Розділи

загрузка...
1.3. СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.3. СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

С. В. Сіденко

Кінець ХХ сторіччя охарактеризувався посиленням глобалізації економіки, яку спричинили значні якісні зміни, що відбуваються в сучасному світі. Глобалізація економіки є багатогранним процесом, основними рушійними силами якого є технологічний прогрес, розвиток міжнародної інфраструктури, революційні зміни в інформаційній технології та лібералізація торгівлі й міжнародних зв’язків.

Зазначені фактори мали безпосередній вплив на соціальний і економічний розвиток усіх країн світу. Перш за все це позначилося на зростанні обсягів світової торгівлі товарами і послугами, темпи зростання якої в усіх регіонах світу за останні 30 років перевищували темпи зростання ВВП. Так, в 90-х рр. темпи зростання ВВП у цілому в світі становили 2,9 %, а темпи зростання світової торгівлі — 7,9 %.

Другим важливим наслідком глобалізації стала інтенсифікація потоків прямих іноземних інвестицій, обсяги яких є особливо динамічні. За період з 1980 року вони зросли в розвинених країнах в 4,8 раза, в країнах, що розвиваються, — у 9,4 раза та в країнах з перехідною економікою — більше ніж у 600 разів.

Іншим важливим наслідком стала зростаюча роль багатонаціональних корпорацій (БНК), кількість яких у світі перевищує 60 тис.; вони у сукупності контролюють третину виробничого потенціалу приватного сектору та забезпечують роботою понад 3 % сукупної робочої сили.

Нарешті, процес глобалізації проявився у зростанні міжнародної мобільності трудових ресурсів. Згідно з оцінками, 130—145 млн чол. нині живуть за межами своїх країн, хоча ще в 1985 р. ця цифра становила 104 млн, а в 1975 р. — 84 млн. У глобальному аспекті двадцять років тому дві третини робочої сили у світі були ізольовані від міжнародних ринків протекціонізмом і центральним плануванням. Зараз передбачається, що після 2000 року більше 90 % робочої сили буде працювати в країнах із сильними зв’язками з глобальною економікою.

Світовий досвід доводить, що технічні і технологічні зміни, що є необхідною передумовою розвитку людини, спричиняють трансграничний рух капіталу, виробничих потужностей, товарів і послуг та переміщення робочої сили. А ці процеси викликають зміни в соціальній сфері, переміщуючи і скорочуючи робочі місця, девальвуючи традиційні спеціальності й вимагаючи нової кваліфікації.

Вплив зовнішньої торгівлі на доходи, добробут і зайнятість детально досліджені в працях багатьох учених, зокрема, Дж. М. Кейнса, П. Самуельсона, В. Столпера, Е. Хекшера, Б. Оліна, П. Х. Ліндерта та ін. Відомий фахівець із питань зовнішньої торгівлі П. Х. Ліндерт зазначав, що «в будь-якій країні зовнішня торгівля безпосередньо торкається інтересів багатьох груп населення» [1].

Практично всі дослідники в цій галузі доходили висновку, що зовнішня торгівля відкриває нові можливості для економічного зростання, збільшення зайнятості та доходу. Але міжнародна торгівля може мати і негативні наслідки для її учасників, відтак ще на початку минулого століття виникли проблеми узгодження розвитку міжнародної торгівлі з трудовими нормами.

Значний вплив на соціальну сферу, особливо в плані створення нових робочих місць, мають прямі іноземні інвестиції. Наприклад, у Великій Британії лише в 1993—1994 р.р. 313 зарубіжних проектів забезпечили функціонування 90 тис. робочих місць, або 18 % зайнятості. В Північній Ірландії в 1996—1998 р.р. у межах реалізації 60 проектів з іноземними інвестиціями було створено 12 тис. робочих місць.

Значний та неоднозначний вплив на соціальну сферу, головним чином на зайнятість і доходи, справляють БНК. Вони мають сильний вплив на наявність робочих місць перш за все тому, що віддають перевагу ненормативним формам зайнятості, таким як неповний робочий день, робота за контрактами, а політика субпідрядів приводить до створення тимчасових низькооплачуваних робочих місць.

Свобода переміщення за кордон виробництва і робочих місць є особливо характерною для компаній, що стикаються із сильними галузевими профоб’єднаннями в країні базування. В таких випадках капітал спрямовується туди, де більші прибутки і дешева робоча сила, а тому перевага надається розміщенню філій БНК у країнах, що розвиваються, де лише в 1985—1992 рр. за участю іноземного капіталу було створено 5 млн робочих місць. Серед позитивних наслідків діяльності БНК для трудящих слід відзначити підвищення кваліфікації, зростання доходу і зайнятості. Одночасно БНК є фактором загострення нерівності на ринку робочої сили та порушення трудових норм.

