Розділи

загрузка...
Витрати домогосподарств; Політична економія - Оганян Г.А.

Витрати домогосподарств

Витрати домогосподарств складаються з витрат на предмети споживання довготривалого користування (автомобілі, телевізори, пральні машини тощо), на товари поточного споживання (хліб, молоко, сорочки, зубна паста тощо) та споживчих витрат на послуги. Метою виробництва є задоволення потреб споживачів у певних товарах і послугах, але інтереси суб'єктів ринкових відносин при цьому не співпадають, оскільки кожен прагне отримати вигоду для себе. Яким чином узгоджуються їх інтереси і звідки фірми знають про товари, в яких домогосподарство має потребу? Як, врешті-решт, домогосподарства вибирають необхідний для них набір благ за умови, що купити всі товари вони не можуть, оскільки існує проблема обмеженості ресурсу — доходу?

Ці проблеми розглядає теорія споживання, яка досліджує вподобання індивідів на основі їх власних потреб, аналізує, як домогосподарство вибирає той або інший товар, в якій кількості воно може його купити, враховуючи обмежений бюджет споживача і прагнення максимізувати власну вигоду.

Для того щоб споживач міг розподілити свої кошти для задоволення потреб між різними потребами, йому потрібна певна загальна основа для їх співставлення. З цією метою економісти ввели поняття корисності. У XVIII ст. це поняття почали використовувати дослідники математичної ймовірності. У 1738 р. швейцарський математик Д. Бернуллі зазначив, що люди поводяться так, що гроші, які вони можуть виграти у чесному парі, коштують для них менше, ніж гроші, які вони можуть програти. Це означає, що вони не схильні до ризику і кожен наступний долар майна приносить їм менший приріст реальної корисності.

У гуманітарні науки поняття корисності було введено англійським філософом, соціологом, юристом Є. Бентамом, який заснував утилітаризм — напрям у соціальній філософії (від лат. — користь, вигода). "Під принципом користі, — писав учений, — розуміють той принцип, що схвалює або не схвалює будь-яку дію, залежно від того, чи прагне вона (як нам здається) збільшити або зменшити щастя тієї особи, про інтерес якої йде мова, або, кажучи те ж саме іншими словами, сприяти або перешкоджати цьому щастю". Згідно з теорією Є. Бентама, максимізація корисності і є психологічним принципом поведінки людей, яким вони керуються, намагаючись уникнути страждань і збільшити задоволення або щастя. Він вважав, що суспільство, в тому числі і законодавство, повинно ґрунтуватися на цьому принципі, щоб забезпечувати "найбільше щастя для найбільшої кількості індивідів". На той час погляди Є. Бентама були досить прогресивними. Вчений вважав, що соціальну й економічну політику потрібно спрямовувати на досягнення певних практичних результатів, тоді як попередні підходи ґрунтувалися на традиційній або релігійній доктринах. І нині ці ідеї актуальні, тому що багато політиків захищають свої законодавчі пропозиції за допомогою утилітарних уявлень про те, що може бути найкращим для найбільшої кількості людей.

Прийнявши утилітарну доктрину корисності, економісти мали нагоду створити теорію поведінки споживача, засновану на гіпотезі про можливість співставлення корисностей різноманітних благ. Вважали, що при заданих цінах споживач прагне так розподілити свої кошти на купівлю товарів, щоб максимізувати очікуване задоволення або задоволення від їх споживання. При цьому він керується особистими смаками й уявленнями.

Представник неокласичного напряму політичної економії В. Джевонс розвинув концепцію корисності Є. Бентама. Він розглядав економічну теорію як "обчислення задоволення і болю" і показав, як раціональні індивіди можуть обґрунтувати свої споживчі рішення додатковою або граничною корисністю кожного товару. Більшість утилітаристів ХІХ ст. вважали, що корисність є психічною реальністю, яку можна прямо і кількісно виміряти.

Визначена у такий спосіб корисність має суто особистий, суб'єктивний характер. Французький філософ Е. де Кондильяк зазначав: "Отже, з міркувань про корисність речей складається їх цінність, і залежно від цих міркувань вона підвищується або знижується... Але якби почали вважати цінність ознакою невідносною, невіддільною від речей і незалежною від міркувань, то це поняття стало б лише джерелом поганих роздумів".

Економісти неодноразово намагалися відмовитися від терміна "корисність", який має оцінний характер, знайти йому кращий відповідник. Російський економіст Н. Бунге пропонував використовувати поняття "придатність". "Потреба у наркотичних засобах, — писав він, — незаперечна, але чи можна сказати, що опіум і гашиш корисні для тих, хто палить, — вони тільки придатні як речовина для сп'яніння". Італійський економіст і соціолог В. Парето запропонував замінити термін "корисність" неологізмом ophelimite, що означає відповідність між речами та бажаннями. Французький економіст Ш. Жид пропонував використовувати термін "бажаність", вважаючи, що ця категорія "не передбачає існування у бажань моральних або аморальних ознак, розумних або нерозсудливих". На підтримку терміна " бажаність" висловлювався і відомий американський економіст і статистик І. Фішер, зазначаючи перевагу антоніма "небажаність" порівняно з "некорисністю". Але термін "корисність" пережив своїх критиків і вживається й досі.

Завдання кожної з національних економік — сприяти постійному збільшенню обсягу споживання товарів і послуг домогосподарством, оскільки недоспоживання призводить до утворення надлишків виробленої товарної маси, що спричиняє кризи в економіці. Вироблена продукція не може бути реалізована з двох основних причин. По-перше, вироблені товари не відповідають потребам домогосподарства, по-друге, споживачі не мають достатнього доходу, щоб придбати ці товари. Проте, згідно із схемою кругообігу продуктів і ресурсів (рис. 16), фірми, не отримуючи грошей за товари та послуги, не мають коштів для закупівлі ресурсів і відповідно не можуть сплатити домогосподарствам заробітну плату. Отже, домогосподарства не матимуть доходу, щоб знову купувати товари і послуги.