Розділи

загрузка...
Тема 11. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ГРОШОВО-КРЕДИТНИХ СИСТЕМ КРАЇН З НЕРОЗВИНЕНОЮ РИНКОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ ; 11.1. Грошово-кредитні системи країн з перехідною економікою; Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

Тема 11. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ГРОШОВО-КРЕДИТНИХ СИСТЕМ КРАЇН З НЕРОЗВИНЕНОЮ РИНКОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ

11.1. Грошово-кредитні системи країн з перехідною економікою

Колишні соціалістичні країни (постсоціалістичні) здійснюють перехід від командно-адміністративної економіки до ринкової. До групи країн з перехідною економікою належать країни СНД, Балтії, Центральної та Східної Європи (колишні члени РЕВ) і Китай. Особливість перехідної економіки полягає в тому, що вона вже не є плановою, але ще й не набула усіх характеристик ринкової економіки. У такій економіці діють механізми обох типів систем і водночас важливу роль відіграють нееко­номічні фактори розвитку.

Процес трансформації в перехідних економіках передбачає створення грошово-кредитної системи, що відповідає потребам розвитку ринкової економіки, забезпечує ефективність виробництва та включен­ня національної економіки в міжнародний поділ праці. Вирішення цих завдань потребує трансформації існуючих і створення нових необхід­них елементів та структур грошово-кредитних систем. Нових форм та якості набирає грошово-кредитна політика держави, спрямована пе­редусім на забезпечення фінансової стабільності через використання непрямих методів регулювання.

Важливим напрямком формування національної ринкової економіки у країнах СНД стало створення самостійних грошових систем. Націо­нальні валюти запроваджено в Росії (1992 р.), у Вірменії, Білорусі, Ка­захстані, Киргизстані, Молдові, Туркменістані (1993 р.), в Азербайджані, Узбекистані (1994 р.), у Грузії, Таджикистані (1995 р.), в Україні (1996 р.).

У переважній більшості держав СНД спостерігається тенденція до зни­ження курсу національних валют стосовно долара США. Вкрай негатив­но вплинула на економіку країн СНД фінансова криза 1998 р. В ре­зультаті кризи істотно знизилися курси національних валют у Білорусі — у 2,1 раза, Киргизстані — на 46,4 %, Молдові — на 74, Таджикис­тані — на 30,6, в Україні — на 52,3 %.

Одним із негативних наслідків перетворень в економіках країн СНД стала інфляція, що відзначалася винятково високими темпами і де­стабілізувала економіку.

Основні чинники інфляції:

• лібералізація цін (з 1 січня 1991 р. було запроваджено нові оп­тові прейскуранти на основні сировинні матеріали);

• високий рівень монополізації економіки, що давало можливість запровадити монопольне ціноутворення;

• різке зменшення обсягів виробництва внаслідок розпаду єдино­го народногосподарського комплексу СРСР;

• здійснення у великих обсягах грошової емісії для покриття ка­сових розривів державних бюджетів;

• ажіотажний попит на споживчих ринках.

Протягом 1992—1996 рр. індекс споживчих цін в Україні збільшився в 42,5 тис. разів, у Білорусі — у 39,6 тис., Вірменії — у 26,4 тис., Ка­захстані — у 21,6 тис., Таджикистані — у 15,4 тис., в Азербайджані — у 13,5 тис., у Росії — у 2,2 тис., Молдові — у 1,5 тис., Киргизстані — у 941, в Узбекистані в 1992—1995 рр. — у 4,7 тис., у Туркменістані в

1992—1994 рр. — у 4,2 тис. разів.

Інфляційні процеси досягали апогею на етапі найбільш радикаль­них перетворень: у Росії — у 1992 р., у Вірменії, Киргизстані, Молдові, Таджикистані та в Україні — у 1993 р., в Азербайджані, Білорусі, Ка­захстані й Узбекистані — у 1994 р. І хоча в наступні періоди темпи збільшення споживчих цін сповільнилися, інфляційна тенденція збе­реглася. У першому кварталі 1998 р. середньомісячний приріст інфля­ції становив в Азербайджані 0,7 % (у відповідному періоді 1997 р. — 1,1 %), у Вірменії — 1,5 (1,8), Білорусі — 3,5 (6,5), Грузії — 0,6 (1,0), Казахстані — 1,0 (1,3), Молдові — 0,6 (1,3), Росії — 0,9 (1,6), Таджи­кистані — 1,4 (7,8), в Україні — 0,7 % (1,1 %).

