Розділи

загрузка...
Тема 7. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇ; 7.1. Розвиток грошової системи; Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

Тема 7. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇ

7.1. Розвиток грошової системи

До Першої світової війни у Франції, як і в інших країнах, існував зо­лотий монометалізм у його класичній формі, який був упроваджений законом у 1873 р. На початку війни золотий монометалізм зазнав краху. 5 серпня 1914 р. було прийнято закон про припинення Банком Франції обміну банкнот на золото. Країна перейшла від металевої до паперово-грошової системи і тим самим було створено умови для використання банкнотної емісії як джерела покриття дефіциту державного бюджету, викликаного збільшенням воєнних витрат. Одночасно з прийняттям закону про припинення обміну банкнот на золото було прийнято закон про збільшення суми банкнотної емісії від 6,8 до 12 млрд фр. Під час війни ліміт банкнотної емісії не раз збільшувався і в травні 1918 р. досяг 30 млрд фр.

Збільшення дефіциту державного бюджету супроводжувалося зростанням внутрішнього і зовнішнього боргу країни. Загальний дер­жавний борг Франції збільшився з 39 млрд фр. наприкінці 1914 р. до 151 млрд фр. у 1918 р., з них 123,8 млрд фр. становив внутрішній борг. Істотну частину цієї заборгованості становили кредити банківської системи. Так, за роки війни позики Банку Франції державі дося­гали 17,2 млрд фр. їх використовували як джерело банкнотної емісії і для кредитування приватного сектору. У результаті сума банкнот в обігу (з липня 1914 по листопад 1918 р.) збільшилася з 6,683 до 29,072 млрд фр., або більше ніж у 4,5 раза. Майже на 80 % збільшилася сума вкладів на поточних рахунках у провідних комерційних

Грошову одиницю франк запроваджено в обігу у 1789 р. Як офіційна грошова одиниця визнаний з 1803 р.

банках. Невідповідність грошової маси потребам товарного обігу посилювалася скороченням виробництва — рівень його за роки війни знизився до 58 %. Надмірне зростання грошової маси викликало знецінення франка і підвищення оптових і роздрібних цін (індекс оптових цін збільшився до 3,65, а роздрібних до 2,8).

Характерною особливістю повоєнної інфляції у Франції було те, що вона тривала до середини 1926 р., коли купівельна спроможність франка порівняно з довоєнним рівнем зменшилась у 9,5 раза. Інфляція була пов'язана з великими витратами на відновлення зруйновано­го під час війни господарства північних та північно-східних районів країни. Ці витрати спричинили хронічний дефіцит державного бюджету. Тільки у 1926 р. державний бюджет було збалансовано. Для покриття державного дефіциту використовувалися позики, в результаті чого внутрішній державний борг у 1918—1924 рр. збільшився з 123,8 до 284,3 млрд фр., або в 2,3 раза. Сума банкнот, випущених в обіг у повоєнні роки, на 30 % перевищувала суму банкнот, випущених у роки війни. Заборгованість уряду Банку Франції в липні 1926 р. становила 37,5 млрд фр. Про обсяг інфляційного випуску банкнот в обіг свідчить той факт, що їх сума в 1926 р. порівняно з довоєнним часом збільшилась у 8,5 раза, а промислове виробництво лише на 20 %.

Збалансувавши державний бюджет за рахунок різкого підвищення податків (здебільшого непрямих), уряд почав здійснювати дефляційну політику. Припинення емісії банкнот і зростання виробництва супроводжувалися підвищенням купівельної спроможності франка. Зниження у 1927 р. індексу оптових цін до 6—6,5 і прийнятний платіжний баланс сприяли збільшенню курсу франка і створили умови для повернення до золотого стандарту.

