Розділи

загрузка...
Фіскальне (бюджетно-податкове) і грошово-кредитне регулювання; Політична економія - Оганян Г.А.

Фіскальне (бюджетно-податкове) і грошово-кредитне регулювання

У світовій економічній науці поняття державного сектору нерідко пов'язують не тільки з державною власністю, а й з усією сукупністю форм участі держави у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. У такому розумінні цей сектор є фундаментом, спираючись на який держава виконує свої функції. Наприклад, бюджет (частина держсектору, розміщеного у сфері розподілу) необхідний державі для перерозподілу доходів, здійснення структурної перебудови, фінансування випуску суспільних товарів тощо. Доходи бюджету формуються за рахунок податків і неподаткових надходжень, доходів від власності, позик, інколи — державних цільових фондів. Видатки спрямовуються на забезпечення державного управління, національної оборони, правопорядку, на підтримання окремих галузей господарства, соціальний захист населення, фінансування освіти, охорони здоров'я, культури, мистецтва, охорони навколишнього середовища, створення державних запасів і резервів.

Сучасні економісти-неокласики пропагують так звану ліберальну концепцію держбюджету, згідно з якою в ринковій економіці ефективність державних витрат і їх вплив на господарство країни обернено пропорційні розміру бюджету. Вважається, що господарський розвиток буде тим успішнішим, що більшу частину економіки віддано у розпорядження "ринкових сил саморегулювання" й приватного підприємництва. Нео- та посткейнсіанці категорично спростовують такі твердження, обстоюють ідею мультиплікаторного ефекту бюджетних витрат, як і будь-яких інших інвестицій в економіку, аргументуючи економічну доцільність здійснення фіскальної політики, використовуючи модель акселератора. Втім, неправомірними необхідно визнати як мінімізацію держбюджету, так і надмірне розширення його доходів за рахунок посилення податкового тиску або збільшення витратної частини.

Розглянемо основні статті доходів держбюджету та напрями державних витрат на прикладі федерального бюджету США 1995 р. (табл. 20).

Доходи федерального бюджету формуються переважно за рахунок податків на доходи фізичних осіб і корпоративних виплат на соціальне страхування. Федеральний бюджет США охоплює близько 65 % консолідованих бюджетних доходів, інші 35 % припадають на бюджети штатів і місцевих органів влади. Доходи бюджетів штатів, на відміну від федерального, формуються у результаті непрямого оподаткування у формі податків на продаж, різних зборів і місцевих платежів. Найбільші статті витрат федерального бюджету за основними функціями урядової діяльності: соціальне страхування, національна оборона, обслуговування державного боргу, забезпечення доходів населення, медичне обслуговування.

Загалом у розвинених країнах кошти, що розподіляються через держбюджет, становлять від 30 % ВВП у "ліберальних" країнах (США, Японія) до 60 % ВВП у "соціальних" (Австрія, ФРН, країни Скандинавії). Однак незважаючи на різний рівень бюджетного перерозподілу ВВП, ці країни демонструють приблизно однаковий рі-

Таблиця 20

Доходи федерального бюджету США за 1995 фінансовий рік

Джерело доходів

Фактичні надходження, млрд дол.

Фактичні надходження, % до суми

Індивідуальні прибуткові податки

590,2

43,6

Податки на доходи корпорацій

157,0

11,6

Податки й виплати на соціальне страхування

484,5

35,8

Акцизи

57,5

4,2

Податки на спадок і дарування

14,8

1,1

Митні стягнення

19,0

1,4

Інші податки

31,3

2,3

вень промислового розвитку й подібні життєві стандарти. Це дає підстави окремим економістам вказувати на відсутність прямого зв'язку між темпами економічного зростання і часткою ВВП, що перерозподіляється через держбюджет.

У сучасний період стало очевидним, що суттєвий поштовх посиленню ринкової активності може забезпечити тільки скоординоване, зважене поєднання бюджетно-податкових (фіскальних) і грошово-кредитних (монетарних) засобів впливу, які в сукупності здатні не лише впливати на державні фінанси й видатки держбюджету, а й також коригувати структуру витрат приватного сектору економіки. Монетарна політика (грошово-кредитне регулювання) — це сукупність заходів державного впливу, спрямованих на регулювання грошової маси й обсягу кредитних операцій.

Серед важелів грошово-кредитного регулювання традиційно виокремлюють зміну облікової ставки відсотка, норми обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку. Вони формують зміст політики "дорогих" і "дешевих" грошей: зниження облікової ставки і норми резервування та купівля державних цінних паперів приводять до збільшення обсягу грошової маси в обігу, а підвищення ставки відсотка і резервної норми та продаж цінних паперів держави — до її зменшення.

Фіскальні та грошово-кредитні важелі регулювання мають значну антициклічну спрямованість. У період промислового піднесення держава робить спробу послабити "перегрів" економіки, вживаючи заходів, спрямованих на стримування зростання виробництва. До таких заходів належать збільшення податків, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки відсотка, що приводить до зменшення зацікавленості у нових інвестиціях, отже, до зниження попиту на засоби виробництва. У період криз, спадів здійснюється політика збільшення державних закупівель, скорочуються податки, стимулюються приватні інвестиції за допомогою бюджетної політики, знижується облікова ставка відсотка, щоб посилити зацікавленість підприємців у розширенні капіталовкладень.Роль держави у регулюванні цін

Важливою функцією держави у ринковій економіці є регулювання цін. Найбільшою мірою воно здійснюється у добувних галузях, енергетиці, комунальному господарстві, на транспорті й у сільському господарстві. До основних елементів механізму цінового регулювання належать такі:

• спостереження за цінами з боку державних органів, що дає змогу виявити зростання вартості життя у країні та з'ясувати, як підвищення цін впливає на витрати виробництва і конкурентоспроможність національної економіки;

• непрямий вплив на ціни. Всі державні регулятивні акції, незалежно від їх мети, впливають на ціни: зміна облікової ставки відсотка, встановлення податків і податкових пільг, митні обмеження і т. ін.;

• безпосереднє державне втручання у процес ціноутворення: санкціоноване державою збільшення витрат виробництва за допомогою віднесення на собівартість завищених амортизаційних відрахувань через здійснення політики прискореної амортизації, зниження витрат виробництва через прямі державні субсидії і дотації, зниження або "заморожування" цін на окремі товари і послуги. Ефективним засобом прямого регулювання цін є встановлення податку на додану вартість і переліку "підакцизних" товарів, тобто застосування непрямого оподаткування споживання. Державні обмеження імпорту, стимулювання експорту і митні стягнення також істотно впливають на загальний рівень цін у країні;

• лідерство у цінах. Такий вплив держави можливий у тих галузях, де державні підприємства домінують. За цих умов держава, контролюючи значну частку відповідного товарного ринку, може стати лідером у цінах і визначати їх рівень загалом по галузі. Аналогічна ситуація виникає у тих сферах, де держава є найбільшим замовником і покупцем і встановлює домінуючі у галузі контрактні ціни;

• встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів на товари і послуги, що виробляються у державному секторі економіки. Прикладом служать ціни на електроенергію з державних електростанцій, залізничні й поштові тарифи, штучне стримування яких сприяє зниженню витрат виробництва у приватному секторі й підвищенню конкурентоспроможності товарів на світовому ринку;

• урядовий контроль за цінами у формі їх фіксації або встановлення меж підвищення як типовий метод адміністративного регулювання, що використовується в умовах ринкового господарства у виключних випадках, наприклад, у разі загострення соціальних проблем.