Розділи

загрузка...
4.1.5. Міжнародні правила інвестування; Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ - Циганкова Т.М.

4.1.5. Міжнародні правила інвестування

Насьогодні сформувалась багаторівнева система міжнародного регулювання інвестицій, покликана долати існуючі національні обмеження. Вона включає двосторонні, регіональні і багатосторонні інвестиційні угоди. Важливо розуміти, що сучасне міжнародне регулювання інвестиційної діяльності формувалося протягом десятиліть, однак на відміну від торгівлі товарами та послугами, регулювання ПЗІ до останнього часу не було предметом для всебічного вивчення, хоча інвестиційні закони, наприкінці 1940-х, були частиною Гаванського Уставу, який поклав початок ГАТТ.

При неможливості прийняття всеохоплюючих ефективних багатосторонніх рішень стосовно регулювання міжнародного інвестування, воно розроблялось багатоаспектно. Так, Організація Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР) довго працювала над створенням та вдосконаленням інвестиційних законів. В 1961 були створені Кодекс про лібералізацію поточних інвестиційних операцій та Кодекс про лібералізацію руху капіталу, які обмежили можливості країн-членів ОЕСР в регулюванні інвестиційних потоків. [19] Обидва Кодекси базувались на принципі недискримінації та рівності між місцевим та зарубіжним інвесторами, хоча існували деякі винятки, що дозволяли зарубіжним інвесторам закріпитися на ринку країн-членів ОЕСР. Згодом, в 1976 році була проголошена Декларація про іноземні інвестиції та багатонаціональні підприємства, яка встановлювала зобов’язання щодо національного режиму, хоча їх дотримання було не обов’язковим, на відміну від рішень Ради ОЕСР, які вимагали від країн-членів повідомлення про проведення будь-яких національних заходів, що суперечать відповідним принципам.

В Рекомендаціях ТНК, які були складовою частиною Декларації представлено декілька підходів щодо регулювання іноземних інвестицій, орієнтованих на вирішення проблеми взаємовідносин між приймаючими країнами та зарубіжними інвесторами, наприклад, з питань корупції, антиконкурентної поведінки, запобігання внутрішнього регулювання. Впровадження положень цих документів регулюється Комітетом ОЕСР з Питань інвестицій та багатонаціональних підприємств (СІМЕ – Commettee on Investment and Multinational Enterprises), який періодично випускає методичні матеріали, де містяться пояснення щодо поведінки в певних непередбачуваних ситуаціях. Незважаючи на зусилля СІМЕ, в міжнародній практиці виникали деякі труднощі стосовно практичного використання згаданих вище угод, так як їх основні положення зводилися до загальних принципів.

На початку 1995 року в рамках ОЕСР розпочались переговори відносно прийняття Багатосторонньої Угоди про Інвестиції (МАІ – Multilateral Agreement on Investment), що підтримується 30 країнами-членами і відкрита для приєднання будь-якої країни. В проекті ця угода містила всесторонні правила для регулювання інвестиційної діяльності, складніші та жорсткіші за правила двосторонніх інвестиційних угод та інвестиційні закони NAFTA. В 1998 році ці переговори закінчилися так і не досягнувши успіху, зважаючи на неузгодженості в питаннях стосовно ступеню впровадження цих правил урядами країн, визначенням виняткових ситуацій, що регулюються специфічними законами, відповідності правил МАІ вимогам щодо охорони навколишнього середовища, трудових прав та культурних аспектів, а також наявність потужної опозиції громадськості.

Робота ООН над питаннями іноземного інвестування зосереджується в діяльності Конференції Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку (UNCTAD) і фокусується на обов’язках іноземних інвесторів. Проект Кодексу про Міжнаціональні Корпорації запропонований UNCTAD не був затверджений Генеральною Асамблеєю, але деякі фрагменти з правил Кодексу застосовувалися під час укладання контрактів між країнами та іноземними інвесторами.

Але це набагато раніше розвинуті країни, а особливо США та ЄС, проводили активну політику підписання двосторонніх інвестиційних угод.

Кількість таких інвестиційних угод зростала прискореними темпами. В 1960 р. їх було підписано 83, наприкінці 1970-х — 176, у 1989 р. — 377, а на 01.01.1997 р. — 1330 за участю 162 країн. Більша частина (90%) — це угоди між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, хоча все більша їх кількість укладалася між країнами, що розвиваються.