Невід'ємними елементами нових кредитних систем у країнах СНД є комерційні банки. В умовах зниження обсягів прямого держав­ного фінансування вони покликані вирішувати питання кредитування економіки. Проте фінансова криза дуже обмежує їх можливості.

Щоб забезпечити ефективний розподіл ресурсів у ринковій економі­ці, потрібні механізми визначення реальної вартості капіталу та перели­вання капіталів між сферами економіки. Формування таких механізмів передбачає розвиток фінансового ринку. У багатьох країнах важливим інструментом мобілізації фінансових ресурсів для розвитку виробницт­ва стали такі інститути фінансового ринку, як фондові біржі. Масштаби їх діяльності визначаються насамперед глибиною процесів приватизації у країні.

Грошово-кредитна система країн Центральної та Східної Європи вумовах переходу до ринкової економіки. У країнах Цен­тральної та Східної Європи одним з пріоритетних завдань ринкових реформ стало формування ефективної системи кредитно-грошового регулювання, що дає можливість прискорити вирішення проблем фінансової стабілізації, стимулювання інвестиційної активності, підви­щення конкурентоспроможності вітчизняних виробників, стабілізації рівня життя населення. Щоб вирішити ці завдання, необхідно здійсни­ти цілеспрямовану реформу фінансової системи.

У ринковій економіці фінансовий сектор перебуває в центрі мобі­лізації та розподілу ресурсів, ціноутворення й оцінки ризику. У пла­новій економіці функції мобілізації коштів виконує податкова систе­ма, а фінансова — примітивна і пасивна — ігнорує чинники ризику і пристосовується до планових запитів кредитів. Тож реформа і роз­виток фінансового сектору життєво важливі для системних реформ. Країни Центральної та Східної Європи реформі фінансової системи приділяють основну увагу.

Складовою політики стабілізації у країнах, що зазнали значних темпів інфляції, було здійснення грошових реформ. Прикладом успіш­ного здійснення грошової реформи у Словенії було запровадження національної грошової одиниці. 25 червня 1991 р. було проголошено мораторій незалежності Словенії. Виконуючи його, Скупщина Словенії прийняла пакет із шести законів щодо становлення власної грошової системи. Було віддруковано купони без назви грошової одиниці за підписом Міністерства фінансів, бо Національного банку на той час ще не існувало. У Словенії було створено спеціальну парламентську комісію з питань грошової політики.

У жовтні 1991 р. Скупщина Словенії ухвалила закон про національ­ну валюту, назвавши її толар. Грошова реформа здійснювалась у два етапи.

На першому етапі югославські динари обмінювали на словенські ку­пони за курсом 1:1. На той час у Словенії був введений так званий пол­ітичний курс динара до німецької марки — 1:13. Курс толара було оголошено у співвідношенні 1:32, проте це не дестабілізувало ситуа­цію.

Народний банк Словенії узяв на себе функцію Центрального бан­ку, вилучивши всю динарову готівку і безготівкові баланси. Через тиж­день, коли курс толара стабілізувався, було здійснено його реваль­вацію (1 динар : 0,8 толара), щоб захистити нову валюту від динарової інтервенції.

Ці кроки вживалися за порадою консультантів ЄБРР та американ­ських фінансових кіл. Допомогу надавав також Федеральний банк Німеччини. Словени використали німецьку модель, пристосувавши її до своїх умов.

На другому етапі банк запровадив в обіг повноцінні купюри. То­лар вдалося стабілізувати і зробити його конвертованим. Інфляція зменшилася з 20 до 1,5—4 % на місяць.

Обмінний курс національної валюти стосовно вільно конвертова­ної валюти було встановлено вищим за реальний паритет купівель­ної спроможності з метою зміцнення довіри до національної валюти і створення тим самим сприятливих умов для збільшення експорту.

