Розділи

загрузка...
1.5. СУПЕРЕЧНОСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В РОЗПОДІЛІ СОЦІАЛЬНОГО ПРОДУКТУ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.5. СУПЕРЕЧНОСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В РОЗПОДІЛІ СОЦІАЛЬНОГО ПРОДУКТУ

І. Й. Малий

Нині, на зламі тисячоліть, немає такої сторони людської ді- яльності, якої б так чи інакше не торкнулися процеси глобалізації. Отже цілком зрозумілим є те, що проблеми глобалізації стають предметом дослідження філософів, істориків, соціологів, економістів [1]. Тлумаченню глобалізації, її форм прояву та значимості в прогресі суспільства було присвячено спеціальний випуск французького журналу «Суспільні науки» [2], на сторінках якого знайшли відображення точки зору провідних спеціалістів зі Франції та інших країн.

Одним із підходів поглибленого дослідження процесів глобалізації, на наш погляд, може послужити аналіз відтворювальних аспектів міжнародної інтеграції, серед яких провідна роль належить сфері розподілу соціального продукту.

Зазначимо, що глобалізація відкриває нові можливості розвитку на основі використання переваг міжнародного поділу праці. Генеруючим суб’єктом процесів глобалізації є промислово розвинені країни, в яких базуються транснаціональні корпорації та

світові фінансові центри. Інтеграція економіки сприяє прогресу науки і техніки, що дозволить вирішувати складні проблеми суспільного розвитку. Разом із тим процес глобалізації набув стихійного та суперечливого характеру, що потребує неоднозначної оцінки розвитку країн та їх місця стосовно наділеності факторами виробництва та розподілу створеного суспільного продукту. Існуючі відмінності між країнами за розмірами територій, чисельністю та щільністю населення, природними умовами, наявністю сировинних ресурсів та їхньої доступності обумовили нерівність стартових умов входження у світове господарство.

Швидкі темпи глобалізації світогосподарських зв’язків, зумовлені новою хвилею НТР та економічною експансією капіталу, посилюють нестабільність у світовому середовищі, зростання соціальних суперечностей майже в усіх країнах, в тому числі розвинених, втрату державою ролі соціального захисника населення. Цивілізація вступає у фазу підвищених ризиків фінансового забезпечення відтворення національних економік, на міжнародному рівні нагромаджуються диспропорції у розподілі життєвих благ.

Визнання глобалізації як об’єктивної необхідності існування цивілізації на землі є на сьогодні продовженням усвідомлених людством проблем мирного співіснування країн, широкої торгівлі, єдиного інформаційного простору і т. ін. Теорія систем просто не передбачає абсолютної відокремленості частин. Ступінь розвитку систем вимагає відповідного рівня інтеграційності національних економік та нового порядку взаємовідносин.

Поглиблення глобалізації економіки наштовхується на невирішені проблеми, перш за все через фундаментальну культурну неоднорідність світу і разючу економічну нерівність на планеті, та супроводжується загостренням економічних і соціальних суперечностей на мікро- та макрорівнях міжнародної економіки. Механізми цивілізаційної корупції, що за своєю суттю однотипні з внутрішньонаціональними, роз’їдають упорядкований соціальний світ. Менш розвинені країни (окрім «тигрів» і «драконів») сьогодні втягуються в глобальну економіку за жорсткими правилами гри, що були визначені міжнародними фінансовими організаціями на початку 80-х років ХХ століття. Їм відведена роль постачальників сировини та виробників низькотехнологічних товарів. А так звані structural adjustment programs з їхнім стандартним набором умов розподільчого характеру (скорочення бюджетних, в т.ч. соціальних витрат, лібералізація цін і зовнішньої торгівлі, девальвація місцевої валюти і т. п.) направлені на реалізацію двох основних цілей: стимулювання експорту країнами-боржниками для здійснення платежів з обслуговування зовнішнього боргу; розширення імпорту товарів із розвинених країн у країни, що розвиваються. Посилюється технологічна та фінансова залежність периферії від розвинених країн. Цим самим загострюється проблема виробництва та розподілу «соціального продукту» глобальної економіки.

Категорія «соціальний продукт», яку ми вибрали як об’єкт дослідження процесів глобалізації, є конкретно абстрактним виразом цінностей, що досягнуті цивілізацією. Конкретними складовими створеного світовим господарством соціального продукту є: сукупний суспільний продукт (ССП), валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний дохід (НД) і т. п. Можна вважати, що «соціальний продукт» включає в себе національне багатство (НБ), яким розпоряджаються національні економіки на даний період часу. Спільність та відмінності між НБ, ССП, ВНП, ВВП, НД; їх формування та обчислення в роботі спеціально не розглядаються. До абстрактних складових соціального продукту ми відносимо цінності, які у вартісній формі виразити неможливо. Це інформація та знання, економічна культура, рівень менеджменту, національна економічна психологія, соціальне партнерство, розвиток суспільних наук, гуманізація та відношення людства до природи тощо. Економічна теорія ще не виробила критеріїв (показників) кількісного їх виміру та впливу на створений продукт. Категорію «соціальний продукт» ми вживаємо як синтезуючицй показник виміру результатів функціонування глобальної економіки (світового соціуму), як органічно єдиного суспільного організму.

Достатньо сучасною нині є «догма Сміта», що визначає створений продукт як суму доходів; всі витрати (матеріальні та нематеріальні) розпадаються на доходи і одночасно складаються з них. Зазначимо, що «догма Сміта» по-різному трактувалася Д. Рікардо, К. Марксом, А. Маршаллом та іншими економістами. Сучасна система національних рахунків спирається на рівність дохідних та витратних складових. Тому, для більш повної характеристики глобалізації розподільних відносин, ми здійснювали аналіз розподілу соціального продукту стосовно витратної сторони (розподілу факторів: землі, праці, капіталу тощо) та дохідної сторони (розподілу доходів: ренти, заробітної плати, відсотка тощо).

«Соціальним» продукт названо для того, щоб наголосити на розвитку глобальної економіки як єдиного цілого, що в найближчому майбутньому визріє в органічно цілісну економічну систему. Під глобалізацією ми розуміємо не тільки економічну інтеграцію країн у різних її формах, а й виникнення та розвиток глобальних проблем на всіх організаційно-економічних рівнях функціонування суспільства. Цивілізація, а точніше суспільство, можна представити в системі єдності матеріального та нематеріального світу як агрегований соціум (сукупність індивідів на землі), результатом діяльності якого є створений людством «соціальний продукт».

В економічній літературі розподільні відносини розглядаються в основному через призму розподілу створеного продукту. В реальній практиці на сьогодні об’єктами розподілу виступають ресурси, земля, водна акваторія, виробничий та інтелектуальний потенціал, капітал у його різних формах функціонування, прибуток, заробітна плата, заощадження і т. д. В умовах обмеженості ресурсів в боротьбі за існування все більше загострюються проблеми розподілу та перерозподілу життєвих засобів. Характер та основні риси розподілу мають відповідний вплив на економіку в цілому, що неодноразово доводив історичний досвід.

Історія економічної думки свідчить про постійний науковий пошук об’єктивних засад розподілу доходів, серед яких слід зазначити теорії однофакторної моделі (фізіократи та меркантилісти), трьохфакторної моделі (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль), марксистська теорія трудової вартості (К. Маркс, Ф. Енгельс, Дж. Робінсон), теорія граничної продуктивності (Дж. Б. Кларк, Д. Хікс), теорія чотирьохфакторної моделі розподілу (А. Маршалл, Й. Шумпетер, П. Самуельсон), теорія суспільного вибору (К.Віксель, Д. Б’юккенен). Кожна з означених теорій висуває свої підходи до організації системи розподілу, є між ними спільні риси, а є й протилежні погляди. Панування фінансового капіталу та активізація фіктивного капіталу (ринку цінних паперів) у другій половині ХХ століття з перерозподілу доходів та багатства не тільки в рамках національних економік, а й в межах глобальної економіки, висунули перед економічною теорією проблему таких принципів розподілу як ефективність та справедливість. Розподільна ефективність та розподільна справедливість знову набувають гостроти в третьому тисячолітті. Останні економічні дослідження свідчать про все частіше звернення економістів-соціологів до означеної проблеми. Навіть Нобелівську премію в 1998 році було присуджено Амартя Сену (Індія) за внесок в економічний аналіз розподілу та добробуту населення.

