Розділи

загрузка...
Критика Р. Лукаса; Зовнішньоекономічна політика - Храмов В.О.

Критика Р. Лукаса

Велика економічна модель Я. Тінбергена була схемою економічної (а отже, і зовнішньоекономічної) політики понад двадцять років. Однак у середині 70-х років XX ст. економісти дедалі частіше почали наголошувати на недоліки теорії Я. Тінбергена, передусім на її невизначеності. На увагу заслуговує критика американського економіста, професора Чиказького університету Р. Лукаса, одного з перших представників теорії раціонального вибору ("Еволюція економічної політики", 1976 р.).

В економічній моделі Я. Тінбергена виведено коефіцієнти, що пов'язують економічні змінні та політичні дії. Тим часом зміни в економіці й політиці роблять ці коефіцієнти ненадійними. Вихідні економічні параметри найчастіше некоректні, оскільки вже є результатом політичного маневрування, а тому подальший аналіз може призвести до несподіваних результатів.

У центрі уваги Р. Лукаса виявилась оцінка очікувань. Як правило, вона виникає з попереднього досвіду. Така механічна екстраполяція, на думку Р. Лукаса, хибна. Реакції на політичні зміни неможливо передбачати виходячи з минулого. Наприклад, між пропозицією грошей і обсягом випуску продукції існує, як переконаємось далі, лінійна залежність, але несподівані зміни кількості грошей можуть порушити ритм, передбачений очікуваним приростом грошової маси. Або інший приклад: чому взаємозв'язок між безробіттям і інфляцією, що традиційно базувався на доктрині Т. Філліпса, виявився в 60-ті роки неспроможним? Крім того, Р. Лукас спирається на оцінку ефекту, що виникає зі змін у податковій політиці. Цей ефект залежить від того, якими є податкові зміни, тимчасовими чи постійними і як їх оцінюють платники податків.

Політика, що грунтується на середньостатистичних показниках минулого і недооцінює чинник мінливих очікувань, приречена на помилки й невдачі. Результатом критики Р. Лукаса стало створення досконаліших макроекономічних моделей, що містять оцінку чинника очікувань.

Загальні позиції

Спробуємо систематизувати загальні позиції неокласичної теорії економічної політики, що мають базове значення для ЗЕП.

Ключову мету економічної та зовнішньоекономічної політики — мінімізацію соціальних втрат — можна реалізувати лише за умови послідовності багаторазово повторюваних дій. Зрозумілим є прагнення політичних органів оптимально поєднати поставлене завдання з вибором ефективного інструмента впливу. Але головне полягає в тому, щоб не піддаватися спокусі відступити від правил, навіть якщо це виявиться цілком виправданим, наприклад, у грошовій політиці, коли так просто вийти з кола неплатежів "друкуванням грошей". Економісти називають таку політичну поведінку скрутною. У США тривалий час обговорювалося питання про обмеження свободи дій для державних органів "за обставинами". Зрештою було ухвалено закон, відповідно до якого конгрес і президент повинні були забезпечити скорочення бюджетного дефіциту в 1985 р., а в 1996 р. конгрес затвердив закон про бездефіцитність бюджету.

Важливою під час вибору і здійснення раціональної політики є ступінь довіри до неї з боку електорату. Відхилення від оголошеного курсу підривають віру в дієздатність влади. Небезпечні вони ще й тому, що недовіра до політичних акцій породжує пасивність, спротив спробам урядів мінімізувати соціальні втрати, що гальмує здійснення раціональної економічної політики. Погано, наприклад, коли люди не вірять банкам, а вважають за краще зберігати гроші вдома й у валюті.

Загальним зауваженням стосовно неокласичної політики є взаємодія позитивного та нормативного її аспектів. Позитивна теорія вивчає політичні інститути, можливі варіанти впливу, а також законодавчі норми, що полегшують або обмежують свободу політичної конкуренції, шляхи підвищення економічної грамотності виборців.

Нормативне політичне вторгнення значно поширене; експансіоністський вигляд мають фіскальні заходи; часто спостерігається інфляційний ухил у політиці. Це може відбуватись через прагнення вплинути на майбутні вибори. Політична стриманість зазвичай настає після виборів.

"Дисконтування майбутнього", яким часто докоряють людям бізнесу, які завдають збитків екології, властиве й урядам. Вони піклуються про функціонування економіки в період їх правління, завдаючи шкоди майбутньому (збільшення заборгованості з перекладанням її на майбутні покоління, непомірний і субсидійований експорт невідновлюваних ресурсів).

Отже, нормативна економічна теорія вчить, як урядові органи повинні діяти, щоб внести до загальної скарбниці продукт своїх досліджень і надбань.

Предметом особливої уваги є невизначеність, що утруднює оптимальний політичний вибір. При цьому потрібно враховувати невизначеності зовнішнього середовища (стосовно країни як організації), цінностей ЗЕП, дій інших країн і організацій (конкурентів тощо). Математика пропонує модель "еквівалентної визначеності", де не-визначені зовнішньоекономічні та економічні змінні прирівнюються до кількісно оцінюваних очікувань.