Банківська система більшості країн з плановою економікою на початку реформування мала такий вигляд: фінансова система вклю­чала центральний і комерційний банки, що обслуговують підприємства, ощадний банк, що приймає вклади від громадян і займається креди­туванням (здебільшого іпотечним) індивідуальних клієнтів, зовнішньо­торговельний банк, що здійснює операції з іноземною валютою, і стра­хову компанію. Вони перебували у власності держави. Процентні став­ки були, як правило, дуже низькі і ще нижчі — за депозитами фірм та іпотечними кредитами. Гроші з рахунків в ощадному банку зазвичай спрямовувалися у виробничий сектор через Центральний банк. Керу­вання в умовах ризику, політика ціноутворення, критерії доцільності не відігравали ролі в розподілі ресурсів, нормуванні та контролі, в орга­нізації потоків фінансової інформації. Норми бухгалтерського обліку не відповідали узвичаєним стандартам, не було незалежного аудиту. Діяльність центрального і комерційного банків, ринку цінних паперів регламентувалася законодавством, а клієнти кредитно-фінансових ус­танов не мали навичок спілкування з ринковими структурами.

Стратегічним напрямком реформ у кредитній сфері країн Цент­ральної і Східної Європи стала принципова відмова від монополії дер­жави на банківські послуги, організаційно оформлена у переході до дворівневої банківської системи. На першому рівні перебував Цент­ральний державний банк, на другому — комерційні банки та інші фінан­сові інститути (мають право здійснювати окремі банківські операції). Рівні банківської системи нового типу відносно виокремлені, але у функціо­нуванні взаємозалежні й утворюють єдиний сектор грошово-кредитної економіки.

Особливу увагу у реформуванні банківського сектору було приді­лено створенню ефективної системи правового регулювання і кон­тролю за діяльністю фінансової системи. На початковому етапі ре­форм у регіоні було прийнято закони про Центральні банки, про банки і банківську діяльність, про фінансові інститути та інші, що регулюють основні види діяльності цього сектора економіки.

Центральні банки в країнах Центральної та Східної Європи вико­нують певні функції.

1. Макроекономічне регулювання — контроль за зміною грошо­вої маси в обігу і відповідно за стабільністю національної валюти. Для цього використовуються такі інструменти:

• офіційні дисконтні ставки;

• норма обов'язкових мінімальних резервів, що депонуються в центральних банках (резервні вимоги);

• рефінансування банків і кредити уряду;

• валютні інтервенції: операції з державними цінними паперами;

• установлення цільових орієнтирів на збільшення грошової маси;

• кількісні кредитні обмеження.

2. Регулювання і здійснення нагляду за діяльністю інститутів, що надають банківські послуги, за такими основними критеріями: до­статність капіталу, якість активів з урахуванням ступеня ризику, якість менеджменту, ліквідність, прибутковість.

3. Комерційна діяльність, що здійснюється як безпосередньо, так і через участь у капіталах банків країни (переважно колишніх держав­них). Ця сфера діяльності центральних банків зі зміцненням ринко­вих відносинах у країнах зазначеного регіону постійно скорочується, хоча в умовах перехідного періоду відмовлятися від неї повністю не можна.

Згідно із законодавством країн Центральної та Східної Європи ос­новна і виняткова функція комерційних банків — залучати і розмі­щувати на принципах вільної ринкової конкуренції тимчасово вільні кредитні ресурси юридичних осіб та населення. Ця функція перебуває під контролем і регулюється центральними банками.

До основних видів операцій комерційних банків належать:

• залучення вкладів юридичних і фізичних осіб;

• розміщення вкладів від свого імені і за свій рахунок на умовах повернення, платності й строковості;

• відкриття і ведення банківських рахунків юридичних і фізичних осіб, їх касове обслуговування;

• купівля-продаж іноземної валюти;

• інкасація коштів, платіжних і розрахункових документів;

• видача банківських гарантій.

Комерційні банки мають право також здійснювати довірче керу­вання коштами та іншим майном за угодою із юридичними і фізични­ми особами, операції з цінними паперами, лізингові операції, надавати консультаційні послуги.

Особливості створення комерційних банків та їх функціонування зумовлені передусім характером трансформаційних процесів, що від­буваються в економіках країн регіону. Основні з них — неоднорід­ність фінансових установ, нерівноправне їх становище щодо можли­востей отримати фінансові ресурси.

Крім цього, регіональна і функціональна спеціалізація та обмежен­ня чисельності клієнтів, що користуються послугами одного банку, пе­решкоджали підвищенню ефективності банківської системи, посилен­ню конкуренції. Хоча нові закони розширили сферу діяльності банків і дали змогу створити нові банки, фінансова система була нерозвиненою. У Польщі, наприклад, на 40 тис. чол. було лише одне відділення банку, тоді як у Західній Європі одне відділення обслуговувало 10— 15 тис. чол. У фінансовому секторі зайнято всього 1,2 % робочої сили. Він не спроможний здійснювати велику кількість операцій, швид­кість розрахунків порівняно зі стандартами ринкових країн низька.

