Розділи

загрузка...
6.2. Роль держави в процесі становлення підприємницького середовища в Україні; Державне регулювання економіки - Чистов С. М.

6.2. Роль держави в процесі становлення підприємницького середовища в Україні

В Україні роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі підприємницьких структур і передусім малих і середніх підприємств сприяє вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі, пов’язані з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов’язкові умови:

За умов трансформації економічної системи України відбувається процес становлення підприємництва в різноманітних його модифікаціях, що виявляється поки що в деформованому, «нецивілізованому» вигляді. Нагадаємо загальні особливості, що визначають стан підприємницького середовища в Україні в цілому.

1. Започаткування підприємництва відбулося ще за часів СРСР, коли альтернативні форми господарювання стали по суті каналами, що «перекачували» ресурси держпідприємств на користь приватних осіб. Накопичені доходи сформували псевдоринкову підприємницьку мотивацію і відіграли значну роль у криміналізації суспільства взагалі і державних структур зокрема. Як наслідок склалося й зміцнилося спотворене економічне та правове середовище, коли бізнес, що прагне монополізувати ринки та ресурси, спирається не на чесну господарську працю, а на змову, на силові методи, на злочинний зв’язок із державними структурами, тобто є за своєю суттю переважно мафіозним.

2. Характер економіки України все ще визначають великі підприємства, які ще не адаптувалися до ринкових умов, незалежно від того, чи вони вже формально роздержавлені або навіть приватизовані, а чи все ще залишаються державними. Ці підприємства не реагують на такі ринкові сигнали, як зміна попиту чи зміна цін відповідним пристосуванням свого виробництва. Ступінь монополізації державних галузей та виробництв теж залишається дуже високим. Конкуренція є нецивілізованою та великою мірою недобросовісною.

3. Модель шокової терапії, застосована в Україні, виявилася неконструктивною. Лібералізація цін спричинила гіперінфляцію, яка знецінила заощадження населення й зумовила сплеск ставок банківського кредиту. Ці процеси негативно позначились на продуктивному секторі підприємництва, що тільки народжувалось і значною мірою було інтегроване у виробничі мережі великих державних підприємств. Це й спричинило гіпертрофований нахил бізнесу до торговельно-посередницької та фінансової діяльності на шкоду виробництву.

4. Лібералізація зовнішньої торгівлі трансформувалася в підприємництві у так званий човниковий бізнес. «Човники» імпортували в Україну переважно дешеві, неякісні товари і всіляко ухилялися від сплати податків. Саме це зруйнувало ринки збуту вітчизняної легкої промисловості й призвело до її колапсу. Як наслідок сформувалася стійка залежність України від імпорту споживчих товарів.

5. Практичне вичерпання можливостей надприбуткової торговельно-посередницької діяльності призводить до загострення конкурентної боротьби, яка далеко не завжди ведеться законними методами.

6. Через невпевненість організаторів бізнесу у майбутньому, поширення переважно невиробничого накопичення їм бракує мотивації до використання доходів на відродження національного виробництва. Гроші витрачаються переважно на особисті «престижні» витрати (купівля нерухомості, золота, предметів роскоші тощо).

7. Формування прошарку соціально безвідповідальних «бізнесменів», поведінка яких характеризується браком ділової етики, совісті та почуття обов’язку перед суспільством. У цьому морі напівкримінальних і цілком кримінальних елементів просто непомітні добросовісні підприємці цивілізованого рівня.

Отже, в Україні середовище функціонування підприємництва далеко не повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки і є несприятливим для його успішного розвитку. У зв’язку з цим варто звернути увагу на кілька груп проблем, які стримують формування розвитку бізнесу (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

КЛАСИФІКАЦІЯ ПЕРЕШКОД ДЛЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Складові чинники підприємницького середовища

Характеристика перешкод

Загально- політичні

— переважання негативного ставлення суспільства до підприємництва;

— брак дійового механізму державної підтримки бізнесу;

— політична нестабільність;

— проблеми лобіювання підприємницьких інтересів

Загально- економічні

  • загальна макроекономічна нестабільність;
  • продовження спаду виробництва (економічної кризи);
  • деформоване ціноутворення;
  • інфляційні процеси;
  • платіжна криза;
  • низькі темпи та помилки в процесі приватизації;
  • обмеженість внутрішнього попиту та криза збуту, створена браком фінансових ресурсів у підприємств та зниженням реальних доходів населення;
  • низька інвестиційна активність, гальмування надходження грошових коштів з фінансового в реальний сектор економіки;
  • обтяжливе оподаткування

Загально- правові

  • брак належного нормативно-правового забезпечення розвитку підприємництва;
  • неоднозначність і суперечливість нормативно-правової бази;
  • адміністративні бар’єри щодо реєстрації, ліцензування та ін.

