Розділи

загрузка...
1.6. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА У СУЧАСНОМУ РИНКОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

 

1.6. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА У СУЧАСНОМУ РИНКОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Ю. К. Зайцев

Механізм забезпечення добросовісної конкуренції має включати елементи, які б спрямовували розвиток господарської системи, суспільства в цілому не просто на економічне зростання, а визначали би такі його інструменти та форми, що відповідають сучасним потребам із позицій зупинення тенденції до соціального відчуження в межах функціонуючої капіталістичної системи.

Особливість процесу формування такого механізму полягає, на наш погляд, у переплетінні, взаємодії двох, певною мірою незалежних, тенденцій: виникненні та формуванні якісно нового виду економічної політики — соціальної політики держави як постійного фактора впливу на умови співпраці всіх основних суб’єктів економічної системи, та формуванні об’єктивних чинників розвитку сучасного типу продуктивних сил, які, незалежно від обставин, диктують необхідність створення і дотримання певних форм такої співпраці як гаранта подальшого розвитку соціально-економічної системи в цілому.

Слід, мабуть, зазначити, що ще й сьогодні серед економістів, соціологів, політологів відсутня єдність у розумінні суті, місця та ролі соціальної політики у реалізації об’єктивних потреб соці- ально-економічного розвитку суспільства, його економічної, господарської та соціальної систем. Пояснюється це зокрема й тим, що, аналізуючи проблеми розвитку соціально-економічних процесів на національному та наднаціональному рівнях, не завжди глибоко застосовують принципи системної парадигми, головними серед яких є, на думку Яноша Корнаї, посилена увага до взаємодії між різними сферами функціонування суспільства (політикою, економікою, культурою, ідеологією) та усвідомлення реального життя у його цілісності настільки глибоко, наскільки це можливо [1].
Більшість дослідників розглядають соціальну політику як систему інструментів та дій урядів, націлену на забезпечення соці- ального захисту, тобто пов’язують її лише із визначенням принципів, форм, методів перерозподілу ВВП в інтересах знедолених верств населення.

Так, наприклад, Боб Дікон, Мішель Халс та Пол Стабс, досліджуючи проблеми глобалізації соціальної політики та соціалізації глобальної політики, зазначають, що традиційно соціальна політика завжди була об’єктом тих державних та недержавних видів діяльності в масштабах країни, котрі спрямовувалися на втручання в діяльність вільного ринку у зв’язку з потребами соціального захисту й суспільного добробуту. Центральне місце в соціальній політиці посідали механізми перерозподілу доходу, через які працюючі особи утримували людей, нездатних працювати за віком, за інвалідністю, через родинні обставини та неспроможності ринку [2].

Один із сучасних українських дослідників проблем соціального розвитку П. Шевчук, визначаючи цілі соціальної політики, вважає найголовнішою її метою — в межах усіх без винятку держав — надання особливого захисту та допомоги недієздатним та нужденним групам населення, не заперечуючи, щоправда, й такої мети як створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил [3]. Відповідно, соціальну політику він вважає одним із видів регулювання держави, «яка називається державою загального добробуту та взяла на себе обов’язки забезпечувати певний добробут населення» [4], відзначаючи водночас, що найбільш цілісним і лаконічним визначенням цього поняття слід вважати те, яке є ширшим, ніж держава загального добробуту, і включає програми, служби та заходи, що переслідують соціальні цілі, охоплюючи різноманітні сфери життєдіяльності членів суспільства (виробничу, духовну, побутову), регулюючи стосунки між суспільством, колективом, особою не тільки у кожній із цих сфер, але й і в зонах їхньої взаємодії.

Така нестійка, до певної міри суперечлива позиція автора, подібні погляди на соціальну політику інших дослідників [5], пов’язані із недостатньою увагою до розв’язання питання, яке має принциповий характер: чи виступає соціальна політика самостійною формою діяльності держави, чи має вона абсолютно автономне, самостійне поле прояву та реалізації?