Югославська банківська система розвивалася інакше. Після лікві­дації в 1971 р. монопольної структури до 1988 р. було створено близь­ко 360 нових банків, що належали, як правило, асоціаціям підприємств, які водночас були основними клієнтами. До банків центральної бан­ківської системи входили Національний банк Югославії і вісім регіо­нальних національних банків.

В Югославії та Польщі у 80-х роках істотно збільшилися валютні депозити. За валютні зобов'язання у країнах Центральної та Східної

Європи відповідав звичайно центральний або зовнішньоторговельний банк. Девальвація призвела до помітного скорочення валютних ре­сурсів. Національний банк Югославії зазнав втрат, що становили 60 % усього капіталу, а польський "Банк Хандловий" втратив суму в сім разів більшу, ніж його капітал.

Важкою спадщиною стали борги підприємств і субсидії на позич­ки під нерухомість. Вони завдали серйозних збитків у перші роки спо­вільнення економічного зростання за порівняно високих капітало­вкладень. У жодній країні неможливо точно оцінити ці втрати, і вони, звичайно, збільшуються, поки тривають економічні реформи. У деяких країнах внутрішня заборгованість знизилася через інфляцію.

Можливості позабанківського фінансування у країнах Централь­ної і Східної Європи були обмежені. Виняток становили взаємні кредити, обсяг яких істотно збільшився у 80-х роках із розширенням самостійності підприємств. У Югославії вони стрімко збільшувалися протягом 80-х років, в Угорщині — у 1988 р. зі здійсненням жорсткої грошової політики, а в Польщі у середині 90-х років вони перевищили банківські кредити. Хоча цей процес якоюсь мірою можна вважати показником нормального розвитку комерційних відносин, взаємні кре­дити за відсутності оцінки ризику (особливо при монополістичній структурі торгівлі) загальмували макроекономічну стабілізацію і ра­ціоналізацію виробничої діяльності, а також породили загрозу систем­ної неплатоспроможності. Ринок цінних паперів почав розвиватися на­прикінці 80-х років, але роль його поки що незначна через нечіткість права власності і нерозробленість процедур банкрутства.

Реформи фінансового сектору у країнах Центральної та Східної Європи породили багато проблем. Передусім треба зазначити, що ре­формувати фінансовий сектор у цих країнах було складніше, ніж у країнах із ринковою економікою, оскільки необхідно було не просто лібералізувати фінансову діяльність, а кардинально її перебудувати і пожвавити. Існуюча система банківських розрахунків технічно й організаційно потребувала удосконалення. Необхідно було перегля­нути процентні ставки і правила оподатковування кредитно-фінансо­вих установ, посилити механізми мобілізації капіталу і розробити нову кредитну політику. Банкам та їх клієнтам потрібні були належна ін­формаційна система, незалежний фінансовий контроль, які б забезпе­чували законодавчо процедуру стягнення боргів і розв'язання інших проблем. Держава повинна була встановити розумний контроль за фінансовими інститутами і регулювати їх діяльність, заохочуючи до кон­куренції. Нарешті, у перехідний період життєво важливо мати механіз­ми контролю за грошовим агрегатом, адже забезпечити ефективний макроекономічний контроль неможливо без розв'язання проблем надлиш­кової грошової маси, дефіциту державного бюджету і бюджетів підприємств, нагромадження безнадійних боргів і скорочення валютних резервів.

Інша проблема, перед якою постала банківська система, пов'язана з розподілом банківських та інших фінансових послуг, зокрема гаран­товане розміщення і продаж цінних паперів, вкладення капіталу в цінні папери й у страхові поліси. У розвинених індустріальних країнах істо­рично склалася певна спеціалізація посередницьких функцій, хоча останнім часом універсальні банки пропонують широкий набір подіб­них послуг. Банківським структурам, що формуються в перехідних економіках, нелегко розширювати сферу послуг, оскільки керувати універсальними банками і контролювати їх діяльність набагато склад­ніше, ніж спеціалізованими установами.

