Розділи

загрузка...
Держава й економіка; Політична економія - Оганян Г.А.

Держава й економіка

З огляду на викладене постає запитання: "Яка регулююча роль держави щодо економіки, зокрема ринкової?"

Тут насамперед важливо чітко розрізняти економічну роль держави за умов вільної конкуренції (вільного ринку) та її економічну роль при регульованій ринковій економіці. Варто враховувати й ту обставину, що внаслідок переходу від адміністративно-розпорядчої, державно-планової до соціально-ринкової економіки сучасна економічна наука, особливо економічна теорія, поступово перестає бути простим інструментом коментування й обґрунтування економічної політики держави або правлячої партії. Перехід на засади здорового ринкового господарювання істотно збільшує значущість пріоритетів, актуальність одних галузей економічних знань, водночас зменшуючи або взагалі девальвуючи значення іншої сфери знань. Тому природно, що однією з найважливіших проблем, що перебувають у центрі уваги економічної науки, є проблема вироблення системи і механізмів взаємодії держави та економіки, політики і підприємництва, здорового цивілізованого бізнесу. Це пояснюється тим, що сучасна ринкова економіка не існує в соціальному вакуумі, за відсутності ефективного механізму її взаємодії з державою, органами законодавчої і виконавчої влади. Навпаки, такий механізм є сутнісною ознакою демократичного суспільства, на шлях побудови якого стала суверенна Україна. Практичне втілення такої взаємодії виявляється у створенні інфраструктури економічної системи, забезпеченні сприятливих соціальних умов і середовища для продуктивного функціонування суспільно-економічного організму загалом; у формуванні і реалізації промислової, аграрної, валютно-фінансової, інноваційно-інвестиційної та зовнішньоекономічної стратегії; у розміщенні державних і муніципальних замовлень; в узаконенні здорової лобістської (протекціоністської) діяльності з боку підприємницьких, бізнесових структур; у корпоративізмі при регулюванні соціально-економічних процесів тощо.

Тим часом, як відомо, принципи ринкового господарювання передбачають пріоритет приватної власності перед іншими формами власності, відображають певні й загальноприйняті норми і правила поведінки учасників (суб'єктів) ринкового господарювання. Державне втручання в економіку не повинно зводитися до тотального планування всієї народногосподарської діяльності, дріб'язкової регламентації процесів виробництва і споживання, як це було в недалекому минулому (йдеться про СРСР і його республіки). Державу та її діяльність у такому разі відомий німецький учений В. Рьопке характеризує, як футбольного суддю, що сам не грає, але слідкує за дотриманням правил гри. А ще не так давно держава була тренером і головним гравцем, який сам собі визначав основні правила гри на економічному полі.

Як засвідчує досвід високорозвинених держав з ринковим механізмом господарювання, сучасна система відносин між економікою і державою пройшла досить довгий, складний і суперечливий шлях становлення й подальшого розвитку. Прикметно, що на етапі початкового формування буржуазного суспільного ладу новонароджені підприємці, бізнесмени прагнули звільнитися від жорсткої опіки держави, утверджуючи принципи вільної конкуренції й вільного ринку. Упродовж ХХ ст., навпаки, мала місце тенденція до помітного розширення регулюючої і контролюючої ролі держави у соціальній та економічній сферах суспільного життя. Можна констатувати, що державне регулювання стало загальновизнаним і необхідним елементом економічної діяльності.

Разом з тим державне регулювання не позбавляє, образно кажучи, " права громадянства" вільний ринок, існування якого ґрунтується на низці принципів, серед яких можна виокремити такі:

• необмежена кількість дійових осіб конкурентного середовища, вільний доступ на ринок і такий самий вільний вихід з нього, тобто будь-яка особа має право займатися підприємництвом, бізнесом, за бажання припинити цю діяльність. Для вільного ринку прийнятні будь-які форми власності, а не тільки державна, система вільної конкуренції протистоїть дискримінації споживача;

• мобільність, вільне переміщення в економіко-правовому просторі матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів. При цьому товаровиробник одержує прибуток там, де вкладено його капітал, досягнуто розширення виробництва і відбувся продаж товарів (надання послуг);

• наявність у підприємця, бізнесмена, менеджера необхідної ринкової інформації щодо попиту і пропозиції та їх зміни, а також щодо цін, курсів акцій та інших цінних паперів на фінансовому ринку;

• цілковита однойменність однорідних продуктів, що виявляється, зокрема, у невикористанні торговельних марок й інших індивідуальних характеристик якості, адже наявність торговельної марки може ставити продавця товару у привілейоване і навіть монопольне становище, що суперечить вільній ринковій системі;

• вільна конкуренція не повинна впливати на рішення, які приймають учасники ринкового господарювання, тобто продавці і покупці самостійно, без будь-якого тиску приймають те або інше рішення.