Відповідь на це запитання пов’язана із розумінням суті та завдань соціальної політики у сучасному світі, де жодна сфера людської діяльності, існування не є наслідком лише благодійності, філантропії. Сформованість будь-якої системи, метасоціальної системи зокрема, передбачає взаємодію, взаємовпливи, взаємозалежність усіх елементів такої системи. Отже призначення, роль соціальної політики слід розглядати, виходячи із розуміння механізму взаємовпливів, взаємозалежності систем соціальних та економічних законів, соціальної та економічної системи суспільства на даному конкретному етапі його розвитку.

Не можна погодитися і з твердженням про те, що соціальна політика є одним із видів регулювання лише держави добробуту. Соціальна політика виникла із виникненням суспільства. Однак системи, форми, цілі та інструменти її мінялися залежно від того, які проблеми та потреби перед цим суспільством стояли у даний конкретний період його історії. Обмеженість ресурсів при існуванні держави — військового табору у стародавній Спарті, наприклад, покликала до життя соціальну політику, згідно з якою всі здорові члени суспільства обов’язково забезпечувалися їжею, одягом і зброєю за принципом зрівняльного розподілу, а хворі та немічні, у першу чергу діти, знищувалися. У скіфів мобільність суспільства, в умовах коли інструментом і формою відтворення матеріальних благ, необхідних для виживання, було постійне кочування у степах, одним із напрямків та інструментів соціальної політики, що забезпечували виживання решти, було насильницьке знищення старих немічних членів племені.

Приклади подібної соціальної політики можна наводити довго. Але висновок можна зробити такий: в умовах обмеженості факторів виробництва, слабкого розвитку продуктивних сил соціальна політика правлячих верств носила вимушений характер, була націлена лише на збереження обмежених результатів виробничої діяльності, а не на примноження їх за допомогою цієї політики. Тільки у сучасних умовах, в умовах розвитку НТР, виникла ситуація, коли збільшення суспільного та індивідуального багатства, розвиток самого суспільства викликає до життя потребу в активній системній, багатоцільовій соціальній політиці, де система соціального захисту є не просто актом гуманності суспіль- ства, а незаперечним мотивом, стимулом діяльності працюючих, де чільне місце посідають напрямки соціальної політики, що пов’язані із забезпеченням подальшого розвитку існуючої економічної та господарської систем.

Соціальна політика за цих умов втрачає статус вторинної, залишкової, необов’язкової. Вона стає, на наш погляд, невід’ємною, навіть домінуючою ланкою системи «економічна політика», виконуючи таким чином свою позитивну регулюючу та стимулюючу роль у забезпеченні динамічного розвитку національного господарства держави, його ефективності і, таким чином, створюючи можливості для ефективного функціонування системи соціального захисту. Отже, ми розглядаємо соціальну політику, по-перше, як один із видів саме економічної політики; по-друге, як цілісну автономну систему в системі економічної політики, що дозволяє виділити мінімум два напрямки у цій системі: перший, пов’язаний із забезпеченням ефективності реалізації цілей інших видів економічної політики, другий — із забезпеченням соціального захисту тих верств населення, індивідів, які потребують саме захисту, підтримки з боку суспільства у прямому розумінні цього слова.

Перший напрямок є, на наш погляд, визначальним, оскільки ефективна соціальна політика у цій системі координат безпосередньо впливає не тільки на розвиток виробництва, але й, що принципово важливо, на розвиток, трансформацію системи економічних відносин даного суспільства, країни, світу. Саме перший напрямок забезпечує процес формування «соціального капіталу», виникнення якого змінює характер економічних відносин між основними суб’єктами суспільного виробництва, викликає до життя таке якісно нове для ринкової економіки явище, як соціальна відповідальність бізнесу, фірми, підприємця, трансформує систему інтересів, мотивації до праці.

