Розділи

загрузка...
10.5. Регулювання ринку праці та зайнятості населення; Державне регулювання економіки - Чистов С. М.

10.5. Регулювання ринку праці та зайнятості населення

Однозначного трактування поняття «ринок праці», як і ринку взагалі, неможливо знайти в сучасній економічній літературі. Різні формулювання економічної категорії ринку праці виділяють такі головні аспекти: стадії процесу відтворення робочої сили, узгодження попиту і пропозиції, характер відносин між людьми та ін. Більшість авторів погоджується з тим, що ринок праці — це інститут або механізм, з допомогою якого покупці та продавці здійснюють процеси купівлі-продажу товару «робоча сила», вступаючи у відносини товарного обміну. Отже, ринок праці — це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та встановлення розмірів компенсації за використану робочу силу.
Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах, коли економіка вільної конкуренції не спроможна впоратись із низкою економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання, тобто державного регулювання цього ринку.

Для того щоб ліпше зрозуміти механізм функціонування ринку праці, необхідно визначити, яка саме частина населення потрапляє на ринок праці, а відтак слід розглянути деякі поняття, що ними оперує вітчизняна й зарубіжна статистика.

Працездатний вік — це період активної трудової діяльності людини. Межі працездатного віку визначаються законодавчо: в Україні вони становлять 16—59 років для чоловіків та 16—54 роки для жінок.

Працездатне населення — населення, здатне до трудової діяльності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенційно має необхідний фізичний розвиток, інтелект та знання для виконання роботи. У практиці обліку, аналізу та прогнозування використовується поняття «трудові ресурси», яке часто ототожнюють з поняттям працездатного населення.

Трудові ресурси можна розглядати і як економічну категорію, і як планово-обліковій показник залежно від того, для чого це поняття використовується.

Трудові ресурси як економічна категорія виражають відносини населення, яке володіє фізичною та інтелектуальною здатністю до праці, відповідно до встановлених державою умов відтворення індивідуальної робочої сили.

Трудові ресурси як планово-обліковий показник — це чисельність населення, зайнятого в суспільному виробництві, а також незайнятого в ньому працездатного населення працездатного віку. Цей показник використовується для розробки балансів трудових ресурсів (що буде розглянуто далі).

Доцільно аналізувати три сфери зайнятості: по-перше, зайнятість працездатного населення (трудові ресурси); по-друге, зайнятість економічно активного населення (робочої сили); по-третє, зайнятість населення на ринку праці (зайнятість найманою працею).

Відповідно до законодавства України зайнятість населення — це діяльність, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, а і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво тощо, тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці.

Необхідно з’ясувати, що таке зайнятість з економічних та соціальних позицій.

Зайнятість з економічних позицій суспільства — це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість визначає економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя населення в цілому, добробут окремих громадян.

Зайнятість із соціальних позицій — це зайнятість такими видами діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, інших денних навчальних закладах, служба в армії, зайнятість у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь у роботі громадських організацій.

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин із участі людей у суспільному виробництві і пов’язана з забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів.

Чисельність трудових ресурсів в Україні залишається практично стабільною, а деяке її збільшення у 1995—1996 рр. пояснюється уточненням статистичними органами чисельності працюючих в особистому підсобному господарстві. Слід зазначити, що характерною рисою динаміки трудових ресурсів є щорічне скорочення чисельності громадян, зайнятих у народному господар- стві (у 1999 р. проти 1991 р. зайнятість скоротилася на 22,8%).

Мобільність робочої сили в Україні залишається досить високою. Так, майже п’ята частина тих, хто працює і отримує заробітну плату, щороку залишає свої робочі місця, і тільки одна восьма наймається на роботу. Непокоїть і те, що кожен восьмий робітник будь-якого підприємства працює на ньому менше одного року. Так, наприклад, рівень звільнень 20% означає, що кожен п’ятий робітник не працюватиме на цьому підприємстві наступного року. Рівень зареєстрованого безробіття станом на кінець 1998 р. становив в Україні 3,69%, навантаження на 1 вільне робоче місце в середньому становило 30 осіб, середня тривалість безробіття (місяців) — 9,9.

Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та регулювання ринку праці необхідно:

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основними з яких є Закон України «Про зайнятість населення» та Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. Закон України «Про зайнятість населення» було схвалено в 1991 році (з численними пізнішими поправками). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних профе- сійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист. Цей Закон визначає основні завдання Державної служби зайнятості, інших міністерств і соціальних партнерів у регулюванні ринку праці, стимулюванні зайнятості та подоланні безробіття, механізм формування й використання фонду сприяння зайнятості населення, роль підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики зайнятості.

Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. визначає заходи держави щодо надання допомоги громадянам у працевлаштуванні, організації роботи з професійної підготовки та перепідготовки кадрів, сприяння створенню робочих місць, участі в роботі з профорієнтації молоді, організації громадських платних робіт.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і соціальної політики. Це Міністерство відповідає за створення та модернізацію трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формулювання національної програми зайнятості на базі регіональних програм зайнятості, а також розробляє спеціальні національні програми, мета яких сприяти зайнятості певних груп людей (наприклад молоді, осіб, які тривалий час були безробітними, тощо).

Для реалізації програми зайнятості в 1991 р. було створено Державну службу зайнятості (ДСЗ) як автономний орган при Міністерстві праці та соціальної політики. До обов’язків ДСЗ входить аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання їм допомоги у працевлаштуванні; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнених з підприємств, установ та організацій; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами, установами та організаціями законодавства про зайнятість населення.

Державна служба зайнятості складається з національного центру зайнятості, який контролює дворівневу мережу обласних і місцевих центрів зайнятості: один республіканський центр (в Криму), 24 обласні і 2 міські центри в Києві й Севастополі з однаковим статусом, і 655 (державних з 1997 р.) місцевих центрів. Структура управління державною службою зайнятості відповідає сучасному становищу на ринку праці і в економіці країни.

Міністерство економіки та регіональні управління економіки місцевих державних адміністрацій також виконують певні функції з регулювання ринку праці. Вони здійснюють аналіз і прогнозування кількості населення, трудових ресурсів та ринку праці, а також розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці.

Основним документом для прогнозування трудових ресурсів є зведений баланс трудових ресурсів, який складається з чотирьох розділів: 1. Населення; 2. Трудові ресурси; 3. Розподіл трудових ресурсів; 4. Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного господарства (табл. 10.5).

Таблиця 10.5

ЗВЕДЕНИЙ БАЛАНС ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Показники

Звіт

Оцінка

Прогноз

1. Населення

II. Трудові ресурси — усього

У тому числі:

працездатне населення в працездатному віці

особи старшого віку, що працюють

підлітки до 16 років, що працюють

III. Розподіл трудових ресурсів

1. Зайнято в народному господарстві — усього

у тому числі:

— працівники державних, громадських підприємств, установ та організацій (ураховуючи споживчу кооперацію)

— колгоспники, зайняті в суспільному господарстві колгоспів

— особи, зайняті в селянському фермерському господарстві

— особи, зайняті в кооперативах та малих підприємствах (без сумісників)

— особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю

— особи, зайняті в особистому підсобному господарстві

— інші

2. Учні працездатного віку, які навчаються з відривом від виробництва, — усього

з них таких, що проходять професійну перепідготовку і підвищення кваліфікації

 

 

 

Закінчення табл. 10.5

Показники

Звіт

Оцінка

Прогноз

3. Служителі релігійного культу

4. Працездатне населення у працездатному віці, зайняте в домашньому господарстві — усього

у тому числі:

особи, яким потрібна робота

Довідково:

чисельність працівників, які працюють у кооперативах та малих підприємствах за сумісництвом

IV. Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного господарства — усього

у тому числі:

1. У галузях сфери матеріального виробництва

з них:

— у промисловості

— у будівництві

— у сільському господарстві

— у лісовому господарстві

— на транспорті, у зв’язку і в галузі обслуговування виробництва

— у торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях, матеріально-технічному постачанні, збуті, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні,

— в інших галузях матеріального виробництва

2. У галузях невиробничої сфери

з них:

— в освіті, культурі та мистецтві

— у науці й науковому обслуговуванні

— в охороні здоров’я, фізичній культурі та соціальному забезпеченні

— у житловому та комунальному господарстві й невиробничих видах побутового обслуговування

— на транспорті, у зв’язку, у галузі обслуговування та невиробничих галузях

— в апараті органів державного управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, у кредитних і страхових установах

 

 

 

Державне регулювання ринку праці та зайнятості використовує певні правові, організаційні та наукові важелі. Вони забезпечують управління ринком праці та стимулювання зайнятості населення.

