Розділи

загрузка...
11.3. Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються; Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

11.3. Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються

Серед великого розмаїття економічних моделей країн Третього світу (країн, що розвиваються) можна виокремити певну спільність процесів формування їх грошово-кредитних систем. Розвиток і сучас­ний стан грошово-кредитних систем зумовлені колоніальним минулим та помітною економічною відсталістю переважної більшості цих країн.

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у зародковому стані та включають такі основні елементи:

• два сектори грошової системи;

• центральну банківську установу;

• іноземні комерційні банки, які, як правило, фінансують виробниц­тва, що працюють на внутрішній ринок і на експорт;

• місцеві комерційні банки, банки розвитку;

• мережу неформальних кредитних установ, яка обслуговує сільських і неформальних міських виробників, часто на лих­варських умовах.

У більшості країн, що розвиваються, грошова система складається з двох секторів.

Перший — організований сектор грошової системи та організова­ний грошовий ринок. Він, як правило, невеликий, часто контролюється ззовні; максимальний рівень номінальних процентних ставок має жор­стке законодавче обмеження. У такий спосіб держава регулює ціну грошей. Організований грошовий ринок обслуговує переважно фінан­сові потреби середніх і великих місцевих та іноземних підприємств у сучасному індустріальному секторі.

Другий сектор — великий, але хаотичний і неорганізований гро­шовий ринок, неконтрольований, незаконний і часто лихварський. До цього сектора змушене звертатися населення з низькими прибутками.

Така структура грошової системи лише відбиває дуальну економічну структуру багатьох слаборозвинених країн. Крім того, вона є наслідком тенденції, характерної для країн, що розвиваються, — обслуговувати потреби заможної еліти, нехтувати потреби бідних прошарків населен­ня.

Основною причиною нестабільності національних грошових оди­ниць є слабка їх контрольованість державою. Спроможність урядів країн Третього світу регулювати масу грошей в обігу обмежується, по-перше, відкритістю їх економік, по-друге, нестабільністю такого важ­ливого для економіки джерела внутрішніх фінансових ресурсів, як прибутки в іноземній валюті. Виміряти розмір грошової маси дуже важко, ще складніше для центральної банківської установи контролю­вати її.

Внаслідок нестабільності національної грошової одиниці, що є також результатом неефективного контролю, більшість країн, що роз­виваються, стикаються з проблемою валютного заміщення. Ефект ва­лютного заміщення виникає, коли іноземна валюта править за альтер­нативний інструмент вимірювання вартості та нагромадження (наприк­лад, долари США у північній Мексиці).

Кредитні системи країн з нерозвиненими ринками забезпечують необхідні фінансові послуги: мобілізацію заощаджень, розміщення кредитів, обмеження ризику, страхування та управління валютними коштами. Крім того, їх використовують для грошово-кредитного ре­гулювання держави з метою подолання макроекономічної нестабіль­ності, характерної, наприклад, для багатьох країн Латинської Америки (висока інфляція, великий бюджетний і торговий дефіцит). Кредитна система є основним інструментом здійснення політики стабілізації.

Спроможність центральних банків розвинених країн ефективно виконувати адміністративні й регулюючі функції зумовлена тим, що ці країни мають високоінтегровану цілісну економіку, складну й розви­нену фінансову систему, освічене, професійно навчене й добре інфор­моване населення.

Особливістю державного регулювання грошово-кредитних систем країн, що розвиваються, є сильний політичний вплив і контроль з боку центрального банку за процентними ставками, валютними курсами, ліцензуванням імпорту тощо.

Основні завдання центрального банку у регулюванні грошової системи — зміцнити довіру місцевих громадян та іноземних торго­вих партнерів до національної валюти як життєздатної стабільної оди­ниці розрахунку; переконати в надійності національної грошово-кре­дитної системи.

Центральні банки багатьох країн Третього світу обмежено контро­люють надійність валют цих країн. Це зумовлене передусім такими фак­торами, як здійснення урядом фіскальної політики та великий бюджет­ний дефіцит, який повинен фінансуватися або за допомогою друкуван­ня грошей, або за допомогою іноземних і внутрішніх позик. Дефіцит неминуче призводить до збільшення інфляції і втрати довіри до місце­вої валюти.