У зв'язку зі створенням у деяких країнах нових банківських струк­тур постає проблема конкуренції фінансових ринків, масштабів посе­редницької фінансової діяльності й управлінських можливостей. На­приклад, у Чехії всі позикові операції здійснюють два регіональні спе­ціалізовані інститути, а в Болгарії так багато банків, що дуже важко прогнозувати й оцінювати можливі економічні втрати. З цим пов'яза­на і проблема організації централізованого кредиту та окремих де­позитних надходжень. Уряд може відмовитися від ощадних банків і передати їх відділення провідним комерційним банкам.

Законодавча база, що регулює діяльність банківської системи країн регіону, визначає завдання, предмет і сферу діяльності банків, права і відповідальність центральних і комерційних банків, порядок створення, функціонування і ліквідації банків, взаємовідносини усере­дині банківської системи, а також відносин банків з клієнтами — юри­дичними і фізичними особами. У деяких спеціальних законодавчих актах країн Центральної та Східної Європи розглядаються також кон­кретні проблеми регламентації грошового і валютного обігу, операцій з цінними паперами, вирішуються питання застави, іпотеки, гарантій, поручительства, довірчого керування та ін. У процесі реформування розробляються нові законодавчі та інституціональні норми, що дають змогу вирішити подібні питання. Уряди переглядають закони про діяльність центральних і комерційних банків, створюють інфраструк­туру регулювання і контролю за діяльністю нової комерційної бан­ківської системи.

Реформи потребують також кардинальної перебудови та інтенсив­ного розвитку системи фахової підготовки. Іноземні банки активно допомагають інституціональним реформам, надаючи здебільшого кон­сультативні послуги, створюючи спільні підприємства. Прискорено здійснюється розвиток людського капіталу через інвестиції у людські ресурси, готуються фахівці в галузі управління, комерційної фінансо­вої діяльності, з аналізу кредитної політики. В Угорщині та Польщі створено спеціальні інститути, де навчають зазначеним професіям. Урядові та консультаційні служби перебудовують інформаційну сис­тему, запроваджують нові стандарти бухгалтерського обліку і неза­лежного аудиту. Угорщина, яка найдальше пішла у реформуванні фінансового сектору, створює міжбанківську клірингову систему, спря­мовуючи основні інвестиції в інформаційні технології.

Інтенсивність співпраці іноземних банків з кредитними системами країн Центральної та Східної Європи прямо залежить від рівня роз­витку цих систем. Серед кредитних систем країн регіону найрозви­неніша банківська система Словенії. Вона не тільки технічно оснащена, а й оперативно і гнучко працює з європейськими банками. До банків­ської системи Словенії входить Центральний банк, 33 комерційних і 12 ощадних інститутів. Іноземним інвесторам належить частина капі­талу шести банків. Єдиним банком, що цілком належить іноземним організаціям, є Austria NLB, або Новий Люблінський банк — найбіль­ший у Словенії. Йому належить близько третини банківських активів країни. Сьогодні він обслуговує близько половини банківських ра­хунків країни.

За оцінкою престижного часопису "Business Europa", довіра до сло­венських банків висока, їх авторитет постійно підвищується. Не випадко­во міжнародні фінансові інститути охоче і на більш пільгових, ніж іншим постсоціалістичним країнам, умовах дають кредити словенським банкам. Міжнародні організації, що визначають ступінь ризику інвестиційних внесків, відвели Словенії 34-те місце у списку із 178 країн. Згідно з останніми показниками депозити корпорацій за два роки збільшилися на 50 — 70 %, а вклади населення — на 40 — 60 %. У січні 1995 р. ЄБРР повідомив, що він викупив 60 тис. акцій найпотуж­нішого приватного словенського банку SKB на суму 32 млн німець­ких марок. Ця акція була спрямована не тільки на сприяння експансії приватного капіталу в банківську справу Словенії, а й на забезпечення подальшої привабливості акцій словенських банків для інвесторів.

У кредитних системах країн Центральної та Східної Європи роз­виваються фінансові установи, які кредитують переважно малий і се­редній бізнес на принципах кооперативного (спільного) кредитування.

Найбільшого розвитку кооперативне кредитування досягло в Угор­щині, де кооперативні фінансові спілки існували і за часів соціалізму. їх кількість почала збільшуватися у перехідний період. Зараз у країні функціонують 260 ощадних кооперативів, які об'єднують понад 2 млн членів. За статусом вони прирівняні до малих комерційних банків.