Організаційно-структурні

  • слабко розвинута ринкова інфраструктура;
  • слабкі зв’язки з міжнародними економічними структурами;
  • інертність (недостатня гнучкість) організаційних структур;
  • прояви монополізму;
  • недобросовісна конкуренція;
  • функціонування тіньового сектору

Соціально-психологічні

  • філософія «утриманства»;
  • інерційність господарського мислення;
  • брак досвіду управління та культури ринкових відносин

Функціональні

  • недосконалість системи обліку та статистичної звітності;
  • брак повної та достовірної інформації про стан ринку;
  • низький рівень консультаційних послуг та спеціалізованих освітніх програм для підприємців

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Відтак зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика має включати такі складові:

Розглянемо детальніше формотворчі чинники підприємницького середовища в Україні, що з досвіду світової практики господарювання здатні забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням та ринковим саморегулюванням.

Підприємницька політика держави стосовно процесів роздержавлення та приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.

Слід зазначити, що нині для України першочерговим є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід свідчить, що роздержавлення — це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування) та трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб’єкта права власності.

Унаслідок реформування відносин власності в Україні передбачається, що в деяких галузях національного господарства, зокрема в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага недержавного сектору економіки (кількісно) становитиме 95—100%. У цілому в промисловості кількість підприємств недержавного сектору має перевищувати 75% з обсягом виробленої продукції понад 50%. У таких країнах, наприклад, як США, частка державного сектору становить 10%, Германія — 20%, Франція — 40%, Швеція — 50%, Данія — 60%. Це доводить, що і державний сектор спроможний бути висококонкурентним та ефективним, якщо він функціонує за законами ринку, а не розраховує на бюджетне фінансування та різного роду пільги.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України, Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо. Як основні треба назвати Закони України «Про приватизацію майна державних підприємств» (1992 р.), «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)» (1992 р.), «Про приватизаційні папери» (1992 р.), «Про особливості приватизації майна в АПК» (1996 р.).

Державні органи приватизації в Україні репрезентує Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах та містах, органи приватизації Автономної Республіки Крим, які становлять єдину систему державних органів приватизації.

Приватизація майна державних підприємств — це дуже складний соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього суспільства. Тому для правильного визначення мети приватизації, її пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються Державна, республіканська (Автономна Республіка Крим) та місцеві програми приватизації.

З метою забезпечення сприятливих умов для формування ефективно господарюючих приватних власників на нинішньому етапі розвитку України ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома чітко визначеними напрямами:

Другим формотворчим чинником становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції.

Підгрунтям конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене в Україні Законами «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.). За змістом антимонопольне законодавство України можна віднести до європейської системи (цієї системи дотримуються також ПАР, Ізраїль та деякі інші країни), хоч з погляду дійовості та суворості засобів регулювання американська система (до неї приєдналась також і Японія) є більш розвинутою та жорсткою. За порушення антимонопольного законодавства американська система передбачає великі штрафи і навіть ув’язнення строком до одного року: закон Клейтона (1918 р.), закон Шермана (1890 р.).

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче, становище, яке забезпечує йому можливість одноосібно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Показник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів (обігу капіталів) у межах певної території визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку понад 35%. Підприємство, об’єднання чи господарське товариство, що займає монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю.

Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар’єр для вступу інших суб’єктів господарювання на нього, визнається монополізованим ринком. Ринок України, виходячи із вищезазначеного, слід розглядати як високомонополізований.

Така ситуація потребує проведення активної конкурентної абоантимонопольної політики, в основу якої покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами.

Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. До них належать: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств (об’єднань) та покупці.

Для реалізації конкурентної (антимонопольної) політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Статус Антимонопольного комітету України визначається Законом «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» і Законом «Про Антимонопольний комітет України»

Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави — захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

Ураховуючи реалії перехідної економіки України, головними завданнями конкурентної політики нині мають стати:

Третім формотворчим чинником, що сприяє формуванню підприємницького середовища в Україні, є інститут банкрутствазагальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання банкрутству.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалось у двох принципово різних напрямках — так звані британська та американська моделі. За британською — банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних та інших), наявних у боржника, та його ліквідації як суб’єкта господарювання. Суттю американської моделі є здійснення санації підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності. Нині державне регулювання в розвинутих ринкових країнах інтегрує ці дві моделі.

Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також базується на поєднанні елементів британської та американської моделей, що створює умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення фінансово-господарської діяльності.

Нормативно-правове регулювання процесу банкрутства в Україні грунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Слід зазначити, що суб’єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов’язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб’єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки з рішення Арбітражного суду. До прийняття такої ухвали йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації.

Санація (лат. sanatio — оздоровлення, лікування) — це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих промислових об’єднань, банків, інших державних та бізнесових структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних виплат на облігації, випущені підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансово неспроможного підприємства.

Державними органами та структурами, що беруть участь у провадженні справи про банкрутство підприємства за чинним законодавством України є:

Отже, основна мета інституту банкрутства — не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство — є дійовим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.