Розділи

загрузка...
1.2. Шляхи розвитку національних економік у глобальному середовищі; Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.2. Шляхи розвитку національних економік у глобальному середовищі

Н. О. Татаренко

Альтернативи моделювання розвитку національної економіки в глобальному середовищі

Формування новітньої національної доктрини відкритості та включення України до світової економічної системи відбувається за умов руйнації старої, нечіткості обрисів майбутньої суспільно-економічної моделі та, водночас, за умов невизначеності щодо відношення світової спільноти до неї як економічного партнера. Розуміння того, що визначення Україною свого місця у світовому глобальному просторі, торування шляхів до нього є складним і неоднозначним процесом, який формується під впливом багатьох, часто взаємовиключаючих, чинників, має стати підставою для неупередженої оцінки процесів глобалізації та їхньої прийнятності для нашої держави.

Проблема інтеграції України до світового господарського простору на паритетних підставах ставить перед вітчизняною економічною наукою низку надзвичайно актуальних завдань, зокрема опрацювання діалектичних та історико-логічних за змістом засад дослідження умов і наслідків поєднання національних та інтернаціональних інтересів. Необхідність застосування у теоретичних дослідженнях підходів, альтернативних класичним, зумовлена різноманітністю проявів закономірностей, притаманних світогосподарським процесам, що формуються під впливом стійкої тенденції до зростаючої єдності світу на базі національно-державної специфіки розвитку країн, яка сьогодні й визначає загальні обриси глобальної картини світу: від всебічності, багатогранності використовуваних засад характеристики сучасного глобального світу залежить рівень адекватності національної інтеграційної моделі її власним економічним та політичним інтересам, вирішення проблеми економічної відкритості.

Від часу набуття Україною державного суверенітету дискусії щодо вибору шляхів політичного та соціально-економічного її розвитку і до сьогодні не втрачають своєї актуальності та гостроти. Проте змістовий їх спектр доволі обмежений: або лібералізація та адаптування до ринкових умов, або жорстке регулювання державою економічних процесів. Цікаво, що у цьому контексті практично не розглядаються проблеми, які торкаються глобалізації політичних та економічних процесів. Справді, якщо характерною ознакою світогосподарського буття є інтернаціоналізація міжкраїнних зв’язків, і такий спосіб її існування виступає як історичний виклик, перед національною державою постає питання безальтернативності засадам ринкової відкритості, шляхам входження у глобальне середовище. Трансформація економіки України у проринковому напрямку робить процес глобалізації невідворотною реальністю. Як доводив свого часу, виходячи із принципів, сформульованих класиками, К. Маркс, ринкова економіка за своєю природою може функціонувати лише як частина всесвітнього ринку, має бути відкритою [1]. На практиці така відкритість означає, що технічна, структурна, інвестиційна і соціальна політика країни має орієнтуватись на кращі світові показники і стандарти, експорт та імпорт має бути альтернативою внутрішньогосподарським рішенням, а зовнішньоекономічна діяльність — стати органічною частиною економічної діяльності господарських суб’єктів. Така економіка передбачає вільний доступ на внутрішній ринок іноземної конкуренції, використання всіх форм інвестиційного і торгового співробітництва, опрацьованих світовою практикою, співставність світових і внутрішніх цін та доходів, конвертованість національної валюти, рівно як співставність господарського права. Це об’єктивно пов’язано з обмеженням регулюючих функцій держави і переводом зовнішньоекономічної діяльності на мікрогосподарський рівень.

Умови, в яких Україна переходить до ринку, є специфічними. В ідеалі для ринкових трансформацій необхідне здорове суспільство з досконалою матеріальною і правовою базою, раціональною економічною та інституціональною структурами, достатнім економічним потенціалом, кваліфікованою законодавчою і авторитетною виконавчою владою, соціальною стабільністю, такими компонентами, які здатні забезпечити національну визначеність, суверенітет і самостійність у прийнятті рішень зовнішньоекономічного порядку. Жодного з цих компонентів Україна не має.