Для переважної більшості країн Третього світу характерно те, що центральні банки не мають необхідної гнучкості й незалежності для виконання макроекономічних та регулюючих функцій, властивих цент­ральним банкам розвинених країн.

Розвиток кредитної системи цієї групи країн породив низку проміж­них та специфічних форм фінансових установ, що виконували функції центрального банку. Проміжною формою між валютним управлінням і центральним банком є центральна банківська установа, фінансова діяльність якої перебуває під суворим контролем уряду. Прикладом перехідних форм є банки у колишніх британських колоніях і протек­торатах (Фіджі, Беліз, Мальдіви й Бутан). Масштаби такої діяльності залежать від спроможності законодавчих органів впливати на непо­слідовну політику керівних кредитно-грошових установ.

До специфічних форм кредитних установ можна зарахувати цент­ральний банк у невеликих країнах, що входять до валютної або мит­ної спілки — наднаціональний центральний банк. Прикладом ва­лютних спілок із системою регіональних центральних банків може бути Західно-африканська валютна спілка (зона франка).

Виходячи із завдань забезпечення прискореного розвитку еконо­міки комерційні банки країн Третього світу повинні відігравати наба­гато активнішу роль у підтримці нових виробництв і фінансуванні існу­ючих, ніж банки в розвинених країнах. Вони повинні бути джерелом капіталу й одночасно нагромаджувати знання про комерційну діяль­ність і діловий досвід. Саме через нездатність комерційних банків до такої діяльності в багатьох країнах Третього світу виникли нові фінан­сові установи — банки розвитку.

Банки розвитку — це спеціалізовані державні та приватні установи, що на середньо- і довгостроковій основі надають кошти для створення й розширення промислових підприємств. їх виникнення в багатьох краї­нах Третього світу пов'язане з тим, що існуючі банки переважно нада­ють кредити на комерційні цілі (комерційні й ощадні банки), зокрема центральний банк контролює і регулює грошову масу. Крім того, ко­мерційні банки надають кредити на таких умовах, які неприйнятні для підприємств, що створюються, або для фінансування великих проектів. Частіше вони надають кошти "надійним" позичальникам (відомим підприємствам, багато яких належать іноземцям або які очолюють впли­вові сім'ї).

Щоб сприяти зростанню виробництва в економіках, яким бракує фінансового капіталу, банки розвитку, шукаючи способи залучення коштів, вдаються до двох основних джерел: дво- і багатосторонніх кредитів національних агентств з надання міжнародної допомоги на взірець Агентства міжнародного розвитку США і міжнародних орга­нізацій типу Всесвітнього банку; позик у власного уряду.

Крім залучення капіталу банки розвитку повинні акумулювати пев­ний досвід щодо оцінки промислових проектів. У багатьох випадках їх діяльність виходить далеко за межі ролі звичайного кредитора пла­тоспроможних клієнтів. Діяльність банків розвитку часто передбачає пряму участь у підприємницькій діяльності, управлінні й стимулюванні тих підприємств, що вони їх фінансують, у тому числі державних про­мислових корпорацій. Таким чином, банки розвитку відіграють дедалі більшу роль у процесі індустріалізації слаборозвинених країн.

Банки розвитку — нове явище в країнах Третього світу, проте їх вплив посилюється. У середині 40-х років налічувалося не більш як 10—12 таких установ, до кінця 80-х років їх кількість досягає кількох сотень, а фінансові ресурси становлять мільярди доларів.

Наприклад, в Індії в 1954 р. було утворено корпорацію з надання промислових кредитів та інвестування, що одержала від індійського уряду безпроцентну позичку в розмірі 75 млн рупій терміном на 30 ро­ків. Індійські спеціалізовані банки розвитку можна розділити на дві категорії — загальноіндійські та регіональні. Основною їх функцією є фінансування створення нових підприємств, а також модернізація і розширення існуючих шляхом надання позик, гарантій, випуску акцій і облігацій тощо.

