Розділи

загрузка...
3.5. Грошово-кредитне регулювання; Державне регулювання економіки - Чистов С. М.

3.5. Грошово-кредитне регулювання

Цілі грошово-кредитного регулювання

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні й оперативні завдання грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвинутої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб’єктів від кредитів та низьких або передбачуваних параметрів інфляції. Коли в державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. З часом навіть можлива протилежна реакція з повною дестабілізацією грошового обігу.

Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто, наявності розриву в часі між застосуванням регулюючих заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Дослідження у цій галузі доводять, що зміна динаміки грошової маси позначаться на динаміці цін та реальному обсязі ВВП із запізненням у 3—12 місяців. Це означає, що стабілізаційні заходи мають спиратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасними, а й випереджаючими.

Вибір напрямків грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.

В Україні засади грошово-кредитної політики, згідно із Законом «Про Національний банк України», мають ґрунтуватися на основних критеріях та макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту Державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торговельного балансів.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» та інші нормативно-правові акти.

Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та інші.

Банківська система

Функціонування економіки можливе лише при наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.

Банки це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством. Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами.

Станом на початок травня 1999 р. в Україні зареєстровано 211 комерційних банків, у тому числі за участю іноземного капіталу 29 (9 банків з 100% іноземним капіталом). Фактично діє 171 банк із загальним обсягом статутного фонду понад 2,23 млрд гривень. Обсяг статутного фонду в розрахунку на один діючий банк становить близько 13 млн гривень. Найбільшими банками є: Пром- інвестбанк, банк «Україна», Приватбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк України, Укрексімбанк, банк «Аваль».

Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної кризи й політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвестиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, збільшують доходи не за рахунок основної, а переважно за рахунок побічної діяльності. Навпаки, за умов стабільності та економічного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуговування діяльності підприємств, так і з довгострокового кредитування господарства. Доходи банків формуються, головне, за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити.

Той факт, що банки в гонитві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямку посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропозицію грошей в антициклічному напрямку. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.

У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду. Така особливість взаємовідносин між центральним банком і державними органами називається автономією (неза- лежністю) центрального банку. Автономія означає, що, по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, визначених статутними положеннями, по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими державними структурами.

Сутністю трансформації економіки в постсоціалістичних країнах є надання автономії центральному банку та реформування банківської системи в напрямку побудови її на дворівневій основі.

Національний банк України

Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим централь- ним органом державного управління. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений з рішення Ради Національного банку.

НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках — також і за рахунок Державного бюджету. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов’язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.

Планові доходи та витрати НБУ відображаються в кошторисі його доходів і витрат. Цей кошторис повинен забезпечувати можливість виконання Національним банком його функцій. НБУ за підсумками року в разі перевищення кошторисних доходів над витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Державного бюджету наступного за звітним року.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одержання прибутку не є метою діяльності НБУ. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової стабільності.

Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України. Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України. Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.

Структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ. Для інкасації та охорони цінностей і об’єктів банк має відомчу охорону, озброєну вогнепальною зброєю.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень. Підзвітність означає: по-перше, призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою за поданням Президента; по-друге, призначення та звільнення Президентом половини складу Ради НБУ; по-третє, призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради НБУ; по-четверте, доповідь Голови НБУ Верховній Раді про діяльність Національного банку; по-п’яте, надання Президенту та Верховній Раді двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в країні.

НБУ та Кабінет Міністрів проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки та здійснення ДПЕСР України. Голова НБУ або з його доручення один із його заступників можуть брати участь у засіданнях КМ України з правом дорадчого голосу. У свою чергу, з правом дорадчого голосу в засіданнях Правління НБУ можуть брати участь члени уряду.

Згідно із законом «Про Національний банк України» НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і Засоби та методи грошово-кредитної політики

Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей грошово-кредитної політики — це інструменти прямого та опосередкованого впливу.

До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроеко- номічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ (далі — банків); процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.

Регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків

Економічний зміст регулювання норм обов’язкових резервів було розглянуто в 1.4. За допомогою цього інструменту центральний банк має можливість впливати через базу грошової маси на кредитоспроможність комерційних банків та рівень грошової мультиплікації. Світова практика свідчить про те, що цей важіль монетарної політики використовується лише в окремих випадках. Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок. Зазначений інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики.

НБУ встановлює банкам нормативи обов’язкового резервування коштів, керуючись такими вимогами закону: по-перше, розмір обов’язкових резервів визначається для всіх банків однаково: у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті; по-друге, для різних видів зобов’язань можуть встановлюватися різні норми обов’язкових резервів; по-третє, рішення про підвищення норм резерву набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Диференційовані ставки обов’язкових мінімальних резервів встановлено у вигляді процентів від сум залучених коштів залежно від джерел їх формування за такими нормативами, %:

Процентна політика, рефінансування комерційних банків

Важливим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання ставок рефінансування. Ставки рефінансування — це виражена в процентах плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється НБУ з метою впливу на грошовий обіг та кредитування. Такий кредит надається банкам, що зазнали тимчасових фінансових труднощів.

Коли комерційний банк бере в центральному банку позику, він виписує на себе боргове зобов’язання, яке за чинною практикою гарантується не резервною позицією його активів, а державними цінними паперами, що перебувають в його розпорядженні. Унаслідок цього отримана позика повністю використовується як надлишковий резерв. Це дає банкові-боржникові можливість відкривати додаткові кредитні рахунки населенню та юридичним особам у повному обсязі без відповідного забезпечення резервної позиції.