Дослідження процесу глобалізації економіки свідчить, що він справляє неоднозначний вплив на соціальну сферу. Лібералізація обміну, нові форми міжнародного поділу праці, зростання руху капіталів, посилення конкурентної боротьби дозволяють досягати економічного зростання в багатьох країнах світу, сприяють розширенню зайнятості, зниженню рівня бідності і підвищення добробуту. В цілому можна зазначити, що внаслідок змін у глобальній економіці в останню чверть минулого століття реальний валовий світовий продукт, що визначає сукупний обсяг економічної діяльності всіх людей в усіх країнах, більш ніж подвоївся. При цьому якість життя більшої частини населення світу покращилася внаслідок зростання доходів на душу населення, збільшення тривалості життя і підвищення рівня освіти. Частка населення світу з середнім рівнем розвитку людського потенціалу зросла з 55 % в 1975 р. до 66 % в 1997 р., а з низьким — скоротилася за цей період з 20 % до 10 %.

Очевидно, що поглиблення процесу глобалізації економіки має не тільки позитивні наслідки для розвитку людини, але й ставить гострі проблеми. Зростання обсягів торгівлі та капітало- вкладень на глобальному рівні здійснюється з великою швидкістю, але в основному в інтересах більш динамічних і могутніх країн. Так, розрив у доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах, і 1/5, що проживає в найбідніших країнах, у 1997 р. позначався співвідношенням 74:1 порівняно з 60:1 у 1990 р. і 30:1 — в 1960 р. Для порівняння: у 1820 р. цей розрив становив 3:1, у 1870 р. — 7:1, у 1913 р. — 11:1 [2].

Наприкінці 1990-го року на 1/5 частину світового народонаселення, що проживало в країнах з найбільшим доходом, припадало 86 % світового ВВП (а на найбіднішу 1/5 — 1%); 82 % світових експортних ринків (а на найбіднішу 1/5 — 1%); 68 % прямих іноземних інвестицій (а на найбіднішу 1/5 — 1 %) [2, с. 8].

На країни ОЕСР, де проживає 19 % світового народонаселення, припадає 71 % глобальної торгівлі товарами і послугами, 58 % прямих іноземних інвестицій та 91 % всіх користувачів Internet.

В той же час у країнах, що розвиваються, 1,3 млрд чол. не мають доступу до чистої води, близько 840 млн чол. не забезпечені повноцінним харчуванням, а в 1,3 млрд чол. доходи становлять менше 1 дол. США на день. Уже зараз щорічні втрати країн, що розвиваються, внаслідок невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці і фінансів становлять 500 млрд дол. США, що в 10 разів перевищує обсяг одержаної іноземної допомоги. А це сприяє поглибленню нерівномірності економічного і соціального розвитку в глобальному масштабі.

Не спостерігається глобальної тенденції скорочення розриву між багатими і бідними верствами працюючого населення всередині країн. Навіть в найбагатших країнах світу розрив між найбагатшими 20 % і найбіднішими 20 % населення значний і становить, наприклад, у Австралії і Великій Британії 9,6 раза, США — 8,9 раза, Новій Зеландії — 8,8 раза, Швейцарії — 8,6 раза. Частка населення, що проживає за межею бідності, становить 36,5 % в Ірландії, 21 % — в Іспанії та більше 14 % у США і Нідерландах [2, с. 149].

Існує загроза, що нерівність між багатими і бідними в найближчі десятиріччя поглибиться.

Слід відмітити, що в глобальному масштабі можна виділити дві надзвичайно гострі соціальні проблеми — бідність і безробіття. Щодо бідності в світі можна констатувати, що з 1985 р. її скорочення стало незначним, а кількість бідних зростала такими самими темпами, що і населення світу. Зросла також чисельність людей, що перебувають в умовах абсолютної бідності. Тому зараз трудящі занепокоєні тим, що можливості прискореного зростання підвищення рівня життя, що закладені в глобалізації, можуть залишитися нереалізованими.

Для великої кількості працюючих глобалізація означає невпевненість у збереженні робочого місця та погіршення умов праці. Як у бідних, так і у багатих країнах, економічна перебудова і послаблення інститутів соціального захисту призвели до посилення нестабільності зайнятості і доходів. Конкуренція на світових ринках примушує працедавців використовувати більш гнучку політику в галузі праці і укладати з працівниками невигідні трудові угоди. Закони про звільнення працівників пом’якшені в Бельгії, Франції, Німеччині і Великій Британії. В Нідерландах, Іспанії та Великій Британії децентралізована система укладання колективних договорів про оплату праці сприяла зростанню безробіття. В 1999 р. його рівень досяг 10,3 % в країнах Європейського Союзу та 7,3 % — у країнах ОЕСР. В умовах глобалізації світовий ринок праці є все більш інтегрованим для висококваліфікованих працівників — чиновників корпорацій, вчених, висококваліфікованих фахівців, з яких складається загальносвітова професійна еліта, що відзначається високою мобільністю і має високу заробітну плату. Водночас ринок праці для некваліфікованих працівників в основному обмежений національними бар’єрами.