Звичайно, лише теоретично у моделі вільного ринку не може бути місця будь-якому монополізму, відсутня інфляція, безробіття, надвиробництво. Проте в реальному житті все виглядає значно складніше, і тут неабиякого значення набуває економічна роль держави в регулюванні ринкових відносин. Звичайно, можливості ринку не безмежні, він не в змозі гарантувати розв'язання всіх соціально-економічних проблем, що виникають у сучасному суспільстві. А тому в тих галузях, де вільний ринок не може дати бажаного результату, постає необхідність економічного втручання держави. Наприклад, екологічна система може ефективно функціонувати у межах певного соціального порядку і за умов суспільно-політичної стабільності та дотримання загальноприйнятих принципів і правил життєдіяльності в усіх сферах суспільного організму, зокрема в економіці, що й забезпечується здебільшого державою.

Державне регулювання соціально-економічних процесів випливає із самої сутності держави. Держава з моменту виникнення як інституту покликана відображати і реалізовувати загальну волю і велике розмаїття інтересів соціальних верств, прошарків, груп, об'єднань, що становлять громадянське суспільство і самі по собі не здатні забезпечити його єдність і життєздатність за допомогою одних тільки закликів, декларацій, апеляції до совісті, моралі, етики, загальнолюдських норм поведінки. Визначальна роль у цьому разі належить державі, адже вона, на відміну, наприклад, від політичних партій, покликана відображати і захищати інтегровані інтереси всіх членів суспільства. Водночас варто усвідомлювати, що держава не є арифметичною сумою окремих соціальних, економічних, адміністративних елементів. Держава являє собою певну форму політичної самоорганізації людей, форму людського співжиття і в цій якості виступає як єдина система, всі частини якої доповнюють одна одну.

Світовий досвід державотворення переконує, що сучасна національна держава, тим більше правова держава, попри всі застереження, є виразом загальних, інтегрованих суспільних інтересів, особливо інтересів трудового населення. Якби держава відображала тільки економічні інтереси вузької групи великих корпорацій, монополій, то вона перетворилася б на глобальну форму олігархічного, авторитарного правління. А за непропорційно великого впливу з боку олігархії, її економічних інтересів на політику держави така держава не може бути життєздатною без визнання легітимності з боку переважної більшості населення. І навпаки, як свідчить досвід держав з ліберально-демократичним ладом, саме держава відіграла вирішальну роль у приборканні стихійних сил ринку, коригуванні їх негативних наслідків. Також державна політика здатна радикально впливати на результати виробничо-фінансової діяльності підприємств, галузей народногосподарського комплексу, поліпшувати або навіть погіршувати їх. Зрозуміло, що ті або інші дії урядів, державних виконавчих структур сприймаються бізнесово-підприємницькими колами не завжди позитивно, що може призвести до непорозуміння і навіть взаємної недовіри, небажання співпрацювати на взаємно доброзичливій основі. Та все ж досвід ХХ ст. переконує, що зростає взаємодія держави і здорового підприємництва — цих двох діалектичних суперників. З обох сторін поглиблюється усвідомлення того, що у держави і бізнесу є не лише відмінності, а й чимало спільних інтересів. З огляду на це стратегічною проблемою економічної теорії є науково обґрунтоване визначення оптимального співвідношення держави і ринку у народногосподарському відтворювальному процесі з урахуванням історичних умов розвитку країни.

Можна стверджувати, що теорії економічного розвитку і зростання, які виникали упродовж XX ст., відрізняються між собою у результаті зміни пріоритетів між "державними" і "ринковими" засадами національної економіки. Навіть за зовнішньої суперечливості неокласичної, кейнсіанської і монетаристської теорій, кожна з них фактично є продовженням попередньої з урахуванням динамічних історичних умов і обставин. Зазначені теорії мають одну й ту саму мету: науково обґрунтувати реалізацію потенціалу ринкового механізму господарювання, спираючись на пріоритетність суспільних цінностей, таких як індивідуальність, приватний інтерес, конкуренція, ціна. Концептуальні позиції ґрунтуються на одних і тих самих висхідних положеннях — обмеженість ресурсів і благ, вибір, раціональність, альтернативність, граничність, рівновага. Характерно, що теорії не відкидають здобутків одна одної. І хоча в деталях аспекти й оцінки теоретично-концептуальних побудов кейнсіанства, неокласики і монетаризму відрізняються з точки зору їх соціально-економічного змісту, визначальними елементами предмета сучасної економічної теорії залишилися: механізм ринку (конкуренція, ціноутворення), форми монополізму, економічний і соціальний потенціал держави.

Наукове дослідження розмаїття модифікацій цих елементів і зв'язків між ними в структурі механізму господарювання, державного управління макроекономічними відтворювальними процесами — предмет аналізу загальної економічної теорії. Глобальне її завдання в теоретичному і прикладному аспектах — побудова оптимально ефективного механізму соціалізації ринкової економіки. Проаналізуємо здатність суто ринкового механізму господарювання за активної участі держави знаходити оптимальне вирішення фундаментальних питань економічного зростання: що виробляти? як виробляти? для кого виробляти? Саме ці проблеми стосуються всіх економічних систем різних країн і в різні часи. Крім того, всі інші проблеми є певною мірою похідними від них. Нарешті, ці проблеми постають перед усією економікою і перед кожним окремим виробником.