У міжнародних двосторонніх угодах, як правило, регулюються такі питання інвестування: визначення інвестицій та інвесторів; умови ввозу прямих іноземних інвестицій; заохочення інвестицій; загальні норми режиму; переведення платежів; вимоги до результатів господарської діяльності; позбавлення інвестора прав власності; вирішення суперечок; норми поведінки корпорацій.

Двосторонні інвестиційні угоди можуть сприяти зростанню ПЗІ, але вони досить обмежені в сфері своєї дії. Наявні розходження між окремими угодами такого роду утрудняють регулювання транснаціональних потоків капіталу, що мають яскраво виражений багатосторонній і наддержавний характер.

Одночасно зростала кількість інвестиційних зобов’язань в межах міжнародних регіональних інтеграційних угруповань.

Прикладом виступає NAFTA, що пропонує схему, яка стосується всіх видів власності підприємств. NAFTA впроваджує “право становлення” для інвесторів країн-членів. Країни-члени повинні дотримуватися принципу недискримінації в становленні, придбанні, розширенні, управлінні, здійсненні операцій та продажу інвестицій. NAFTA набагато випередила ГАТТ в с сфері скорочення вимог щодо іноземних інвесторів. Країни-члени не мають права проводити політику, що обмежує діяльність зарубіжних інвесторів в сфері: експортної діяльності; внутрішніх джерел фінансування; торгівельного балансу; передачі технологій; валютного балансування.

Слід зауважити, що країни-члени NAFTA не мають права надання певних привілей (таких як субсидіювання та скорочення податків) в вище перерахованих секторах діяльності за винятком заходів стимулювання національної науково-дослідницької роботи. До винятків відноситься також урядове регулювання державного субсидіювання, грантів та питання національної безпеки. NAFTA також гарантує не втручання в діяльність уряду з питань правозабезпечення, здоров’я, соціального устрою та охорони дитинства. Ці та інші винятки зменшують, якщо не скасовують, всі очікувані переваги. Загалом такі заходи не відповідають принципам недискримінації та не являються обов’язковими до виконання вимогами, зважаючи на велику кількість поправок, прийнятих урядом кожної держави.

Інвестори мають право на конвертування та репатріацію іноземної валюти і країни-члени NAFTA повинні дозволяти фінансові перекази, що стосуються інвестиційної діяльності, включаючи сплату прибутку, дивідендів, надходжень від продажу. Однією з важливих рис інвестиційної політики NAFTA є обмеження на процеси націоналізації та експропріації. Розроблено кодекс законів, що застосовуються у всіх випадках націоналізації та експропріації, або є “еквівалентними” до них. Він не діє у разі: досягнення суспільної мети; принципів недискримінації; певного виробничого процесу; компенсації, що є “адекватною і ефективною” відповідно до ринкової вартості.

Головна відмінність NAFTA в контексті розглядаємого питання полягає у особливостях регулювання процесів державного інвестування. Інвестори з країн-членів можуть вимагати через обов’язковий арбітраж компенсацію за понесені втрати в результаті невідповідності діяльності іншої країни NAFTA принципам, викладеним в відповідних документах цього інтеграційного угруповання. Посилення регулювання державного інвестування є метою опонентів вільної торгівлі, які стверджують що обов’язки, викладені в документах NAFTA, не досить чіткі та зрозумілі. Взагалі було оприлюднено 18 випадків державного інвестування. Подібні процедури наявні і в багатьох двосторонніх інвестиційних угодах, але вони не мають широкого використання.

Інвестиційна складова в багатосторонньому регулюванні підсилюється в наслідок підписання багатосторонніх угод, подібних до переговорів про створення (FTAA).

Аналогічні процеси характерні і для інших міжнародних інтеграційних угруповань, насамперед, для Євросоюзу. В тій чи іншій мірі інвестиційні аспекти присутні в ЦЕФТА, ОЧЕС, СНД тощо.