Таким чином, на початку ХХІ століття глобалізація, підвищуючи ефективність економіки, потенційно загрожує демонтажем всієї створеної протягом минулого сторіччя соціальної надбудови. Це може в перспективі призвести до нового загострення класових відносин, але тепер уже в планетарному масштабі. Таку думку, зокрема, висловлює президент Центру європейських досліджень при Гарвардському університеті С. Хофман: «Можливо ми знаходимося в ситуації європейського національного капіталізму початку ХІХ ст., до того, як держави почали його регулювати і говорити, що навіть стурбований прибутками капіталіст повинен час від часу займатися своїми робітниками, забезпечувати їм певний рівень соціального захисту, деякий мінімальний необхідний рівень заробітної плати. Нічого подібного в глобальному вимірі поки що немає» [7].

Тому світове співтовариство має враховувати соціальні аспекти процесу глобалізації, особливо при розробці правил, норм і політики управління світовою економікою. А це об’єктивно вимагає розвитку міжнародних інститутів з регулювання цих процесів в інтересах суспільства, економіки і збереження довкілля. В умовах глобалізації економіки регулювання соціальної політики виходить за національні межі і повинно відбуватися на регіональному рівні — в межах інтеграційних угруповань, та на глобальному рівні — в межах міжнародних організацій.

Потреба в глобальному регулюванні виникла ще на початку минулого століття в умовах розвитку інтернаціоналізації та інтенсифікації світогосподарських зв’язків. Першою організацією, що взяла на себе функції міжнародного регулювання в соціальній сфері, стала міжнародна міжурядова організація — Міжнародна організація праці, що була створена в 1919 р., і яка з 1946 р. є спеціалізованою установою Організації Об’єднаних Націй. Її ді- яльність була спрямована не лише на розробку норм соціального захисту та соціальних гарантій трудящих, але й торкалася міжнародних аспектів. Так, у 1919 р. у першому британському проекті статуту МОП вказувалося, що однією з основних цілей міжнародних трудових конвенцій є ліквідація нечесної конкуренції, основаної на тяжких умовах праці. В 1944 р. Філадельфійська декларація зазначила, що МОП має вивчати і розглядати всі економічні і соціальні програми і заходи міжнародного масштабу в світлі рішень основного завдання — соціальної справедливості.

На сучасному етапі суспільного розвитку, в умовах глобалізації економіки задачі МОП розширені і включають:

— надання допомоги країнам у визначенні національної стратегії з підвищення рівня зайнятості та її якості;

— допомогу країнам-учасницям у становленні національних систем моніторингу, технічного забезпечення збору статистичної та іншої інформації і створення інформаційних систем ринку праці;

— відстеження глобальних тенденцій, що впливають на стан зайнятості;

— публікацію щорічних доповідей про зайнятість у світі та надання конкретних рекомендацій;

— розвиток міжнародного співробітництва з широкого кола соціальних і трудових проблем: зайнятості, покращання умов праці, діяльності профспілок, професійного навчання, охорони праці, боротьби з професійними захворюваннями, становища окремих груп трудящих, соціального забезпечення;

— розробку і прийняття міжнародних норм у формі конвенцій, що підлягають ратифікації державами-членами, і рекомендацій.

В умовах розвитку процесу глобалізації економіки до задач МОП входить здійснення певного інтелектуального і політичного керівництва в пошуках вирішення проблем розширення зайнятості та боротьби з бідністю. Крім того, зараз уже не досить лише сприяти ратифікації і застосуванню її норм і рекомендацій державами-членами, або надання допомоги урядам і соціальним партнерам у розробці трудового законодавства; необхідне поширення впливу МОП на міжнародну політику. І певні кроки в цьому напрямку вже зроблені. З початку міжнародної кризи зовнішньої заборгованості в 1980-х роках і з виникненням проблем стабілізації і структурного пристосування МОП намагається здійснювати вплив на міжнародну економічну і фінансову політику. Нарада на вищому рівні з питань зайнятості і структурного пристосування 1987 р. стала важливим етапом в цьому відношенні, оскільки наголошувалося на необхідності проведення більш соціально орієнтованої політики структурних змін на засадах максимально широкого соціального консенсусу.