Насамперед виокремимо запитання: що виробляти? Тут ринковий механізм господарювання знаходить просту, здавалося б, відповідь: виробляти те, що може давати прибуток, дохід. А принести прибуток здатна, у свою чергу, лише та продукція, виручка від продажу якої перевищує витрати на її виробництво і збут. Якщо при реалізації товару його виробник одержує нормальний (середній) прибуток, продукт постачатиметься на ринок безперешкодно. Коли при продажу товару товаровиробник одержуватиме надприбуток, тобто прибуток, що перевищує середній, то це спонукає його збільшувати масштаби виробництва, залучаючи додаткові матеріальні, фінансові, людські ресурси. Це відбуватиметься доти, доки в результаті міжгалузевого переливання капіталу, конкурентного суперництва ціна на вироблювану продукцію не зменшиться до середнього рівня, що існує в кон'юнктурно-ринковому просторі. Якщо прибуток від продажу того або іншого товару буде меншим за середній або навіть товар приноситиме збитки, то товаровиробник скоротить обсяги виробництва, а відтак і поставки товару на ринок. Зменшиться і залучення ресурсів у виробничо-відтворювальний процес. Можливість реального одержання нормального прибутку (інколи і надприбутку) є індикатором ринкової рівноваги — рівноваги попиту і пропозиції щодо того або іншого товару, яка визначається ціною й одночасно сама формує цю ціну, а також встановлює обсяги виробництва та необхідних для цього ресурсів: сировини, матеріалів, робочої сили тощо.

Цей ринковий чинник (взаємодія попиту і пропозиції), впливаючи на кінцевий продукт виробничо-відтворювального процесу господарської діяльності і відповідні ресурси для нього, визначає прибутковість (дохідність) або збитковість господарської діяльності, вказує на те, що виробляти і в якій кількості. Носієм платоспроможного попиту є покупець, самостійний у визначенні асортименту й номенклатури потрібних товарів і послуг, що можуть найповніше задовольняти сукупні потреби. Звичайно, така незалежність платоспроможного споживача не може не обмежувати свободи виробника щодо визначення структури й обсягів поставок товарної продукції і необхідних для її виготовлення ресурсів. Зазначений механізм регулювання виробництва і реалізації потрібної суспільству продукції може ефективно спрацьовувати здебільшого за умов ринкової конкуренції, тоді як послаблення конкурентних засад внаслідок монополістичних тенденцій може підривати гнучкий ринковий механізм регулювання попиту і пропозиції на блага і послуги, конче необхідні суспільству. Тут може бути неадекватною відповідь на питання, який саме комплекс товарів і послуг найкраще відповідає платоспроможним потребам, що склалися. Державне втручання в цей процес створює сприятливу можливість для налагодження ефективного пристосування пропозиції до попиту. Допомоги держави потребує й розв'язання проблеми оптимізації структури попиту, досягнення його найраціональнішої збалансованості, оскільки на цю структуру впливає ринкова диференціація доходів, яка може набувати спотворених форм вияву. Крім цього ринок досить часто не виявляє інтересу до створення загальносуспільних благ; їх виробництвом, як правило, займається держава.

Наголосимо, що без держави, її допомоги не обійтись і в розв'язанні далеко не риторичного запитання: для кого виробляти? Ринковий механізм найчастіше "не співпрацює" з мораллю, милосердям і справедливістю: будь-який продукт є доступним лише для тих, хто здатний заплатити його ринкову ціну. Зрозуміло, що таку нагоду мають платоспроможні споживачі. Тих, хто не має змоги платити за товар, ринок "не поспішає" допускати до споживання. Така жорстка, далека від гуманізму відповідь ринку на запитання "для кого виробляти?" влаштовує найзаможнішу, меркантильно орієнтовану частину суспільства і, зрозуміло, неприйнятна для тих, хто не зміг з різних життєвих причин здобути потрібну освіту, набути кваліфікацію, одержати професію або є інвалідом, непрацездатним. Також це стосується багатодітних і неповних сімей, престарілих. Ринковий механізм, його закони ставлять названі категорії людей у відверто скрутне становище. Одним з наочних виявів ринкової дійсності є дорожнеча ліків, медичних послуг, що робить користування цими послугами, ціни на які продовжують стрімко зростати, великою розкішшю. Приватна благодійність не здатна виправити цю ситуацію, а лише дещо її пом'якшує. Тільки рішуче втручання держави у розподіл доходів може допомогти у вирівнюванні доходів незаможних і злиденних верств населення, збільшивши можливості доступу до основних, життєво необхідних благ. Реформування економіки колишніх республік СРСР досить наочно показало, що відсторонення держави, її виконавчих органів від участі у розподільчих процесах різко погіршує матеріальне становище переважної частини населення, а відтак і суспільства загалом, бо таке реформування покладає розв'язання проблем добробуту переважної більшості людей на ринковий механізм та його важелі, а цього недостатньо.