Інноваційні процеси у світовій економіці пов’язані, і чим далі, тим все сильніше, не лише із свідомим використанням інвестицій з метою розробки та впровадження у виробництво новітніх технологій, новітніх знарядь праці тощо, які забезпечують зростання продуктивності праці, збільшення та урізноманітнення продукції, що виходить на ринок. У сучасних умовах посилюється рівень безпосередньої залежності такої розробки, ефективного та прибуткового використання технологічних нововведень від якості підготовки та рівня забезпечення інтересу до праці основної маси суб’єктів, зайнятих у суспільному виробництві. Творчий, інноваційний потенціал робітника стає головним ресурсом економіки, нової якості економічного зростання у розвинених країнах Заходу, саме такий потенціал є запорукою успішного реформування соціально-економічних систем постсоціалістичних країн, зокрема України.

Останнім часом в економічній літературі розвинених країн все більше уваги приділяють аналізу закономірностей становлення, прояву та функціонування таких факторів розвитку як «людський» і «соціальний» капітал, держава і підприємці постійно збільшують частку інвестицій у цей «капітал» з метою підвищення його інноваційної ефективності. Якщо термін «людський капітал» досить розповсюджений вже й на рівні економічної політики країн Заходу, то «соціальний капітал» належить до відносно нових категорій, які з’являються саме у зв’язку із трансформацією постіндустріального суспільства у певну надекономічну систему.

«Людський капітал»це, на думку американського економіста Лінвуда Т. Гайгера, — знання, вміння та навички, яких людина набуває та які збільшують її продуктивні здібності [6]. Подібну характеристику суті поняття «людський капітал» дає й лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен, називаючи основними його рисами майстерність, талант і здібності, що належать певному індивіду [7].

Проблема становлення «соціального капіталу», визначення його місця та ролі в інноваційному реформуванні структури відносин власності, економічної системи в цілому з позицій створення позитивної історичної перспективи для існуючої системи, полягає, на наш погляд, у визнанні за «людським капіталом» права на існування його як особливого, специфічного, визначального фактора та суб’єкта виробництва із забезпеченням йому можливостей для повної самореалізації, розвитку та впливу не тільки на ефективність процесів впровадження новітніх технологій, але й на процес прийняття рішень щодо організації такого впровадження та використання його результатів. А це, звичайно, передбачає, крім наявності в індивіда талантів, здібностей, навичок тощо, ще й формування певних соціальних зв’язків, норм, закріплених у системі угод на макро- та мікрорівнях.

Таким чином, говорячи про «соціальний капітал» і його роль у процесі забезпечення ефективності соціально-економічного зростання, ми повинні, на наш погляд, виходити із розуміння таких його специфічних особливостей:

1. Наявність безпосереднього зв’язку із його носієм — висококваліфікованим працівником, наділеним не тільки певною системою знань, інформації, навичок, але й певними талантами, здатністю до творчості. Отже не кожного суб’єкта економічних, господарських відносин можна ототожнювати із поняттям «соціальний капітал».

2. Наявність у такого носія потреби та інтересу до творчого використання своїх здібностей у процесі розвитку та використання новітніх технологій тощо.

3. Наявність потреби та інтересу до безпосередньої участі в управлінні процесами виробництва та розподілу продукту, послуг, зокрема прибутку;

4. Наявність умов у соціально-ринковому середовищі, які забезпечують можливість не тільки появи, але й реального втілення (у певних конкретних для кожного періоду розвитку межах) потреб та інтересів такого характеру.

5. Формування державою та приватним капіталом конкретних цілей економічної політики (та відповідних засобів, інструментів) на макро- та мікрорівні, реалізація яких активно сприяла би подальшому формуванню та розвитку «соціального капіталу», забезпеченню ефективного використання його інноваційних потенцій.