У результаті грошової реформи у червні 1928 р. методом прихованої девальвації Франція повернулася до золотого стандарту. Золотий вміст франка було зменшено порівняно з довоєнним у 5 разів. При цьому Франція, як і Великобританія, відновила золотий стандарт не в попередній золотомонетній формі, а в золотозливковій. Обміну на золото підлягала сума 215 тис. фр., що дорівнювало приблизно 12,5 кг золота. Відповідно до девальвації курс франка стосовно долара США знизився проти довоєнного з 5,16 до 25,53. Згідно з умо­вами реформи 1928 р. у Франції було здійснено банкнотну емісію, внаслідок якої 35 % банкнот і вкладів Банку Франції було забезпе­чено золотом.

Франція належить до країн (серед них Бельгія, Голландія, Швейца­рія, Італія), яким удалося зберегти золотий стандарт у період світової економічної кризи 1929—1933 рр. Пояснюється це тим, що криза пізніше і слабше вразила Францію. Приплив золота в країну за 1930—1933 рр. становив 2 млрд дол. Наприкінці 1932 р. золоті запаси Франції дорівнювали 83 млрд фр., або 28,5 % світових централізованих запасів. Вони в 5,6 раза перевищували золоті запаси Великобританії та тільки на 20 % були нижчі за золоті запаси США.

Значне збільшення золотих запасів у Франції відбувалося за рахунок повернення з-за кордону вітчизняних і припливу іноземних капіталів, що почалося ще в період підготовки і здійснення грошової реформи у 1928 р.

Однак, повернувшись до золотого стандарту, Франція поставила себе в нерівні умови боротьби за зовнішні ринки з країнами, які припинили обмін банкнот на золото. У роки кризи, а потім депресії, ці країни стали на шлях зниження курсу своїх валют з метою стимулювання експорту і обмеження імпорту, чого не могла робити Франція з її золотим франком.

Знецінення валют країн, які відмовилися від золотого стандарту, сприяло припиненню падіння цін і певному їх підвищенню. Натомість ціни внутрішнього ринку Франції постійно знижувалися. Роки Великої депресії характеризувалися занепадом виробництва, що почався ще в 1932 р., і збільшенням бюджетного дефіциту.

Погіршення економічного та фінансового становища країни, боротьба між прихильниками і супротивниками золотого стандарту, загострення класової боротьби підірвали довіру до франка внаслідок ризику його девальвації і викликали відплив капіталу в інші країни, насамперед до США і Великобританії. Крім того, французька буржуазія намагалася переводити капітал за кордон, аби ще більше погіршити економічне й фінансове становище країни і унеможливити перебування при владі уряду Національного фронту. В результаті золотий запас Банку Франції з 83 млрд фр. у 1932 р. знизився до 50 млрд фр. у 1936 р.

У таких умовах 26 вересня 1936 р. уряд Франції ухвалив рішення про скорочення обміну банкнот на золото і 1 жовтня того ж року здійснив девальвацію франка, знизивши його золотий вміст більш ніж на 25 %. У 1937 і 1938 р. було здійснено ще дві девальвації франка. Внаслідок девальвацій золотий вміст франка зменшився на 58 %. Мета цих дій — сприяти збільшенню внутрішніх цін і зниженню курсу франка для підвищення конкурентоспроможності французьких товарів на зовнішньому ринку.

Після припинення обміну банкнот на золото для регулювання курсу франка методом валютної інтервенції був створений Валютний стабілізаційний фонд. Однак на початку Другої світової війни (9 вересня 1939 р.) Франція запровадила валютні обмеження. Водночас було скасовано 35-процентне золоте забезпечення банкнот і вкладів Банку Франції, що відкрило необмежені можливості використання його кредитів для покриття державних витрат.

У роки Другої світової війни франк знецінився набагато більше, ніж валюта інших розвинених капіталістичних країн — США, Великобританії та Німеччини. Це знецінення було сильнішим від знецінення в роки Першої світової війни. Про ступінь інфляційного переповнення каналів грошового обігу в цей період свідчать такі дані: за 1937— 1945 рр. емісія банкнот збільшилась у 6,1 раза, сума банківських поточних рахунків — у 5,8 раза, а промислове виробництво знизилося до 39 %. Оптові ціни за цей період збільшились у 4,2 раза.