В той же час зміни, що відбуваються в умовах глобалізації економіки, йдуть врозріз із двома найважливішими статутними положеннями, що мають особливе значення для здійснення цілей МОП. Це:

— добровільність прийняття зобов’язань, які випливають із конвенцій, не дозволяє їй повною мірою відігравати роль регулятора міжнародної торгівлі;

— зобов’язання, що випливають із конвенцій, безпосередньо спрямовані лише на державу, тоді як зарубіжні партнери, що не входять до складу уряду, відіграють усе більш визначальну роль у глобалізації економіки.

Отже, виникає проблема здійснення впливу МОП на ці процеси за умови збереження принципу добровільності прийняття норм. Щоб поєднати добровільність прийняття рішень із необхідністю підвищення ефективності її норм як регулятора міжнародної торгівлі, МОП пропонує кілька рішень.

1. Включення до міжнародних угод «соціальних статей», що стосуються лібералізації міжнародної торгівлі, з тим, щоб відкриття ринків йшло паралельно з покращенням умов життя і праці трудящих і з ліквідацією явних зловживань і форм експлуатації. «Соціальні статті» мають обумовлювати дотримання деяких основних норм МОП країнами-експортерами доступу їхньої продукції на ринки інших країн. Тобто, вони мають пов’язувати лібералізацію торгівлі з дотриманням певних трудових норм і норм соціального захисту в тій мірі, в якій вони впливають на витрати виробництва.

2. Передачу відповідальності за застосування санкцій за межі МОП. Цього можна досягти, якщо держава або групи держав пов’язують надання торгових концесій (наприклад, доступу на свій ринок) із дотриманням певних трудових норм, маючи за мету протистояти так званому «соціальному демпінгу». Ця політика вже проводиться і можна очікувати, що вона матиме подальше поширення.

3. Створення спеціальної процедури, яка б включала оцінку прогресу в соціальній галузі, що досягається державами-членами завдяки доступу на міжнародні ринки, а в більш широкому плані — завдяки можливостям, що надаються в результаті глобалізації економіки [6].

Створення такого механізму стало б якісним поступом уперед, а також цілком відповідало функціям МОП — сприяти встановленню злагоди в економічних зв’язках і соціальної справедливості, включаючи соціальну справедливість у відносинах між державами.

На сучасному етапі розвитку процесу глобалізації досягнення соціальних цілей можливе лише за умови спільних і погоджених дій ряду міжнародних організацій. Така необхідність особливо добре простежується на врегулюванні торгових відносин між країнами.

Так відомо, що лібералізація торгового обміну в цілому сприяє економічному розвитку, покращенню життя, умов праці та створенню робочих місць. Але нічим не обмежена, нерегульована лібералізація може обернутися проти соціальних цілей МОП, оскільки остання не здійснює впливу на міжнародну торгівлю. Ця задача входить до компетенції системи ГАТТ/СОТ, яка, в свою чергу, не займається проблемами соціального демпінгу. Вирішення подібних проблем вимагає координації дії МОП із іншими міжнародними організаціями. На це наголошував виконавчий директор МВФ М. Камдесю, закликаючи зміцнити «соціальну опору» з тим, щоб надати людський аспект трьом іншим «опорам» нової системи міжнародного співробітництва — макроекономічним реформам, ефективній стратегії розвитку і системі вільної міжнародної торгівлі. В цьому зв’язку голова Комісії Європейського Союзу Ж. Делор закликав до формування ради економічної безпеки, до якої входили б не тільки представники урядів, але і глави МВФ, Світового банку, ГАТТ і МОП.

Отже МОП відіграє особливу роль відносно соціальних аспектів інтернаціоналізації економіки.

Важливе значення для регулювання процесу глобалізації мають різноманітні структури Організації Об’єднаних Націй. У статуті ООН підкреслювалося, що всі члени організації зобов’язуються робити спільні і самостійні дії в співробітництві з організацією для сприяння підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення і забезпечення умов для економічного і соціального прогресу і розвитку. Так, економічна і соціальна рада ООН згідно зі статутом уповноважена проводити дослідження і готувати доповіді з міжнародних питань у галузі економіки, соціальної і культурної сфери, освіти, охорони здоров’я і надавати з цих питань рекомендації членам і спеціалізованим установам ООН. За рекомендацією ООН країни ОЕСР надають допомогу країнам «третього світу» розміром 0,7% ВНП щорічно.

У структурі ООН департамент соціального розвитку (Department of Social Development) та комісія з соціального розвитку (Commission for Social Development) програми розвитку ООН (UNDP) займається проблемами розвитку людських ресурсів, готує відповідні доповіді та звіти та надає консультаційну допомогу.

Визначені у статуті ООН принципи мали подальший розвиток в 30 статтях Загальної декларації прав людини, що була проголошена в 1948 р.