Згідно з підходами Римського клубу, починаючи із другої половини 70-х років ХХ ст. кожна окрема людина, в кінцевому підсумку, стає єдиною надією та єдиною гарантією подолання «ускладнень», що стоять перед людством. Фактично цією тезою визнавалися принципи, сформульовані ще на початку століття відомим філософом Сергієм Булгаковим, який наголошував, що свобода виступає загальною основою творчого процесу, а кожна господарська епоха має свій дух і, в свою чергу, є породженням цього духу, кожна економічна епоха має свій особливий тип «економічної людини», який породжений духом господарства [8]. Не зайвим, мабуть, буде зазначити, що саме науково-технічна революція, якісні зміни та розвиток потреб у подальших змінах усіх елементів продуктивних сил, характеру взаємозалежності між різними суб’єктами економічних відносин викликали до життя, до того ж як масове явище, такого нового працівника — з новими інтересами та мотивами до праці, з новим поглядом на своє майбутнє.

Учені і політики розвинених капіталістичних країн не зупинились на визначенні методологічних і теоретичних проблем формування та розвитку «людського» та «соціального» капіталу. Фактично у цей же час, а у значній мірі навіть раніше, під впливом процесів в економічній і соціальній системах, викликаних бурхливим розвитком науково-технічної революції і, відповідно, всіх факторів, які забезпечують ефективне використання її досягнень в інтересах розвитку ринку, ринкової системи господарювання, у Західній Європі починається процес активного формування відповідної економічної політики, яка б пов’язувала визначення цілей, що спрямовують діяльність національних урядів на трансформацію «людського капіталу» у «капітал соціальний», та засобів, за допомогою яких така трансформація могла би успішно відбуватися. Звичайно, така політика безпосередньо пов’язана як із розвитком відповідної законодавчої бази, створенням необхідних для її реалізації інститутів, так і з певними змінами у структурі та спрямованості інвестицій, що давало і дає змогу забезпечити інноваційний ефект таких інвестицій. На макрорівні цей процес знаходить свій прояв і втілення у формуванні механізму забезпечення прав та економічних свобод людини у поєднанні їх із відповідальністю самої людини та суспільства за умови її існування. Основною формою та інструментом такого механізму стала відповідна законодавча діяльність та контроль за виконанням законів. Уже у 50-ті — 60-ті роки розвинені країни Заходу розробили та прийняли цілу низку законів, які регламентували процес взаємодії основних суб’єктів виробництва, визначали основні завдання та інструменти соціальної політики.

Успіхи в реалізації національних програм соціальної політики, потреби, проблеми та перспективи подальшого інтеграційного розвитку європейських країн викликали в кінці 80-х — на початку 90-х років до життя нову стратегічну мету, яку передбачав ще Л. Ерхард, — створення єдиного соціального простору, єдиних принципів соціальної політики для об’єднаної Європи. Для реалізації цих завдань уряди країн-членів ЄС забезпечили формування та впровадження цілої серії загальноєвропейських програм у сфері освіти та професійної підготовки, захисту людей похилого віку та бідних, екологічного спрямування, таких як: «Кометт», «Еразмус», «Пейс», «Сайенс», «Делта», «Ірис», «Єврожитло» тощо [9].

У 1988—1989 р.р. під тиском профспілок — членів Європейської конфедерації профспілок, урядами країн, що входять до Європейського Союзу, прийнята Європейська хартія про фундаментальні соціальні права трудящих. Вона являє собою ключовий елемент «людського виміру» Співтовариства, його основоположну соціальну модель, що визначає місце трудящих у соціальній структурі Європи, той соціальний стандарт, який гарантується як на національному рівні держав-членів, так і на рівні Європейського Союзу в межах його компетенції [10].

Цей документ має настільки принципове значення для формування перспективних стратегічних цілей соціальної політики як Євросоюзу в цілому, так і країн — його членів, що одержав характеристику Програми переходу від будівництва «Європи господарів» до будівництва «Європи трудящих». Основні положення Хартії гарантують найманому працівникові з боку підприємців повагу до його людської гідності, справедливе поводження, захист свободи розвитку особистості, покращання умов праці, повну інформованість про робоче місце та можливості підвищення кваліфікації, шанобливе ставлення до приватного життя тощо.

