Розділи

загрузка...
1.1.2. Закони і категорії політичної економії.; 1.1.3. Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи.; Політична економія - Кривенко К.Т.

1.1.2. Закони і категорії політичної економії.

Досліджуючи предмет вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо. У результаті цього формується великий понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон, економічний принцип.

Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища.

Сутність економічної категорії визначається такими критеріями:

відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей;

має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність;

має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

В економіці діє низка економічних законів.

Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу.

Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами:

усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо;

особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку;

специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного.

У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

Таким чином, економічні закони є складовою предмета політичної економії. Вивчаючи об’єкт свого дослідження, тобто суспільне виробництво, політична економія стикається з проблемою обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель, корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів, робочої сили тощо) та раціонального їх використання для найповнішого задоволення потреб людей. Пізнаючи закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням благ на будь-якому етапі суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні блага, розподіляти і обмінювати їх.

З іншого боку, як зазначалось, економічні відносини людей нерозривно пов’язані з політичними, соціальними та іншими відносинами і соціальними інститутами. Наука досліджує вплив цих відносин на економічні процеси.

Виходячи зі сказаного, можна сформулювати предмет науки так: політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари та послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

1.1.3. Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи.

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії — меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним об’єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів.

У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський напрям у політичній економії, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

У другій половині ХІХ ст. було сформульовано теорію граничної корисності — маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938). Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р. опублікував «Принципи економічної науки». Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946), опублікувавши 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

У другій половині ХХ ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії Пол Самуельсон (1915 р. нар.). У його визначенні нова політекономічна школа трактується як «неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс» або «Економіка».

Представники економікс уважають його предметом дослідження «проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини». (Макконнелл К. Р., Брю Ст. Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика / Пер. с англ. — В 2 т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 18.)

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х рр. на передові позиції в політичній економії виступила монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло «Назад до Сміта», що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Глава монетаристів Мелтон Фрідмен (1912 р. нар.) доводить, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя. Нагадаємо, що економічний курс, названий «рейганомікою», значною мірою спирався на погляди монетаристів.

За своїм змістом пропонований навчальний посібник не є ні неокласичним, ні марксистським, ні інституціональним. Він поєднує у собі найважливіші здобутки неокласичного, марксистського та інституціонального напрямів і шкіл у політекономії. У ньому використовуються досягнення економічної теорії, викладені в працях А. Сміта, К. Маркса, А. Маршалла, Дж. Кейнса, М. Туган-Барановського, П. Самуельсона, Дж. Гелбрейта, М. Фрідмена, В. Ойкена та вітчизняних економістів. Визначаючи здобутки певної теоретичної школи, вони знаходять своє відображення в певних темах курсу. Ураховуються також відповідні досягнення політекономії радянських економістів.