Правові заходи. Головним чинником правового регулювання ринку праці є Закон України «Про зайнятість населення», зміни і доповнення до нього, інші закони, підзаконні акти й розпорядчі документи уряду.

Організаційні заходи. Заходи регулювання зайнятості розподіляються на активні та пасивні.

Активні — це заходи із:

До пасивних заходів регулювання зайнятості відносять асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, на забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші грошові допомоги. Ці заходи не впливають на регулювання попиту і пропозиції робочої сили.

Наукові заходи. До наукових заходів із регулювання зайнятості та ринку праці можна віднести:

Науково-дослідний центр з проблем зайнятості населення та ринку праці переважну більшість поточних наукових досліджень завершив, деякі з них уже схвалено в органах державної влади. До них належать: «Формування моделі управління ринком праці України в перехідний період (теорія і практика)», «Концепція професійної орієнтації населення», «Концепція професійної підготовки і перепідготовки незайнятого населення», «Методичні рекомендації з розрахунку балансу національного ринку праці».

Отже, основні засади наукового обгрунтування розробки та реалізації державної політики в галузі зайнятості населення та формування ринку праці як на макро-, так і на мікрорівні у перехідний період уже створено.

Відтак держава володіє досить широким діапазоном різноманітних методів та інструментів впливу на ринок праці та зайнятість населення, а тому основним проблемним питанням є таке: яку позицію вона займе? Пасивного спостереження, покладаючись на те, що ринок сам є регулятором розподілу трудових ресурсів (американський підхід), чи активного втручання в проце- си на ринку праці (досвід Японії, Кореї, деяких європейських країн)? Вітчизняні економісти та дослідники переконані, що на даному етапі становлення нової економічної системи ситуація на ринку праці України потребує активного державного регулювання, бо інакше неминуче «обвальне» зростання безробіття та ус- кладнення ситуації на ринку праці в цілому.

У перехідний період з метою захисту населення від зростання цін для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці.

Оплата праці складається з двох частин — основної заробітної плати та додаткової оплати.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й установлюється у вигляді премій, винагород, інших виплат, які не передбачені законодавством, або понад розміри, установлені чинним законодавством.

За сучасних умов застосовується державне та договірне регулювання оплати праці. До методів прямого державного регулювання належить регулювання оплати праці з допомогою встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств. Держава застосовує й методи непрямого державного регулювання, зокрема через регулювання доходу, що спрямовується на оплату праці (регулювання фонду споживання), через оподаткування підприємств і доходів працівників та ін.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на базі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.

Основним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати, яка встановлена з 1 січня 1999 р. в розмірі 74 грн. на місяць і буде поступово наближатись до величини вартості межі малозабезпеченості — 118,32 грн.

Мінімальна заробітна плата — це встановлена державою величина заробітної плати, нижче за яку не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну норму часу. Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та величини вартості межі малозабезпеченості.

Держава запроваджує тарифну систему, форми й системи оплати праці, єдині тарифні умови оплати праці. Тарифна система оплати праці включає такі елементи: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик, які є основою для формування й регулювання заробітної плати.

Для регулювання фонду споживання й фонду оплати праці визначається показник середньої заробітної плати. Середня заробітна плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу.

Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення щодо оплати праці працівників державних установ встановленням коефіцієнтів співвідношення з мінімальною заробітною платою та мінімальними тарифними ставками для їх диференціації за видами виробництва, робіт і складності праці в галузях народного господарства.

Регулювання оплати праці працівників соціальної сфери, що фінансується з бюджету, здійснюється постановою Кабінету Міністрів України «Про оплату праці працівників бюджетних установ і організацій на основі єдиної тарифної сітки».

Міністерство праці та соціальної політики, регіональні управління (відділи) праці й соціальних проблем місцевих органів адміністрації забезпечують реалізацію державної політики оплати праці.