Якісно новим напрямком регулюючої діяльності держави, її соціальної політики стала останнім часом орієнтація на формування, як на макро- так і на мікрорівні умов для соціалізації бізнесу, підвищення рівня соціальної відповідальності підприємців і фірм.

Всесвітньо відомий фінансист Джордж Сорос, який говорить про себе: «Я — ринкове створіння і насолоджуюся свободою та можливостями, що їх надають ринки, на мої результати не справляють негативного впливу нічиї колективні рішення»[11], змушений у той же час визнати, що слабка держава може бути такою ж загрозою для відкритого суспільства, як і авторитарна, що без політики та інших форм прийняття колективних рішень обійтися не можна [12].

Він пояснює це тим, що ринкові цінності призначені для прийняття індивідуальних рішень у конкурентному середовищі і мало придатні для прийняття колективних рішень у ситуації, що поряд із конкуренцією потребує й співробітництва. До того ж, «спільний інтерес не виявляється у ринковій поведінці», оскільки «анонімний учасник ринку може ігнорувати моральні, політичні та соціальні міркування» [13], а «самий лише принцип прибутковості не може гарантувати досягнення таких бажаних соціальних результатів».

На думку Сороса, участь у ринку і створення правил — різні функції. Помилково ставити знак рівності між ринковими цінностями, якими керуються індивідуальні учасники, зазначає він, та соціальними цінностями, що на них слід зважати, встановлюючи правила[14]. «Можна сказати напевно, — підкреслює Дж. Сорос, — що самих лише економічних цінностей недостатньо, аби суспільство могло жити і розвиватися. Я глибоко переконаний, що ринкові цінності, які набули зараз масового поширення, це не те, що потрібно для успішного функціонування суспільства», «ми повинні навчитись розрізняти індивідуальну форму прийняття рішень, що знаходить свій прояв у ринковій поведінці, та колективну форму прийняття рішень, що виявляється у соціальній поведінці взагалі та в політиці зокрема. В обох випадках ми керуємось власними інтересами, але при прийнятті колективних рішень ми маємоставити спільні інтереси попереду особистих. Ця різниця сприймається небагатьма» [15].

Така позиція відомого провідника та втілювача у практичні результати ринкових ідей засвідчує той факт, що ефективний механізм взаємодії сучасної ринкової економіки з державою, органами її законодавчої та виконавчої влади став сьогодні однією з суттєвих ознак високорозвиненого демократичного суспільства [16]. Головною ж формою, інструментом створення та функціонування такого механізму є економічна політика держави, фундаментом якої виступає та чи інша концепція соціально-економічного розвитку.

Економічна політика у сучасних умовах стала постійним, системним, активним і прогнозованим фактором діяльності держави, оскільки вона, як це вірно, на наш погляд, зазначають М. К. Бункіна та А. М. Семенов, «працює у великій системі, має базовою метою стабілізацію економіки в цілому» [17]. Ще Вальтер Ойкен, визначаючи економічну роль та завдання держави, наголошував у праці «Основні принципи економічної політики»: довготривалі порушення рівноваги завжди дозволяють зробити висновок про те, що відмовляє вся система рівноваги, однак існує принцип, згідно з яким порушення загальної рівноваги можуть бути ліквідовані лише шляхом викорінення причин, що породжують такі порушення. Подолати ці порушення, привести економічний процес у станзагальної рівноваги можна, на думку В. Ойкена, лише створивши систему регулювання [18].

Отже, головною причиною (та проблемою) втручання держави в процеси регулювання соціально-економічного розвитку стали порушення та необхідність відновлення і дотримання загальної ринкової рівноваги, оскільки проблема рівноваги має універсальний характер і її необхідно ставити стосовно всіх форм порядку[19], головним завданням. Це створення правил ринкової поведінки, які б враховували соціальні цінності, ставили колективні інтереси попереду особистих, а головним інструментом такого втручання має бути система регулювання соціально-економічних процесів, що забезпечує ефективне використання цих правил в інтересах більшості.