Збільшення фінансових ресурсів банків розвитку значною мірою забезпечується за рахунок капіталів приватних, інституціональних та індивідуальних іноземних і місцевих інвесторів. У 1980 р. іноземним інвесторам належало майже 20 % акціонерного капіталу цих банків.

Банки розвитку відіграють важливу роль у розширенні виробниц­тва в країнах Третього світу, але для них характерна надмірна захоп­леність великими кредитами. Деякі приватні фінансові компанії (які також можна зарахувати до банків розвитку) відмовляються розгля­дати кредити менше 20—50 тис. дол. Вони вважають, що такі кредити не відшкодовують витрат на оцінювання проекту. Такі фінансові ком­панії здебільшого відмовляються надавати допомогу дрібним підприєм­цям, хоча така допомога має важливе значення для забезпечення економічного розвитку. Тому дрібні підприємці змушені шукати кошти на грабіжницьких неорганізованих грошових ринках. Таким чином, не­зважаючи на збільшення кількості банків розвитку, залишається до­сить гострою потреба у забезпеченні дрібних підприємців фінансови­ми ресурсами як у сільській місцевості, так і у неформальному сек­торі міських районів, що, як правило, не мають доступу до кредитів з прийнятними процентними ставками. Намагаючись задовольнити по­треби дрібних позичальників, кредитні системи країн Третього світу породжують унікальні неформальні види кредитного обслуговування.

У країнах, що розвиваються, дрібні виробники та підприємства зай­няті багатьма видами економічної діяльності. У сфері малого бізнесу зайнято від 40 до 70 % робочої сили, яка забезпечує третину випус­ку національного продукту. Здебільшого це некорпоровані, неліцен-зовані й незареєстровані підприємства дрібних фермерів і виробників, ремісників, торгових агентів, індивідуальних торговців, що діють у не­формальних міських і сільських секторах економіки. їх попит на фінан­сові ресурси має особливий характер і не вписується в норми звичай­ного банківського кредитування. У таких випадках звичайні комерцій­ні банки не мають відповідної підготовки і не бажають задовольняти потреб дрібних позичальників. Оскільки йдеться про невеликі суми (менше 500 дол.), а адміністративні й поточні витрати майже такі самі, як і для великих кредитів, і оскільки лише деякі неформальні пози­чальники можуть надати необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальному секторі, комерційні банки не зацікавлені в та­ких операціях. Більшість комерційних банків у країнах, що розвива­ються, навіть не мають відділень у сільській місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст, де багато видів неформальної діяльності.

Через це дрібні позичальники звертаються за грошима насампе­ред до друзів, а вже потім, як запасний варіант, — до місцевих про­фесійних лихварів, у ломбарди і до торгових агентів. Основні характеристики лихварського кредиту:

• ці джерела фінансів надзвичайно дорогі. Наприклад, лихварі мо­жуть стягувати понад 20 % на день за короткостроковий кредит торговцю або реміснику;

• дрібні фермери, які потребують сезонних кредитів, можуть пред'я­вити лихварю або в ломбард єдине забезпечення — землю або худобу, що в разі неплатоспроможності може позбавити їх єдиних засобів виробництва.

У країнах, що розвиваються, набувають розвитку більш ефективні види неформального фінансування, які в деяких випадках заміню­ють лихварів і ломбарди. Вони включають місцеві ощадно-кредитні об'єднання і схеми групового кредитування на принципах ротації. Такі ощадно-кредитні об'єднання існують у Мексиці, Болівії, Єгипті, Нігерії, Гані, у Філіппінах і Шрі-Ланці, Індії, Китаї і Південній Кореї. Механізм такого кредитування передбачає, що група з 40—50 чол. вибирає скарбника, якому кожний член об'єднання передає певну суму заощаджень. Створений фонд на основі ротації розподіляєть­ся між членами об'єднання у вигляді безпроцентних позичок. У краї­нах, що розвиваються, багато людей із низьким рівнем прибутку відда­ють перевагу саме цим формам заощадження та позичання.