У Польщі з 1992 р. профспілки почали активно створювати кре­дитні спілки. У 1995 р. їх налічувалося 104. Вони кредитують прид­бання переважно споживчих товарів тривалого користування. Част­ка короткострокових кредитів становить 95 %, для сімейного бізне­су виділяється 5 % кредитів.

У Чехії створено нормативну базу регулювання кредитних спілок з урахуванням досвіду фінансових установ США та Франції.

Серед небанківських фінансових установ внаслідок реформи пен­сійного забезпечення та переходу від солідарної до нагромаджувальної системи пенсійного забезпечення швидкими темпами розвивають­ся приватні пенсійні фонди.

У Польщі з січня 1999 р. започатковано нагромаджувальну систе­му пенсійних внесків і створено понад 10 приватних пенсійних фондів, які капіталізуються через передачу їм державної власності.

Кредитно-грошова політика країн спрямована на надання кредитів уряду і комерційним банкам. Характерним для цієї політики є встанов­лення Центральним банком високої ставки рефінансування.

Змінилася форма фінансування уряду. Так, він кредитується через придбання державних цінних паперів не тільки Центральним, а й ко­мерційними банками. Це дало можливість скоротити грошову масу і стабілізувати сферу фінансів.

Крім реформування банківської сфери, деякі країни створюють фондові й товарні біржі західного зразка. Підвищується роль ринків цінних паперів з огляду на прагнення країн Центральної та Східної Євро­пи приватизувати власність, розвивати конкуренцію, забезпечувати фінансування дефіциту державного бюджету і бюджету підприємств з неінфляційних джерел. У червні 1990 р. почала діяти Будапештська фондова біржа, а наприкінці 1989 р. — Угорська товарна біржа (тим­часово її діяльність була обмежена операціями з зерном). Розвиток ринків цінних паперів на ранніх етапах цілком виправданий (особливо у зв'язку з приватизацією), але темпи реформи фінансового сектору не­минуче залежать від процесів, що відбуваються в базових галузях еко­номіки.

Особливості розвитку грошово-кредитної системи Китаю.

Сучасна грошово-кредитна система країни сформувалася в період розвитку економіки на засадах адміністративно-командної моделі з характерною надцентралізацією фінансових ресурсів державою та їх директивним розподілом відповідно до плану. Фінансова сфера країни внаслідок цього характеризувалася нерозвиненістю фінансо­во-кредитних механізмів, значною залежністю банківських інститутів від державних фінансів.

Негнучкість планової економіки почала гальмувати розвиток про­дуктивних сил, а тому наприкінці 70-х років розпочато процеси посту­пового реформування механізмів господарювання соціалістичної еко­номіки за принципом "центральне планування повинно відігравати основну роль, ринкове регулювання — допоміжну".

Реформи у кредитно-банківській сфері передбачали утворення кредитної системи, яка б відповідала потребам ринкової економіки. Основні завдання реформування кредитної системи:

• утворення системи центрального банку, який під безпосереднім керівництвом Держради КНР повинен впроваджувати в життя грошову політику держави;

• утворення системи кредитних інститутів з чітким розмежуванням функції здійснення політики та комерційної функції, сполучною ланкою між якими стануть державні комерційні банки;

• створення численних різнопрофільних кредитних установ;

• створення системи єдиного відкритого кредитного ринку, який допускає конкуренцію;

• впровадження єдиних валютних курсів, які відбивають ринковий попит та пропозицію, поступове перетворення китайського юаня на вільно конвертовану валюту.

Центральний банк країни почав запроваджувати методи регулюван­ня грошової маси, зокрема операції на відкритому ринку, які більше відпо­відали ринковим відносинам. Так, як експеримент Центральний банк ви­пустив банківські сертифікати на суму 20 млрд юанів. Сертифікати при­значалися для небанківських кредитних установ, щоб допомогти районам вирівняти грошовий дисбаланс. У жовтні 1993 р. Центральний банк че­рез центри позичкового капіталу надав спеціальним банкам, які відчува­ли труднощі із запасом платіжних коштів, позички, використавши для цьо­го частину коштів від продажу банківських сертифікатів. Отже, напружен­ня з платежами за векселями частково згладилося. Зазначені заходи ста­ли важливим кроком на шляху до створення в Китаї регламентованого міжбанківського короткострокового позичкового ринку, сприяли горизон­тальному обігу грошових одиниць.