На думку окремих аналітиків, на стандартну економічну, а отже, й зовнішньоекономічну політику позитивно впливають атаки до-слідників-позитивістів (М. Фрідман та ін.). Світовий досвід політики антикризового регулювання економіки в умовах глобалізації викликав не лише сумнів щодо правильності визначеного твердження, а й дав змогу створити нову методологію, яку в 1998 р. виклав віце-президент і головний економіст Світового банку Дж. Штігліц. Суть її полягає у підвищенні ролі уряду, а отже, держави у формуванні й здійсненні економічної політики. Ідеться, по суті, про здійснення дієвої, "активної" політики загалом і зовнішньоекономічної зокрема. З цього погляду слід переглянути роль уряду як власника державного сектора економіки.

В умовах дедалі зростаючої глобалізації основною проблемою є нестача належного регулювання (з боку уряду) руху капіталів, що тепер має бути навіть жорстким, замість тривалої "політики дерегу-ляції". Отже, чинник глобалізації стає визначальним у сучасній ЗЕП.

Теорія циклічного типу (політичний діловий цикл) В економіці дедалі більшою мірою заявляє про себе теорія політичного ділового циклу. Спираючись на неї, правомірно вести мову про ЗЕП, що пов'язує коливання економічних змінних і "електоральні переваги" демократичної системи. Класичною працею, де було зроблено спробу сконструювати таку модель, є праця американського економіста В. Нордхауса "Політичний діловий цикл" (1975 р.). У ній за економічну змінну було взято рівні інфляції (я) і безробіття (и) (рис. 1.1).

Згідно з концепцією "кривої Філліпса" між рівнями інфляції і безробіття існує зворотний зв'язок, який можна зобразити у вигляді кривої, що нагадує звичайну криву попиту (рис. 1.1, а): що вищий рівень інфляції, то нижчий рівень безробіття (то вищий рівень зайнятості), і навпаки. Такий зв'язок може існувати лише короткостроковий період, оскільки в довгостроковому періоді стан економіки

Крива Філліпса

визначається "природним" рівнем безробіття (—), що відповідає за відомих значень запасу капіталу К і трудових ресурсів Ь цілком певному обсягу випуску У (сукупному доходу) (рис. 1.1, б). У середньо-строковому періоді зв'язок між рівнями інфляції та безробіття можна зобразити у вигляді певної проміжної кривої з нахилом, що наближається до вертикалі (рис. 1.1, в).

Щодо короткострокової "кривої Філліпса" можна зазначити, що численні спроби отримати такий зв'язок емпірично не дали очікуваного результату, що, на наш погляд, цілком природно. Річ у тім, що зазвичай на діаграму з координатами (п, и) наносяться дані про рівні безробіття та інфляції в різні роки для певної країни або навіть для різних країн. Приклад такої діаграми наведений на рис. 1.2, де відображено дані для США за 1954-1984 рр.

При цьому осторонь залишається решта умов, що супроводжували ці два параметри. Виникає ситуація, схожа певною мірою на ту, коли намагаються відновити криву попиту на певний товар, що існувала на ринку в певний момент часу і від якої реально залишається лише одна точка — ціна і обсяг продажу. Решта кривої, по суті, віртуальна й існує лише в уяві, що дає змогу створити модель попиту і пропозиції. Шукана крива повинна бути побудована, як часто висловлюються економісти, "за решти рівних умов", що майже неможливо. У випадку "кривої Філліпса" роль ціни відіграє інфляція, роль обсягу товару — безробіття.

Індивідуальні переваги і колективна поведінка

Виходитимемо з економічної ситуації, що характеризується лише двома параметрами — інфляцією і безробіттям, причому до уваги братимемо відмінність зв'язку між ними в коротко- та довгостроковому періодах (рис. 1.3).

Короткострокова крива

Короткострокова крива S4 S4, що відповідає приблизно 4%-му рівню безробіття, має незначний нахил до горизонталі (нагадаємо аналогію — у короткостроковому періоді ціни сталі, крива попиту горизонтальна; у довгостроковому періоді обсяги випуску продукції і сукупного попиту на неї не залежать від цін, при цьому крива попиту вертикальна).

Щоб пов'язати наведену суто економічну ситуацію з політикою, В. Нордхаус винайшов таку конструкцію. Уявіть суспільство, що складається з окремих індивідумів. Кожний індивідум, з тих чи інших причин не розбираючись глибоко в поведінці економічної системи, має свою шкалу переваг щодо пропонованого йому вибору рівнів безробіття та інфляції. Іншими словами, якщо вибрати певну пару значень (и, п) і запропонувати респондентам висловитись "за" або "проти" цієї пари, що, як ми знаємо, відповідає певному макроекономічному стану, то знайдеться певна кількість респондентів, які висловляться і "за" і "проти". На вибраній точці діаграми (и, п) можна приписати відсоток респондентів, які висловилися "за". Таку операцію можна здійснити щодо кожної точки на діаграмі й у такий спосіб побудувати функцію загального голосування (ФЗГ): Vt( = g(ut, nt). її зображено на рис. 1.4.

