Розділи

загрузка...
4.2. Торгівля і конкурентна політика; 4.2.1. Конкурентна політика як елемент ринкової економіки; Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ - Циганкова Т.М.

4.2. Торгівля і конкурентна політика

4.2.1. Конкурентна політика як елемент ринкової економіки

Термін “конкурентна політика” має широкі масштаби застосування. В найширшому розумінні, він включає всі політики, які мають відношення до ринкової конкуренції, включаючи торгову політику, регулятивну політику та урядову політику щодо регулювання антиконкурентних дій підприємств та організацій усіх форм власності. В найвужчому розумінні, термін застосовується до законів чи політик, які регулюють антиконкурентну поведінку підприємств [23]. В будь-якому випадку, конкурентна політика є частиною системи норм, які підтримують роботу ринкової економіки. Її ціль – забезпечення конкурентного середовища діяльності суб’єктів економіки. Зазначимо, що терміни “конкурентна політика” та “антимонопольна політика” є абсолютно тотожними. Історично склалося, що країни Західної Європи, по причині початкової спрямованості законодавства на підтримку та розвиток конкуренції, обрали терміни “конкурентне право” та “конкурентне законодавство”. З іншого боку – постсоціалістичні країни, економіки яких були замонополізовані, обрали терміни “антимонопольне право” і “антимонопольне законодавство”. Американський варіант – “антитрестівське законодавство” теж пояснюється історичним розвитком місцевого капіталізму.

Останнім часом активізувалися дискусії щодо розробки багатосторонніх міжнародних норм конкурентної політики, проте, наявність багатьох концептуальних та практичних проблем, не найменшою з яких є відсутність таких норм приблизно у половини країн-членів Світової організації торгівлі (СОТ), ускладнює цей процес За даними Робочої Групи, яка була створена на Сінгапурській конференції СОТ на рівні міністрів, із 144 Членів конкурентне законодавство мають приблизно 80 країн, включаючи 50 країн, що розвиваються та з перехідною економікою [23]. Тим не менше, є сфери, в яких можлива розробка та застосування міжнародних норм.

Розглядаючи проблему створення в рамках СОТ багатосторонніх норм конкурентної політики, ми маємо на меті відповісти на два основні питання: по-перше, чому розробка міжнародних норм конкурентної політики знайшла своє відображення у порядку денному міжнародного торгового співтовариства та, по-друге, які є перспективи у цієї політики в контексті її співвідношення з торговою політикою та основними цілями діяльності СОТ.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

з’ясувати роль конкурентної політики в національній економіці;

визначити вимоги, які ставить глобалізація щодо дії норм національних конкурентних політик;

оцінити аргументи на користь багатосторонніх міжнародних норм конкурентної політики й вимоги до їх розробки;

проаналізувати зв’язок між торговою та конкурентною політиками.

Більшість національних економік і світова економіка в цілому базуються на ринковій системі з її механізмом саморегулювання. Саме конкуренція є основою функціонування ринкового механізму. Конкуренція забезпечує найбільш повне і якісне задоволення потреб споживачів, ефективне використання ресурсів, стимулює виробництво та інноваційні процеси.

Значення конкуренції усвідомлювалось давно. Ще А.Сміт вважав, що конкуренція гармонізує індивідуальні інтереси суб’єктів господарювання, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдяки чому досягається економічна рівновага, що конкуренція стимулює найбільш ефективне використання обмежених ресурсів, вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність і т.ін., тобто здійснює саморегулювання економіки [5, с.181]. На думку німецького економіста Л.Ерхард одним із найважливіших завдань держави є забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива й конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л.Ерхардом, є свобода споживання, що “знаходить своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту…” [5]. Леонард Ваверман, професор економіки в Університеті Торонто, зазначає, що економічно не коректно проголошувати конкуренцію, а разом з нею і конкурентну політику, покликаними забезпечувати добробут споживачів. Він також додає: ”Конкурентна політика підтримує загальний соціальний добробут і забезпечує достаток як у споживачів так і у виробників” [20]. Проте, ще А.Маршалл відмітив, що сама конкуренція, яка підтримується державою, об’єктивно створює монополії [5]. Цей факт пояснює двоїстість державного регулювання конкуренції: з одного боку, потрібно підтримувати доброчинну конкуренцію, а з іншого, - боротися з економічною діяльністю, направленою на монополізацію та не доброчинну конкуренцію.