У 1986 р. у Шеньяні, Ухані, Гуанчжоу, Чунціні та Чанчжоу створю­ються грошові ринки. У наступні роки в країні виникають ринки між-банківських короткострокових позик (позичок), ринки "коротких" гро­шей, довгострокових кредитів, позичкових облігацій підприємств, об­лігацій держпозик, ринки (дисконтування) векселів, регульовані валютні ринки, ринки акцій та ін. Поступово запроваджуються плаваючі курси відсоткових ставок, тобто встановлюється ціна грошей на основі рин­кових механізмів.

Економічна реформа фінансової системи, особливо реформа зов­нішньої торгівлі, стимулювала розвиток національної валютної сис­теми Китаю. Розширення господарської самостійності підприємств, їх прагнення до реконструкції виробництва на новій технологічній основі, збільшення кількості підприємств, що орієнтуються на експорт, спро­ба підвищити конкурентоспроможність продукції на зовнішньому рин­ку, збільшення науково-виробничих, науково-дослідних установ, праг­нення отримати закордонну передову техніку та технологію сприяли створенню стійкого попиту на іноземну валюту. Держава, не маючи істотних валютних ресурсів, щоб підвищити ефективність використан­ня валюти, почала поступово відходити від прямого централізовано­го монопольного розподілу валютних коштів, дозволяючи державним, кооперативним підприємствам, організаціям купувати певні суми валю­ти для суворо визначених цілей у межах виробничих потреб. Допуск спільних підприємств на валютний ринок допомагає їм вирішити по­треби валютного балансу, створює сприятливий інвестиційний клімат. Практика свідчить, що загальна сума валюти, яку продають спільні підприємства, помітно перевищує суму, яку вони купують.

Ринок валюти став важливою складовою фінансового ринку в Китаї. Наприкінці 1985 р. у Шеньчжені при відділенні Народного бан­ку Китаю створено перший у країні центр валютного обміну та регу­лювання. Його діяльність суворо регламентувалася: обмінні курси валют не могли перевищувати встановлених державою меж, продавці та покупці не мали права контактувати між собою. У липні 1986 р. ці обмеження були зняті. В листопаді 1986 р. такий центр створено у Шан­хаї. На початку 90-х років у Китаї вже склався своєрідний валютний ринок, який об'єднав понад 40 центрів і майже 60 пунктів розподілу та обміну валют. Нині такі організації діють у всій країні.

Реформа сприяє поступовій заміні бюджетного фінансування суб'єктів господарювання кредитуванням капіталовкладень, що здій­снюється спеціалізованими банками. Серед них Торгово-промисловий банк Китаю, Народний будівельний банк Китаю, Сільськогосподарський банк Китаю та Банк Китаю (зовнішньоекономічний). Крім того, креди­ти Світового банку розподіляє Інвестиційний банк. Ставки відсотка визначалися залежно від галузевої належності позичальника та тер­мінів надання йому коштів. Поступово зазначені спеціалізовані бан­ки перетворюються на комерційні. Водночас розвиваються нові бан­ки, фінансові та трастово-інвестиційні компанії.

Поступово нарощуються обсяги кредитно-грошових операцій, від­бувається поповнення їх якісно новими інструментами та механізма­ми, розширюються види операцій та послуг, що їх надають кредитні установи. З 1986 р. уряд дозволив спеціальним банкам здійснювати (щоправда, з обмеженнями) взаємно-перехресні операції, що ознаме­нувало зародження кредитного ринку.

Певним поштовхом до розвитку кредитного ринку стало використан­ня ринкових механізмів у практиці державного позичання. В 1993 р. запроваджено систему підряду на скуповування та розповсюдження безоблігаційної держпозики і відповідно запроваджено порядок пер­винного продажу держпозики. Це сприяло подальшому просуванню ринку облігацій по шляху регламентування та зближення з нормами, прийнятими у світовій практиці. Завдяки успішному розміщенню держ­позики Міністерство фінансів перестало брати у Народного банку Ки­таю позички, а статті бюджету, за якими передбачалося фінансування авансом, і бюджетний дефіцит покривалися за рахунок випуску коротко­строкових держпозик. (Кошти для координації структури економіки можна мобілізувати шляхом випуску банками облігацій, гарантованих державним бюджетом.)