Слід зазначити, що теоретичні та концептуальні підвалини посилення соціальної взаємодії основних суб’єктів ринку, про яку говорив Джордж Сорос наприкінці 90-х років ХХ століття, були започатковані ще у кінці ХІХ — на початку ХХ століття у США. Прибічниками цього процесу були відомі бізнесмени, такі, наприклад, як президенти компаній: «Дженерал електрик» — Дж. Своуп, та «Америкен телефон енд телеграф» У. Джиффорд. Однак, остаточно концепція соціальної відповідальності бізнесу була сформована у 30-ті роки, зокрема у праці економістів Ф. Берлі та Г. Мінза «Сучасна корпорація та приватна власність».

Зазначені автори висунули та аргументували дві основних тези у системі своїх поглядів на характер змін у відносинах основних суб’єктів ринкового господарства: 1) корпорація з приватновласницького інституту перетворилась у приватнопідприємницький інститут, ставши соціальною силою, яка не може бути вільною від соціальної відповідальності; 2) для забезпечення виживання корпоративної системи ті, хто контролює великі корпорації повинні перетворитися на абсолютно нейтральну технократію, яка «врівноважує різноманітність вимог різних груп у суспільстві та закріплює за кожною з них частку потоку доходів на основі громадської політики, а не приватної зажерливості» [20].

Після Другої світової війни у США, паралельно із Німеччиною, де відбувався активний процес формування концепції та політики соціального ринкового господарства, процес дослідження вченими і політиками причин, факторів становлення та суті «соціальної відповідальності бізнесу» стає досить потужним і ціле- спрямованим. Так, наприклад, Дж. Макі вважає, що новий підхід бізнесу до питання про його соціальну відповідальність є результатом реакції бізнесу на зміни умов функціонування приватних корпорацій у ХХ столітті. Він зокрема зазначає: як тільки стало очевидно, що система приватного підприємництва не справляється з одним із основних своїх обов’язків перед суспільством (як його визначав уряд), як тільки її поведінка у будь-якому важливому відношенні ставала непридатною для значної частини суспільства, уряд втручався, щоби примусити бізнес покращити його поведінку шляхом примусових розпоряджень, або перебрати цей обов’язок на себе. Зростання економічної та адміністративної влади держави примусило бізнес рахуватися також із соціальними групами, які користуються підтримкою уряду [21].

Подібну думку висловлює й професор Аризонського університету К. Девіс: нові умови означають, говорить він, що бізнесу доведеться подумати про те, як ефективно виробляти соціальні цінності поряд з економічними цінностями. Суспільство не відкидає ідею прибутку, але розширює це поняття, включаючи у нього як соціальний, так і економічний прибуток. «Соціальну відповідальність бізнесу» К. Девіс визначав як здійснення приватними організаціями своїх дій при забезпеченні відповідальності перед суспільством, до того ж, на його думку, соціальна відповідальність передбачає визнання фірмою соціальних зобов’язань за рамками вимог закону поряд із зобов’язаннями, що визначені у законі [22].

Слід, мабуть, також зазначити, що одна із найвпливовіших організацій великого бізнесу у США — Комітет економічного розвитку, ще у 1971 році виступила із заявою, у якій висловила повну підтримку поглядам учених та урядовців щодо збільшення соціальної відповідальності бізнесу, виходячи з того факту, що інтереси корпорації у сучасному світі тісно пов’язані із добробутом суспільства, оскільки сам бізнес є невід’ємною частиною цього суспільства.

Отже Дж. Сорос, позицію якого щодо необхідності формування соціальної відповідальності бізнесу, участі держави у формуванні колективних «правил гри» ми розглядали, був далеко не першим серед тих економістів, теоретиків і практиків сучасної ринкової системи, хто зрозумів особливості об’єктивного механізму поєднання економічних і соціальних інтересів усіх основних суб’єктів господарства з позицій забезпечення подальшого ефективного розвитку метасистеми. Хоча, й це також слід відзначити, ще й сьогодні деякі вчені, у першу чергу представники школи монетаристів, активно виступають проти формування соціальної відповідальності бізнесу на тій підставі, що це веде до ускладнення умов функціонування вільної конкуренції, оскільки формує «залізний кулак урядових бюрократів» [23].