Проблеми розвитку людини є напрямком діяльності ЮНІСЕФ — Дитячого фонду ООН, створеного в 1946 р. Крім проблем, пов’язаних із захистом прав дитини, фонд займається такими проблемами як боротьба з бідністю, освіта, охорона навколишнього середовища, проблеми недостатнього харчування дітей, експлуатація дітей на робочому місці та ін.

На сучасному етапі міжнародні конвенції з прав людини, умов праці і різних форм соціального захисту мають обмежений вплив на політику країн–членів ООН або МОП. Але разом із трансформацією економік країн світу в рамках процесів транснаціоналізації та глобалізації перед цими організаціями постануть нові проблеми при розробці конвенцій і норм соціальної політики.

З другої половини 1980–х років активно і на систематичній основі займається проблемами соціальних наслідків процесів, що відбуваються в умовах глобалізації, Міжнародний валютний фонд. В основі цього лежить необхідність забезпечити соціальну і політичну підтримку структурної перебудови за допомогою чітко передбачених заходів із зменшення короткострокового несприятливого впливу на розподіл доходів. Від 1988 р. близько 12 країн — членів МВФ одержали технічну допомогу для реалізації соціальних програм.

Великого значення соціальним аспектам надає в своїй діяльності Світовий банк і його підрозділи МБРР і МАР, основна мета яких — сприяння економічному і соціальному прогресу в країнах, що розвиваються шляхом підвищення продуктивності праці та покращання умов життя. В 1996 фінансовому році до стратегії надання допомоги країнам були включені заходи по боротьбі з бідністю.

У програмах Світового банку зростає соціальна частка, яка спрямовується на програми освіти, охорони здоров’я, соціального захисту. Соціальні кредити становлять значну частку позик цього банку. З початку 1980-х років обсяги кредитування на цілі розвитку людського капіталу збільшилися більш ніж у 5 разів. З 1962 р. більше 100 країн одержали позики на загальну суму 35 млрд дол. США на програми освіти, охорони здоров’я, народонаселення і харчування [1, с. 48].

Уперше видатки на соціальний сектор з’явилися в бюджеті Світового банку (і його частинах МБРР і Міжнародної асоціації розвитку ) в 1994 фінансовому році і становили відповідно 130 і 20,6 млн дол. США. Країнам Європи і Середньої Азії було надано 10,9 млн дол. У 1995 р. обсяг позик на соціальні витрати досяг 596,5 млн дол. (МБРР) і 51 млн дол. (МАР). Країнам Європи і Середньої Азії надали кредитів для підтримки соціальної сфери майже у 12 разів більше, ніж попереднього року — 127,5 млн дол. США [8].

У 1996 р. кредити МБРР становили 240 млн дол., а МАР — 554,5 млн дол. [1, с. 36].

Середньорічні обсяги кредитування на розвиток людського капіталу в 1992—1996 роках становили більше 4 млрд дол. США.

Світовий банк приділяє особливу увагу проблемам запобігання падінню рівня життя й забезпеченню необхідного соціального захисту населення країн, що цього потребують. Зараз він є найбільшим у світі джерелом зовнішнього фінансування послуг у соціальній сфері і розвитку людського капіталу.

У процесі глобального регулювання бере участь і Рада Європи, до якої входить 40 держав. Нещодавно в її рамках почалася реалізація програми «Глобалізація без бідності». В здійсненні цієї програми беруть участь уряди країн, міжурядові і неурядові організації, парламентарії, місцеві власті, засоби масової інформації, яких об’єднує спільна мета — підтвердити схильність країн Європи справі ліквідації бідності в усьому світі. Ця кампанія націлена на пропаганду боротьби зі соціальною ізоляцією в Європі і поширення нових концепцій глобального громадянства, що передбачає підвищену увагу до питань прав і безпеки громадян глобального суспільства.

Таким чином, міжнародні організації, зокрема ООН та МОП, відіграють значну роль у становленні і розвитку нормативної бази міжнародного співробітництва та розвитку в гуманітарній сфері. В умовах зростаючої глобалізації економіки діяльність міжнародних організацій стає важливим фактором регулювання соціальних проблем на національному і глобальному рівнях.

Глобальне управління в сучасних умовах набирає розвитку, але відбувається незбалансовано і має свої особливості. Слід зазначити, що нинішній підхід до регулювання глобальних процесів має ряд недоліків:

— обмеженість проблемами економічного зростання і фінансової стабільності і відсутність уваги до проблем людини, таких як глобальна бідність, зростання нерівності між країнами і всередині країн, ізоляція неімущих людей в бідних країнах, порушення прав людини;

— географічна незбалансованість, за якої домінуюче становище займають найсильніші в економічному відношенні країни;

— багатосторонні угоди сприяли створенню глобальних ринків без врахування їх впливу на розвиток людини і динаміку бідності;

— структури і процеси прийняття на глобальному рівні не є представницькими. Найважливіші економічні структури — Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Група 7, Група 10, Група 22, ОЕСР, Всесвітня торгова організація — знаходяться під впливом великих і багатих країн, а бідні країни практично не мають впливу і можливостей, оскільки не входять до цих організацій;

— відсутні механізми, що мають забезпечити обов’язковість дотримання моральних стандартів і прав людини корпораціями і фірмами, а не лише урядами.