Тому слід зважено поставитися до проблеми відкритості, оскільки, як застерігає, зокрема, професор Гарвардського університету Д. Родрік: «не існує жодних доказів того, що інтеграція до світового господарського простору сама по собі приводить до покращення економічної ситуації. Навпаки існує багато переконливих доказів того, що відкритість, трактована як зменшення перешкод на шляху потоків капіталів і товарів, прямо не пов’язана з економічним зростанням: скоріше воно залежить від наявності ефективної внутрішньої стратегії щодо всіх прошарків населення, яка пом’якшує внутрішню конфліктність розвитку; від внутрішньої інституціональної політики, зокрема наявності інституцій, здатних швидко реагувати на ситуацію, на зміни, що відбуваються у глобальному середовищі, та вміло до них пристосовуватися. Саме досконала національна внутрішня інституціональна й економічна структура є запорукою інтегрування до світового простору на паритетних умовах. За відсутності цих обов’язкових компонентів стратегії зовнішньої лібералізації відкритість нічого не дасть» [2]. У цьому своєму твердженні Д. Родрік спирається на сучасні загальновизнані підходи, згідно з якими зовнішньоекономічна діяльність є підконтрольною державі, яка має виконувати функцію реалізації загальнонаціонального інтересу, а її зовнішньоекономічна політика має базуватися на фундаментальних засадах економічного зростання, а саме — інвестиціях, макроекономічній стабільності, людських ресурсах та ефективному управлінні, й виключати тезу щодо домінування інтеграційних інтересів як першопричини економічного зростання.

Класичні підходи до аналізу структури об’єктів економічних інтересів, які визначають модель поведінки національних країн щодо партнерів по світовому господарському комплексу, передбачають, що: диверсифікація у зарубіжні національні економіки обумовлена сировинним чинником, поглинаючими можливостями національного споживчого ринку та можливостями застосування, за критерієм прибутковості, відносно вільних капіталів; відкритість національних економік сприяє вільному притоку ресурсів, перелив яких здійснюється під впливом дії об’єктивних економічних законів. Така схема є частково актуальною й по сьогодні, особливо коли йдеться про реалізацію зацікавленості у відкритості певних національних економік.

Проте глобальний світ реструктуризується, стає дедалі полярнішим: протягом ХХ ст. розрив між світовими економічними центрами та периферією невпинно зростав. Основою процвітання провідних економічних країн та їхнього світового домінування, окрім кращої організації та вищої продуктивності праці, була система відносної замкненості та нееквівалентного обміну. Ця система включала дві складові: монопольне володіння у масовому масштабі сучасними передовими технологіями, і як наслідок, принципова відмінність у цінах експорту та імпорту; створення штучних торговельних бар’єрів та використання неринкових методів конкуренції. Ефект від монопольного ціноутворення на світовому ринку посилювався завдяки механізмам підтримки власних високооплачуваних виробників та дискримінації, обмеженні доступу на національний ринок чужих низькооплачуваних.

Монопольна здатність розвинених країн виробляти сучасну високоякісну та високотехнологічну продукцію дозволяла їм диктувати надвисокі монопольні ціни, у які була закладена частка, що забезпечувала високі життєві стандарти для цих країн та була своєрідною «інтелектульно-технологічною рентою» і основою нерівноправного торгового обміну з країнами «третього світу», що відстають у розвитку за всіма макроекономічними показниками.

Тому, коли йдеться, скажімо, про ємність національного товарного ринку як об’єктивний чинник диверсифікації, то у сучасному світі перевага віддається не тим країнам, де попит залишається ненасиченим, а тим, де вищий рівень доходів, високий рівень потреб та платоспроможного попиту. Те саме стосується інвестування: вкладення капіталів у розрахунку на стабільні прибутки є пріоритетним напрямком, і перевага надається країнам, співпраця з якими забезпечує цю стабільність, а також сприяє розвитку стратегічних галузей у країні-експортері, зростанню в ній рівня зайнятості. Звичайно, таким вимогам не відповідають країни, які не мають відповідного економічного потенціалу чи перебувають на стадії трансформації. Країни будують свої відносини на паритетних засадах за ознакою економічної ідентичності.

На противагу попереднім реаліям, що характеризувались порівняно високим ступенем незалежності національних економік і свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається все менше й менше можливостей для національної автономізації. Це, відповідно, призводить до втрати контролю над внутрішньою і, тим більше, зовнішньою ситуацією урядів національних держав, зокрема що стосується управління зовнішньоекономічними процесами.

Особливо яскраво ці нові тенденції у світовому господарстві проявилися у процесах, пов’язаних із глобалізацією комплексу економічних, політичних та інформаційних відносин. Одним із виявів подібних змін стала економізація політики. За цих умов спостерігається тенденція вивільнення структуроутворюючих економічних чинників — фінансових потоків та ресурсів — з-під контролю з боку держави: транснаціональні корпорації спричиняють усе більший тиск на розвиток країн та світу в цілому, і процеси протистояння переміщуються з протистояння країн до протистояння капіталів. Водночас тенденції світового розвитку все більшою мірою стають залежними від впливу транснаціональних фінансово-промислових груп, які рішуче витісняють зі світового ринку національні корпорації.