Політика відкритості китайської економіки сприяє тому, що іно­земні банки активізують діяльність у країні. У деяких містах відкрито відділення іноземних банків і створено спільні банківські установи з участю іноземного капіталу. На початку 1995 р. зареєстровано понад 100 банків з іноземною участю, в тому числі відділення та представ­ництва зарубіжних банків. Обмеження на діяльність цих банків ре­гулюються Положенням про фінансові організації з іноземним капі­талом, що діє з квітня 1994 р.

У кредитній системі країни розвиваються також фінансові установи, що діють на принципах спільного кредитування і фінансують малі підприємства. У країні створено 53 тис. сільськогосподарських кре­дитних кооперативів.

Активізується використання нових для соціалістичної економіки Китаю механізмів акумуляції інвестиційних ресурсів, зокрема випуск державних цінних паперів, акцій підприємств, облігацій місцевих органів влади, банків, інших кредитних установ. У 90-ті роки вагомо заявив про себе і фондовий ринок Китаю, де здійснюється торгівля цінними па­перами. Учасниками торгів згідно з чинним законодавством можуть бути спеціалізовані фірми чи підприємства, які мають спеціальний дозвіл Держради КНР. Основну частину цінних паперів, що перебува­ють в обігу, становлять державні облігації: державні зобов'язання скарбниці, облігації на будівництво провідних об'єктів народного гос­подарства, облігації фінансової позики. Частину облігацій купує насе­лення, частину — підприємства та організації; часто це має примусо­вий характер. За оцінками експертів, у 1991 — 1996 рр. річна емісія державних цінних паперів збільшилася з 19 млрд до 153 млрд юанів.

У 1993 р. розширилися масштаби операцій на ринку акцій. Спо­чатку тільки резидентам КНР дозволялося емітувати та торгувати ак­ціями підприємств (так званими акціями типу "А"), а згодом були ви­пущені спеціальні акції (типу "В") для продажу іноземним інвесторам. Акції були деноміновані в юанях, але продавалися тільки за валюту і мали обіг лише в КНР. Такий спеціальний запобіжний механізм пови­нен був унеможливити маніпулювання іноземними інвесторами ки­тайським фондовим ринком.

У 1992 р. операції на Шеньчженській та Шанхайській фондових біржах мали вузькорегіональний характер. На першій в обігу перебу­вали акції 33, на другій — 38 місцевих компаній. У 1993 р. уряд ви­рішив розширити експеримент з фондовою ринковою діяльністю до загальнонаціонального масштабу. В країні у публічних торгах поча­ли котируватися акції на суму 5 млрд юанів. Наприкінці 1993 р. на Шеньчженській фондовій біржі котирувалися акції 76 компаній, на Шанхайській — 106, істотно збільшилася питома вага компаній з інших міст. Відкриваються фондові контори. Кількість учасників Шеньчжен-ської та Шанхайської фондових бірж досягла 400. Китайські під­приємці зрозуміли, що ринок акцій — це не тільки засіб для пошуку грошей, а й проміжна ланка у трансформації майнового права, бо під час укладання фондових угод та руху акцій контрольний пакет акцій міг перейти до інших рук, а з ним втрачається право розпоряджатися справами компанії. За останні роки набрали чинності кілька зведень адміністративних правил та положень про фондові угоди, зокрема "Тимчасові заходи з управління фондовими конторами". Утвердила­ся правова система, що регламентує дії компаній, випуск та операції з цінними паперами. Ринок цінних паперів Китаю набуває дедалі більшої ваги в економічних процесах країни.

Великі сподівання щодо розвитку фінансового ринку Китаю по­кладаються на Гонконг, якому належить друге місце в Азії після Японії за обсягами капіталізації фондового ринку. Понад 350 банків, фінан­сових компаній мають представництва або відділення у Гонконзі. Де­далі більше китайських банків та промислових компаній, намагаючись використати потенціал території, працюють на місцевому фондовому ринку.

Однак фінансову сферу Китаю за темпами та масштабами пере­творень наприкінці 90-х років можна віднести до найвідсталіших сфер економіки. Щоправда, азійська фінансова криза, що завдала значних збитків країнам Південно-Східної Азії, безпосередньо не торкнулася економіки Китаю. Певна закритість китайського фондового ринку від зовнішніх ринків капіталу, державний контроль над фінансовим сек­тором сприяли його невразливості до спекулятивних комбінацій на валютному та фондовому ринках азійських країн.