Лише в 1990-х рр. інвестиційні питання були досить комплексно включені до складу багатосторонніх торговельних переговорів в рамках ГАТТ. У результаті Уругвайського раунду переговорів у рамках ГАТТ була укладена Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (Agreement on Trade-Related Investment Measures - TRIMs), а також ще три угоди, що мають відношення до регулювання міжнародних інвестицій: Генеральна угода про торгівлю послугами (General Agreement on Trade in Services - GATS); Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights - TRIPS) і Угода про субсидії і компенсаційні заходи (Agreement on Subsides and Countervailing Measures – SCM). [18]

Як зазначено в преамбулі до Угоди про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи, необхідність її прийняття була викликана тим, що певні інвестиційні заходи спричиняли наслідки, які обмежували або порушували міжнародну торгівлю.

Угода ТРІМ, виходячи з положень ГАТТ 1994, викладених у Статті ІІІ про національний режим і Статті XI про загальне скасування кількісних обмежень, приводить перелік заходів, що порушують дух вільної і справедливої торгівлі і підлягають забороні. До них відносяться всі міри, що:

вимагають визначеного рівня використання у виробництві місцевої сировини, матеріалів і комплектуючих, деталей (тобто вимога місцевого складу - local content requirement);

обмежують обсяг чи вартість імпортних операцій обсягом і вартістю експортних операцій того ж підприємства (тобто вимога зовнішньоторговельного балансування);

обмежують обсяг імпорту розміром валютної виручки підприємства;

обмежують експорт підприємства визначеною групою, обсягом, вартістю товарів чи часткою місцевого виробництва. [1, с.156]

ТРІМ вимагала від усіх країн - членів СОТ обов’язкового повідомлення про існуючі подібні заходи на національному і місцевих адміністративних рівнях і зобов’язувала усунути їх протягом перехідного періоду, тривалість якого залежала від рівня розвитку: для розвитих країн - 2 роки, для країн, що розвиваються - 5 років, а для найменш розвинутих країн 7 років (починаючи з 1 січня 1995 року). Передбачалося, що згодом список заборонених інвестиційних мір буде розширений, з охопленням таких проблем, як інвестиційна політика і політика в галузі конкуренції. Серед очевидних недоліків ТРИМ слід відзначити те, що Угода:

торкається тільки мір впливу на торгівлю товарами;

містить занадто вузький список заборонених мір, навіть у порівнянні з НАФТА;

дає країнам право тимчасово відхилятися від установлених правил СОТ.

Угода ГАТС є однією з найважливіших у сучасній міжнародній регулятивній системі. Стаття 1 ГАТС “Сфера застосування та визначення” (п.2) визначила, що торгівля послугами може здійснюватися різними способами, включаючи надання послуг «через комерційну присутність на території іншої країни». [2, с.303] Причому сам термін «комерційна присутність» тлумачиться в Статті XXVIII “Визначення” (п.d) як будь-який “тип підприємницької або професійної діяльності, в тому числі через (і) заснування придбання або використання юридичної особи або (її) створення чи використання відділення або представництва на території Члена з метою поставки послуги”. [2, с.322] Таким чином, ГАТС інтегрує питання торгівлі й інвестицій у єдину угоду, регулюючи питання, що відносяться до права заснування і режиму іноземних інвестицій у період після заснування.

ГАТС містить, можливо, найбільший обсяг положень, що стосуються одночасно і лібералізації інвестиційних режимів, і захисту інвестицій. До основних правил ГАТС, спрямованим на лібералізацію інвестиційних режимів, відносяться стаття II (про режим найбільшого сприяння), стаття XVI (про доступ на ринки) і статті XVII, XVIII (про національний режим). З цих трьох положень, режим найбільшого сприяння, обов’язковим для всіх країн, і таким, що застосовується у відношенні усіх видів послуг, крім тих, надання яких складає монополію уряду. А право доступу на ринки і національний режим надаються тільки тоді, коли це передбачається зобов’язаннями даної країни перед СОТ.

Усі країни - члени СОТ встановили відповідно до ГАТС свої специфічні зобов’язання, які точно вказують, у яких секторах і, відповідно, до яких форм надання послуг уряди зобов’язані гарантувати умови доступу на ринки. Якщо не обговорене інше, країни гарантують одночасно і право доступу на ринки, і право національного режиму в зазначених секторах.