Розподіл соціального продукту базується на пофакторній теорії розподілу доходів [3]. Теорія факторів виробництва й сьогодні є найбільш логічною та практично цінною. Тобто сучасну економіку можна представити п’ятифакторною чи навіть шестифакторною моделлю (схема 1). Мова йде про необхідність визнання, окрім уже теоретично обґрунтованої чотирьохфакторної моделі (земля, праця, капітал, підприємництво) ще двох факторів: інформації та ролі держави. Держава все більше перебирає на себе функцію регулювання економіки: соціального захисту населення, структурних змін, забезпечення збалансованого розвитку, вирішення екологічних проблем та інше. Одержавлення доходів та розвиток державного підприємництва неоднозначно впливає на глобалізацію соціального продукту. В державній власності знаходяться підприємства, держава сама займаться підприємницькою діяльністю, з іншого боку зростання розподільних функцій держави розширює можливості кожної країни в процесі міждержавної фінансової інтеграції. В умовах глобалізації економіки держава виконує подвійну роль: вона є і об’єктом і суб’єктом інтеграції світогосподарських зв’язків. Держава впливає на розподіл ресурсів та доходів за допомогою політико-силових та економічних методів.

Розширення масштабів економічної діяльності в територіальному, галузевому та функціональному аспектах веде до збільшення обсягів та ускладнення змісту інформації як складового елементу економічного розвитку.

Шестифакторна модель розподілу створеного  продукту

Схема 1. Шестифакторна модель розподілу створеного продукту

На думку Х. Д. Геншера, доступ та використання інформації, знань та засобів зв’язку стали сьогодні «четвертим фактором виробництва поряд із землею, капіталом та працею» [4]. Четвертим фактором виробництва економічною наукою визнано організацію (менеджмент) [5], тому інформацію слід віднести до шостого фактора розподілу соціального продукту. Якщо з 1800 року обсяг знань подвоювався кожні 50 років, а з 1950 р. — кожні 10 років, то тепер він зростає вдвічі кожні 5 років. Сфера інформації та знань стає «особливим видом виробництва», яка не знає меж між країнами, галузями та фірмами, де «…відкриття входять у деякий єдиний процес, що розвивається, в якому бере участь безкінечна кількість людей» [6].

Інформація — єдиний ресурс, яким можуть володіти одночасно всі суб’єкти глобальної економіки. Інтелектуальна нерівність була і є головною обставиною виникнення суперечностей між людьми та країнами. Чисельність неписьменних людей постійно зростає, досягши до 700 млн чоловік на земній кулі. В такій ситуації домінує невігластво великої частки людей, що спричинює появу соціальної напруги в суспільстві.

Наявність комп’ютерних систем відкриває доступ до інформації, можливості оперативного її нагромадження та використання. Наприклад, у США лише 5 % із 1,3 трлн одиниць документів зберігається на папері. Україна зі своєю паперовою архаїкою неспроможна сьогодні ефективно використовувати доступну інформацію для вироблення адекватної економічної політики.

Прискорений розвиток продуктивних сил під впливом третьої хвилі НТР, зростання можливостей людини, докорінна зміна ролі засобів інформації та комунікацій сприяли інтенсифікації світових господарських зв’язків і кардинальних змін у системі розподілу соціального продукту. Поглиблення міжнародного поділу праці як базової основи інтернаціоналізації економічних відносин визначає й характер обміну та розподілу ресурсів, продуктів та доходів.

Є всі підстави для констатації факту становлення єдиної структурованої системи розподілу в рамках глобальної економіки (схема 1). Глобалізація поступово охоплює всі сторони суспільного буття: використання природних ресурсів, обмін продуктами праці, фінансовими ресурсами, інформацією та знаннями, навичками культури підприємництва тощо. По суті, розподільний характер носять усі форми міжнародної інтеграції: міграція робочої сили, експорт товарів та послуг, міжнародне кредитування та інвестування, обмін валютами та інформацією тощо.

Міжнародна економічна інтеграція означає об’єднання розділених національними рамками окремих частин, що потребує відповідної координації. Новий глобальний рівень економіки передбачає виникнення нових (за масштабністю, глибиною та характером) суперечностей у розподілі продукту. Глобалізація розподільних відносин зачіпає національну економічну політику, обмежуючи вплив держав у грошово-кредитній, бюджетній, податковій сферах, навіть у сферах інформаційноого забезпечення, трудового та антимонопольного законодавства. Розширення глобалізації економіки вступає в суперечність із розвитком національних економік. Тому формування структури міжнародних організацій (табл. 1) є єдиним інструментом узгодження політики задля уникнення суперечностей.

Таблиця 1

ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ РОЗПОДІЛУ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Форми міжнародних економічних відносин

Міжнародні координуючі організації

Розподіл складових соціального продукту

Міграція робочої сили (розподіл трудових ресурсів — праці)

МОП

Заробітної плати, частково прибутку

Міжнародна торгівля (розподіл товарів та послуг)

ГАТТ, СОТ

Прибутку, частково доходів населення

Міжнародні кредити (розподіл фінансового капіталу)

Світовий банк МАР, МФК

Процента

Міжнародне інвестування (розподіл усіх форм капіталу)

ЮНКТАД МВФ

Прибутку, процента, ренти, зарплати

Обмін валют, облігацій (частково розподіл багатства)

Частково МВФ

Усі форми доходів

Інтеграція в сфері інформації та знань (розподіл інформації, ноу-хау тощо)

Відсутні

Опосередковано ресурсів та доходів

Політико-економічна інтеграція (розподіл політичної влади, правил поведінки та ресурсів)

ЄС та інші незрілі організації

У цілому соціального продукту

Більшість організацій носить наднаціональний характер. А їхня координуюча діяльність в кінцевому результаті направлена на врівноваження диспропорцій розподілу складових соціального продукту. З точки зору критиків глобалізації конкуренція з боку країн, що розвиваються, та країн перехідної економіки з низьким рівнем життя загострює суперечності у сфері зайнятості та розподілу доходів у розвинених країнах.

На характер розподілу соціального продукту впливають і культурні традиції країн — все те, що визначає специфіку економічних устроїв, трудову етику, схильність до заощаджень та інвестицій. Перспективи соціально-економічного розвитку кожної країни залежать від історичних тенденцій, економічного потенціалу та політичної ситуації. «Правила, що визначають розподіл багатства, — відзначає Дж. С. Мілль, — такі, якими їх роблять уявлення і бажання правлячої частини суспільства, і досить відмінні в різні часи в різних країнах; і могли би бути більш різноманітними, якби цього забажали люди» [7]. Далі Мілль розглядає економічну природу виникнення інституту приватної власності, що визначає принципи розподілу. Принцип приватної власності виводиться ним із природнього закону права першого загарбання [8] і робиться висновок, що цей принцип визначає суспільний устрій країн сучасної Європи [9]. Однією із суперечностей глобальної економіки є неоднорідність опанування країнами принципів приватної власності, внаслідок чого порушуються принципи справедливості розподілу продукту. Дж. С. Мілль ще не міг передбачити всіх модифікацій приватної власності та тих війн і революцій, що пройшло людство завдяки розподілу та перерозподілу багатства за 150 років після часів Дж. С. Мілля.

Зміст розподілу зумовлюється виробництвом, його органічно об’єктивною роллю в створенні предмета розподілу — соціального продукту. Але парадоксальність ролі розподілу в тому, що необхідною передумовою виробництва виступає саме розподіл факторів виробництва. В його основі — поділ праці, спеціалізація та кооперація. Поділ праці визначає умови розподілу трудових ресурсів, капіталу та сировинних ресурсів. Можна погодитись із авторами, що «розподіл як би відтісняє виробництво, про що сперечалися економісти ще в минулому столітті та пізніше» [10]. Інтенсифікація та розширення масштабності світогосподарських зв’язків стверджує визначальну роль розподілу у відтворювальному процесі глобальної економіки.