Сучасна глобалізація стимулює відкриття національних кордонів для міжнародної торгівлі, потоків капіталу та інформації, а тому більш вагомі успіхи досягнуті в розробці норм, стандартів, політики та інститутів в інтересах відкриття глобальних ринків, ніж в інтересах людей і захисту їхніх прав. Уже назріла необхідність ввести такі норми і в гуманітарну сферу.

Для того, щоб глобальне регулювання було ефективним, мають сформуватися загальні цінності, стандарти і позиції. Основні цінності — свобода, справедливість, рівність, толерантність, що лежать в основі статуту ООН і Загальної декларації прав людини, мають стати наріжним каменем глобального регулювання в соціальній сфері та керівними принципами процесу глобалізації з людським обличчям. Принципи розвитку людського потенціалу і соціального захисту мають бути включені до теорії і практики глобального регулювання.

Для вирішення цих проблем необхідно враховувати особливості сучасного етапу глобалізації, а саме:

— появу нових ринків — іноземної валюти і капіталу, що об’єднані на глобальному рівні;

— появу нових інструментів — Internet, інформаційні мережі;

— появу нових організацій — Всесвітньої торгової організації, багатонаціональних корпорацій, всесвітньої мережі неурядових організацій;

— появу нових правил — багатосторонні угоди з питань торгівлі, послуг, інтелектуальної власності, що зменшує прерогативи національної політики та має обов’язкову силу для національних урядів.

Особливістю сучасного етапу глобалізації економіки є її великий вплив не тільки на економіку і соціальну сферу, а й на діяльність держави. По-перше, цей процес суттєво обмежує здатність урядів здійснювати контроль за механізмом проведення економічної політики, що має вирішальний вплив на рівень і якість зайнятості і на внутрішню політику в інтересах соціального прогресу. Розвиток країн, що досягли високих темпів економічного розвитку і економічного потенціалу щодо створення нових робочих місць, пояснюється в значній мірі їхньою здатністю розробляти і проводити політику, яка дозволяє їм гнучко реагувати на економічне середовище в світі, що швидко змінюється.

По-друге, в період зростаючої інтернаціоналізації класичні інструменти національної політики, що покликані активізувати економічне зростання чи стримувати негативні процеси, в значній мірі втратили свою дієвість. Фінансова децентралізація робить держави залежними від світових фінансових ринків, що не завжди узгоджується з логікою економічного зростання і соціальної справедливості окремих країн.

Нарешті, конвенції і рекомендації МОП адресуються урядам, і це раніше не викликало проблем. З глобалізацією економіки навіть для урядів найбільш крупних держав важко проводити ефективну незалежну соціально-економічну політику, тому що на них діють рішення, прийняті за межами цих держав, наприклад, групами підприємств, що здатні реорганізувати своє виробництво, розмістивши його з огляду на економічну доцільність. Це особливо стосується Конвенції № 122 МОП про політику в сфері зайнятості, успіхи в реалізації якої тепер багато в чому залежать від зовнішніх факторів.

У той же час, відповідно до багатосторонніх угод і міжнародних угод у сфері прав людини підзвітними є лише уряди країн. Національне регулювання передбачає відповідальність усіх сторін лише в межах національних кордонів, однак його значення зменшується через зростання впливу наднаціональних глобальних структур (багатонаціональних корпорацій) і міжнародних економічних організацій (Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Всесвітньої торгової організації, Банку міжнародних розрахунків). Тому потрібні такі стандарти й норми глобального регулювання, які б визначали відповідальність усіх сторін.

Головна проблема, пов’язана з глобалізацією в майбутньому, полягає в тому, щоб знайти норми та інститути, які б забезпечили більш ефективне управління на місцевому, національному, регіональному і глобальному рівнях, із тим щоб зберегти переваги глобальних ринків і конкуренції, але залишити достатньо місця для розвитку людини, збереження ресурсів довкілля для того, щоб глобалізація служила інтересам людини. Адже зараз велика увага при розширенні економічного співробітництва приділяється забезпеченню дотримання трудових і екологічних стандартів, але не береться до уваги відповідальність за наслідки процесу та розвиток районів, що торкаються їхньої діяльності.