У випадку схем групового кредитування формується асоціація, що позичає кошти у комерційному банку або державному банку розвит­ку. Потім група розподіляє ці кошти серед індивідуальних учасників, що відповідають за погашення позики перед групою. Сама група га­рантує повернення кредиту зовнішньому кредитору й несе відпові­дальність за його погашення. Об'єднавшись у групу, дрібні позичаль­ники мають можливість знизити вартість великої позики, тобто можуть одержати доступ до формального комерційного кредиту. Члени гру­пи зацікавлені в успіху кредитування, тому тут діє принцип спільної відповідальності за своєчасне повернення позики. Характерно, що ставки позик тут нижчі, ніж для позичальників у формальному секторі.

Прикладом програми групового кредитування є Програма у Бангладеш, яка діє з 1974 р. За цією програмою кошти державного бюд­жету використовуються для надання кредиту безземельним жителям сільських районів. Клієнти банку організуються у групу з п'ятьох не­заможних громадян. Кожна група повинна надати дані про суми що­тижневих заощаджень. Спочатку кредит надається двом членам гру­пи, які повинні регулярно вносити щотижневі платежі. Програма має понад 300 відділень, які обслуговують 5400 селищ і 250 тис. чол. у Бангладеш, 75 % з яких жінки. Кредити невеликі (менше 100 дол.), а рівень погашення значно вищий, ніж у системі комерційних банків. Звичайно 97 % таких кредитів погашаються протягом року, 99 % — протягом двох років. Але треба зазначити, що у країнах Третього світу переважна більшість сільських і міських бідняків практично не може одержати кредити.

Контрольні питання

1. Характер перетворень грошово-кредитних систем країн з пере­хідною економікою.

2. Чинники інфляційних процесів у країнах з перехідною еконо­мікою.

3. Особливості реформування грошово-кредитних систем у краї­нах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи.

4. Основні складові кредитної реформи в економіці Китаю.

5. Особливості грошово-кредитних систем нових індустріальних країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

6. Ефект заміщення у грошових системах країн, що розвиваються.

7. Функції банку розвитку у країнах, що розвиваються.

Тести для самоконтролю

1. Фінансування довгострокових інвестицій у промисловості країн, що розвиваються, здійснюють переважно:

а) Банки розвитку;

б) Центральні банки;

в) закордонні відділення іноземних банків.

2. Неформальний фінансовий сектор у країнах, що розвива­ються:

а) стимулює економічний розвиток цих країн;

б) гальмує економічний розвиток цих країн;

в) не суперечить завданням прискорення економічного розвит­ку цих країн.

3. Лібералізація валютного ринку:

а) є необхідною умовою забезпечення конвертованості націо­нальної валюти у країнах з перехідною економікою;

б) є необхідною та достатньою умовою забезпечення конвертованості національної валюти у країнах з перехідною еконо­мікою;

в) суперечить процесу забезпечення конвертованості національ­ної валюти у країнах з перехідною економікою.

4. Казначейські білети широко використовуються в готівково­му грошовому обігу в економіці країн:

а) розвинених;

б) з недостатньо розвиненою ринковою економікою.

5. Сектор державних цінних паперів на фінансовому ринку у країнах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи:

а) відіграє провідну роль у розв'язанні проблеми неінфляційного джерела фінансування державного дефіциту;

б) є найменш розвинутим сектором цього ринку;

в) не впливає на ціну грошей в економіках цих країн.

6. Шокова терапія у Польщі передбачала подолання інфляцій­них процесів в економіці шляхом:

а) стимулювання розвитку ринкових відносин;

б) лібералізації ціноутворення;

в) введення контролю за цінами та рівнем заробітної плати;

г) відмови від регулювання цін.

7. Явище валютного заміщення характеризує грошову сис­тему таких країн:

а) з розвиненою ринковою економікою;

б) що розвиваються;

в) нових індустріальних.