Розподіл факторів виробництва передує розподілу доходів. Для перспектив розвитку глобальної економіки важливе значення має оптимальність розподілу ресурсів та їх використання. Земля як один з основних факторів, згідно з яким привласнюється рента, є специфічним ресурсом-фактором виробництва.

По-перше земля як ресурс характеризується обмеженістю. Обмеженість означає, що суспільство не може запропонувати більше ресурсів, ніж хотіли би мати люди. Обмеженість землі абсолютна. По-друге, специфіка земельного ресурсу як фактора в тому, що не тільки його кількісні параметри зменшуються, а й постійно знижуються якісні характеристики. Сьогодні у світі потребують капітальних вкладень для свого відновлення 15 % усіх оброблюваних земель [11]. По-третє, «за умов загострення світової продовольчої проблеми…» вирішення питань реформування аграрного сектору економіки України «набуває не лише суто національної, а і міжнародної ваги» [12]. По-четверте, «перегрів» економіки та її глобалізація створюють підсилюючий «тиск» на кожну ділянку землі з точки зору прикладення капіталу або її привласнення як об’єкта власності.

Екологічна криза загострює суперечність стосовно ресурсного забезпечення існування людства. Особливо загрозливий стан запасів лісу — «легенів» землі. Щорічно знищується близько 17 млн га лісу, що у 18 разів більше їхнього природнього приросту. Кожний рік перетворюються на пустелю 6 млн га родючих земель, загальна площа земель, що втрачає родючіть сягає до 15 млн га в рік. Панування приватного егоїзму в глобальній економіці загрожує екологічною катастрофою всьому людству.

Земля не стала предметом глобалізації через сильні протекціоністські дії держав. Окрім цього, глобалізація розподілу природніх ресурсів не потребує розподілу прав власності на землю, для цього достатньо економічних важелів. Концесії, оренда, організація спільних підприємств, інвестування дозволяють ТНК здій- снювати управління рухом сировинних ресурсів. Міжнародна торгівля сировиною повністю знаходиться під їхнім контролем. ТНК утримують 90% світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною рудою, 85 — міддю і бокситами, 80 — чаєм і оловом, 75 % — бананами, натуральним каучуком і сирою нафтою. Тобто, можна зробити висновок, що вже на стадії розподілу факторів виробництва починається інтеграція та глобалізація економічних процесів, а також формується база глобалізації розподілу соціального продукту.

Наслідками розподілу природних та фінансових ресурсів в умовах глобалізації економіки стало виникнення проблеми суперечності між міською та територіальною економіками. Критеріями привабливості іноземних інвестицій є політична стабільність, ступінь розвитку виробничої та невиробничої інфраструктури, наявність попиту і т. ін., яким у найбільшій мірі відповідають великі міста. Теорія великих міст, що виникла в контексті теорії глобалізації, з’ясовує роль міст в руйнації пірамідальної організації національної економіки, формування на рівні міст проміжних зон глобальної економіки.

На наш погляд, міграція (розподіл) робочої сили (табл. 1) означає не лише переміщення з країни в країну трудових ресурсів, а й перерозподіл між країнами доходів у формі заробітної плати. Власне розподіл означає не тільки доступність використання трудових ресурсів однієї країни для зростання ВНП іншої, а і сам характер цього використання. Причиною переміщення працездатного населення є нерівномірність нагромадження капіталів у різних країнах, різниця в заробітній платі, що спричинило виникнення надлишку трудових ресурсів в одних країнах та недостачу в інших. Так, поряд із втечею капіталів з пострадянських країн вимушено настала і міграція робочої сили. Згідно з пофакторіальною теорією розподілу праця рухається поряд із капіталом. Тобто, є капітал, значить буде і наймана праця. Використання дешевої праці іноземних робітників із економічно менш розвинених країн є джерелом зростання багатства розвинених країн. Тільки в державах «спільного ринку» на початок 90-х років налічувалось більше 13 мільйонів офіційно зареєстрованих імігрантів.

Означені форми міжнародної економіки з політико-економічної точки зору відображають в тій чи іншій мірі відносини розподілу в світовому господарстві. Якщо взяти до уваги, що розподіл здійснюється за допомогою обміну, то в нашому випадку експорт товарів та послуг через механізм ціноутворення забезпечує перерозподіл доходів між країнами: експортером та імпортером. Цей аспект відносин між країнами залишається на сьогодні ще не обґрунтованим. Статистичні дані (табл. 2) свідчать про велику питому вагу експорту товарів та послуг у глобальній економіці. Теоретично та практично такий стан є виправданим.

Таблиця 2

СПІВВІДНОШЕННЯ ОСНОВНИХ ФОРМ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ, 1993 р.

 

Млрд дол.

%

1

Експорт товарів

3558

(64)

2

Експорт послуг

968

(17)

3

Портфельні інвестиції

506

(9)

4

Кредити

276

(5)

5

Прямі інвестиції

188

(3)

6

Перекази мігрантів

96

(2)

 

 

 

100

Зазначимо, що в економічній теорії справедливо ототожнюються процеси обміну та розподілу. В другому томі своїх «Основ політичної економії» Дж. С. Мілль зазначав, що «розподіл здійснюється завдяки складному механізму обміну і грошей» [14]. Тому в системі взаємозв’язку виробництво-обмін-розподіл-споживання фактично залежність споживання від сфери виробництва здійснюється через розподільну систему. Дійсно, ринковий механізм ціноутворення (співвідношення попиту та пропозиції, монополізація тощо) перерозподіляє доходи між виробниками та споживачами. Абстрагуючись від окремих факторів, ми розглядаємо обмін як розподіл.

Економічна наука налічує безліч теорій міжнародної торгівлі, до яких слід віднести класичні (теорія абсолютних і порівняльних переваг), неокласичні (модель Хекшера-Оліна-Самуельсона, неофакторні), моделі технологічного напряму [15]. Модель Хекшера-Оліна-Самуельсона базується на теорії факторонаділеності, методологічну основу якої складає теорія факторів виробництва. Згідно з означеною теорією, розподіл створеного продукту відбувається в залежності від витрат та граничної продуктивності факторів виробництва. Методологічні принципи теорії пофакторі- ального розподілу застосовані для пояснення необхідності та ефективності міжнародної торгівлі.

Мобільність факторів виробництва товарів, їх надлишок в одній країні по відношенню до інших, відмінності факторної винагороди між країнами, різниця в граничній продуктивності окремих факторів створюють умови вигідності та доцільності міжнародної торгівлі для всіх суб’єктів обмінних операцій. Рух (міграція, розподіл) факторів між країнами та ринкова необхідність їхнього ефективного використання зумовлюють активізацію двох процесів між країнами: зростання масштабів експорту товарів та послуг, а також розширення взаємного перерозподілу ресурсів та власності. Порівняльний аналіз розподілу факторів виробництва по країнах, їхньої граничної продуктивності та адекватності винагороди являє сьогодні для економічної теорії певний дослідницький інтерес.

Теорія порівняльних переваг Д. Рікардо формулює об’єктивні принципи необхідності поглиблення процесів обміну між країнами [16]. Згідно з цією теорією, кожна країна спеціалізується на виробництві тих товарів, які вона може виробляти з відносно меншими витратами у порівнянні з іншою країною. Торгівля стає взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній із них абсолютно більш ефективним, ніж в іншій. Д. Рікардо, як і А. Сміт, критикуючи меркантилізм, активно відстоював політику фритредерства [17] у зовнішній торгівлі. Сучасний стан інтернаціоналізації господарського життя підтвердив правильність теорії порівняльних переваг в умовах глобалізації економіки.

Практичним результатом дії теорії порівняльних переваг Рікардо є спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг, що власне означає розподіл виробництва в рамках глобальної економіки. Наприклад, Японія посідає перше місце в світі за виробництвом автомобілів, а Канада спеціалізується на виробництві та експорті зернових культур. Розширення спеціалізації та кооперації між країнами, різного роду міжнародними корпораціями спричинює поглиблення розподілу речового та людського (особистого) факторів виробництва. Вихід капіталу за національні рамки невіддільний від становлення та розвитку підприємництва і світового господарства. Монополізація в економіці підриває вільний доступ до ресурсів країн, що не інтегровані в світову економіку. Таким чином загострюється суперечність між країнами-аусайдерами та інтегрованими індустріально-розвиненими країнами.