В умовах швидкого розвитку глобалізації необхідно фундаментально переглянути політику і систему глобального регулювання. Серед основних пріоритетів слід виділити такі:

— будувати міжнародну політику і практику навколо проблем людини і прав людини;

— охороняти безпеку людини і зменшити її вразливість в усьому світі;

— зменшити нерівність, ліквідуючи її прояви всередині країн і між країнами;

— збільшити рівноправність в процесі переговорів і в структурах міжнародного регулювання;

— формувати нову глобальну архітектуру для ХХІ ст. [2, с. 98].

Формування на міжурядовому рівні політики в сучасній глобальній економіці є прерогативою великих промислово розвинених країн і міжнародних інститутів під їхнім контролем — Світового банку, МВФ, Банку міжнародних розрахунків. Їхня нормотворча діяльність може створити сприятливе середовище для відкриття ринків, але не гарантує нормативної бази для захисту прав людини і заохочення людського розвитку.

В останні десять років виникли нові інститути глобального регулювання — спеціальні і самостійні аналітичні групи для формування глобальної економічної політики поза ООН або якоїсь іншої формальної системи, що базується на демократичних процесах і представництві. Міністри фінансів великих промислово розвинених країн проводять щорічні зустрічі в межах Групи 7 для обговорення глобальних економічних і політичних проблем. У 1998 р. США виступили з ініціативою створення Групи 22 на основі Групи 7 за участю 15 інших країн, включаючи великі нові держави з ринковою економікою для аналізу глобальної фінансової системи після східноазійської кризи.

Країни, що розвиваються, в яких проживає 80% населення планети, але на які припадає менше 1/5 світового ВВП, беруть незначну участь у розробці і впровадженні нових норм, що регламентують функціонування глобальних ринків, та не мають серйозного впливу на міжнародну політику в рамках нинішніх глобальних вищих політичних форумів. Найбільш важливим і впливовим форумом є «сімка», члени якої завдяки існуючій системі голосування контролюють бреттон-вудські установи, а також Раду безпеки ООН, де вони займають три з п’яти місць постійних членів. Жодна з країн, що розвиваються, не можуть зрівнятися з «сімкою» або ОЕСР за ефективністю консультацій і координації політики, хоча вже були спроби розробки колективної позиції країн «третього світу» за допомогою таких органів, як Група 15, Група 24 та Група 77. Лише Група 22 консультується з країнами, що розвиваються, з деяких проблем.

Новими нормами глобального управління є багатосторонні угоди, число яких швидко зростає. Вони сприяють узгодженню економічної, соціальної і екологічної політики та накладають додаткові зобов’язання на уряди і обмежують можливості вибору внутрішньої політики, в т.ч. тієї, що впливає на людський розвиток.

Одним з факторів, що зробили можливою участь громадськості в глобальному управлінні, є зростання впливу неурядових організацій. Вони ефективно впливають на людський розвиток, справляючи тиск на національні уряди, міжнародні установи і корпорації, спонукаючи їх виконувати взяті на себе зобов’язання щодо захисту прав людини і забезпечувати дотримання стандартів у сфері охорони довкілля.

У США в системі неурядових організацій працює майже 9 млн чол., в країнах Європейського Союзу — майже 6 млн, в Японії — майже 2 млн чол. Обсяги ресурсів, що мобілізуються неурядовими організаціями, зростають, незважаючи на скорочення обсягів офіційної допомоги. Ці організації стали впливовою силою, що захищає права людини.

Системою глобального регулювання мають бути охоплені багатонаціональні корпорації. Зараз вони зчиняють значний вплив на життя і добробут мільярдів людей, але підзвітні тільки своїм акціонерам. Тому необхідно розробити багатосторонній кодекс поведінки для БНК. Завдяки активній позиції неурядових організацій та інших інститутів громадянського суспільства багато БНК почали серйозніше ставитися до своєї соціальної відповідальності. Вже є спроби контролю БНК за дотриманням соціальних норм. Так, компанія з виробництва іграшок Mattel і гігант індустрії розваг Disney World регулюють діяльність своїх підприємств в Азії відповідними кодексами поведінки.

Компанія Mattel є єдиною БНК в Китаї, яка одержала «сертифікат соціальної підзвітності–8000», що являє собою довідку про дотримання на її підприємствах норм охорони праці. Корпорація Disney World провела більше 10 тис. інспекцій з метою забезпечення належних умов праці для працівників cвоїх підприємств, що розташовані в Азії. Кодекси поведінки стали важливими нормативними документами, причому найбільш передові з них передбачають контроль з боку зовнішніх інспекторів.