Крім того, транснаціональна мегаструктура глобального світу, яка нині знаходиться в активній стадії становлення, вносить суттєві корективи у функціонування національних інституціональних інфраструктур у напрямку їхньої уніфікації та взаємного узгодження зі структурами зовнішнього світу. Насамперед ці вимоги поширюються на законодавчу базу, принципи організації технологічних процесів і сертифікації продукції промислово-виробничого і аграрного секторів економіки, на фінансово-кредитну і торговельну системи. У цьому розумінні глобалізація економіки призводить до практичної неспроможності регулювати ринок та систему виробництва на національному рівні, і нагальне завдання урядів — протистояти цим процесам.

За таких умов, природно, трансформується відношення до ролі класичних чинників інтегрування економік, які обмежуються рівнем «економічний інтерес господарюючого суб’єкта»; їх перестають розглядати у контексті монодетермінізму, а отже однозначно трактувати проблему переваг відкритості, що є, з одного боку, для економічно відсталих країн лише потенційними, оскільки їхня реалізація може бути досягнута лише завдяки відповідній політиці уряду, а з іншого — для розвинених країн абсолютною можливістю перерозподіляти світовий ресурсний потенціал на свою користь. Країни так чи інакше перебувають на різних етапах розвитку, що зумовлюється нерівними природно-економічними умовами, різною первинною ресурсонаділеністю і, зважаючи на це, кожна держава будує власну зовнішню політику, відштовхуючись від специфіки внутрішнього виробництва, обміну, розподілу життєвих благ, рівня добробуту тощо. Штучне створення сприятливих умов з метою залучення необхідних ресурсів, відтік яких завдає удару по економіці інших країн, або добре спланована акція реалізації власних інтересів за рахунок зарубіжних партнерів, є нормою для урядів, які переслідують національні інтереси. Принцип їх діяльності — свідоме моделювання поведінки країни у зовнішньому середовищі, оскільки некерованість процесів переливу ресурсів ставить слабку у економічному відношенні країну в залежність від інших економік, створює режим дефіциту потенціалу внутрішнього розвитку.

У підвалини сучасного моделювання економічної поведінки національних держав покладено три основних постулати щодо відкритості, опрацьованих західними економістами-міжнародниками:

Аналізуючи найвагоміший чинник економічного зростання, який у країнах, що розвиваються або трансформують свою економіку, розглядається як найвагоміший доказ на користь відкритості, а саме: можливість нарощування інвестиційного потенціалу країни за рахунок притоку іноземних інвестицій, можна зробити цілий ряд узагальнень, якій суперечать цій доктринальній тезі:

До ендогенних чинників кумулятивного процесу У. Мітчелл відносить: посилення внутрішньоекономічних мотивів суспільної інвестиційної діяльності, зростання прибутків і процента, зниження основних та додаткових витрат, сталість грошово-кредитних відносин, стабільність позиції банків як позикодавців, зростання маси національних заощаджень, що шукають сфери застосування. Саме тому, на його думку, держава стоїть перед необхідністю впливати на динаміку внутрішніх інвестицій. Важелями впливу на економіку і, водночас, його об’єктами у нього виступають: економічні інституції — інвестиції, фінанси, грошовий обіг, кредит; політичні інституції; право; суспільна психологія тощо. Одним із методів регулювання він вважає планування, якому надає великого значення. За допомогою планування У. Мітчелл вважав за можливе вирішити будь-які економічні та соціальні проблеми.

Отже, відкритість сама по собі не вирішує ані проблеми економічного зростання у контексті нарощування інвестиційної привабливості національної економіки, ані проблеми її реструктуризації. Натомість, зважаючи на велику залежність відкритої економіки від глобального економічного комплексу, відбувається відтік національних ресурсів і капіталів, як то сталося в Україні.

Проте відкритість є реалією сьогодення і розглядається сучасною економічною теорією як неодмінна умова суспільного розвитку, адже переваги відкритості повністю пов’язуються зі становленням ринкових відносин як таких, що ставлять країну перед необхідністю рахуватись із дією об’єктивних економічних законів конкурентності.

Західні економісти-теоретики доводять, що скористатися об’єктивними перевагами відкритості країні, у якій відбувається становлення ринкових відносин, можна лише за певних умов, серед яких активна роль держави у запровадженні власної національної моделі відкритості має провідне значення. «Абсолютно нереально сподіватись, що зусилля по національному розвитку можна звести до однієї простої моделі «зразкової економічної поведінки», і нереально навіть прагнути запровадження такої моделі. Правила міжнародного економічного розвитку мають бути достатньою мірою гнучкими, щоб дозволити кожній країні впроваджувати власну модель розвитку, так само як Японія, Німеччина та США у минулому впроваджували, попри зовнішній тиск і вимоги світової спільно