Загострюються суперечності між розвиненими країнами, країнами, що розвиваються, та країнами перехідної економіки стосовно розподілу та використання ресурсів та доходів у глобальному масштабі. Зменшення дистанції між темпами зростання населення та ресурсним забезпеченням змушує вдаватись до політико-силових методів регулювання приросту населення. Посилення тиску на одиницю продуктивних факторів сприяє їхньому інтенсивному використанню. У зв’язку з цим посилюються розподільні диспропорції в рамках глобальної економіки. Так, в індустрі- ально розвинених країнах, які називають ще «суспільствами споживання», проживає лише 13 % населення планети, тоді як вони використовують понад 70 % міжнародних ресурсів, які відновленню не підлягають. У цьому плані наочним прикладом є США, де населення країни складає 6 % людства, а споживає 40 % світових ресурсів. Цей показник свідчить й про рівень споживання в країні та про диспропорції в рамках глобальної економіки як органічно цілісної економічної системи. А вирішення цієї суперечності шляхом розповсюдження норм споживання та виробничої діяльності, що властиві розвиненим країнам, на інші країни неможливо внаслідок обмеженості енергетичних, екологічних ресурсів та соціальних причин.

Країни, що розвиваються, залишаються сировинною периферією світової економіки. В структурі товарного експорту наприкінці 80-х років на сировину і енергоносії припадало 35 %, а на сільськогосподарську продукцію — 13 %. Загальний зовнішній борг економічно відсталих країн у 1995 році наблизився до 2 трлн. дол. США, а процентні платежі по ньому набагато перевищували нові надходження у вигляді позик. До числа цих країн необхідно вже віднести Україну та інші пострадянські країни. Щорічні втрати цих країн у відношеннях з розвиненими країнами складають 50—100 млрд дол. Розрахунки свідчать, що скритий перерозподіл продукту капіталістичними країнами з країн, що розвиваються, складає щорічно близько 400 млрд доларів (сюди не включено прозорі потоки: привласнення прибутків іноземним капіталом, процентів за зовнішній борг і «втеча» капіталів компрадорської буржуазії [18].

Більшість країн, що розвиваються, відчувають себе не активними учасниками глобалізації, а її жертвами. Разюча нерівність, боротьба за ринки і за доступ до ресурсів, інформаційна експансія Заходу сприймається цими країнами як загроза втрати культурної ідентичності. Домінування ринкових принципів господарювання і їх експансія в інші ринково неструктуровані країни повністю деформували їхні сталі системи розподілу. Держава неспроможна захистити національний капітал у країнах, що розвиваються від його міграції в розвинені країни. Відбувається органічне поєднання експорту товарів, послуг та фінансового капіталу.

Особливістю сучасної міжнародної торгівлі в умовах глобалізації, як зазначає С. І. Долгов, «стає все більш тісний зв’язок між торгівлею та прямими іноземними інвестиціями» [19]. Міжнародна торгівля сьогодні все тісніше переплітається з іншими сферами відтворювального процесу, виступає відображенням, наслідком та стимулом цих взаємозв’язків, а її спонукаючі мотиви зачіпають самі основи організації сучасного глобалізованого виробництва. Як на етапах раннього капіталізму внутрішня торгівля була рушійною силою стимулювання капіталістичного виробництва, так і сьогодні міжнародна торгівля є локомотивом глобалізації виробництва та розподілу соціального продукту.

Історично суперечності обміну, що накопичувались у національних рамках в постійно повторюваних кризах, поступово почали охоплювати власне не тільки обмін, а й усю систему розподілу, а також розповсюджуватися за межі національного господарства. Велика депресія 30-х років була найбільшим в історії розвитку капіталізму наслідком загострення суперечностей виробництва, обміну і особливо відносин розподілу не тільки в рамках однієї країни, а і всієї капіталістичної системи. Тільки кейнсіанська революція в економічній теорії та практичне застосування елементів державного регулювання диспропорцій розподілу дозволили індустріально розвиненим країнам еволюційним шляхом подолати кризові явища. На початку 30-х років капіталізм зумів реанімуватись, змінити свій образ, відмовитись від традиційних ліберальних цінностей саморегулювання економіки, віддавши частину розподільних функцій державі, яка частково вирішила соціально-економічні суперечності. Держава обмежила і економічну експансію монополій. Капіталізм поділився прибутками з державою, а через нього — з народом, з бідними.

Якщо експорт товарів та послуг можна віднести до опосередкованої форми реалізації відносин розподілу, то інвестиції, кредити, фінансово-валютні операції є прямими елементами системи розподілу суспільного продукту. Кожен із означених елементів охоплює різні сторони розподільно-відтворювальних аспектів суспільного продукту, тому в неоднаковій мірі впливає на темпи та масштаби глобалізації. Так, експорт товарів та послуг є найбільш поширеним, стійким, простим та поверхневим елементом розподілу. Обмін товарів та послуг є в той же час прихованим механізмом забезпечення розподілу доходів між країнами. Кредит є більш конкретним інструментом розподільної системи, де за тимчасове використання капіталу отриманий дохід від підприємницької діяльності розподіляється на прибуток та відсоток. Відсоток привласнюється міжнародними кредиторами (країнами, міжнародними організаціями чи корпораціями) за рахунок боржника. Тут діє чітко відлагоджена цілісна система кредитно-боргових зобов’язань із використанням системи штрафних санкцій політико-економічного характеру до країн-боржників. Прямі інвестиції охоплюють не тільки розподіл доходів, а й через систему нагромадження впливають на розподіл власності. Міжнародний ринок цінних паперів уже прямо зачіпає перерозподіл багатства між суб’єктами глобальної економіки.

Лібералізація міжнародної торгівлі спонукала появу різноманітніх форм її здійснення. Широке розповсюдження отримало створення блоків та систем регульованої торгівлі, а також повернення до добровільних угод з регулювання обсягів головних позицій експорту. Результатом лібералізації та інтернаціоналізації світового господарства стала активізація експорту капіталу. Світовий ринок позичкових капіталів набув наприкінці ХХ століття вибухового характеру. Короткострокові депозитно-позичкові операції строком до одного року, які в останній час трансформувались у середньо- та довгострокові, є визначальними в системі розподілу суспільного продукту на глобальному рівні.

Темпи прискорення отримали і економічні процеси: обміну, інновацій, розподілу, руху грошей тощо. Люди не встигають пристосуватись до динамічних змін. А демографічний вибух у країнах «третього світу» ще більше загострює проблему розподілу та споживання в глобальному масштабі. Крім того, загальні тенденції економічного розвитку та вимоги нової хвилі НТР потребують нових масштабів концентрації капіталів не тільки в національних рамках, а в глобальному масштабі. Тому зростаючими темпами здійснюється міграція капіталів у різних формах (табл. 3).

Таблиця 3

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ (системи розподілу), в млрд дол. [20]

Фінансові інструменти

1987 р.

1990 р.

1993 р.

1995 р.

Видані міжнародні кредити

153,4

249,8

275,9

Зарубіжні портфельні інвестиції

120,7

187,4

506,4

Міжнародні облігації (новий випуск)

224,8

482,7

385,1

В т.ч. єврооблігації (новий випуск)

159,2

388,0

322,4

Міжнародний випуск акцій на первинному ринку (в млн дол.)

7,4

27,7

32,1

По суті економічний розвиток у ХХ столітті був націлений на вирішення двох взаємозалежних процесів: розширення інтеграції національних економік та вирішення суперечностей розподілу соціального продукту. Інтеграція та розподіл (а точніше перерозподіл) багатства, на наш погляд, необхідно розглядати в органічному взаємозв’язку. Будь-яке економічне об’єднання (корпорація, міжнародна економічна організація чи економічний союз держав) базується власне на регулюванні системи розподілу. ГААТ, як світова організація вільної торгівлі, передбачає безмитну систему торгівлі між членами цієї організації. Торгівля як форма розподілу через ціновий механізм активно впливає на перерозподіл між країнами створеного продукту. Мито та тарифи — економічний інструмент держави з перерозподілу створеного продукту між суб’єктами торгівлі (обміну).

