Розділи

загрузка...
4.3. КІЛЬКІСНІ ОБМЕЖЕННЯ КРЕДИТУ; Зовнішньоекономічна політика - Храмов В.О.

4.3. КІЛЬКІСНІ ОБМЕЖЕННЯ КРЕДИТУ

Кількісні обмеження кредиту мають такі самі цілі, що й зміна ставки центральним банком, але здійснюються частково адміністративними засобами.

Кількісне обмеження кредиту — це встановлення граничної суми, на яку центральний банк передисконтовує векселі й приймає в заставу цінні папери комерційних банків. Граничні суми кредитування залежать від цільової установки щодо регулювання господарського циклу: стимулювання ділової активності чи її гальмування.

Небезпека інфляційного кредиту.

Природною межею граничної суми кредитів є ресурси центрального банку. Маючи монополію на емісію грошей, керівництво банку з власної волі або під тиском уряду може стати на цей шлях. Про небезпеку друкування надмірної кількості грошей вже зазначалося. Але в Центрального банку є ще один небезпечний шлях: надання комерційним банкам кредитів на суми, що перевищують їх реальні ресурси. Це називається інфляційним кредитом, оскільки він, так само як і друкування надмірної кількості грошей, пришвидшує інфляцію, переповнюючи канали обігу. Загалом у багатьох країнах згідно із законом центральним банкам забороняється це робити, однак насправді надмірне кредитування з метою пожвавлення кон'юнктури спостерігалося неодноразово.

Розглянемо, як центральний банк здійснює кількісні обмеження.

Не задовольняючись обмеженням суми кредитів центрального банку, держава визначає межі кредитування комерційних банків, встановлюючи максимально допустимий відсоток приросту суми кредитів приватних банків у поточному періоді щодо попереднього. Цей вид кредитно-грошової політики, як і встановлення граничних сум кредиту, здійснюється трьома видами засобів:

• адміністративними — у разі порушення оголошеного відсотка приросту суми кредитів комерційним банком центральний банк загрожує розірвати з ним відносини, а це може призвести до банкрутства комерційного банку;

• економічними — за порушення граничного приросту кредитів стягується штраф, тимчасово заморожується частина коштів комерційного банку, що дорівнює сумі перевищення на рахунках центрального банку;

• добровільних угод — комерційні банки зобов'язуються, не чекаючи офіційних рішень правління центрального банку, оперативно реагувати на його рекомендації.

Проблеми ефективності кількісних обмежень.

Кількісне обмеження кредитів — нееластичний (негнучкий) і обмежено ефективний засіб. Якщо на ринку позикового капіталу рівні пропозиції і попиту на фінансові кошти достатні, то в нормальних умовах незважаючи на кількісні обмеження вони знайдуть одне одного. Виникає "сірий ринок" позикових коштів, кредитні операції здійснюватимуться через банківські дочірні компанії в офшорних зонах і багатьма іншими каналами. Кредит реально подорожчає, отримувати його буде важче, і це дещо пригальмує ділову активність, тобто виникне якийсь непрямий ефект від обмежень, однак кількісних обмежень, якщо вони випадково не збігатимуться з реальною потребою в позикових коштах, найшвидше не буде дотримано.

Ефективнішими є добровільні угоди центрального банку з комерційними.

Обмеження кредиту — побічний ефект зростання державної заборгованості.

Кількісне обмеження кредиту як побічний ефект, що часто суперечить іншим цілям ЗЕП (державне регулювання економіки), постійно спостерігається через регулярне розміщення державних позик всередині країни. Бере держава кредит у приватних банків чи вдається до випуску й поширення зобов'язань (цінних паперів) — в обох випадках підвищується рівень попиту на позиковий капітал. При цьому умови конкуренції на ринку кредитів різні: держава порівняно з приватним позичальником постає як першокласний партнер, який користується абсолютною довірою, може не лише вчасно і сповна сплатити заборгованість, а й бути різнобічно корисним банку-кредитору. Тому держава є пріоритетним позичальником. Вона викачує кошти з ринку позикового капіталу. Причому, що більше вона викачає грошей, то менше їх залишиться приватним позичальникам і більшою мірою рівень попиту перевищуватиме рівень пропозиції, гострішою стане конкуренція, підвищиться банківський відсоток, жорсткішими будуть умови забезпечення кредитів. Зображена картина відповідає ситуації, коли рівень пропозиції кредитних ресурсів на ринку капіталу підвищується повільніше, ніж обсяг державних внутрішніх позик. Але навіть якщо частка держави у внутрішніх запозиченнях незмінна або знижується, це все одно гігантські вилучення капіталу з економіки.

Зростаючий внутрішній державний борг у багатьох розвинених країнах і країнах, що розвиваються, свідчить про спрямування значної частини позикового капіталу на фінансування дефіциту державного бюджету. Як би державні регулюючі органи не намагалися знизити облікову ставку, полегшити умови отримання кредитів з метою пожвавлення кон'юнктури і збільшення зайнятості, проте об'єктивно кожний долар, марка, франк, рубль, отриманий державою в борг, вилучається з народного господарства.

Якби внутрішні державні позики витрачалися винятково на господарські цілі (інфраструктурне будівництво, інвестиції, науково-дослідні та дослідно-конструкторскі розробки — НДДКР), це з погляду національного кругообігу капіталу не становило б небезпеки, а мало б лише структурні наслідки. Але насправді це не так. Щонайбільше лише невелика частка приросту державної заборгованості спрямовується на фінансування економіки.

У низці країн, зокрема в Україні, останніми роками внутрішній (не кажучи вже про зовнішній) борг зростає з одночасним абсолютним скороченням державних витрат на фінансування інвестицій у виробництво, інфраструктуру, житлове будівництво, НДДКР. Значна частина внутрішніх державних позик витрачається на невиробничі цілі. Це зазвичай не ускладнює здійснення активної ЗЕП.