Внаслідок девальвації франка після краху золотого стандарту в 1936 р. його золотий еквівалент зменшився у 32,75 раза і становив 0,0018 г, а курс щодо долара США знизився з 37,5 фр. у 1938 р. до

493,7 фр. у 1958 р.

Досягнувши рівноваги платіжного балансу, Франція 29 грудня 1958 р. одночасно з сьомою за рахунком повоєнною девальвацією вперше після війни запровадила зовнішню конвертованість (Конвертованість зовнішня — це вільне нагромадження певної валюти на рахунках нерезидентів (юридичних і фізичних осіб інших країн), переказ її за кордон чи кон­версія в іншу валюту (вид часткової конвертованості валюти)) франка за поточними операціями для нерезидентів.

У зв'язку з девальваціями масштаб цін став настільки малим, що уряд вирішив здійснити деномінацію франка. На початку 1960 р. в обіг було випущено нові франки, збільшені порівняно зі старими в 100 ра­зів. Відповідно золотий вміст одного франка підвищився з 0,0018 до 0,18 г, а курс — з 493,7 до 4,937 фр. за долар.

Зниження на 29 % курсу франка в результаті двох девальвацій у 1958 р. і уповільнення темпів інфляції сприяли збільшенню експорту товарів і надходжень від туризму, а також припливу іноземних капіталів, що позитивно позначилося на стані платіжного балансу і золото­валютних резервах країни. З 1050 млн дол. у 1958 р. вони збільшилися до 6994 млн дол. у 1967 р. Франція за обсягом золотовалютних резервів посіла третє місце після США і ФРН. Спираючись на великі золотовалютні резерви, уряд Франції в 1967 р. повністю скасував валютні обмеження щодо поточних операцій і дозволив вільне ввезення і вивезення золота.

Однак поступово переваги девальвації втрачалися і умови конкурентоспроможності погіршувалися. Цьому також сприяла інфляція, що не припинялася. Незважаючи на валютні обмеження золотовалютні резерви поступово знижувалися і в серпні 1969 р. становили 3595 млн дол., а з урахуванням використання іноземних короткострокових кредитів — близько 1200 млн дол. проти 6994 млн у 1967 р. Збереження в цих умовах постійного курсу франка загрожувало подальшому виснаженню золотовалютних резервів. Щоб уникнути цього, 8 серпня 1969 р. було здійснено чергову девальвацію франка: золотий вміст знижено від 0,18 до 0,16 г, а курс щодо американського долара знижено з 4,937 до 5,554 фр., тобто на 12,5 %.

Як до девальвації, так і після неї уряд не раз намагався обмежити посилення інфляції, скорочуючи внутрішнє споживання за рахунок обмеження збільшення заробітної плати і скорочення споживчих кредитів, зменшення дефіциту державного бюджету за допомогою підвищення податків на працюючих, обмеження банківських кредитів та інших заходів. Однак темпи знецінення франка не тільки не знизились, а значно збільшилися, бо основні причини інфляції не були усунуті. Так, за 1961 — 1980 рр. індекс споживчих цін збільшився на 50 %, за 1980—1990 рр. — на 151,6, за 1991 — 1997 рр. — на 67 %. А за період 1961—1997 рр. споживчі ціни підвищилися у 6,3 раза.

Сьогодні у Франції рівень інфляції вищий, ніж в основних її торгових партнерів. Як засіб боротьби з інфляцією застосовують такі антиінфляційні програми: стримування збільшення цін за рахунок уповільнення темпу економічного зростання, скорочення капітало­вкладень і соціальних програм. Франк почав вільно обмінюватися на валюти інших країн, тобто став вільно конвертованою валютою, лише у 1990 р.