Боротьба країн за місце на світовому ринку деформує форми прояву законів ринку, які, з точки зору ринкового фундаменталізму, визначають ринковий механізм. Під впливом монополізації та жорсткого протистояння країни вимушені вдаватись до демпінгової торгівлі, елементів неформальної економіки. Інтернаціоналізація приватного інтересу у формі зростаючого впливу міжнародних корпорацій вступає в суперечність з необхідністю усвідомленого регулювання економічних проблем на глобальному рівні. Фінансовий капітал транснаціональних корпорацій, переслідуючи корпоративний інтерес самозростання та розширення, все активніше впливає на прийняття політичних рішень окремими країнами чи навіть їх групами. Позитивна роль корпорацій проявляється в інвестування національних економік, забезпеченні робочими місцями, фінансовій допомозі. Тенденції об’єднання великих корпорацій чи поглинання веде до ще більшого усуспільнення виробництва та глобалізації, і до розриву між індустріально-розвиненими країнами та рештою країн світу. Хоча сьогодні економічна наука не повністю сприймає марксизм, але проблеми нагромадження капіталу таки перемістились з національного на міжнародний рівень. Відмінність між ними можна прослідкувати лише в організаційно-економічних формах нагромадження капіталу.

За даними ЮНКТАД, в 14 найбагатших країнах світу чисельність ТНК та МНК за останню четверть ХХ століття зросла в три рази, тобто збільшилась з 7 тис. у 1970 р. до 24 тис. у 1995 р. загальна чисельність ТНК у світі в 1998 р. становила понад 38 тисяч [21]. Процеси глобалізації розподілу здійснюються на всіх рівнях суб’єктів глобалізації. На рівні компаній глобалізація посилюється за рахунок розподілу своїх активів в різних країнах, наочним прикладом чого може служити фірма Tоуоtа. 500 найбільших ТНК контролюють 4/5 загального обсягу закордонних інвестицій, а 50 з них — половину. На ТНК припадає 1/3 промислового виробництва, більше половини світової торгівлі, 2/3 торгового обороту країн ринкової економіки та 4/5 усіх патентів у світі.

Таблиця 4

РОЗПОДІЛ ДОХОДІВ ТА ПРИБУТКІВ МІЖ ТНК КРАЇН (1997 р.) [22]

Країна

Кількість ТНК

Річний дохід млрд $SU

Річний прибуток млрд

% у глобальному доході

% у глобальному доході

Японія

62

3,196

46,0

40,7

18,3

Сполучені Штати Америки

53

1,998

98,0

25,4

39,2

Німеччина

23

786

24,5

10,0

9,8

Франція

19

572

16,0

7,3

6,3

Велика Британія

11

275

20,0

3,5

8,0

Швейцарія

8

244

9,7

3,1

3,9

Республіка Корея

6

183

3,5

2,3

1,4

Італія

5

171

6,0

2,2

2,5

Велика Британія/Нідерланди

2

159

9,0

2,0

3,7

Нідерланди

4

118

5,0

1,5

2,0

Інші країни

7

148

12,2

1,8

4,8

Загалом

200

7,850

251

100,0

100,0

Аналіз статистичних даних (табл. 4) свідчить, що в рамках глобальної економіки доходи розподіляються між країнами нерівномірно. Так, 76,1% обсягу глобального доходу зосереджено в транснаціональних корпораціях трьох країн: Японії — 40,75%, США — 25,4%, Німеччині — 10%. Тобто, навіть у рамках індустріально розвинених країн спостерігається нерівномірність розподілу доходів, що призводить до загострення економічної бо- ротьби між ними. Активізація перерозподілу доходів між ТНК різних країн свідчить про наростання суперечностей у сфері розподілу соціального продукту.

Паралельно йдуть процеси глобалізації на рівні окремих галузей. На цьому рівні глобалізація проявляється в зростанні обсягів зустрічної торгівлі всередині галузі по відношенню до обсягу світового виробництва, співвідношення зустрічних інвестицій зі всіма інвестиціями в цю галузь. Глобалізація між країнами визначається зростанням зовнішньоторгового обороту по відношенню ВВП, прямих іноземних інвестицій між країнами, міждержавних фінансових платежів тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що глобалізація як особливість сучасного економічного розвитку проявляється через поглиблення системи розподілу продукту на різних організаційно-економічних рівнях.

Суперечність цілісності світового господарства проявляється у багатоукладності країн з різними рівнями розвитку. Суттєвий розрив між різними країнами по таких двох основних показниках, як ВНП на душу населення та обсяг споживання на душу населення, є основною перешкодою для інтеграції країн. А показник обсяг експорту на душу населення країни характеризує ступінь «відкритості» економіки.

Як уже зазначалося, однією з суперечностей світового господарства є суперечність між розвиненими країнами, країнами перехідної економіки та країнами, що розвиваються. Сьогодні вже сміливо можна назвати дві протидіючі групи країн: розвинені та решта країн світу. Процеси соціалізації країн світового господарства, форми прояву якого намітились в 80-і роки ХХ ст., сьогодні поступаються місцем процесам перерозподілу фінансового капіталу між суб’єктами глобальної економіки. (До суб’єктів глобальної економіки ми відносимо міждержавні економічні об’єднання, національні економіки, функціональні міжнародні організації, МНК та ТНК, окремі спільні підприємства та організації). Виваженість сучасного наукового підходу полягає у визначенні існування суперечностей глобальної економіки і поступовому розв’язанні їх у процесі взаєморозвитку, а не через знищення однієї із сторін суперечності. Так, наприклад, сьогодні в країнах з перехідною економікою спостерігається затяжна економічна криза, тоді як в розвинених країнах — новий виток НТП, що пов’язаний із концентрацією капіталу з впровадженням новітніх технологій. За подібних умов конкуренція та суперечності між двома групами країн стають більш гострими.

У країнах Заходу, незважаючи на зростання матеріального добробуту, залишаються острівції соціальної нерівності. Маргінальна нерівність темношкірих жителів у США залишається ще не подоланою проблемою. Стан, коли частина населення перебуває у злигоднях, супроводжується підвищенням агресивності. Залишкові елементи кризи способу життя, що проявилися в 60—70-і роки, знову активізувалися. З 1960 по 1994 р. частка найбільш багатих 20 % населення світу в загальному обсязі доходів збільшилась з 70 до 85 %, а частка доходів найбіднішої п’ятої частини населення світу зменшилась з 2,1 до 1,1 %. Таким чином, розрив між багатими та бідними збільшився за цей час з 30:1 до 70:1, тобто в 2,6 раза. Такий стан розподілу соціального продукту в глобальній економіці наближається до критичного, що може стати фактором соціально-економічної дестабілізації у світі.

Проблема протиставлення в рівнях споживання є основною суперечністю глобальної економіки, рецепти вирішення якої суспільною наукою ще не розроблено. В цьому аспекті марксистська теорія є методологічною основою розгляду причин означеної суперечності, але способи подолання її залишаються відкритими. Посилання на співвідношення попиту та пропозиції в глобальній економіці не є достатніми внаслідок відсутності в міжнародному середовищі економічної свободи підприємництва та торгівлі, як це можна було спостерігати в епоху капіталізму вільної конкуренції. Можна перелічити цілу низку теорій, що обґрунтовують обмін товарів між країнами, в той же час питання впливу еквівалентності обміну (з точки зору класичної теорії) чи граничної корисності (маржиналістська теорія) на пропорції розподілу створеного продукту залишаються теоретично не проаналізованими.

Від системи розподілу залежить пропорційність та стабільність економічного розвитку. Споживання, інвестиції, державні закупівлі, чистий експорт, рівень цін, рівень заробітної плати та податки — далеко не повний перелік складових розподілу соціального продукту, від розуміння яких залежить вироблення ефективної та дійової економічної політики. Приборкання постійно повторюваних в глобальному масштабі фінансових криз потребує критичного аналізу сутнісних спонукаючих факторів, до яких ми відносимо в першу чергу систему розподілу доходів.

Не вирішені проблеми справедливості розподілу доходів і в розвинених країнах.

