно на патологічну кримінальну мікроекономічну адаптацію до зовнішнього середовища. По-третє, хоча застосування таких інструментів регулювання спричинює втрати для споживачів, аналогічні тим, що виникають за застосування тарифів, використання кількісних обмежень не приносить державній скарбниці практично аніякого доходу, що має негативні наслідки з точки зору зменшення фінансової бази для балансування економіки і стимулювання прогресивних структурних перетворень у початкових фазах перехідного процесу.

Виходячи з вищевикладеного, очевидно, є підстави обмежити застосування квотування в основному лише такими випадками:

Що ж стосується процедур ліцензування експорту та імпорту, то вони (окрім випадків встановлення квот) можуть використовуватись насамперед у трьох випадках:

Разом з тим слід звернути увагу на ту обставину, що демонтування кількісних заходів регулювання експорту та імпорту зовсім не рівнозначне послабленню дії нетарифних заходів регулювання в цілому. Навпаки, відхід від переважної опори на такі зовнішньо дуже прості, але й настільки ж проблематичні у відношенні ефективності та ризику заходи, як ліцензії і квоти, передбачає розгортання комплексної системи заходів нетарифного регулювання. При цьому особливу увагу слід приділити групі технічних і техніко-економічних стандартів і вимог. Є всі підстави вважати, що саме відставання на цій ділянці є для багатьох країн з перехідною економікою важливою причиною послаблення захисту їхньої національної промисловості та сільськогосподарського сектору у початкових фазах ринкової трансформації. Це, зокрема, має результатом заповнення внутрішніх ринків таких країн недоброякісною продукцією, шкідливою для здоров’я населення та навколишнього середовища, але досить конкурентоспроможною у ціновому відношенні.

4. Проблеми адаптації української економіки до вимог глобальної торговельної системи

Завдання отримання Україною повноправного членства в СОТ обумовили пошук шляхів пристосування існуючого режиму регулювання торгівлі до норм міжнародного права. Слід відзначити, що з початком згаданого переговорного процесу еволюція режиму регулювання зовнішньоекономічної діяльності в країні переважно пов’язана з вимогами згаданої системи, що висуваються до країн, які мають намір набути в ній членства. Це певною мірою звужує границі прийняття довільних національних рішень, в тому числі і стосовно методів підтримки своїх виробників в конкуренції з іноземними фірмами, а також щодо можливих меж і механізмів застосування протекціоністських заходів. Про це слід особливо наголосити в контексті дискусій, що відбуваються в Україні навколо проблеми захисту національного товаровиробника.

Слід також взяти до уваги ту обставину, що загалом до країн-претендентів у СОТ застосовуються по окремих важливих параметрах більш жорсткі вимоги, ніж до нинішніх членів, які брали участь в заснуванні СОТ. Так, експерти ЮНКТАД відзначають, що основні розвинені країни виявляють опозицію в аспекті надання відповідних перехідних періодів для адаптації, вимагають прийняття додаткових зобов’язань в галузях сільського господарства, приватизації, експортних тарифів та підписання торговельних угод, які загалом не є обов’язковими для країн-членів. Країнам-претендентам пропонують лібералізувати доступ до їхніх ринків товарів і особливо послуг в такій мірі, яка може суперечити поточним завданням їхнього розвитку. Загалом в процесі прийняття нових членів дуже часто керуються геополітичними стратегіями [11, с. 44].

Входження України у переговорний процес і процедури гармонізації її торговельного режиму з вимогами системи ГАТТ/СОТ, були започатковані у 1995 р. В рамках цього процесу у квітні 1996 р. було ухвалено Концепцію трансформації митного тарифу України у відповідності до системи ГАТТ на 1996–2005 рр., основні положення якої реалізуються через урядові постанови, що приймаються з другої половини 1996 р.

Згадана концепція передбачає приведення системи імпортних тарифів у відповідності до вимог ГАТТ/СОТ на протязі перехідного періоду, який для різних товарних груп буде тривати від 3 до 10 років. При цьому основна мета — досягнення середньозваженого рівня імпортного тарифу в 14%, а також певне зниження максимальних тарифних ставок. Для більшості промислових товарів вказані ставки не повинні перевищувати 30%, а для сільськогосподарських продуктів — 70%.

Концепція тарифної перебудови передбачає використання трирівневої тарифної системи: з низьким рівнем мита на сировину, середнім — на напівфабрикати та відносно більш високим на готові вироби, що цілком вписується в завдання підтримки вітчизняних товаровиробників. При цьому високі рівні імпортного мита мають застосовуватись у відношенні до:

Товари, які є предметом обкладання в Україні акцизним збором, підлягають обкладанню не більш ніж 70-відсотковим імпортним митом.

Середній рівень тарифних ставок передбачений для текстильних виробів та одягу, інших товарів легкої промисловості, із зниженням на протязі перехідного періоду їхнього рівня до низького.

Особливістю зазначеної Концепції є встановлення заздалегідь оголошеного деталізованого розкладу поступового зниження рівня високого мита до рівнів, встановлених в рамках системи ГАТТ/СОТ. У той же час вона забезпечує преференційне відношення до тих видів імпорту, які підтримують національне виробництво (основні комплектуючі і матеріали, обладнання і технології), особливо в тих галузях, які відносяться до пріоритетних та/ або складають основу експортного потенціалу.

Урядом України також вживаються заходи щодо впровадження в національну правову систему положень ГАТТ/СОТ, що регулюють використання технічних бар’єрів в торгівлі, процедур імпортного ліцензування, торгових аспектів прав інтелектуальної власності, правил митної оцінки товарів, використання санітарних та фітосанітарних заходів тощо. Вже запроваджені механізми, які дозволяють у випадку значної нерівноваги на внутрішньому ринку відносно окремих товарів вживати захисні заходи, включаючи тимчасові кількісні обмеження, у відповідності до правил ГАТТ/СОТ.

Звичайно, для України більш прийнятною була б модель поведінки у переговорному процесі Китаю, який вже протягом більше десяти років веде ретельне узгодження параметрів лібералізації свого торговельного режиму, виявляючи надзвичайну непоступливість в багатьох питаннях, які, на думку китайських урядовців, належать до стратегічних з точки зору забезпечення обраної концепції суспільного розвитку. Проте для України використання китайського досвіду в цьому питанні вже не є можливим. В України, з її незавершеними виробничими циклами і підвищеною залежністю від поставок з-за кордону, з гіпертрофовано розвиненими, з точки зору потреб внутрішнього ринку, багатьма галузями, що випускають проміжну продукцію (напівфабрикати) існує підвищена потенційна вразливість при вживанні до неї іншими державами заходів економічного тиску. Відсутність такої ваги, яку має Китай — за кількістю населення, динамічністю розвитку, накопичених резервів іноземної валюти тощо — також диктує необхідність йти на компроміси в процесі приєднання до системи ГАТТ/СОТ.

Разом з тим існують питання, які мають критично важливе значення для перспектив розвитку України і щодо яких мають бути забезпечені базові національні інтереси в процесі лібералізації зовнішньої торгівлі та прийняття міжнародних норм регулювання. До них насамперед належать:

Реалізація зазначених принципів має гарантувати баланс між національними та глобальними началами в стратегії інтеграції України в світову економіку ХХІ сторіччя.

Література