В Статті XVI ГАТС “Доступ на ринок” приводиться перелік урядових дій, застосування яких у відкритих секторах підлягає забороні: обмеження числа постачальників послуг, загальної вартості угод чи активів, загального обсягу послуг, чисельності найнятих фізичних осіб тощо. [2, с.316] Таке положення еквівалентне положенню ГАТТ про кількісні обмеження в торгівлі товарами. Крім того, забороні підлягають і обмеження у відношенні юридичної форми господарювання, обраної постачальником послуг в якості комерційної присутності, вимоги місцевої участі. У примітці до статті XVI зазначено, що у випадку якщо яка-небудь країна взяла на себе зобов’язання по наданню можливості комерційної присутності, вона також бере на себе зобов’язання допускати зв’язане з цим переміщення капіталу на її територію. Разом з тим, в угоді відсутнє регулювання процесу репатріації капіталу і прибутків, пов’язаних з комерційною присутністю.

Згідно ГАТС національний режим щодо торгівлі послугами (стаття XVI) - це не менш сприятливий режим, чим наданий місцевим послугам і місцевим постачальникам послуг. Для іноземних інвесторів він необов’язково повинний бути ідентичним режиму для місцевих компаній, оскільки, наприклад, на відміну від товарів, імпорті послуги не обкладаються митними податками і зборами, що дискримінує місцеві компанії.

У відповідності зі статтею XI ГАТС “Платежі та перекази”, країни зобов’язані не обмежувати міжнародні платежі і грошові перекази за поточними угодами у секторах відповідно до специфічних зобов’язань. Однак існують положення, що дозволяють країнам застосовувати обмеження при виникненні труднощів із платіжним балансом і зовнішніми фінансовими джерелами. Однак ці обмеження повинні застосовуватися винятково на тимчасовій основі, без мети дискримінації і суттєвого впливу на торгівлю. У відношенні експропріації і виплати компенсацій ГАТС не має правил прямої дії: такі питання вирішуються згідно правил і процедур врегулювання суперечок встановлених в СОТ.

Можна стверджувати, що ГАТС встановила багатосторонній інвестиційний режим, що створює юридичну основу для здійснення ПЗІ, пов’язаних з торгівлею послугами. ПЗІ, здійснювані виробничими компаніями, з метою одержання від своєї закордонної філії інформаційних і комерційних послуг, також попадають під компетенцію ГАТС. Але якщо закордонна філія займається дистрибуцією (невиробнича діяльність) товарів, зроблених за кордоном, то такі інвестиції не є предметом регулювання ГАТС. У дійсності, ж можливості чіткого розмежування між закордонними філіями, що займаються наданням послуг, і тими, котрі цим не займаються досить обмежені.

Загалом, як і ГАТТ, ГАТС зорієнтована на прогресивну лібералізацію системи торгівлі послугами шляхом подальших переговорів (стаття XIX “Переговори про конкретні зобов’язання”).

Угода ТРІПС, інтегруючи питання захисту інтелектуальної власності в багатосторонню торгову систему, не тільки вимагає надання HP і РНБ, але також забезпечує процедуру вирішення спорів і мінімальні стандарти захисту. Країни повинні привести свої закони у відповідність з цими стандартами (крім надання HP і РНБ, що підлягають дотриманню з 1 січня 1996 р.) у визначений термін: для найменш розвитих країн - 11 років, для інших країн, що розвиваються - 6 років після вступу Угоди в силу (1 січня 1995 р.)

В результаті застосування захисних заходів у відношенні інтелектуальної власності очікується, насамперед, збільшення інвестицій в НДДКР, що сприятиме розвитку нових виробничих галузей, поліпшенню перспектив довгострокового росту. Очевидно це стосуватиметься, в першу чергу, технологічно розвинутих країн і частково країн, що розвиваються, з дієвим захистом прав інтелектуальної власності. Одночасно очікується скорочення інвестицій у підроблені (піратські) виробництва, що матиме неоднозначні наслідки для різних країн. Проблематично, що в короткий термін “піратські” інвестиції перекриваються інвестиціями в легальне виробництво за ліцензіями. Країни, що розвиваються, у яких широко поширена піратська практика, стурбовані і можливістю серйозного погіршення платіжного балансу, в наслідок скорочення національного виробництва за рахунок імпорту іноземних товарів. Слід зазначити, що дотримання прав інтелектуальної власності може справляти неоднозначний вплив на міжнародну торгівлю і інвестиції, особливо у короткотерміновому плані.