Таблиця 4

ЧАСТКА СУМАРНОГО ДОХОДУ (ДО ВИРАХУВАННЯ ПОДАТКІВ), ЯКИЙ ОТРИМУВАЛА КОЖНА З П’ЯТИ ГРУП СІМЕЙ, А ТАКОЖ 5% СІМЕЙ ІЗ НАЙВИЩИМИ ДОХОДАМИ (ЗА ВИБРАНІ РОКИ, %) [23]

Група сімей

1929

1935—1936

1947

1955

1969

1979

1993

Найнижча (20% сімей)

12,5

4,1

5,0

4,8

5,6

5,3

4,1

Друга (20% сімей)

9,2

11,8

12,2

12,4

11,6

9,9

Третя (20% сімей)

13,8

14,1

17,0

17,7

17,7

17,5

15,7

Четверта (20% сімей)

19,3

20,9

23,1

23,7

23,7

24,1

23,3

Найвища (20% сімей)

54,4

51,7

43,0

41,6

40,6

41,6

47,0

Разом

100

100

100

100

100

100

100

Найбагатші 5% сімей

30,0

25,6

17,2

16,8

15,6

15,7

20

Пояснюючи причини нерівності в США, автори підручника [24] визначають нерівномірність у розподілі багатства: так у 1989 р. 1 % найбагатших сімей володів чистими активами на суму 5,7 трлн дол. порівняно з 48 трлн дол., якими володіли 90 % інших сімей. Ці та інші статистичні дані, що наведені в підручнику (на жаль в Україні така статистика відсутня), свідчать, що розподіл багатства стає дедалі нерівномірнішим, що спричиняє більшу нерівномірність розподілу доходів. До того ж часто у бідних країнах нерівномірність розподілу доходів вища, ніж у розвинених багатих країнах.

Держава через податкову систему та інші способи здійснює перерозподіл доходів багатої частини населення на користь бідних. Факторіальний розподіл доходів на мікрорівні визначає ступінь збігу доходу-цілі і доходу-результату. Через систему податків держава бере участь у пом’якшені суперечностей між доходом-ціллю та доходом-результатом для окремих категорій населення. З цією метою держава здійснює вторинний розподіл та перерозподіл доходів. Так за ступенем вирівнювання доходів Швеція випередила всі країни світу. Два види податків на особисті доходи, що застосовуються в Швеції, забезпечують ефективність системи перерозподілу доходів. За даними 1987 року максимальна ставка податку на середній дохід робітника, котрий зайнятий повний робочий день, становила 50—65 %, а максимальна прогресивна податкова ставка на доходи службовця досягла 80 % [25]. Навпаки, в США інструментом вирівнювання доходів є не диференціація податків, а соціальні виплати з державного бюджету, що формується з податкових надходжень. У результаті видачі соціальної допомоги в США досягається 75 % скорочення подоходної диференціації населення, а в результаті оподаткування — лише 25 % такого скорочення [26]. Соціальна допомога як фактор зменшення нерівномірності в розподілі доходів збільшується в групах з низькими доходами.

Тільки тим країнам вдалось успішно вирішити проблему економічного зростання, які зуміли забезпечити збільшення доходів та їх оптимізацію. Наочним прикладом може слугувати економічний розвиток Японії. До другої половини 80-х років Японія відставала від розвинених країн по середній заробітній платі. Зате в 1987—88 р.р. ситуація радикально змінилась, і Японія по цьому показнику вийшла на передові позиції (табл. 5).

Таблиця 5

ПОГОДИННА ЗАРОБІТНА ПЛАТА В ОБРОБНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН (в доларах США за офіційним курсом) [27]

Країни

1987 р.

1994 р.

Японія

10,41

22,7

США

9,91

12,06

Німеччина

9,75

15,17

Англія

6,93

9,69

Франція

6,82

9,12

Така ситуація характерна сьогодні не тільки для обробної промисловості, а і для інших галузей економіки. Уряд Японії здійснює реформу економічної структури, метою якої є адаптація національної економіки до змінюваних умов глобальної економіки. При цьому держава взяла на себе функції захисту номінальних доходів від інфляції шляхом компенсації їх як на державному рівні, так і на рівні окремих підприємств.

Головною теоретичною проблемою перерозподілу доходів між країнами в рамках формування цілісного організму «міжнародна економіка» повинно стати обґрунтування вирівнювання величини заробітної плати відповідно до рівноцінних (кількісно та якісно) затрат праці. Факт дикримінації (заниження) ціни кваліфікованої праці в країнах, що розвиваються, є одним із джерел та спонукаючих моментів перерозподілу доходів між країнами. Використання дешевої робочої сили в інших країнах дозволяє ТНК та МНК за рахунок факторіальних витрат (особливо затрат праці) привласнювати надприбутки. Це поглиблює бідність країн, тим самим загострюючи протистояння між індустріально розвиненими країнами та рештою країн світу.

Необхідність спільного розв’язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-економічних та екологічних, є одним із факторів посилення тенденцій міжнародної економічної інтеграції. Проте економічній єдності світу властиві певні суперечності: тенденції об’єднання в рамках усієї світової економіки не завжди узгоджуються з регіональною інтеграцією, яка на сьогодні ще веде до певної відокремленості, замкненості окремих інтеграційних угруповань. З погляду філософії будь-яке об’єднання супроводжується подвійними процесами: з одного боку поєднання інтересів в інтеграційних рамках, а з іншого — відокремлення цього об’єднання від решти країн світу. В цілому ж глобалізація економіки зумовлює формування взаємозалежного, взаємопов’язаного, суперечливого, але в тій же мірі цілісного, з поліосновною структурою світового господарства.

Державний захист національних інтересів є одних з інструментів у боротьбі за місце на світовому ринку. Введення високого ввізного мита, встановлення імпортних квот та таке інше може в окремих випадках завдати і шкоди інтеграційним тенденціям.

Глобалізація — це процес вторгнення будь-якого зовнішнього фактора у внутрішні структури суспільства, що формувались протягом тисячоліть. Тут ми зустрічаємось із конфліктом між старим та новим. Не кожна національна економіка спроможна без соціальних втрат адаптуватись до зовнішніх факторів втручання. Країни конфуціанства більш ефективно адаптуються до змін зовнішнього середовища, до експансії глобального капіталізму, зберігаючи власну економічну культуру та цінності. Щодо пострадянських країні Східної Європи, то глобалізація економіки носить, на сьогодні, лише руйнівний характер. Нерозуміння та недооцінка нової соціополітичної типології світу, тобто реальних процесів на початку ХХІ ст. — пряме джерело грубих прорахунків та помилок.

Вибуховий характер науково-технологічних, економічних та політичних змін у світі кінця ХХ століття став новим спонукаючим мотивом активізації відносин перерозподілу глобальної економіки. Так з переходом у 1997 році Гонконгу з-під юрисдикції Великобританії під владу КНР виник великий відтік капіталів, що слугувало одним з факторів фінансової кризи в Південно-Східній Азії. Криза командної моделі економіки в країнах Східної Європи також сприяла шоковому відтоку капіталів до розвинених країн.

Переддень третього тисячоліття ознаменувався накопиченням цілої низки соціально-економічних проблем у світовому масштабі, рецептів вирішення яких економічна наука ще не спромоглася віднайти. Злам світової системи соціалізму з одного боку, та наростання процесів капіталістичної економічної інтеграції — з іншого, спонукали до «вибухового» поштовху глобалізації економіки. Ускладнення та поглиблення процесів обміну та розподілу в національно-державних рамках трансформуються на міжнаціональний простір, що вимагає окремого підходу до їхнього аналізу.

Розпочата в 80-ї роки політикою М. Тетчер приватизація в Великобританії започаткувала процес великого перерозподілу багатства в світовому масштабі. А приватизація національного багатства кінця ХХ століття на теренах постсоціалістичних країн радикальним чином вплинула на глобалізацію економіки на рівні індивіда, компанії та навіть країни. Розширення реалізації прав власності фізичних та юридичних осіб за національні межі відкриває нові можливості для індивідуального перерозподілу багатства в світовому масштабі, обходячи інституційно-державні обмеження. Тим самим підривається роль держави в управлінні національним багатством, що складає економічну базу будь-якої державності. Таким чином вимальовується наступний логічний ланцюг: зміна реалізації прав власності — індивідуальний перерозподіл багатства — якісно новий етап глобалізації економіки.