Значні зміни у підходах до розуміння ролі «людського» та «соціального» капіталу на мікрорівні, у свідомості та стратегічній політиці вищого управлінського персоналу фірм щодо необхідності забезпечення соціальної відповідальності бізнесу відбулися протягом 90-х років ХХ століття. Сьогодні у більшості розвинених країн світу сформована та активно використовується концепція «управління людськими ресурсами», суть якої полягає у тому, що люди розглядаються як надбання компанії у конкурентній боротьбі, яке потрібно розміщати, мотивувати, розвивати разом із іншими ресурсами для досягнення стратегічних цілей організації.

Згідно з цією концепцією, управління людськими ресурсами вимагає інтегрованого підходу, воно пов’язане із динамікою всіх аспектів зовнішнього середовища діяльності компанії, охоплює всі управлінські рішення, які впливають на взаємовідносини між організацією та її робітниками, на стратегію бізнесу [24].Серед багатьох завдань управління людськими ресурсами автори згаданої вище праці виділяють:

Ключовими характеристиками розвитку людських ресурсів, на думку авторів праці, є їх тісний зв’язок із цілями та стратегією організації, з нинішніми та майбутніми проблемами ефективності виробництва, підтримка розвитку людських ресурсів вищим управлінням, а також постійний аналіз оточуючого середовища та виявлення сприятливих і несприятливих факторів для бізнесу у такому середовищі. Наприклад, великі компанії все більше інвестують у підготовку персоналу, оскільки зовнішній ринок праці та система освіти все менше задовольняють їхні потреби.

У той же час, як вважають проф. Дудо фон Еккардштайн та Рюдігер Кайм, серед мотивів і цілей соціальної політики фірм, орієнтованих на співробітників, мають бути:

Прикро, але доводиться констатувати, що проблема визначення, формування та використання стратегічних цілей соціальної політики, інноваційних можливостей «людського» та «соціального» капіталів ще не стала пріоритетною серед науковців і політиків в Україні. Відповідно, й інвестиції у цей вирішальний сьогодні в світовій економіці фактор не тільки не зростають, але, навпаки, постійно зменшуються. Про це свідчать як становище, у якому перебуває сьогодні «людський капітал», так і характер діяльності законодавчої та виконавчої влади щодо його збереження, використання і розвитку, трансформації у «капітал соціальний».

На жаль, як це не прикро, сьогодні в Україні немає консенсусу щодо методології, принципів, поля напрямків, форм і методів проведення як економічної політики в цілому, так і соціальної політики, зокрема не тільки серед різних політичних сил, але й серед різних гілок влади.

До того ж, формування поглядів у центральної влади на соці- альну політику як цілісну, багаторівневу та багатофункціональну систему, що забезпечує базу нової якості економічного зростання шляхом активізації саме «людського капіталу», максимальної реалізації його інноваційного потенціалу, ще не закінчилося, про що свідчить досить розповсюджений, правда, не тільки у нас, підхід, в основі якого лежить ототожнення понять «соціальна політика» і «соціальний захист». До речі, такий висновок можна підтвердити, окресливши позицію Юрія Єханурова (в уряді В. Ющенка відповідав за економічний блок, проведення адміністративної та регуляторної реформи), який в одному із своїх перших великих інтерв’ю на цій посаді зазначив, що в його уявленні механізм узгодження дій уряду з громадськістю виглядає так: «це коли по одну руку сидять представники якоїсь галузі або представники роботодавців, по другу — наші чиновники і я, перший віце-прем’єр» [27].

Що ж тоді являє собою дійсна громадськість і яка доля мільйонів найманих працівників, яким не відводиться жодного місця навколо віце-прем’єра у той час, як у всіх країнах Європи таке місце для них є постійно визначеним і гарантованим?

Література