Якщо використання патентних прав приймаючої країни для зарубіжної фірми є економічно невигідним, то вона може використовувати ПЗІ, для контролю над інформацією, що є власністю фірми. Так, після скасування патентного права у фармацевтичній галузі в Бразилії в 1969 р., ПЗІ в цю галузь збільшилися в період 1971-1979 р. на 600 % і в 1980 р. іноземні компанії володіли 71% фармацевтичного ринку країни.

Дійсно, для країн, де відсутні гарантії у відношенні прав інтелектуальної власності, прямі інвестиції стають важливим каналом доступу на ринки інтелектуальних товарів. Слабка правова база з прав інтелектуальної власності обумовлює ріст внутріфірмової торгівлі між материнськими компаніями і їхніми іноземними філіями. Одночасно показовими є приклади того, що високий ступінь захисту прав інтелектуальної власності позитивно впливає як у цілому на ПЗІ, так і зокрема на інтелектуальні властивості.
Положення ТРІПС беззаперечно сприяють формуванню цивілізованого ділового середовища й етики сучасного підприємництва.

Угода про субсидії і компенсаційні заходи (СКМ) визначає поняття «субсидії», котра існує, якщо мали місце або «фінансовий внесок від уряду чи будь-якого державного органа», або «будь-яка форма підтримки доходу чи ціни в розумінні статті XVI Угоди ГАТТ 1994 р.» і якщо «у такий спосіб була отримана вигода» (Стаття І). Субсидіями вважаються і фіскальні (податкові), і фінансові (кредитні чи страхові), і непрямі стимули. [4, с.245]

Згідно Угоди субсидії розподіляють на три основні види:

заборонені, якщо вони відносяться до експортного попиту, чи вимог місцевого змісту. (вони класифікуються тільки як “ті, що дають підставу для вжиття заходів”);

специфічні, що сприяють дискримінації на користь окремих фірм чи галузей. Якщо вони мають несприятливий ефект для інших членів, то класифікуються як ті, що дають підставу для вжиття заходів. Ці дії можуть бути оскаржені або у процедурному порядку вирішення спорів в СОТ, або введенням торговими партнерами компенсаційного мита в односторонньому порядку.

неспецифічні і специфічні субсидії, що надаються «докомерційним» промисловим НДДКР (тобто до їхньої комерціалізації), діям з поліпшення навколишнього середовища і регіонального розвитку; субсидії, цієї групи класифікуються як ті, що не дають підставу для вжиття заходів, тобто застосування контрзаходів у відношенні цих субсидій не допускається. Однак такі субсидії фактично можуть стати тими, що дають підстави для відповідних контрзаходів, якщо вони мають несприятливий вплив на економіку інших країн-членів.

Вочевидь угода СКМ стимулюватиме не субсидовані і дестимулювати субсидовані інвестиції. Скорочення субсидованих інвестицій, можливо, не буде компенсовано новими інвестиціями. Внаслідок дії Угоди, більше всього постраждають країни, що широко використовують у своїй практиці специфічні субсидії. Оскільки неспецифічні субсидії залишаються дозволеними, уряди можуть замінити їх субсидіями неспецифічними, а це, в свою чергу, приведе до значних фінансових втрат (для держави, неспецифічні субсидії більш витратні, чим специфічні).

Зважаючи на неоднозначні наслідки для різних країн, Угода передбачає певний перехідний період. Положення про експортні субсидії не стосуються найменш розвинених країн і країн, що розвиваються, із ВВП на душу населення нижче 1000 дол. США. Інші країни, що розвиваються, повинні поступово їх усунути протягом 8 років (тобто до 2003 р.), а країнам з перехідною економікою відведений термін у 7 років. Усім країнам прийдеться припинити субсидування з характером вимог місцевого змісту, причому термін їх виконання для країн, що розвиваються - 5 років, для країн з перехідною економікою - 7 років, а для найменш розвитих країн - 8 років.

У цілому Угода СКМ є хорошою основою для більш передбачуваної політики субсидування, що у свою чергу, приведе до поліпшення міжнародного інвестиційного клімату.

Загалом, маючи певним чином цілеспрямований і взаємодоповнюючий характер наявні угоди в системі СОТ не охоплюють всього спектру актуальних питань регулювання міжнародного інвестування, тісно пов’язаного із торгівлею товарами і послугами, створюючи невизначеність як у теоретичному розумінні, так у практичному застосування відповідних правил.