Розпад Радянського Союзу спричинив виникнення геополітичного фактора інтеграційних процесів. Глобалізація економіки охопила країни централізовано-командної економіки, яким належало до 40 % світового промислового виробництва та більше половини всіх природніх ресурсів. У 1985 році на країни соціалізму припадало 1/4 території світу, 1/3 населення, 2/5 — промислового виробництва. В результаті лібералізації економічної діяльності в постсоціалістичних країнах увесь означений потенціал був включений до системи глобального перерозподілу. З новою хвилею розпочалася боротьба між країнами за переділ соціального продукту цих країн. Приватизація якраз була і є тією політико-економічною акцією, за допомогою якої можна через різного роду спекулятивні комбінації придбати значну частину цього багатства. Лібералізація економіки, її відкритість та відсутність досвіду державного регулювання національної економіки в умовах відкритості та трансфрормаційних процесів в суспільстві призвели по суті до механічного розподілу ресурсів та капіталів між окремими кланами, капітали яких знайшли своє застосування за кордоном, в індустріально розвинених країнах.

Десятирічний досвід приватизації України сьогодні не дає підстав для оптимістичних настроїв на майбутнє. Було допущено цілу низку теоретичних прорахунків та практичної «вакханалії» в економічній політиці, що висуває потребу врахування специфіки розвитку країн з перехідною економікою. Досвід Китаю з організації вільних економічних зон свідчить про існування іншого шляху входження командної економіки не тільки до ринкової моделі, а й в тісні інтеграційні економічні стосунки з економіками інших країн. Це означає, що приватизація не є абсолютною прерогативою трансформаційних процесів. Джон Гелбрейт, характеризуючи сучасність, приходить до висновку, що: «Як загальне правило суцільна приватизація сьогодні так само неприйнятна, як і соціалізм. Існує велика сфера господарської діяльності, в якій роль ринкових механізмів не підлягає сумніву і не повинна заперечуватись; але й не менш широка, постійно зрозростаюча по мірі підвищення рівня економічного благополуччя сфера, де послуги і функції держави або жорстко необхідні або уявляються набагато доцільнішими з соціальної точки зору. Тому приватизація як основний напрямок державної політики ніяк не краща за соціалізм… Ми живемо не в епоху доктрин, а в епоху конкретних рішень» [28].

Соціокультурні цінності, які властиві кожній країні, формують свої особливі принципи розподілу продукту. Загальним, що об’єднує всі країни в системі розподілу, є домінування економічного прагматизму, де витрати факторів є визначальними при організації розподілу в принципі. Вестернізація країн Сходу (Японія, Південна Корея і т. д.) свідчить про адаптацію західних форм підприємництва та розподілу до своїх специфічних умов і традиційних цінностей. В Японії, на відміну від країн Заходу, індивідуалізм не зміг перебороти принципу колективності в організації капіталістичного підприємництва. Культурні фактори в країнах Сходу виявились більш життєздатними в порівнянні з економічною експансією капіталу.

Україна, Росія та інші пострадянські країни виявились недієздатними в цьому плані. Крах адміністративної системи, лібералізація економіки та приватизація повністю деморалізували населення, наслідком чого є соціальне розшарування та катастрофічна за масштабами втеча капіталів за кордон.

Економічний розвиток у цих країнах історично завжди здійснювався не внаслідок саморозвитку і самовдосконалення своїх начал, виходячи з власних інтересів, а шляхом нав’язування зверху механістичного копіювання окремих елементів західної економічної культури. Держава завжди виступала ініціатором економічної модернізації. Так було за Петра І і Катерини ІІ, за Олександра ІІ та в період перебудови М. Горбачова. Загальною рисою всіх спроб революційних змін розвитку суспільства була їх тупиковість. Петрівські зміни в кінцевому результаті мали позацивілізаційний напрям розвитку Росії, так було після Російської революції 1917 року, таких рис набуває і сучасний етап оксамитної революційної трансформації суспільства. Становлення ринкових принципів функціонування перетворилось на глобальний розподіл багатства кінця ХХ століття. Шляхом пограбування народу та перерозподілу в Україні, як і в Росії, сформувався «бездіяльний» (за Вебером) клас нових буржуа, що збагатилась на фінансових спекуляціях та компрадорському слугуванні іноземному капіталу. Понад 30-кратна різниця між 10 % багатими та 10 % бідними означає не тільки катастрофічну несправедливість відносин розподілу та ймовірність виникнення колапсу економічного розвитку. Результатом такого перерозподілу доходів між країнами є катастрофічні масштаби зовнішнього боргу України.

До 70-х років проблеми зовнішнього боргу у світовій економіці ще не існувало, тому й в економічній теорії вона не набула актуальності та предметності. Серед політиків домінувало переконання, що держава не може збанкрутувати, оскільки має верстат для друкування грошей. Практика внесла корективи. В результаті енергетичної кризи 1974—75 років та різкого зростання світових процентних ставок у 80-х роках проявила себе боргова криза країн, що розвиваються. З того часу зовнішній та внутрішній борги держави стали невід’ємною частиною макроекономічного аналізу національної та світової економік. А якщо припустити, що світове господарство є єдиним економічним організмом, то боргові зобов’язані одних країн перед іншими суб’єктами світового господарювання слід розглядати як кризу неплатежів, тенденція прояву яких прослідковується на прикладі економіки України.

У концепції зовнішнього та внутрішнього боргу держави залишається ціла низка проблем, які теоретично ще не визначені, а історичного вітчизняного досвіду ще не нагромаджено. Нині нам необхідно критично проаналізувати причини виникнення боргової залежності країн, що розвиваються. Боргова криза 80-х років, що охопила ці країни, пригнічує розвиток національних економік і на сьогоднішній день. Процес обслуговування зовнішнього боргу набув затяжного характеру, а його навантаження проявляється у всіх відтворювальних процесах національної економіки.

Захоплення зовнішніми кредитами в економічній політиці України зайшло настільки далеко, що сучасне існування національної економіки просто не передбачається без зовнішнього кредитування. Ми лише можемо мріяти та надіятись на можливе списання зовнішніх боргів, як це було зроблено по відношенню до Польщі та деяких країн Латинської Америки чи Африки. На жаль, Україна не входить у число 36 найбідніших країн світу, яким свого часу пообіцяв списати борги США тодішній президент Білл Клінтон у своєму виступі на щорічних зборах представників МВФ та Світового банку [29].

Так доходи та видатки держави мають тенденцію до різкого зниження, тоді як величина зовнішнього боргу постійно зростає. Дефіцит державного бюджету хоча і незначний, але мова повинна йти про боргове навантаження на одиницю доходу бюджету. Частка зовнішнього боргу на кожну одну гривну доходу бюджету України кожного року постійно зростає: в 1992 р. вона складала 4 копійки, в 1993 р. — 29; 1995 р. — 59; 1998 р. — 75 копійок. Це означає процес посилення грошової скрути, фінансового обмеження для проведення самостійної державної економічної політики.

Доступність до зовнішніх кредитів в 1992—1993 р.р. дозволив уряду України утримувати ще на високому рівні витрати держави, не вдаючись до інфляційного фінансування і не вводячи нові податки. А коли не вистачило зовнішніх кредитів, то уряд вимушений був вдатись до ОВДП (інфляційне фінансування), до жорсткої та обтяжливої податкової політики. Податкова політика подавила вітчизняного виробника, а наростаюча інфляція зробила неплатоспроможним населення, внаслідок чого зовнішній борг все більше тяжіє над економікою України. Заробітна плата постійно знижується і досягла граничної межі, яка не може забезпечити фізіологічне існування людини. Так в 1994 році середня заробітна плата складала 24, а в 1998 — 68 дол. США на місяць. Якщо врахувати безробітних, непрацездатних, пенсіонерів та неповнолітніх, то реальний дохід в день буде нижчим одного долара, що є показником бідності. А співвідношення зовнішнього боргу до суми грошових доходів населення свідчить про наростання боргового навантаження. Так на кожну зароблену грнивню в 1994 році припадало 27 коп., а в 1998 — вже 50 коп. зовнішнього боргу. Щоб підвищити заробітну плату хоча б на одну копійку та одночасно розрахуватися за рік з боргами, нам потрібно більше ніж у півтора рази працювати продуктивніше.