Матеріальною основою перетворення франка на вільно конвертовану валюту та уповільнення темпів його інфляції у 90-х роках стало зростання частки країни у світовому експорті з 216,6 млрд дол. у 1990 р. до 288,5 млрд дол. у 1996 р. Цьому також сприяв міжнародний рух прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в економіку країни, що пов'язано з розгортанням "другої хвилі" приватизації у Франції

(табл. 12, 13).

Таблиця 12

Прямі іноземні інвестиції млрд дол.

1980 р.

1990 р.

1995 р.

22,62

86,51

162,42

Таблиця 13

Прямі іноземні інвестиції на душу населення дол

1986 р.

1995 р.

603,8

2457,7

Приплив ПІІ позитивно позначився на стабільності золотовалютних резервів країни (табл. 14).

Таблиця 14

Золотий запас Франції т

1990 р.

1997 р.

3182

3182

За цим показником Франція перебуває на третьому місці серед країн з розвиненою ринковою економікою після США та ФРН. Тому вага французького франка щодо кошика валют, які визначали вартість СПЗ у 90-х роках, становила 11 % (долар США — 40 %). Курс франка до долара і СПЗ подано у табл. 15.

Таблиця 15

Курс французького франка до СПЗ і долара

1990 р.

1993 р. 1994 р. 1995 р. 1996 р.

1997 р.

У 1999 р. 100 франків = 1 СПЗ

79

71 74 79 76

72

Французьких франків за 1 дол. США

5,129

5,896 5,346 4,9 5,237

5,773

Отже, внаслідок стабілізаційних процесів в економіці 90-х років франк став конвертованим.

Історичний досвід становлення франка як вільно конвертованої ва­люти дає підстави зробити такі висновки:

• щоб уникнути проблем, пов'язаних з валютними резервами або курсом обміну, треба виважено поєднувати валютну і монетарну політику;

• складовою валютної політики, яка випливає із загальної помір­кованої монетарної політики, повинен бути валютний контроль;

• без валютної політики контроль стає лише тактичним прийомом, зволіканням у часі.

Зона франка — зона, в якій французький франк є резервною валютою, — сформувалася за часів колоніальної системи Франції. Франція використовувала франк як знаряддя додаткової експлуатації колоніальних народів. З розпадом колоніальної системи Франції зона франка втратила свою колоніальну базу, а її склад помітно скоротився. Здобувши державну самостійність, більшість колишніх колоній вийшли із зони франка. Вони створили власні емісійні банки, грошові системи і здійснюють незалежну грошову політику. Нині в зону франка, крім Франції, входять Монако, 13 політично незалежних країн Африки, заморські департаменти і території Франції: Бенін, БуркінаФасо, Габон, Екваторіальна Гвінея, Камерун, Конго, Котд'Івуар, Нігер, Нова Каледонія, Сенегал, Того, острови Уолліс і Футуна, Французька Поліне­зія, Центральноафриканська Республіка, Чад, Коморські острови.

У межах зони французького франка існують регіональні валютні угруповання — Західноафриканський валютний союз та Центрально­африканський валютний союз.

Грошовою одиницею зони франка є франк КФА*, який випускають два регіональні емісійні банки — Центральний банк країн Західної Африки та Банк країн Центральної Африки. Паритет цих валют твердо фіксований щодо французького франка (1 фр. КФА = 0,02 фран­цузького франка). Згідно з класифікатором іноземних валют Національного банку України за 1998 р. франк КФА є вільно конвертованою валютою, що не використовується широко для здійснення платежів за міжнародними операціями і не продається на основних валютних рин­ках світу (табл. 16).

Таблиця 16

Класифікатор іноземних валют НБУ за 1998 р.

Валюта

Код валюти

цифровий

літерний

Франки КФА:

Західноафриканського фінансового товариства Центральноафриканського фінансового товариства

952

950

XOF

XAF

Франк КФА — скорочена назва від Colonies Francaise en Afrique.