Національним банком України встановлюється облікова та ломбардна процентні ставки. Облікова процентна ставка виконує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку). Ломбардна процентна ставка — це процент, що стягується з комерційних банків за надання їм кредитів під заставу цінних паперів. Якщо облікова ставка знижується, то комерційні банки збільшують попит на такі кредити, і навпаки. Процент за одержані від центрального банку кредити покладається в основу калькуляції ставок комерційних банків, під які вони, у свою чергу, видають позички (з коштів власних і залучених у вигляді кредитів). Відтак через зміну облікової ставки центрального банку та процентних ставок комерційних банків збільшується або зменшується пропозиція кредитних ресурсів.

З 24 травня 1999 р. Національним банком України встановлено: облікову ставку — 45%; ломбардну — 50%.

Актуальність проблеми визначення оптимального рівня ставки рефінансування має кілька аспектів: по-перше, кількісний результат впливу цього інструменту надзвичайно складно оцінити заздалегідь; по-друге, строковий розрив між використанням цього інструмента та ефектом від його застосування (лаг) є достатньо великим і також складно передбачуваним; по-третє, ефективність маніпулювання ставкою рефінансування залежить від міри координованості багатьох напрямків економічної політики.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку

Одним із суб’єктів ринку цінних паперів є НБУ. Операціями НБУ на відкритому ринку є купівля—продаж казначейських зобов’язань, власних зобов’язань НБУ (депозитних сертифікатів), а також визнаних Правлінням НБУ комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов’язань.

Ринок державних цінних паперів, як один із сегментів національного фондового ринку, виконує дві основні функції: по-перше, функцію обслуговування державного боргу, пов’язаного з дефіцитним фінансуванням державних витрат, і, по-друге, функцію інструмента монетарної політики. Функція регулювання грошового обігу через операції на відкритому ринку є логічним продовженням функції обслуговування державного боргу.

Успішне функціонування ринку державних цінних паперів значною мірою залежить від гарантій високого рівня ліквідності фондових цінностей, що перебувають в обігу. Останнє досягається завдяки реалізації таких чинників:

Валютне регулювання

Основним об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб’єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк.

Кабінет Міністрів визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належить: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; установлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту. (Валютна позиціяце співвідношення вимог та зобов’язань банку в іноземній валюті. За їхньої рівності позиція вважається закритою, за нерівності — відкритою. Відкрита позиція є короткою, коли обсяг зобов’язань щодо проданої валюти перевищує обсяг вимог, і довгою, якщо обсяг вимог щодо купленої валюти перевищує обсяг зобов’язань.)

Згідно з нормативно-правовими актами, 50% надходжень на користь резидентів (підприємств, установ, організацій) у іноземній валюті підлягають обов’язковому продажу (за деякими винятками) через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. НБУ є суб’єктом цього ринку.

Відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс національної грошової одиниці почали визначати на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Нині курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного курсу.

Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.

Девальвація — це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, а, з другого, — на підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов’язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.

Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконтної та девізної валютної політики. Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Цей напрямок валютного регулювання входить до арсеналу опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок, завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту, веде до зростання її курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.

Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійснюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).

Механізм валютної інтервенції є санкціонованою МВФ нормою міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій практиці. Вона пов’язана з операціями з купівлі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці.

Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ (банківське золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта або кошти на рахунках за кордоном, цінні папери, що оплачуються в іноземній валюті). Для зазначених цілей можуть укладатися «свап-угоди» (swap agreement) — договори з певною країною з приводу одержання кредиту, необхідного для здійснення валютної інтервенції, у валюті цієї ж країни.

Названі інструменти валютної політики є засобами економічного впливу держави на курс національної валюти. Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій. Валютні обмеження можуть застосовуватися для здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі і т. д.

Банківське регулювання і банківський нагляд

Головна мета банківського регулювання та нагляду — це гарантування безпеки й фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Функції банківського регулювання й нагляду за діяльністю банків та інших фінансово-кредитних установ в Україні здійснює Національний банк.

Для виконання своїх функцій НБУ має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їхню діяльність відповідно до наданої ліцензії та пояснення стосовно отриманої інформації. Національний банк для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації має також право отримувати необхідну інформацію від органів державної влади й місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності. Отримана інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених законодавством.

З метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків НБУ встановлює для них обов’язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також з процентним та валютним ризиком. Про зміни нормативів та методики їхнього розрахунку НБУ офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до введення їх у дію.

Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам. Якщо банк або працівник, до якого пред’явлено вимогу звільнити його з посади, не згодні з цим, вони можуть оскаржити таку вимогу в суді.

Наглядові та регулятивні функції Національний банк може здійснювати безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду реалізацією таких повноважень, як:

НБУ має також право вимагати обов’язкових аудиторських перевірок банків та отримувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.

У разі порушення банком банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, проведення надто ризикованих операцій, що загрожують їхній платоспроможності, інтересам вкладників і кредиторів, Національний банк застосовує адекватні порушенню заходи впливу з метою захисту кредиторів та вкладників.

Якщо банки в установлений строк не виконали вимог щодо усунення порушень, НБУ має право: накладати штраф на керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; накладати на банки штрафи у розмірі не більше одного процента від суми зареєстрованого статутного фонду; усувати керівництво (голову правління та головного бухгалтера) від управління банком і призначати тимчасову адміністрацію; припиняти дію ліцензії на здійснення окремих банківських операцій.

У разі порушення законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів чи доходів і настання неплатоспроможності банку, або завдало істотної шкоди інтересам клієнтів, а також за приховування будь-яких рахунків, інших документів чи активів, НБУ має право відкликати ліцензію на здійснення всіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку з призначенням ліквідатора.