Таким чином, для ефективного функціонування ринків потрібна певна система юридичних норм, які повинні забезпечувати й гарантувати права власності, включаючи права інтелектуальної власності, а також правовий механізм їх переходу. Ще одним важливим елементом юридичного забезпечення ринкової системи є норми щодо корпоративного управління й здійснення процедури банкрутства підприємств. Конкурентна політика доповнює ринкову систему і представляє собою систему заходів правового, економічного та організаційно-адміністративного характеру, спрямованих на формування конкурентного середовища, розвиток і захист чесної конкуренції й боротьбу з порушеннями чинного антимонопольного законодавства.

Антиконкурентна діяльність представлена певними формами підприємницької практики, такими як: горизонтальні угоди, вертикальні домовленості, зловживання монопольною владою, злиття та поглинання компаній. Конкуренція може бути зневілейована, наприклад, картельними угодами між учасниками одного ринку про уникнення конкурування (горизонтальні угоди). В СОТ вирізняють три типи картелів, заснованих на горизонтальних угодах: картелі імпортерів, які об’єднують національних імпортерів з метою бойкотування чи колективної відмови від ведення справ з іноземними конкурентами; картелі експортерів, які у свою чергу поділяються на “чисті” (об’єднують зусилля виключно на зовнішніх ринках) та “змішані” (створені для уникнення конкуренції як на зовнішніх ринках, так і на внутрішніх) та міжнародні, які діють на декількох національних ринках розглядаючи їх як цілісну систему. Для приховання міжнародних картельних угод їх учасники часто застосовують таку форму об’єднань як спільні підприємства або стратегічні альянси на базі науково-дослідницьких та проектно-конструкторських робіт (R&D).

Наступною формою антиконкурентної практики є вертикальні домовленості компаній зі своїми клієнтами чи постачальниками. Практика вертикальних угод включає:

комерційні переваги, які надають виробники дистриб’юторам з метою утримання їх від роботи з продукцією конкурентів;

вплив на географію роботи каналів розподілення;

вплив на маркетингову діяльність дистриб’юторів.

Іншою формою діяльності, яка представляє інтерес для конкурентної політики, є зловживання домінуванням або зловживання монопольною владою. З цією категорією зловживань пов’язано:

вибіркове виконання контрактів;

здійснення пов’язаних продажів, коли купуючи товар певної торгової марки, вигідним стає купівля й іншого товару цієї ж марки;

контроль над обмеженими ресурсами і важливими каналами постачання чи розподілення;

позбавлення конкурентів доступу до ресурсів через вертикальну інтеграцію;

встановлення цін вищих за конкурентні (грабіжницьке ціноутворення).

Ще одною формою ринкової діяльності, яка знаходиться під контролем державних органів, є операції по злиттю та поглинанню компаній, які бувають: горизонтальними, вертикальними та конгломератними. Останні інтегрують фірми різних сфер бізнесу і майже не викликають недовіри у конкурентних органів. Горизонтальні та вертикальні зливання компаній можуть свідчити про акумулювання монопольної влади.

Найбільш негативного впливу на стан ринку справляють: грабіжницьке ціноутворення та негативна маркетингова практика, яка проявляється, наприклад, у наданні оманливої рекламної інформації.

Створення відповідного конкурентного законодавства та контроль за його виконанням формує нормативно-правовий рівень конкурентної політики. Важливим є формування та функціонування й організаційного рівня конкурентної політики, який передбачає створення відповідних державних структур: органів виконавчої влади, яким надано відповідні повноваження щодо забезпечення формування конкурентного середовища й покарання порушників чинного антимонопольного законодавства [7].

Найбільш розвинені системи конкурентного права, такі як в США, Європі, Канаді і Японії, передбачають створення фінансованих державним бюджетом органів, які мають повну функціональну незалежність від уряду. Роль таких установ включає розслідування справ, пов’язаних із загрозами для конкуренції й ініціювання заходів впливу до порушників чинного антимонопольного законодавства. В США, наприклад, багато антитрестівських норм приводяться до виконання навіть у цивільних судах. В межах багатьох юрисдикцій національні антимонопольні органи зобов’язані звітувати про стан ринкової конкуренції перед регулюючими радами й трибуналами. Вони також є ініціюючими структурами реформування та регулювання конкурентного права. Найголовнішою вимогою до подібного органу, поряд з функціональною незалежністю, повинна стати – прозорість діяльності, тобто наявність добре розвинених систем публічного розкриття адміністративних процедур, наприклад, Канадське Бюро з питань конкуренції видає “Довідник” у якому надаються пояснення усіх рішень щодо застосування конкурентного законодавства [19, c. 22].