Лінії рівних переваг (порівняно з кривими байдужості в теорії граничної корисності) мають вигляд випуклих кривих, кожній з яких відповідає певний відсоток голосуючих "за" (нагадаємо, що криві байдужості, які відповідають однаковій корисності двох товарів, увігнуті). Уздовж кожної лінії певна частина електорату голосуватиме за цю політику (тобто за зазначені на цій кривій рівні інфляції та безробіття), отож А і В у цьому значенні еквівалентні й відповідають вимогам 51 % електорату. Водночас вони мають більше переваг, ніж точка С, що відповідає вищому рівню інфляції і нижчому рівню безробіття. Умови, що подані цією точкою, задовольняють лише 49 % електорату. П'ятидесятивідсоткова крива виділена — вона розділяє сфери "перемоги" і "поразки"; стрілка вказує напрям зростання переваг більшості голосуючих.

Таке зображення передбачає існування двопартійної демократичної системи голосування, коли кожний виборець має змогу порівняти економічну ефективність правлячої партії за останній період її правління з певним стандартом, що сформувався у кожного виборця індивідуально. І стандарт (ut, nt). і реальність (ut, nt). у цій простій моделі подані парою економічних параметрів, причому обидва зазначені параметри можуть змінюватись у часі, на що й вказує індекс ї. Якщо завдяки здійсненню партійної політики стан суспільної системи поліпшується більшою мірою, ніж очікується (поліпшення відповідає напряму стрілки на діаграмі), виборець на наступних виборах голосуватиме за правлячу партію. У противному разі виборець проголосує проти цієї партії.

Як вибрати оптимальний стан суспільної системи?

Незалежно від політичних обмежень одна з основних проблем у поданій спрощеній моделі полягає в тому, як визначити оптимальний стан суспільної системи. Отже, якими мають бути оптимальні поєднання інфляції та безробіття?

Щоб відповісти на це запитання, В. Нордхаус пропонує для розгляду функцію суспільного добробуту (ФСД), а відтак вважає, що вона може дорівнювати ФЗГ.

Отже, пропонується використати підсумки суспільного голосування як мірило обгрунтованості здійснюваної політики. Основою для цього є припущення, що кожний виборець робить свій вибір раціонально. Зрозуміло, можливі й інші підходи до вибору функції добробуту, однак будь-який з них має певні відхилення.

Індекс ї вказує на вибір ФСД у цей момент. У наведеній формі ФСД не враховує волі (вибору) майбутніх виборців або, більш широко, майбутніх поколінь. В. Нордхаус пропонує враховувати думки майбутніх поколінь, вводячи в модель дисконтуючий множник у вигляді експоненти ехр (—pt), бо що далі від теперішнього часу перебуває покоління виборців, то менший буде його внесок (думка) у ФСД. Підбиваючи думки всіх майбутніх поколінь, можна записати ФСД у вигляді інтеграла:

Отже, під ФСД В. Нордхаус пропонує розуміти як суму дисконтованих внесків усіх голосуючих починаючи з моменту t = 0 і до нескінченності, тобто як інтеграл від ФЗГ g(ut, пt). Функція суспільного добробуту характеризує ставлення суспільства до економіки в довгостроковому періоді. При цьому визначальну роль відіграє показник дисконтування р, що входить в "обрізаючу" експоненту ехр (—рt) і в певному сенсі перерозподіляє ресурси між нинішнім і майбутніми поколіннями. Випадок р = 0 означає повну рівноправність усіх поколінь, і рішення, що відповідає цьому випадку, можна назвати "золотим правилом політики". На довгостроковій "кривій Філліпса" ЬЬ (рис. 1.5) йому відповідає точка G(иg, pg), в якій крива ЬЬ дотикається однієї з кривих ФЗГ (у цьому разі 55%-й кривій ФЗГ).

Інший граничний випадок відповідає повному дисконтуванню майбутніх поколінь (р — °°) і суто егоїстичній політиці. На довгостроковій "кривій Філліпса" LL цієї політики відповідає точка М, в якій короткострокова "крива Філліпса" SМSМ дотикається ФЗГ (у цьому разі 42%-й кривій). Порівняно із "золотим правилом" політики точка М характеризується вищим рівнем інфляції і нижчим рівнем безробіття.

Точка W, що відповідає політиці загального добробуту, розміщена між точками G і М, причому нахил у цій точці кривої ФЗГ (на рис. 1.5 це 48%-ва крива) є середнім між нахилами короткострокової SМSМ і довгострокової LL "кривих Філліпса".