Слід зазначити, що зараз у світі зростає попит на проведення соціальних інспекцій БНК. Крім нових організацій, що займаються питаннями соціальної ревізії, цим опікуються такі відомі бухгалтерські фірми, як Deloitte & Touche, Pricewaterhouse Coopers та Ernst & Young. В 1998 р. в китайській провінції Гуандун, де зосереджено значну кількість підприємств БНК, було проведено 500 таких інспекцій.

Оскільки БНК відіграють все більш помітну роль у світовій економіці, стає необхідним не тільки дотримання ними встановлених трудових кодексів, але й поширення ними діяльності на такі сфери як:

— гуманітарні проблеми — забезпечення дотримання стандартів охорони праці та прав людини;

— економічна ефективність — забезпечення вільної торгівлі та ринкової конкуренції;

— екологічна стійкість — запобігання погіршенню стану довкілля.

У цілому нові норми та інститути сприяють зростанню глобальних ринків. Разом із тим значно менший прогрес досяг- нуто в розвитку інститутів, які сприяють утвердженню загальних моральних норм — прав людини, що сприяє людському розвитку.

Зрештою люди і нації не сприймуть глобальну взаємозалежність, якщо вони нічого не одержать від неї і вона зробить їх більш вразливими. Фахівці ООН вважають, що глобалізація лише тоді буде сприйматися позитивно, коли вона буде характеризуватися такими поняттями, як:

— етика — менше порушень прав людини і більше поваги до людських цінностей;

— справедливість — менше відмінностей в рівні життя людей в одній країні й в різних країнах;

— інтеграція — зменшення масштабів маргіналізації та ізоляції народів і країн;

— безпека людини — менше нестабільності в суспільстві та вразливості людини;

— людська безпека — менше вразливості народів і країн;

— стійкий розвиток — менше руйнування і погіршення довкілля [2, с. 44].

В зв’язку з розвитком процесу глобалізації і необхідністю вирішення нових проблем, пов’язаних із нею, фахівці ООН пропонують нову концепцію глобальної архітектури, основними ключовими елементами якої є: більш сильна і єдина система ООН, що користується більш широкою підтримкою всіх країн; Глобальний центральний банк; Всесвітній інвестиційний фонд із функціями перерозподілу і механізмом передачі ресурсів; Всесвітня природоохоронна установа; видозмінена Всесвітня торгова організація, що діє на більш справедливій основі і з більш широким мандатом; Міжнародний кримінальний суд з більш широким мандатом у галузі прав людини; розширення ООН, що включає двопалатну Генеральну Асамблею, в якій би були представлені інститути громадянського суспільства [2, с. 111].

Для реалізації цієї концепції необхідні згода і спільні зусилля багатьох країн світу.

Зараз фахівці Світового банку передбачають два сценарії глобального розвитку. Згідно з першим сценарієм, розвиток носить пасивний характер, продовжуючи минулі тенденції, тобто буде характеризуватися подальшою диференціацією між окремими регіонами і посиленням нерівності доходів працюючого населення. Цей шлях одержав назву дивергентного сценарію, що характеризується уповільненням економічного зростання і розрізненістю.

У другому сценарії аналізуються можливі наслідки активного державного втручання на національному рівні в усіх регіонах світу в поєднанні з подальшою міжнародною інтеграцією. Цей підхід називають конвергентним сценарієм. Головним фактором у ньому є інвестиції в капітал, освіту, інфраструктуру і технологію, в міжнародному аспекті — подальшу лібералізацію торгівлі. Підвищення професійного рівня працівників в умовах глобалізації економіки дозволить багатьом країнам піднятися на новий технологічний рівень, а в країнах з ринковою економікою перейти від середньотехнологічного виробництва до наукоємних технологій і послуг. Цей сценарій передбачає зростання доходів і скорочення нерівності в багатьох країнах і в більшості регіонів. Конвергентний сценарій та інтеграція можуть покласти початок скороченню існуючих зараз великих відмінностей між країнами.

У цьому зв’язку президент Франції Ж. Ширак зазначає: «Щоб зробити процес інтернаціоналізації економіки успішним, ми повинні зберегти вірність нашим культурним традиціям і схильність європейській соціальній моделі, що базується на ідеї соціального захисту людей..., на традиції суспільного діалогу і колективних переговорів, на ролі держави як гаранта національної єдності» [4].

Отже, необхідна «більш рішуча політика сприяння людському розвитку — більше інвестицій для підготовки людей до конкуренції в умовах глобалізації та участі в глобальному інформаційному співтоваристві. Вона також потрібна, щоб глобалізація запрацювала. Зрештою люди і нації відкинуть глобальну інтеграцію і глобальну взаємозалежність, якщо вони нічого не одержать від неї і якщо вона зробить їх більш вразливими» [2, с. 44].

Лише керований і регульований процес глобалізації економіки може сприяти зростанню добробуту та рівності для більшості населення світу.

Література