Економічно не природною є тенденція зростання боргу в економіці України з одночасним спадом обсягів ВВП, соціальних витрат держави та зниження оплати праці. Навіть в таких країнах як Польща, Угорщина в період інтенсивного зростання зовнішнього боргу спостерігалось підвищення доброботу людей, пожвавлення економіки. Сьогодні є зрозумілим тимчасовість цих явищ. Але саме якраз і викликає подив, що в економіці України в період отримання зовнішніх кредитів замість збільшення інвестицій, підвищення заробітної плати та зростання соціальних виплат ми отримали зворотні наслідки — спад виробництва, замороження інвестицій, зниження реального споживання (рис.). Так, протягом трьох років (з 1992 по 1995 р.р.) держава постійно отримувала зовнішні кредити, тоді як капітальні вкладення залишались незмінними.

Динаміка державного боргу, реального ВВП та капітальних вкладень

Рис. Динаміка державного боргу, реального ВВП та капітальних вкладень

Висновок: надані зовнішні кредити просто зникли з внутрішнього обороту країни, вони повністю так і не дійшли до національної економіки. Реальна заробітна плата та інвестиції в державному секторі різко скоротилися. В суспільстві може назрівати соціальна та політична напруга.

Невиконання країною зобов’язань по меморандумах економічної політики уряду, сформульованих МВФ, призводить до негайного припинення подальшої допомоги з боку МВФ. Сукупність дії високих відсоткових ставок, зростання витрат держави на управління та спад виробництва внаслідок розриву коопераційних зв’язків з пострадянськими країнами повністю розбалансували фінансову систему України. Інфляційний вибух 1992—94 років та обвальна приватизація деформували виробниче функціонування економіки, по суті в економіці домінували перерозподільні процеси, які набули на сьогодні хронічного характеру. Перерозподіл охопив все народне господарство як за масштабністю, так і за глибиною. Виробництво призупинилось, зовнішні кредити використано непродуктивно, виробничий потенціал морально та фізично зносився, що повністю зруйнувало матеріально-виробничу базу можливого майбутнього зростання ВВП, збільшення експорту продукції, а отже і збільшення доходів держави. Тому в кожному новому періоді ще більше загострюється проблема фінансування бюджетного дефіциту, який зростає з кожним роком на суму відсоткових платежів (приблизно 8,5%), а також на суму тих кредитів, які необхідно повернути. Це потребує нових зовнішніх кредитів, які в кінцевому результаті приведуть країну не тільки до боргової петлі, а й до загострення боргової кризи. Україна вступає в смугу кризи зовнішнього боргу, який в свій час пережили країни, що розвиваються. Криза зовнішнього боргу (тобто можливостей його погашення), на думку економістів, є єдиною найбільш суттєвою перепоною на шляху економічного прогресу [30].

Для формування економічної політики України має важливе значення визначення її місця в складному суперечливому глобальному процесі розподілу суспільного продукту. Несправедливість розподілу суспільного продукту глобальної економіки формує у більшості народів почуття страху перед майбутнім. Незадоволеність ідеологією глобального капіталізму знаходить свій прояв в розробці теорій стримання економічного зростання, засудження з боку інтелегенції, церкви, а також громадських організацій індивідуалістського та меркантильного погляду на економічний прогрес людства.

Відсутність безпеки від насилля, злочинності та маргіналізації індивідів, груп і цілих країн є фактом загострення глобальних суперечностей розподільних відносин. Для майбутнього суспільства велике значення має започаткування теоретичного та політичного діалогу стосовно прав і відповідальності, привілеїв і обов’язків, справедливості та турботи про загальне благо. Це означає таку організацію глобальної економіки, яка б полегшила існування національних економік з різними типами і рівнями життя та, різним ступенем залучення в регіональний та глобальний процеси.

Література

1. Див.: Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — Киев: Благотворительный Фонд содействия развитию гуманитарных и экономических наук «Международный деловой центр». 1998; K. Ohmae. The Bordless World:Power and Strategy in the Interlinked Economy. Fontana, 1990.: B. Badie. La fin des territoires. Paris, 1995.

2. «La mondialisation en debat: les logiques, les reseaux et les etats, les asteurs, les enjeux» («Sciences humaines», № 17, hors serie, juin-juillet 1997).

3. І. Малий. Розподіл як фактор економічного розвитку суспільства. — Економіст, 1999, № 8. — С. 32—39.

4. Heidelberg Club. (Hrsg.). Globalisierung. Stuttgart, 1997. S. 4.

5. А. Маршалл відносить до четвертого фактора організацію, а Й. Шумпетер — підприємництво.

6. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1994. — С. 121.

7. Дж. С. Милль. Основы политической экономии. Т. 1., М.: Прогресс, 1980. — С. 338.

8. Там же. — С. 340.

9. Там же. — С. 349.

10. Игнатовский П. А. Экономика, человек и государство. — М., 1998. — С. 67.

11. М. Максимова. В ХХІ век — со старыми и новыми глобальными проблемами. — МЭМО, 1998, № 10. — С. 8.

12. Україна — поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 — 2004 р.р. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік. — Урядовий кур’єр, 28 січня 2000 року, № 16. — С. 6.

13. Киреев А. Международная экономика. — М., 1997. — С. 41.

14. Дж. С. Милль. Основы политической экономии. В 3-х томах, Пер. с англ. — М., Прогресс, 1980. Т. 2. — С. 471.

15. Див.; Пахомов Ю. М. та ін. Національні економіки в конкурентному середовищі / Ю. М. Пахомов, Д. Г. Лук’яненко, Б. В. Губський. — К.: Україна, 1997. — С. 31—35.

16. Давид Рикардо. Начала политической экономии и податного обложения, 1929, М — Л. — С. 221—237, 282—288.

17. Від англійського «free trade» — вільна торгівля.

18. Войтов А. Г. Фундаментальная экономика. 2-е переработанное изд. 1998. — М. — С. 283.

19. Долгов С. И. Глобализация экономики: новое слово или новое явление? — М.: ОАО «Изд-во «Экономика», 1998. — С. 90.

20. Див.: Киреев А. Международная экономика. — М., 1997. — С. 311—315; Smith Roy C.,Walter Ingo. Global Banking. N. Y., 1997. PP. 244, 316.

21. Соколенко С. И. Глобальные рынки ХХІ столетия: Перспективы Украины. — К.: Логос, 1998. — С. 10.

22. Джерело: Le Monde Diplomatique, Aprеl 1998. P. 16.

23. Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенлі Л. Брю. Аналітична економія: принципи, проблеми і політика. Частина 2. Мікроекономіка. Тринадцяте видання. Пер. з англ. — Львів, Просвіта, 1999. — С. 506—507.

24. Кемпбелл Р Макконнелл, Стенлі Л. Брю. Аналітична економія: принципи,проблеми і політика. Ч. 2., Мікроекономіка, 13 видання. Перекл. з англ. — Львів, Просвіта, 1999. — С. 511.

25. Денисов Н. А., Мальгинова Е. Г. Отношения распределения: современные модели. // Общество и экономика. — 1997. — № 3—4. — С. 93.

26. Денисов Н. А., Мальгинова Е. Г. Отношения распределения: современные модели. // Общество и экономика. — 1997. — № 3—4. — С. 93.

27. Japan 1990. An International Yomparison. —Tokio — Keizal. Koho Center. — 1989. — P. 68; Japan 1994. An International Comparison. — Tokio. — Keizai Koho Center. — 1993. — P. 65; Japan Koho Center. — 1997. — P. 97.

28. Джон К. Гэелбрейт. Справедливое общество. Гуманистический взгляд. — Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под редакцией В. Л. Иноземцева. — М.: Academia. 1999. — С. 231 (640).

29. Факты. 1999, № 184 (0515), 5 октября. — С. 3.

30. Такий висновок зробив відомий експерт-радник з економічних реформ у пострадянських країнах Джефрі Сакс. — Сакс Дж. Д., Ларрен Ф. Б. Макроэкономика. Глобальный подход: Пер. с англ. — М.: Дело, 1996. — С. 749.