Представники Франції відповідно до угоди про співпрацю в зоні французького франка беруть участь в органах управління цих угру­повань.

В основі валютного механізму зони французького франка лежить необмежена конверсія Францією грошових одиниць країн — членів цієї зони у французький франк. Зі свого боку африканські країни повинні дотримуватися таких правил:

• передавати право грошової емісії, контролю за грошовим обігом та розподілом кредитів емісійним банкам зони французького франка;

• підтримувати твердий паритет національної грошової одиниці до французького франка;

• забезпечувати необмеженість переказів між Францією та країнами — членами зони французького франка;

• здавати більшу частину валютних авуарів (Авуари (від фр.— майно) — це грошові кошти банку в іноземній валюті, які перебувають на його рахунках у закордонних банках.) у єдиний пул і збері­гати їх у французьких франках на рахунках, відкритих у казначействі Франції;

• здійснювати всі валютні операції через валютний ринок Парижа. Валютну політику країнчленів координує Валютний комітет зони

французького франка. Хоча Франція повинна гарантувати необмежений обмін національної грошової одиниці на французькі франки, африканським державам не вдається використовувати цей механізм, щоб отримати додаткові валютні кошти для потреб розвитку. Африканські франки обмінюють на французькі через операційні рахунки, відкриті у казначействі Франції емісійним банкам зони французького франка. На рахунках зберігаються і вільні валютні фонди периферійних країн зони французького франка. Франція через представників у цих банках проводить жорстку політику, заморожує вільні валютні кошти на операційних рахунках.

Правила зони французького франка забезпечують сприятливі умови для діяльності французького приватного капіталу в периферійних країнах: завищений фіксований курс франка КФА сприяє отриманню додаткового прибутку французькими експортерами та інвесторами при обміні виручки на французькі франки. Однак вільний переказ призводить до безконтрольного відпливу фінансових коштів у формі прибутку, а також платні французьких спеціалістів і водночас позбавляє периферійні країни зони французького франка можливості контролювати потік капіталів, які спрямовуються в галузі, вигідні французьким компаніям, що сприяє закріпленню вибіркової структури їх економіки. За допомогою механізму, що діє у зоні французького франка, Франція зберегла частину переваг, які вона мала в цих країнах у колоніальний період.

У 70—90-х роках XX ст. деякі країни, департаменти і території Франції почали використовувати французький франк як валюту (Ан­дорра, острів Гваделупа, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон) або створили свої грошові системи (Гвінея — гвінейський франк, Гвіана — гвіанський франк, Джібуті — франк Джібуті, Коморські острови — коморський франк).

Водночас зі скороченням складу зони франка послаблюється валютна гегемонія Франції над незалежними країнами, які залишились у цій зоні. Відбувається поступовий відхід від валютних принципів, за­кладених при створенні зони. Наприклад, Народна Республіка Конго запровадила валютні обмеження операцій із зони франка, пов'язаних з рухом капіталу. Істотні зміни відбулись у складі адміністративних рад центральних банків країн Західноафриканського і Центральноафриканського валютних союзів, членами яких є 13 визволених країн тропічної Африки, що входять у зону франка. В адміністративних радах зазначених центральних банків вирішальне право належить африканським країнам: в адміністративній раді центрального банку Західноафриканського валютного союзу з 14 членів тільки два є представниками Франції. Попри це зона франка і далі відіграє важливу роль як одне зі знарядь неоколоніалістичної експлуатації країн, що входи­ли до неї, тому Франція намагається зберігати її існування.

Сьогодні країни, які входять до зони франка, мають конвертовані національні валюти, купівельна спроможність їх визначається фіксованим курсом стосовно французького франка. Основу зони франка становлять переважно багатонаціональні емісійні установи, до адміністративних рад яких входять представники заінтересованих африканських держав і Франції. Двічі на рік міністри фінансів держав зони франка зустрічаються, аби узгодити питання, що становлять спільний інтерес.